«Потьомкінське село» – це дзеркало, яке відображає не опухлих від голоду, а радісних колгоспників, що йдуть у багате поле. Вираз «радісний колгосп» - це щось кшталту «веселого цвинтаря», оксюморон, але не для такого дзеркала.

Дискусії щодо статусу Голодомору можна умовно розділити на два етапи: перший стосувався фактів, другий – статусу фактів та схеми їх інтерпретації. До поки тематика Голодомору лишалася табуйованою, а доступ до документів був майже цілковито закритий, можна було заперечувати сам факт події масової загибелі людей. Доведення протилежного – це перший, типово «археографічний» етап і характер дебатів. З відкриттям доступу до архівів і неможливістю заперечувати самого факту загибелі людей, виникла потреба запропонувати різні моделі інтерпретації наявного. На другому етапі дискусії втрачають виразно історичний характер, сюди підключаються ЗМК, різноманітні навколоакадемічні групи, політичні структури, інститути громадянського суспільства – все те, що складає «сучасність», яка вміло інструменталізує дискусії про минуле. Цей етап найбільш символічно навантажений. Подію масової загибелі людей характеризують як геноцид. За умов, що факт масової загибелі заперечувати дедалі складніше, важливим стає не так спростування його, як переозначення завдяки потужним інституційним і символічним ресурсам, які надають ЗМК і мова.

У даному есеї буде здійснена спроба розглянути стратегії делегітимації Голодомору (символічного позбавлення його статусу геноциду – цілеспрямованого знищення певної групи людей) як форму симуляції у зв’язку із міфологічним способом переозначення реальності. Самі продукти такої делегітимації можуть розглядатися як симулякри. Продукування симулякрів особливого значення набуває на другому етапі дискусій, але воно в цілому супроводжує дискусії як такі, зокрема й на «археографічному» етапі. Одним із аргументів безглуздості підняття самої теми в радянські часи було відсилання до успіхів індустріалізації та перемоги колгоспного ладу як нової сільськогосподарської системи, що надали ресурси перемогти фашизм. Всі ці установки пояснювалися через статистичні, а не людиномісткі категорії – у виробленій продукції, мірі успішності хлібозаготівлі тощо. У випадку війни – не йшлося про ціну перемоги, а про юридичний факт. По суті, суб’єктом ставали не люди та спільноти, а інститут держави та пов’язана з нею бюрократія, функціонування якої впорядковувало систему саме через ці категорії, які фіксували певну інституційну ефективність, але не були пов’язані із реаліями життя людей (зокрема, малоприємними, як-то неокріпацькою системою на селі, репресіями тощо). Ефективність для режиму та інститутів виправдовувала все. А, водночас, самі статистичні категорії, якими пояснювали «прогресивний» радянський лад, симулювали реалії, які далеко від ідеалів поступу змінювали життя «середньостатистичних» («пересічних») громадян і громадянок. Знаменита ідеологема-фраза Сталіна: «Жить стало лучше, жить стало веселей»¹, зміст якої апелював до радянських громадян, спирався саме на інструментальну ефективність інституційних механізмів примусу та контролю, які переслідували іншу мету, а не зробити життя «веселішим». Успіх хлібозаготівлі не означав успішного життя для колгоспника. Симуляційне встановлення каузального зв’язку між цими двома явищами свідчить про статистичні мірила саме як про симулякри.  

     
Медійна в’язниця легітимності. Голодомор і Голокост

Ж. Бодріяр розглядає забуття про знищення як складову знищення, адже воно спрямовує свій руйнуючий та деформуючий потенціал на пам'ять [Бодріяр: 2004, с.75]. Згадка про масове знищення потрапляє в пастку, щойно потрапляє в медійний простір. З врахуванням минулих умов, що цілковито всі інституційні канали були закриті для обговорення чи трансляції травматичного досвіду Голодомору, не завжди маючи змогу відтворюватися навіть у колективній пам’яті родини, або ж маючи змогу артикулюватися лише за межами України, використання телебачення, радіо, Інтернету – стало потужним ресурсом аби пам'ять зробити джерелом нейтралізації знищення². Але водночас, саме ці медійні ресурси спровокували появу витончених механізмів симуляції, котрі склали основу делегітимації Голодомору. Медійна основа – ключова для симуляції.

