Утворення Інституту національної пам’яті – поза сумнівом найважливішої інституції, що займається історією (з посталих після 1989 р.), – сканалізувало і зінституціоналізувало цей рух безмежного визнання історичного документу як джерела знання. Не згадуючи вже про деонтологічно сумнівну ідею поєднання прокурорського уряду з дослідницькою інституцією, сама ідея закрити цілу величезну категорію архівних документів і забезпечити ускладнену процедуру доступу, становила однозначне підтвердження політичної і суспільної ваги зібраних документів. Якщо додамо до цього щораз повторюваний медіальний спектакль «викрадання» і «оприлюднення» деяких документів з цього недоступного для пересічного обивателя резервуару, то таким чином постане новий ідеал історика, завданням якого буде вже не творення зрозумілої для читача цілісної візії минулого, а пошук і публікація документів, які за самою своєю суттю мають говорити правду.

    Ясна річ, не можна собі уявити студій над найновішою історією Польщі без інституцій типу Інституту національної пам’яті і в ньому з’являється чимало вартісних історичних праць. Що цікаво, у ньому працює і група істориків, котрі у своїх дослідженнях (тих, що провадяться поза межами цієї інституції) застосовують методики відмінні, а часом цілком протилежні, методикам похідним від «синдрому IPN».

    На жаль, цей синдром закоренився як певний дослідницький метод, що спрямований на пошук у документах фактів, а не на розумінні їхнього сенсу, і він  вже позначився на дослідницькій практиці загалу польських істориків. У найновішій історії рефлексія щодо інтерпретації джерел власне обмежується з’ясуванням, що є «правдиве», а що «фальшиве» у джерельному переказі. Не легко також знайти опрацювання, котрі ставили б собі за мету щось інше, аніж «встановлення фактів». Далі більше, політична заангажованість частини дослідників призводить до того, що саме «встановлення фактів» стає їхньою інтерпретацією.

    Втім, також і у випадку істориків інших періодів історії «синдром IPN» дає про себе знати. Історики ХІХ ст., і навіть ранньомодерного часу, також скористалися з відкриття архівів. Для багатьох з них нові джерельні матеріали означали збагачення джерельних підстав їхньої інтерпретаційної праці. Але знайшлися й такі, котрі саме відшукання нового і важливого документу визнали за увінчання своєї праці. Насправді, наскільки у випадку найновішої історії встановлення фактографії може мати значення як пізнавально-наукове, так і політичне або особисте для історика, наскільки у випадку давніших епох «синдром IPN» означає свого роду баналізацію досліджень: зведення інтерпретації історії до впорядкування (на загал хронологічного) «фактів». На додачу такі дослідження за самою своєю суттю приносять інформацію лише на тему політичної історії, що надає їй непропорційно велику вагу в нашому багатовимірному розумінні історії.

    Постання і діяльність Інституту національної пам’яті знайшли відбиток також і в суспільному сприйнятті праці історика, оскільки ніде правди діти – дослідницька практика цієї інституції єдина, з якою має шанси зіткнутися неспеціаліст, а на додачу вона стала й предметом бурхливої публічної дискусії. З одного боку, медіальний образ IPN підтвердив суспільне переконання, що метою праці історика є пізнання абсолютної правди про минуле. Таку мету поставила собі націоналістична історіографія ХІХ ст., і їй вдалося переконати європейські суспільства у тому, що вона має певне знання, котрим обґрунтовувалися війни і масові вбивства у наступному столітті. Релятивізація історичної правди, що розгорталася в історіографії останніх кількох десятиліть, мала за мету, між іншим, вибити історичний меч з рук владців. У Польщі ситуація була дещо відмінною, оскільки тут історія десятиліттями мусила відігравати роль вартового істини відносно офіційної пропаганди, котра подавалася за історичну правду. Нам здавалось, що польська історія вийшла з цього конфлікту переможцем, гідно проводячи дослідження, здобуваючи поступово щораз більшу свободу дії і висміюючи пропаганду. На жаль, коли зникли обмеження, виявилося, що поляки мають досить мізерні знання про минуле, а на додачу вони є дивним, поліморфним конгломератом комуністичної пропаганди, правдивого знання, національних міфів і поп-культури. У цьому не було б нічого тривожного – подібно виглядає знання про минуле усіх європейських суспільств. Проблемою є лише вага, якої цим уявленням надається у польській культурі, де історія – а не державна структура – є стовпом національної ідентичності.

