Дмитро Вирський. Від перекладача: сусідські роздуми з приводу 20-річчя
Минулий 20-літній ювілей незалежності України та її національної історіографії не дав примітних спалахів рефлексії щодо пройденого шляху та майбутніх перспектив розвитку української історичної науки. Почасти, це сталося через політичний офіціоз «останнього призову», який явно тяготиться «історичними» складниками ювілейних подій, підміняючи їх спекулятивним моралізаторством «про все взагалі і ні про що по суті» та «обрядовими» ритуалами, від яких також відгонить певною фальшю.
Відтак, чимало науковців, більш чи менш спроможних на цікаві рефлексії «з нагоди», поставилися до цього завдання як до «волання в пустелі» і вирішило не витрачати на це час і сили. Та, хоча й мовчання буває промовистим, але міркування бодай «на виріст», як і порівняння, як там із цим таки у сусідів ведеться, також завжди не зайві для будь-якого інтелектуального середовища.
У цьому контексті мене зацікавив текст польського історика Томаша Вішліча, близького мені як за віком (для нас обох це 20-ліття національних історіографій більш-менш збігається із власним «життям в науці»), так і за історіографічним досвідом (обох нас єднають зацікавлення проблематикою раннього модерну та теорією історіографії). Ця досить лаконічна стаття написана з нагоди 20-ліття польської пострадянської історіографії (1989-2009) уперше опублікована на шпальтах часопису «Przegląd Humanistyczny» (№5/6, 2010) і вже може претендувати на 2- або й 3-річну (враховуючи певне «запізнення» із публікацією цього випуску «Історіографічних досліджень в Україні») «витримку часом».
Співзвучність досвідів польської і української «незалежних» історіографій читач може оцінити з наведеного нижче перекладу. Так, подекуди це порівняння подібне до міряння «панцерних гусар» із козаками (останні, як писав один автор з початку ХVII ст., «є люди голі», а отже платять за свої «перемоги» або більшою кров’ю, або асиметричними «фортелями»). Сподіваюся, утім, що «пропозиції від сусіда» ще стануть у пригоді вітчизняній історичній науці.
Томаш Вішліч. Польська історіографія 1989-2009 рр.:дуже суб’єктивні підсумки
Беручись за підсумовування польської історіографії останніх двадцяти років, визнаю, що не розумів, що роблю. Підштовхувала мене до цього завдання необхідність синтетичного і методичного формулювання рефлексій на тему польської історіографічної практики, в якій сам я беру участь майже від початку описуваного періоду, а також можливість порівняння її з теорією історії і реалізаціями останньої у світовій науці, особливо англо-саксонській і французькій, що становить один з об’єктів моїх власних наукових досліджень.
Натомість, я став перед проблемою, про яку підзабув – перед потребою написання історії сучасності. Це є потужний виклик для історика ранньомодерних часів, особливо для його норм наукової об’єктивності, методів доведення і верифікації гіпотез.
Не маючи виробленої думки на тему методології історичного дослідження сучасності, я вирішив надати моєму підсумку історіографії останнього двадцятиріччя радше форму есею, аніж історіографічного опрацювання. Власне тому читач не знайде у ньому ані жодних прізвищ, ані списку назв історичних творів, котрі увійдуть до історії науки, не буду я також аналізувати ані видатні опрацювання, ані реферувати рецензії і контррецензії, що вміщувалися на шпальтах фахових періодичних видань. Усім цим наше середовище живе щоденно, усе це постійно ще пам’ятаємо і завжди тут не нам судити, що з того залишиться для нащадків. Натомість, я пропоную мої суб’єктивні підсумки явищ, котрі характеризували середовище польських істориків протягом останніх двадцяти років і знаходили вираз як у наших книжках і статтях, так і дискусіях – публічних і цілком неформальних, а також у суспільному сприйнятті нашої праці.