«Холодний медіум» - симулює сльози, відсилаючи до власних репрезентацій, які втрачають на переживанні – чи не основному механізмі конструювання смислових форм досвіду, або ж взагалі окреслюючи альтернативні стратегії пояснення.   

«…холодний медіум – телебачення – для мас, які самі холодні і для яких це буде нагодою лише до тактильного здригання та запізнілих емоцій, здригання яке також відстрашує, яке віднесе їх в забуття з естетично забарвленим усвідомлення катастрофи» [Бодріяр: 2004, с. 77]. По суті, медійна реальність розглядає реалії катастрофи лише як власну складову та похідну від власних структур. Репрезентація катастрофи має своїм референтом не так факт загибелі, скільки похідні смисли, що їх легітимують медії: ідеологічні кліше, політкоректність, епатаж тощо. Це ще раз спосіб претендувати на «відтворення» реальності, яка вражає, захоплює, лякає і завжди може бути скандальною та вартою уваги. За подією тягнеться шлейф емоцій, значень, тез, які імпліцитно мають артикулюватися. Весь цей смисловий і символічний шлейф, звісно, не може належати виключно одній події чи факту, але успіх медійної події якраз в стійкій фіксації, здатності ці смисли «холодно» прив’язувати до фактів («найстрашніша трагедія», «найбільше зло» тощо). Поява іншого факту чи події із подібним смисловим навантаженням загрожує конфліктом у порівнянні.      

Як функціонує механізм відстрашування й формуються передумови до симуляції та творення делегітимуючих симулякрів, добре показує спроба «порівняння» Голодомору та Голокосту чи, вірніше, прояснення першого через другий. Останній завоював місце символу. Якщо говорити про символ спираючись на методологію О. Потебні, то можна сказати, що він має багату та розвинену внутрішню форму -  всю смислову історію, яка обрамлює його як явище і слово, його трансформацію та зміни. Водночас, за образом завжди слід шукати певну систему уявлень.

Отже, Голокост – завоював собі місце символу. З медійної  точки зору – це означає виключний статус на «репрезентацію катастрофи», принаймні, коли йдеться про тематику геноциду.   

Окреслення Голодомору через смислові виміри Голокосту³ - це спроба легітимації страждань. Спроба підтвердження факту власних страждань. Подібна стратегія імпліцитно передбачає розуміння Голокосту як джерела легітимності для страждань народів, що потрапили в пастку знищення й, водночас, це має потенціал до делегітимації самого Голокосту, який із трагедії та форми пам’яті про неї, перетворюється на інституційний ресурс по наділенню визнаними стражданнями. Це той «холод», метафорою Ж. Бодріяра, який зберігає за подією легітимність, але позбавляє її сенсу як неспроможну провокувати емпатію, порозуміння. Особливо, це загострюється, коли якась інша подія не набуває такої легітимності. Тоді боротьба за визнане страждання стає подібною до боротьби за будь-які інші ресурси, що має сенс, коли згадати за мобілізаційний потенціал пам’яті про страждання. Його, як вказувалося вище з посиланням на Ж. Бодріяра, можуть успішно використовувати медії, але водночас, ідеології та держави.   

Симуляційні делегітимуючі стратегії базуються чи не головно на розколі, який формується цим співставленням і розрізненням: Голодомором як подією, котру варто означити та Голокостом як символом і мірилом. У такій дихотомії сенс має не факт трагедії, а факт відповідності та смислового навантаження. Неназвана подія – неіснуюча (як у першому випадку), а подія, що головно представлена в якості інструментального критерію – позбавлена сенсу (як у другому). Причому, ці події набувають такого статусу не самі по собі, а у деякому відношенні одна до другої.   

