Наукова конференція «Russian and Ukrainian Nationalism. Entangled Histories», що її зорганізував 22–23 квітня цього року Гариманів Інститут Колюмбійського університету, приблизно через місяць після закінчення набула медійного розголосу у патетичному дописі політолога Тараса Кузьо «This is not how Ukrainian History should be Debated (at Columbia or Elsewhere)» (The Ukrainian Weekly, № 20, 19 травня 2013).

      Для тих, хто не був присутній на самій конференції, текст Кузьо має справляти враження голосу фахового й врівноваженого сміливця, який відважно вирушив до табору нетолерантних, агресивних й, до того ж, некомпетентних українофобів. Зробивши виняток для першої («корисної») секції з історії ХІХ століття; Домініка Ареля (як «збалансованого» дослідника, який «мав взяти на себе провід» у покращенні ситуації діалогу в україністиці); та неназваних «незначної кількості інших» виступів, решті конференції Кузьо упевнено відмовив у будь-якій науковій вартості.

      Цікаво, що єдиними «некомпетентними» особами, з якими Автор полемізує відкрито, називаючи їх за іменами, виявилися Антон Шеховцов з доповідю про партію «Свобода», та Пер Андерс Рудлінґ з виступом про Миколу Лебедя. Щодо виступу Шеховцова, то, попри мої власні (до речі, висловлені на конференції) застереження, його представлення в тексті п. Кузьо є карикатурою, намальованою в запалі полеміки. Виступ Рудлінґа став предметом жвавого і досить критичного обговорення на конференції, а його зображення в тексті «The Ukrainian Weekly» так само карикатурне (як, до речі, і типологічні порівняння Лебедя з Нельсоном Манделою чи генералем де Ґоллем).

      Але чому борець за стандрати Тарас Кузьо не називає інших імен? Він категорично пише: «чимало дискутантів не були фахівцями й їхні ремарки були часто слабкі та недостатньо аналітичні». Про кого ідеться? Які саме коментарі він має на думці? На мій погляд, коментарі, наприклад, Йогана Дитча та Оксани Шевель були окрасами відповідних секцій. Так само безособовими залишаються звинувачення Кузьо в «спланованій меті зобразити західних українців посібниками нацистів та антисемітами». Вважаю, що у випадку таких звинувачень треба називати прізвище автора та наводити відповідну цитату. Інакше написане не можна назвати інакше, як інсинуацією.

      Аналогічним чином випадає назвати пасаж про «неприйнятну нетолерантність» з приводу виступу в дискусії Володимира В’ятровича. Я змушений повернутися до цього сюжету не тільки через його наголошенням п. Кузьо, а й через те, що сам п. В’ятрович уперше публічно оголосив про те саме у групі нашого веб-сайту Historians.in.ua на Фейсбуці. Дозволю собі коротко повторити те, що я вже писав на Фейсбуці. Коментар Володимира В’ятровича, який він виголошував через перекладача на англійську, стосувався доповіді Івана Химки про музей «Тюрма на Лонцького» (а, точніше, запереченню в її актуальній експозиції Голокосту євреїв). Доповідь Химки, як і коментар В’ятровича були не єдиними на цій секції. Там таки пролунали доповіді Ніни Тумаркін, Домініка Ареля та автора цих рядків. Запитань до всіх чотирьох доповідей було дуже багато. Аби дати більше часу на дискусію я, наприклад, в одному з раундів передав слово колегам, аби всі встигли висловитися.

      Володимир В’ятрович також дістав змогу висловитися. Його основне заперечення стосувалося того, що експозиція музею ще не завершена, і в наступних залах тематика Голокосту буде належним чином відображена. Цю позицію зрозуміли всі учасники конференції. Коли п. В’ятрович продовжував виступ, попри прохання головуючого дотримуватися жорсткого реґламенту (що стосувався усіх запитань і коментарів!), останній був змушений його перервати. Дозволю висловити припущення, що виступ, основна теза якого виразно пролунала, у кожному разі тривав би рівно стільки, аби його було перервано. Іншими словами, ідеться не про «нетолерантність» чи «закритість на діалог», а про свідоме провокування скандалу й самопіар.

      Тарас Кузьо також закидає конференції, що вона була практично позбавлена порівняльного аспекту, що російська тематика перебувала в тіні української, що негувався чинник російського націоналізму в Україні. Слабкість порівняльного аспекту була загалом помітна, хоч, заради справедливості, варто згадати, наприклад, дуже цікаву порівняльну доповідь Марлєн Лорель про сюжети, пов’язані з питанням міграції в російських та українських дискусіях про ідентичність. Доповідь Сергія Єкельчика про новітні українські історичні фільми показувала радянську генеалогію багатьох їхніх образів. Андреас Умлянд говорив, попри написане п. Кузьо, про російську загрозу як один із чинників зростання праворадикальних партій в Україні. Нарешті, автор цих рядків намагався розширити ідею двостороннього аналізу до трикутника, а саме, показати, яким чином фактор Росії впливає на польсько-українські дебати про Волинську різанину 1943 року.