    З другого боку, деякі дії і публікації істориків зв’язаних з Інститутом національної пам’яті (хоча може краще сказати: зі сферою його діяльності) підтвердили публічно постмодерністську тезу, що історія є передусім політичним дискурсом або мистецьким твором, який надзвичайно переконливим способом подається за правду. Ми – фахові історики – знаємо, що ця теза є неправдивою, що так не повинно бути; але знаємо так само, що історик має право на свої погляди, але також і обов’язок оцінки минулого. Знаємо, що бачення минулого можуть різнитися і що прийнятий наукою образ минулого постає у полум’ї дискусій і підлягає постійним змінам і доповненню в ході розвитку науки. На жаль, про це не будуть знати наші читачі, якщо їх переконувати, що ми знаємо абсолютну і остаточну правду про минуле. Звідти беруться, на мою думку, головні непорозуміння навколо найновшої історіографії в Польщі. Суспільна історична свідомість вимагає від дослідника, щоб той був кришталево чистим посланцем Правди історії. Але якщо він покаже, що має які-небудь погляди (а важко, щоб не мав), він відразу зводиться до ролі політикана. Це діє і в інший бік: якщо історик має такі самі політичні погляди як і його читачі, то відразу те, що він пише, підноситься до ролі абсолютної історичної правди.

  Маємо, отже,  суперечність, у якій опинилась польська історіографія з Інститутом національної пам’яті на чолі: з одного боку обітниця дослідження того, «як це було насправді», а з другого – природна множинність поглядів і способів опису минулого. Це дуже негативно відбивається на науковому престижі істориків, котрі щораз частіше вважаються не науковцями, а ідеологами по найму. Додамо до цього переконання про «природність» методології історичних досліджень, котрі дають підставу дилетантам для писання власних «історій», так само – або і більше – переконливих, як і професійні. У такій ситуації, на мою думку, немає іншого виходу аніж відмова від характерної для ХІХ століття утопії опису, «як це було насправді», і публічне, копітке з’ясування, чим нині різниться історичне знання від інших оповідей про минуле і яким чином ми до нього доходимо. Але, передусім ми маємо самі це для себе усвідомити, але до поважної дискусії на цю тему в польському історичному середовищі ще не дійшло.

  Цей брак дискусії в справі наукових стандартів історії та їх змін перед лицем нинішнього розвитку гуманітаристики та інших наук може виникати з дуже гострого поділу польського історичного середовища на практиків і теоретиків. Оскільки, з одного боку, історики залишили теоретичні міркування методологам історії: або безуспішно очікуючи від них вказівок, або з погордою ставлячись до їхньої спеціалізації як до вигаданої і непридатної. Натомість, з другого боку, методологи подбали про те, щоб їх рефлексія була позбавлена будь-якого практичного значення, і вони, ізольовані у власному середовищі могли переповнюватися пихою від того, як сильно їхня думка є «понад і поза» проблемами істориків. За винятком нечисленних зрозумілих позицій, польська методологія останніх двох десятиліть ігнорує те, що становить підстави активності історика, а саме – працю з джерелами. Діється так, можливо, тому, що більшість методологів, незважаючи на володіння науковими ступенями в царині історії, хіба ніколи не тримала у руках джерел і попросту почувається певніше, переказуючи західні теоретичні опрацювання, аніж міркуючи, які висновки випливають з них для дослідника.

   Незважаючи на численні ініціативи примирення обох середовищ, розбіжності між істориками і методологами історії будуть у майбутньому, ймовірно,  збільшуватися, з огляду на прийняту в деяких польських академічних середовищах систему підготовки теоретиків вже на рівні магістерських робіт. Тому історикам не залишається нічого іншого, як взятися особисто за теоретизування власного дослідницького досвіду, що здавна становить норму, наприклад, у французькій історіографії. Надію можна покладати також і на історію історіографії, котра в останні роки відходить від хронікарської реєстрації пам’яті середовища на користь аналізу історіографії в контексті сучасної їй культури, зокрема, наукової.