Заперечення Голодомору саме як геноциду спирається на «невідповідності». Один із відомих критиків концепції Голодомору як геноциду, І. Химка зазначає: «Моє зацікавлення голодом випливає із вивчення ще одного моменту травматичної історії України: другої важливої теми поглибленого досліджування та опротестування – Голокосту» [Химка: 2012, с.13]. тут не йдеться про дебати відносно фактів, маємо ситуацію референції не до загибелі людей 1932-1933 р. р., а перенесення проблематики до іншої теми, пізнішої та такої, що не має прямого зв’язку із фактом, який мав місце раніше. І. Химка, після цитати із визначення геноциду, додає: «Я вважаю, що українцям, які приймають воєнну спадщину українських націоналістів не слід закликати світ до співчуття жертвам голоду, якщо самі вони неспроможні виявити співчуття жертвам націоналістів» [Химка: 2012, с.13]. Надалі Химчина стратегія делегітимації полягає у відсиланні до фактів, які не мають жодного стосунку до Голодомору, а відносяться, наприклад, до єврейського погрому у Львові 1941 р.. Визнаючи питання щодо статусу Голодомору як політичне й моральне, він попередньо пояснює прагнення надати йому статусу геноциду, аби приховати факт участі українських націоналістів у єврейських погромах. З фактологічної точки зору – безглузда стратегія, оскільки Голодомор був значно раніше, аніж єврейський погром у Львові і апеляція до його штучності відбувалася ще задовго до подій Другої світової війни. Але зі символічного та смислового поглядів, ця стратегія безвідмовно претендує на розкриття симулятивності претензії, неспівмірності страждань, відповідно – їхньої необґрунтованості.

Суть інтерпретативного симулякру розкривається через структуру статті, де установка щодо необґрунтованості претензій визначати Голодомор як Голодомор, розкривається через референцію до подій майбутнього і не пов’язаного із фактами першої події. До того ж, мірилом голоду стає Голокост. Перша подія для делегітиматора не представляє інтересу як така. Імпліцитно це означає, що вона взагалі не представляє інтересу, а може бути лише ілюстрацією. З феноменологічної точки зору, не буває двох однакових трагедій. Переживання травми, попри можливий спільний механізм, завжди унікальне. Екстраполюючи це на інституційні відносини – виникає пастка – правий той, чий травматичний досвід був успішно інституціоналізований як виключний. За таких умов – порівняння завжди безпрограшне для даних суб’єктів, наприклад, євреїв чи тих, хто береться відстоювати їхні інтереси. Дана ситуація морально безвихідна. Яка має бути реакція носія неартикульованої травми?

Якщо І. Химка апелює до іншої реальності, тим самим «голод» позбавляючи статусу реальності вартої уваги, то Д. Тотл, здійснює референцію до інформаційного виміру. Заперечення Голодомору як «міфу», що був конструйований українськими націоналістами та нацистами у випадку його книги, представляє дещо інший порядок симуляції [Tottle: 1987]. Хоча, як і І. Химка, Д. Тотл апелює до інший реалій – а саме нацистської Німеччини та її пропагандистської машини й західного капіталізму, головна теза, що імпліцитно присутня в його книзі полягає у намаганні довести «націоналістичну» й точніше – нацистську природу «міфу» про Голодомор. Якщо вдасться довести зв'язок між подією конструйованості Голодомору як міфу із нацизмом і фашизмом, то це автоматично делегітимує Голодомор як геноцид. Навіть при визнанні факту загибелі людей в Україні, це би не змінювало загальний характер симуляційної стратегії, оскільки «співпраця» із табуйованим тоталітарним режимом, все одно би розглядалася як достатня підстава для делегітимації геноциду. Він не може бути таким, оскільки нацизм – злочинна й брехлива  ідеологія й все, що з нею пов’язане – злочинне й брехливе. Те, що українська еміграція могла використовувати німецькі канали для трансляції повідомлень щодо деяких фактів – не мало би значення, навіть якби ці факти справді мали місце. Зв'язок з нацистами – делегітимує. Як дана стратегія виходить із імпліцитного уявлення про нацизм як злочинну ідеологію, так і радянська ідеологія виходила із беззаперечного в її очах твердження про порочність «буржуазного націоналізму». Останній – есенціалізована ідентичність, форма стигматизації – він також симулякр, бо часто ті, хто був засуджений за таким звинуваченням, мали надто мало стосунку як до «буржуазії», так і до інтегрального націоналізму, про який ведуть мову делегітимуючі стратегії. Але це потребує окремого ґрунтовного дослідження.
                    