      Я говорив про вагомість російського чинника, зокрема, тому, що на конференції загалом він справді був слабше представлений. Його брак був особливо відчутний на секції про Другу світову війну, і це мені здається очевидною структурною вадою. Що ж до російського націоналізму й неосовєтської ксенофобії в постсовєтській Україні, вважаю, що доповідь Тараса Кузьо дуже доречно звернула увагу на важливість цієї теми. Автор цих рядків також говорив про неадекватність опису сучасної України як «nationalizing state» й посутні проблеми з аналітичним застосуванням таких слів, як «антифашисти».

      Загалом, проблема того, як писати «переплетену» або «транснаціональну» історію, стосується далеко не тільки даної конференції, а й історичних та соціальних наук загалом. Декларувати власну відданість такого типу історії значно легше, ніж послідовно дотримуватися її в текстах (хоча б тому, що в англійській мові дотепер немає загальноприйнятого способу розрізнити такі поняття, як «русский», «руский» та «российский»). Повною мірою ця проблема стосується й україністики, яка, на мою думку, має надалі нереалізований потенціал бути на вістрі «entаngled» студій.

      Наприкінці свого тексту Тарас Кузьо у тій самій категоричній манері ставить діагноз українським студіям. І одну з причин їхнього застою добачає у стані української науки в Україні й картає «очевидний рівень провінційності українського академічного середовища, в якому більшість науковців з України не знають англійської, не публікуються на Заході та не читають західних публікацій». п. Кузьо демонструє самовдоволену зверхність замість спроби зрозуміти ситуацію й виявити емпатію до умов праці українських колег (відсутність доступу до міжнародних журнальних баз даних, мізерність зарплат, брак аналогів sabbatical year тощо), а, головне, зауважити, що, попри такі інституційні умови, чимало публікацій українських гуманітаріїв, хоч і не мають шансів вийти друком англійською, дотримуються дуже високих стандартів. Як людина, що чимало (і дуже гостро) писала про інституційні та методологічні проблеми пострадянської науки, я вважаю цей зверхній вислів просто образливим, а принизливі вислови про колег, що здебільшого працюють у набагато тяжчих умовах, негідними відповідального науковця.

      Діаспорну ситуацію я знаю гірше, але мені здається, що запропований п. Кузьо її поділ на «революційних ревізіоністів» та «демократичних центристів» також вельми спрощений. Дозволю собі наприкінці наївне запитання: А де в цій класифікації, наприклад, етнічні націоналісти? Чи може їх немає взагалі?

P.S.  У додатку хочу навести програму конференції, що викликала такий розголос.

      Російський та український націоналізми: переплетені історії 

      Організатори: Тарик Циріл Амар, Пер Андерс Рудлінґ, Андреас Умлянд   

      Понеділок, 22 квітня 2013 

      1 секція: Модерні націоналізми перед і під час Першої світової війни 

      Ерик Лор, Російський ‘воєнний націоналізм’ під час Першої світової війни 

      Сергій Плохій, Між Росією та Україною: Конструювання протонаціонального наративу в «Історії Русів»

      Сергій Біленький, Коріння українського націоналізму у ХІХ столітті 

      Коментатор: Ричард Вортман  

      Секція 2: Друга світова війна та націоналізм 

      Франк Ґольчевські, Українці в ситуації після вересня 1939 року 

      Джеред МакБрайд, Звичайні поліцейські? Українська допоміжна поліція під час нацистської окупації Волині 

      Пер Андерс Рудлінґ, Микола Лебідь під час та після Другої світової війни 

      Коментатор: Йоган Дитч   

      Секція 3: Пам’ять, історія, політика 

      Іван-Павло Химка, Месоріальний музей «Тюрма на Лонцького». Приклад посткомуністичного заперечення Голокосту 

      Ніна Тумаркін, Vergangenheitsbew?ltigung: а якщо Росія не може закритися? Що тоді? 

      Андрій Портнов, Війни пам’яті у пострадянській Україні: пошуки інтерпретаційних моделей 

      Домінік Арель, Масове насильство в Україні під час Другої світової війни: історіографія, пам’ять, етика  

      Коментатор: Оксана Шевель   

      Вівторок, 23 квітня 2013

      Секція 4: Повоєнний націоналізм  

      Олена Петренко, Пострадянський культ українських націоналістів. Ґендерні аспекти

      Ерик Шираєв, Радянський та російський анти-американізм як націоналізм 

      Тарас Кузьо,  Сучасний націоналізм в Україні: Чому ми потребуємо ширшої аналітичної перспективи

      Сергій Єкельчик, Націоналістичні герої на блакитному екрані пострадянської України 

      Коментатор: Кетрін Непомнящи  

      Секція 5: Пострадянські націоналістичні рухи: виміри та вагомість 

      Марлєн Лорель, Змінні моделі дискусій про ідентичність в Росії та Україні: від війн пам’яті до питання міґрації 

      Антон Шеховцов, Всеукраїнське об’єднання «Свобода» на парламентських виборах 2012 року: мрія про націоналізаторську державу 

      Андреас Умлянд, Піднесення пострадянської української партії «Свобода» – політичний ультранаціоналізм у порівняльній перспективі

      Коментатор: Домінік Арель