    Мета має полягати не лише у поверненні наукового престижу історії, але також у переформулюванні її ролі серед інших наук, що описують соціальну дійсність. Оскільки наразі історія постійно служить іншим наукам лише для постачання прикладів з минулого, а спосіб їх використання часто викликає жах у істориків. Обговорюваний (принаймні вже кільканадцять років) historical turn в суспільних науках не змінив у Польщі ставлення наукового середовища до істориків та їхньої праці. Втім, можливо, важко вимагати від інших розуміння специфіки нашої дисципліни, якщо ми самі мало цікавимося тим, що хвилює інші науки.

   Можливо, тут також дається в знаки певний комплекс меншовартості істориків щодо дисциплін, які пропонують менш літературний, більш «науковий» опис реальності. Це виразно видно на прикладі ролі, яку польські історики постійно приписують економічній інтерпретації історії, вважаючи її важливішою і «правдивішою» хоча б від культурної, чи навіть політичної історії, у чому важко не добачити якоїсь спадщини марксистського економічного детермінізму. Відносно недавньою є, натомість, зростаюча повага до соціобіологічної інтерпретації, яка пропонує редукціоністську, але  жорстку сцієнтистську візію людини і суспільства, безкритично популяризовану польськими медіями. На щастя, в історичних дослідженнях це ще не надто помітно, хіба що у вигляді гикавки по соціальному дарвінізму.

    Специфіка історії як науки полягає у тому, що з її осягнень можуть користати безпосередньо (тобто без потреби тлумачення на повсякденну мову) не лише спеціалісти цієї дисципліни і споріднених наук, але також і т.зв. широкі кола громадськості або кожна пересічно освічена людина. Суспільне зацікавлення історією, напевно, ані не зменшилося, ані не збільшилося протягом останніх двадцяти років. Змінились лише рейтинги популярності деяких тем. Однак, ці двадцять років оприявнили загрожуючу нам небезпеку імовірності того, що вже невдовзі ані історія, ані фахові історики не будуть потрібні польському суспільству. Як я писав вище, польська національна ідентичність заснована на минулому і пам’яті. Але варто задати собі питання, чи ця підстава польської ідентичності є по суті історичною, і чи історики роблять якійсь внесок до її формування. Тут ми підходимо до проблеми, яку прийнято називати історичною політикою, але по суті йдеться про суспільне використання історичного знання.

   Ця проблема набрала величезної ваги протягом останніх двадцяти або тридцяти років в усьому світі разом із глобалізацією, свободою пересування і обміну ідеями у понаднаціональному світовому суспільстві, що формується. Ксенофобна ідеологія національної держави у цих умовах попросту перестала діяти, а суспільствам загрожувала втрата колективної пам’яті. Втім, засоби протидії цьому вже існували. Достатньо було скористатися з доробку історіографії, яка з 60-х років ХХ ст. інтенсивно досліджувала інші форми колективної історичної ідентичності, аніж держава і нація, повертаючи (чи радше відтворюючи) пам’ять локальним спільнотам, т.зв. звичайним людям, підпорядкованим чи меншинним групам різного типу. Сучасна історична політика більшості держав Європейського Союзу залишила націоналізмам зразка ХІХ ст. лише трибуни футбольних стадіонів, зосереджуючись на підтримці різноманітних (але неконфліктних) взаємопроникних історичних ідентичностей своїх громадян. Навіть у США міф нації розм’якшується через включення до нього різноманітних і нерідко протилежних традицій (або «винайдених традицій») численних етнічних, релігійних і соціальних груп, які становлять американське суспільство.

   Історична політика є, вочевидь, завданням політиків і громадських діячів, але вона неможлива без участі істориків, без використання їхніх досліджень і наукового авторитету. На мою думку, у Польщі після 1989 р. досить пізно усвідомлено важливість цього питання (хіба що занадто довіряючи силі історичної свідомості поляків). Тимчасом, незалежність і участь у новій формі європейської і загальносвітової політики поставили перед поляками конечну потребу перебудови, як пам’яті про комуністичний режим і війни ХХ ст., так і бачення контактів з іншими народами, насамперед з німцями, росіянами, українцями та євреями.