Симулякри двох порядків. Виробнича логіка й логіка заперечення  

Розмежування симулякрів і симуляційних стратегій здійснюється з деякою часткою умовності, але якщо погодитися з цим аналітичним інструментом, то можна сказати, що випадок І. Химки презентує творення симулякру другого порядку – він здійснює референцію на інший тип реальності (замість Голодомору – говоримо про Голокост, замість українських селян – про «озвірілих» українських націоналістів, замість 1933 – про 1941, замість співчуття – про засудження й т.п.). У випадку Д. Тотла – маємо ситуацію симулякру третього порядку. На перший погляд апелюючи так само до іншої реальності (конструювання міфу нацистською пропагандою), симуляція здійснюється через інформаційні механізми, які спираються на імпліцитне визнання націоналізму як негативного та хибного явища, відповідно породженого ним всього як негативного й хибного. Аксіоматичний характер тези – не фактологічний, а ідеологічний. Розгляд фактів «фальсифікації» здійснюється без референції до фактів масової загибелі людей, але лише до реалій мас-медій (газетних публікацій, звітів, пропаганди). Крайня форма симуляції передбачає реальність реальності лише у випадку медійної трансляції. Лише трансльоване є реальним, отже дискредитація трансльованого є дискредитацією реальності. Наприклад, у своєму прагненні розвінчати тези відносно того, що «розчаровані соціалісти» інформували Західний світ про Голодомор, Д. Тотл атакує «докази» Г. Ленга ствердженням того, що редагований ним часопис «Forward» підтримувався «робітничою аристократією» [Tottle, 1987: p. 17]. Для людей лівих поглядів, «робітнича аристократія» - це та соціальна група, зв'язок із якою потенційно дискредитуючий. Якщо в заголовку використана метафора дзеркала без відображення, то симулякр третього порядку Д. Тотла, можна назвати відображенням без дзеркала. Він не потребує навіть формального зв’язку з реальністю, окреслюючи реальність реаліями медій, а простір – простором Заходу, навіть не тої країни, де сам факт «голоду» мав місце.             

Логіка заперечення вкорінена в гіперреальність – інформаційні та симуляційні механізми громадської думки, моди, стереотипів, грошей. Традиційна логіка заперечення – була виробничою. Факт «голоду» виправдовувався потребами індустріалізації, модернізації чи боротьби з ворожими соціальними елементами. Такий підхід делегітимує націю чи етнічну групу як суб’єкта дії й трагедії, таким чином здійснюючи оцінку «успішності» з точки зору інших критеріїв. Ця виробнича (точніше – надвиробнича) логіка цілком подібна логіці тих, хто реалізовував Голодомор, знаходячи виправдання в потребі виробничої ефективності. Нищення українських селян, за таких умов, лише елемент індустріалізації й плану. «Лес рубят – щепки летят», - хай число «щепок» - більше, але в загальній виробничій логіці це немає значення. Ефективність, у свою чергу, розкривалася через масовість: зброї, валянок – чого завгодно. Аспект масовості – ще один вимір симуляції реальності. Містячи в собі потенціал виправдання, вона містила в собі й потенціал делегітимації всіх тих інтерпретацій, які опротестовували неосталіністські пояснення. Такі критичні стратегії стоять на тому, що коли їм вдасться довести «перебільшеність» числа жертв, то це «автоматично» позбавить Голодомор статусу геноциду. Переведення дискусії про знищення в статистичний вимір як самодостатній, а не розгляд його як інструменту обґрунтування своїх позицій, цілком відповідає виробничій логіці. Масовість стає формою виправдання. Люди загинули, зате це дозволило одержати багато зброї, аби перемогти фашизм. З точки зору статистичної парадигми – 1 млн. людей,1 млн. валянок чи 1 млн. тон чавуну – одне й теж. Як у загадці радянських часів: «Що важче, 1 кг вати чи 1 кг цвяхів?».