    Історична політика з’явилася в Польщі не лише занадто пізно, але також важко визнати її за вдалу. Очевидно, це лише незначною мірою є провиною істориків, оскільки її реалізують політики і, на жаль, незалежно від декларованих ними політичних поглядів, помітно, що історії вони навчалися в комуністичній школі з її наголосом на національній єдності (і монолітності), міфі автохтонності, економічному детермінізмі чи приписуванні «духа» людським спільнотам. Професійні історики повинні допомогти їм усвідомити, що все це не є жодними об’єктивними вартостями з точки зору історії (а, тимчасом, мені видається, що історики інколи занадто охоче ангажуються в ці ігри на засадах, накреслених у політичних кабінетах).

    Польська історична політика, поза сумнівом, здобуває успіхи на ниві музейництва, можливо тому, що «брудну роботу» тут мусять виконувати фахівці. Таким показовим успіхом став Музей Варшавського повстання, незважаючи на те, що деяких дратує надзвичайно широке використання в його діяльності засобів популярної культури (це, якраз, видається мені чудовою ідею), а інших – применшення проблеми сенсу повстання (це навіть мені кинулося в очі, незважаючи на мій – визнаю – варшавсько-безкритичний погляд на цю справу). Втім, Музей пробився до суспільної свідомості, утримуючи високий пізнавальний рівень, що є безсумнівним тріумфом історичної науки. Тому з надією можна дивитись на кілька чергових музеїв, що нині у стані організації – з Музеєм історії Польщі на чолі.

    Найбільшою ж поразкою історичної політики останніх двох десятиліть в Польщі є натомість, поза сумнівом, справа Єдвабного [1]. Предметна дискусія істориків на цю тему потонула в запеклій політичній сварці, і обидві сторони суперечки, використовуючи історичні аргументи, наказували полякам ототожнюватись із жменькою бандитів. Мешканців Єдвабного залишено, натомість, на поталу крайньоправих демагогів.

    Водночас, ця суперечка виявила також і певні слабкості польської історіографії: схильність до участі в ідеологічному дискурсі, а також брак рефлексії над категорією нації, що тягне за собою мовчазне сприйняття націоналістичної схеми. Оскільки ж навіть історіографія плекає племінні цінності, то не дивно, що в головах політиків зародилася гадка покарання ув’язненням за «публічний наклеп на польську націю» із звинуваченнями в участі, організації або відповідальності за комуністичні чи нацистські злочини. Абсурдність цього задуму кидається в очі, бо тримається вона на романтичному баченні нації, як сутності, що обдарована волею, характером, а – хто знає – може навіть і особистістю. Однак, частина істориків почала небезпідставно побоюватись, що така юридична норма буде використовуватись для притлумлення дискусії на тему злочину будь-якого члена польського народу. Ми мали передчуття цього у справі Єдвабного, яку послідовники національної «єдності у множині» визнали за атаку на польськість взагалі. У цьому, однак, є і провина польських істориків, які були нездатні (або не хотіли) запропонувати відповідної привабливої альтернативи для націоналістичного бачення історії.

    Між іншим виявилося, що професійна історіографія в суспільній свідомості легко програє різним дилетантським наративам про минуле, котрі з великою зручністю використовують поетику подієвої історії ХІХ ст. За доби комерційної культури і глобальної інформаційної мережі, історичні науки мусять конкурувати на вільному ринку ідей з різнорідними теоріями змови, псевдоархеологіями чи сакральними історіями. Поліморфічність історичного знання в сучасному світі є фактом, однак, навіть найбільш фантастичні візії минулого дбають про збереження позірних рис історичності. Непрофесіонал, загалом, нездатен піддати змістовній критиці такі оповіді. Він може, щонайбільше, погодитися (чи ні) з поглядами автора. Історія має над ними ту перевагу, що постійно вивчається в школі, але вона програє, коли йдеться про медіальну привабливість.