Геноцид стає формою математичної стандартизації, убивця нагадує аналітика, який «звільняється» від одиниць вимірювання для написання рівняння лінійної регресії. З цієї точки зору масове знищення втрачає на суті, стаючи елементом «народного господарства».

Ті факти, що СРСР не мав достатньо технологічних ресурсів аби протистояти Німеччині під час війни, низький рівень життя населення і .т.п., якраз відсилають до вищезазначеної тези про статистичні категорії як симулякри. Вони відсилають не до реалій як таких, а конструйованих описів цих реалій відповідно до ідеологічного бачення⁴.

Симуляція та міфологізація

Симуляція тісно пов’язана з ідеологізацією, ідеологеми вагомо складають інформаційний простір, який витісняє дискусії та пам'ять. Симулякр другого порядку – тобто такий, що спотворює реальність, за змістовним визначенням дуже подібний до бартівського розуміння міфу як своєрідної «надбудови», що паразитує на реальності й спотворює її. Міфологічна компонента симуляції особлива складна, не лише тому, що вона пов’язана із інтересами та ідентичностями, тим самим затьмарюючи дискусії щодо фактів, але й позбавляючи її як таку статусу дискусії щодо фактів. Міф стає самодостатньою реальністю й стає таким через симуляцію, адже симулякр претендує на те, що він і є істинною реальністю. Симулякр яскравіший за неї⁵. Міфологічний вимір симуляції інструменталізує реальність, робить її механізмом творення ідентичності, надає їй сенс у творенні спільноти та її свідомості.

Міфологічність сама собою не є лише властивістю делегітимуючих стратегій, так само як вона не є проблемою сама по собі. Але, коли говорити про можливі ідеологічні імплікації дискусій, тоді стає більш яскраво виражена латентна тоталітарна основа логіки заперечення. «Міф – це мова, що не бажає вмирати» [Барт: 2008, с. 293]. Випадок пам’яті чи випадок її заперечення – це різні випадки, де міф виявляється в різних функціональних іпостасях. Небезпека виникає, коли тоталітарні основи міфу у другому варіанті, поєднуються із симуляційними стратегіями. У такому випадку тоталітарні інтенції стають опосередкованими незліченною кількістю вимірів, які творяться симулякрами, що ускладнює їхню експлікацію – під виглядом дебатів про фактаж, інші події, методологічні зауваження, непомітно проникатиме ідеологія, яка потенційно нездатна солідаризувати на базі емпатії та визнання страждання, але лише з опорою на формальні анонімні структури.

Симуляції характеризуються переважно відходом від реальності як «сучасного». У темпоральному вимірі вони спираються на інші часові ланки, де знаходять виправдання фактам (згадаймо, М. Літвінов закликає оцінювати Голодомор з точки зору майбутнього ідеалу, І. Химка переносить критерії до майбутньої (по відношенню до Голодомору) війни, у Д. Тотла «тут і зараз» зливаються із вічністю, оскільки він апелює до медій, а ті позачасові – від сучасності до вічності – один крок репрезентації, часові розрізнення по суті набувають характеру єдиного міфологічного безчасся). Бачимо яскраво виражений акцент на майбутнє. Симуляція в історичних науках, яка передбачає таку стратегію особливо вигідна, оскільки не передбачає жодних фактологічних імплікацій, але водночас, як у випадку, І. Химки, може бути врятована від критичних закидів. Бо погром – це майбутнє по відношенню до Голодомору, але не по відношенню до нас, отже так виправдовується пошук історичних паралелей.

Деструкція темпоральності вихолощує дискусію, це спостерігається і в домінуванні статистичного підходу до фактів (а при неможливості їх завжди достовірно реконструювати) – розглядається як достатня причина для делегітимації при повній відсутності звернення до колективної пам’яті та досвіду жертв⁶. У той час, як феномен потребує дослідження у розумінні як зв’язків, так і в його унікальності, особливо коли йдеться про досвід⁷. Акцент на важливості інтерпретації фактів, без методологічно обґрунтованого звернення до стихійної інтерпретації наявної в досвіді постраждалих, не є виваженою – ця логіка подібна до сталіністської, бо переносить суб’єктність із носіїв пам’яті про травму й події, на інтерпретаторів, які вибудовують пояснювальні схеми відповідно до інших критеріїв і далеко не завжди пов’язаних із ідеалами науковості.     

Референції до інших реалій та деструкція часу – основні механізми симуляції в яких проявляється й міфологічна складова. Міф – позачасовий, будучи актуалізований нині, він конструює майбутнє. Саме тому до дискусій про Голодомор мають долучатися фахівці в інших соціальних і гуманітарних науках, не лише історики, але й соціологи, соціальні психологи, культурологи, антропологи, філософи, тощо. Як стає зрозумілим, розгляд делегітимуючих стратегій – це не внутрішня академічна дискусія серед істориків.

Порожні символи

За кожним словом і тезою делегітимуючих симулякрів стоїть внутрішній символічний зміст, водночас сам собою він інструменталізується й актуалізується лише в незначній формі. Скажімо, як у випадку з українським націоналізмом, що не зводиться лише до своєї інтегральної версії, або факт загибелі людей в інших регіонах окрім УСРР – ще сам по собі не означає, що Голодомор не був геноцидом. Те ж стосується ідеалу, який виправдовує знищення – неіснуюча по факту ідеологема. Розкриття глибини внутрішнього змісту – справа цілеспрямованої експлікації, але не форма існування симулякру як такого. Якщо абстрагуватися від академічного виміру функціонування делегітимуючих стратегій, а поглянути на них як на конструкти, що можуть провокувати появу певного типу ідентичності та ідеології, то стає зрозумілим, що вони по-перше, елімінують націю та етнічну спільноту як суб’єкта, по-друге, здійснюють акцент на конфронтацію та монополію на страждання. По суті, вони не мають позитивних імплікацій для творення солідарності. Розгляд Голодомору як «загальної радянської трагедії» - це окремий аспект, який слід аналізувати у тісному зв’язку зі спробами реанімувати радянську ідентичність, бо це особливо складний багатовимірний симулякр про який у зв’язку з міфами згадувалося вище – «радянський народ» і «спільна трагедія». Трагедія також може мати позитивні імплікації, але за умови, що вона означена як трагедія.

Історичний кут зору – виражено фактологічний і не дає можливості фіксувати всі вияви та складнощі проблемної теми. Даний есей не носить історичного характеру. Він пропонує поглянути на дискусії під іншим кутом зору – розглядом соціосимволічних та смислових структур інтерпретації. На сьогодні особливо гострою постає інша тема – при збереженні необхідності продовжувати фактологічні пошуки в питаннях пов’язаних із Голодомором, важливо також аналізувати те, яке місце він зайняв у сучасних культурі, ідентичностях та дискурсах. Експлікація симуляційних підстав делегітимуючих стратегій – лише перший крок. Якщо у фактологічному вимірі важливо повертатися до пам’яті та досвіду жертв і їх нащадків, то в дискусіях про факти – до міфів, ідеологій, символів та смислів, які незримо стоять за рясними посиланнями у наукових статтях та емоційними вибухами в персональних блогах.    
          