    У Польщі найзагрозливішим типом псевдоісторії став ревізіонізм. З академічної точки зору явище це видається цілком маргінальним. Освенцимська брехня виголошувана Даріушем Ратайчаком [2] – свого часу університетського викладача – зустріла належну і швидку реакцію історичного середовища. Однак, знайшлися і його захисники, адже Ратайчак став свого роду історичним авторитетом для ревізіоністськи налаштованої частини суспільства. А це група досить численна і хоч прихильників освенцимської брехні не є в ній – як я вірю – занадто багато, але її єднає недовіра до офіціального історичного знання і прагнення його переоцінки з традиціоналістської точки зору. Це може набувати м’яких форм, як у випадку Вальдемара Лисяка [3], польського письменника, твори якого найбільше читають і який вважається читачами історичним авторитетом, а може гостріших – у вигляді публічного схвалення правих диктатур чи поширення расистських і сексистських теорій в ім’я боротьби з уявним ворогом «політкоректності».

    Втім, ця течія впливає також і на частину професійних істориків, яких вона схиляє до пошуків глибших сенсів думки Фелікса Конечного [4] чи Юліуса Еволі [5] або захоплення письменством Леона Дегрелє [6]. Натомість, часом це набуває зовсім карикатурних форм, як у випадку реабілітації сарматського обскурантизму. Проблема полягає в тому, що польський традиціоналістський ревізіонізм (як дилетантський, так і професійний) діє в певному запалі і постачає прості відповіді там, де історик після спокійних роздумів бачить складність. Подібно діють зрештою усі ревізіоністські течії: чи ті, що відслідковують ватиканські змови, чи ті, що збирають докази відвідин інопланетян в античності. Змістовна дискусія з ревізіонізмом немає, зазвичай, сенсу, оскільки рацією його існування є перебування в опозиції щодо офіційної науки, якій він приписує власні риси: упередженість, корисливість, схильність до спрощень та ігнорування невигідних даних. Мусимо хіба що навчитися із цим жити, оскільки єдина річ, яку можна зробити, це зробити сильніший наголос на етичному вимірі наукової історії в дусі типового європейського інтелектуалізму, котрий – вочевидь – є також одним з «хлопчиків для биття» для ревізіоністів.

   Виразно позитивною зміною останніх двадцяти років для польської історіографії є її поступове уміжнароднення – може і повільне, але помітне. «Acta Poloniae historica» [7] друкували свого часу щоп’ять років бібліографію історичних праць про Польщу і польських істориків, що вийшли друком іноземними мовами. Остання така бібліографія вийшла в 1995 р., після чого цю справу облишено, оскільки навіть ця остання була непропорційно обширна по відношенню до можливостей наукового журналу-піврічника. Публікація іноземними мовами досліджень, що стосуються історії Польщі (і не тільки), перестала бути протягом останніх років чимось надзвичайним, а польська історіографія починає брати участь у світовому науковому обігові. Чимало з цих публікацій досі скеровані до вузького кола фахівців, які цікавляться польською тематикою, але частина намагається вийти з гетта національних історій, використовуючи зростаюче зацікавлення світової історії периферійними і перехідними явищами, порівняльною історією чи «підлеглими» історичними наративами (у цьому випадку тими, що не увійшли до стандарту всесвітньої історії, сформованого на рубежі ХІХ і ХХ ст.).

    Децентралізація світової історіографії, поза сумнівом, грає на нашу користь. Дійсно, історія Польщі ніколи не увійде до канону «спільних точок» історіографії, таких як історія Італії, Франції, Англії і Німеччини, а для доби модерності ще й Росії та США. Втім, аргументована науково або ідеологічно нехіть до цього канону може призвести до того, що наша історія знайде відповідне місце в новій більш фрагментованій, але також і багатовимірний всесвітній історії. Власне, до такої візії ми повинні вписати історію Польщі, що, втім, вимагає пристосування до її вимог інших, аніж у випадку традиційної національної історіографії, методик, тем, і навіть поняттєвої мережі.

    Один успіх на міжнародний арені польська історіографія останніх двадцяти років здобула з певністю. Маю тут на думці, вписування шляхетської Речі Посполитої до національних історій наших східних сусідів, незважаючи на те, що як їхні націоналістичні історіографії, так і радянська історіографія, конструювались в опозиції до спадщини Речі Посполитої. Вочевидь, литовський, білоруський чи український історичний наративи про цю державу є відмінним від польського, але історії Речі Посполитої сьогодні будуються в дискусії і співпраці між істориками з країн, котрі, не лише з огляду на територію, можна вважати її спадкоємцями. Подібну ситуацію можна побачити також у випадку «спільних місць» польської і німецької історіографій, хоча політичні ускладнення тут є значно сильнішими, особливо на відтінку історії ХХ ст.