Список використаних джерел:

1. Барт Р. Мифологии / Р. Барт [пер. с фр. С. Зенкина]. – М.: Академический Проект, 2008. – 351 с.   
2. Бодріяр Ж. Симулякри і симуляція / Ж. Бодріяр [пер. з фр. – В. Ховхуна]. – К.: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2004. – 230 с.  
3. Гарань О. Колись віце-прем’єр Табачник називав Голодомор геноцидом, «українським Голокостом» / О. Гарань - [Електронний ресурс. 18.08.2010] - Режим доступу / http://dosye.com.ua/articles/2010-08-18/kolis-v-ce-prem-r-tabachnik-nazivav-golodomor-genocidom--ukra-nskim-golokostom-/115/     
4. Сербин Р. Боротьба Івана Химки з «українськими мітами»: хибні методи / Р. Сербин [пер. з англ.. – А. Іздрика] // Критика. – №6(176). – 2012. – С. 15-18.
5. Субтельный О. Украина: история. – К.: Лыбедь, 1994.  – 736 с.    
6. Химка І. Втручання: підважуючи міти української історії ХХ століття / І. Химка [пер. з англ.. П. Грицака] // Критика. - №6(176). – 2012. – С. 13-15.
7. Химка Д.-П. Львівський погром 1941 р.: німці, українські націоналісти і карнавальна юрба / Д.-П. Химка [пер. з англ.. – О. Шевченко, О. Кучми, М. Курчинського, П. Солодька, З. Поповича] – [Електронне джерело. 20.12.2012] – Режим доступу/ http://www.istpravda.com.ua/research/2012/12/20/93550/     
8. Gareth Jones Interview with Commissar Maxim Litvinov (March 1933) / G. Jones. – [Електронне джерело] – Режим доступу/ http://www.colley.co.uk/garethjones/st_patricks/litvinov_famine_denia_oldl.htm
9. Tottle D. Fraud, Famine and Fascism. The Ukrainian Genocide Myth from Hitler to Harvard / D. Tottle. – Toronto: Progress Books, 1987. – 168 p.       

Володимир Шелухін, факультет соціології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

1. [Субтельный: 1994, с. 531]
2. Телебачення розглядається як «справжнє остаточне рішення для історичності будь-якої події» [Бодріяр: 2004, с. 75].
3. Виступ віце-прем’єр-міністра України Д. Табачника у 2003 р. на засіданні Верховної Ради із закликом сприяти міжнародному визнанню Голодомору як геноциду, спирався цю позицію [Гарань: 2010]
4. Нарком закордонних справ М. Літвінов у березі 1933 р., в своєму інтерв’ю дав наступне обґрунтування запереченню Голодомору: «Ви маєте дивитися далі. Нинішній голод – тимчасовий. При написанні книги Ви повинні мати довшу перспективу» [Jones: 1933]. Оцінка факту здійснювалася з точки зору неіснуючого ідеалу, який мав окреслити «longer view», з яким (-кими) співвідносили наявні реалії.    
5. У випадку І. Химки – це імпліцитно характеризується описом «звірств» націоналістів у Львові, перед яким ніби мають тьмяніти жахіття Голодомору [Химка: 2012]. Ще раз наголошу, це не означає, що події у Львові не були «жахливим», але це й не означає, що не були жахливими події Голодомору. Мірило того, що є більш жахливим – це вимушена ситуація співставлень, вона диктується не подіями, а моделями інтерпретацій.   
6. Слід сказати, що у випадку І. Химки при вивченні Львівського погрому діяла альтернативна стратегія [Химка: 2012].   
7. Такі методологічні зауваження робилися іншими дослідниками – порівн. [Сербин: 2012, с. 15]