    Незважаючи на вміщені в наведеному тексті критичні зауваги на адресу польської історіографії останніх двадцяти років (згідно із засадою: «якщо кохає, то критикує»), я вважаю її цікавою і живою, непозбавленою поважних наукових досягнень і з надіями на цікавий розвиток у майбутньому. Вочевидь, за умови, що вона не буде загашена, разом із рештою гуманітаристики, як така, що не вносить нічого до «економіки зіпертої на знаннях». Досить виразна зміна, що відбулася протягом останніх двадцяти років у польській історіографії, випливає, на мою думку, меншою мірою із здобуття незалежності і політичних змін, а більшою – з явищ глобального характеру, котрі влилися широким потоком до польського публічного і наукового життя разом із кінцем комуністичної ізоляції країни. Я маю на думці такі явища, як революція в доступі до інформації, глобалізація науки і знання, але також і популярну культуру (в її постмодерністській, багатошаровій і різноспрямованій версії) та пов’язану з нею інфантилізацію політичного життя. На польській історіографії 1989-2009 років усі ці явища залишили свій виразний слід, доводячи, що вона є не лише сферою знання, але також і невід’ємним елементом сучасної культури.

    Переклад з польської Дмитра Вирського

Переклад здійснено за виданням: Wiślicz Tomasz. Historiografia Polska 1989-2009. Bardzo subiektywne podsumowanie // Przegląd Humanistyczny, 2010, nr 5/6, s. 37-48.

Українська версія цього тексту буде надрукована в «Історіографічних дослідженнях в Україні» (2013, т. 23). Висловлюємо подяку Томашу Вішлічу і Дмитрові Вирському за люб’язну згоду на публікацію української версії цього тексту також і на нашому сайті.  

Томаш Вішліч – доктор історії, ад’юнкт в Інституті історії ПАН та Інституті історії Варшавського університету, фахівець з культурної історії ранньомодерної Польщі, а також теорії та історії історіографії. Автор та редактор 8-ми книжок, зокрема, «Заробити на порятунок душі. Релігійність малопольських селян від середини XVI – до кінця XVIII століть» (2001) та «Коротке тривання. Проблеми французької історіографії 90-х років ХХ століття» (2004).

Примітки:

1. Йдеться про подію доби гітлерівської окупації Польщі, коли частина польських мешканців містечка Єдвабного могла (свідчення щодо цього непевні і, не виключено, сфабриковані німцями) брати добровільну участь у нищенні місцевих євеїв (прим. пер.).

2. Ратайчик Даріуш (1962-2010) – польський історик і правий активіст. 1999 р. опублікував книжку «Небезпечні теми», де підставив під сумнів масштаби Голокосту (зокрема, кількість жертв польських концтаборів), що викликала бурхливу громадську полеміку і поставила хрест на його кар’єрі фахового історика (прим.пер.).

3. Лисяк Вальдемар (р.н.1944) – польський письменник і публіцист. Знаний, зокрема, міркуваннями про брехливість певних загальноприйнятих інтерпретацій подій з недавньої історії Польщі і Європи загалом. Див. його «Століття брехунів» (2000), «Держава брехунів – Салон» (2004), «Абетка шулерів – Салон-2» (2006) (прим.пер.).

4. Конєчний Фелікс-Кароль (1862-1949) – польський історик, історіософ, творець оригінальної концепції цивілізації (не без впливу А.Дж.Тойнбі). На матеріалах середньовічної та ранньомодерної історії висловлював чимало широкозакроєних міркувань, виопуклював польську місію в історії Центрально-Східної Європи, критично оцінював русько-українські рухи (прим.пер.).

5. Евола Юліус (Evola Julius, 1898-1974) – італійський філософ, співтворець інтегрального традиціоналізму (прим.пер.).

6. Дегрелє Леон (Degrelle Leon, 1906-1994) – бельгійський політик із націоналістично-фашистськими поглядами, закликав до ревізії бачення Голокосту (прим.пер.).

7. Піврічник, що видається у Варшаві з 1958 р. Інститутом історії Польської академії наук (прим.пер.).