Часті в останні часи підкреслювання будь-яким автором суб’єктивності його історичного дослідження, які ще частіші у випадку інших гуманітарних і суспільних наук, можна визнати за прояв наукової чесності – як вираз свідомості, наскільки вельми неадекватним для тих царин є позитивістський взірець наукової об’єктивності. Така настанова виникає з простої констатації, що ліпше формулювати тези, розуміючи власну суб’єктивність, аніж у фальшивому переконанні в їх об’єктивності. Втім, це вимагає чіткого окреслення свого вихідного пункту, визнання як перед собою, так і перед читачем, наявності зовнішніх спонук, котрі можуть формувати погляди і дослідницькі методи автора.
Далі мушу визнати, що останні двадцять років польської історіографії спостерігаю ніби із середини. У 1989 році я вже навчався у Варшавському університеті, а з 1994 р. працюю в Інституті історії Польської академії наук (ПАН), а згодом також став співробітником історичного факультету Варшавського університету.
Історії я навчався в системі наставник-учень («mistrzowsko-czeladniczym»), де по вчителю спадкується – до певної міри – як метод досліджень, так і розуміння обраної дисципліни. Мене, поза сумнівом, сформувала інтелектуальна атмосфера історичного факультету Варшавського університету на зламі 1980-1990-х років, а коли б я мав називати своїх вчителів, то це були б: Александер Гейштор, Генрік Самсонович, Антоній Мончак, а в Інституті історії ПАН: Марія Богуцька і Станіслав Биліна. Як видно з цього переліку, мої наставники репрезентували різні методики, різні епохи та різні сфери зацікавлень. Одна річ усе ж таки їх єднала – вони не лише чудово орієнтувалися у світовій історіографії, вони її співтворили.
Напевно також і тому у нижченаведеному нарисі я зосереджуюсь на відношенні польської наукової історії до тенденцій, що існують у світовій науці. Хтось скаже, що національна історіографія має обов’язки передусім щодо власного народу. Я на те відповім, що можна йому найліпше прислужитися, вписуючи свій народ до глобальної історії.
На початку треба також зауважити, що багато проблем, які торкаються польської історіографії, стосуються історичних наук в усьому світі. З цієї точки зору, різниця між національними історіографіями полягає у певних відмінностях поводження із викликами, котрі стають перед історією як наукою, а ці відмінності виникають звичайно із впливу локальних наукових традицій. Оскільки, глобалізація історичних наук насправді вже закінчується, але на тлі інших наукових дисциплін це є досить свіжим явищем. Його початки можна шукати сорок-п’ятдесят років тому, але набрало значення воно практично тільки разом із технологічними і політичними змінами останніх двох десятиліть – інформаційною революцією, європейською інтеграцією, а також світовим успіхом англійської мови і культури (особливо в американському виданні). У результаті, історики в усьому світі стають перед подібними проблемами, але розв’язуючи їх, покликаються меншою або більшою мірою на локальні традиції і наукові культури, а також підлягають впливам локальних суспільних і політичних відносин.
У загальній історії історіографії найважливішою подією останніх десятиліть ХХ ст. стала постмодерністська критика історії, котра підважила підстави існування нашої дисципліни і змусила до рефлексій щодо її наукової вартості. Історія аж до початку 1970-х років залишалася на маргінесі методологічних дискусій у науці, втішаючись ліченою тисячоліттями дослідницькою традицією, соціальним престижем і широкою популярністю серед дилетантів. Утім таки, спростування міфів модерної науки знайшло вельми вдячний об’єкт критики власне в історії – не без підстав в ній побачили науку, надзвичайно податливу щодо ідеології; науку, що робить сміливі висновки на підставі непевних передумов; і передусім – що постмодернізму вельми пасувало – науку, цілком виткану з текстів, котрі становлять як джерельний матеріал для історика, так і результат його праці.
Постмодерністська критика закинула історіографії її риторичний, а не емпіричний характер, і вказала їй місце поруч із літературними фікціями і ідеологічним дискурсом. Тому, найбільшим викликом для істориків 70-х і 80-х років ХХ ст. було визначення свого відношення до цієї критики і переформулювання фундаментальних засад історичного пізнання. Плодом цього стала поява багатьох теоретичних праць, а також і розмноження дослідницьких стежок, що обирались істориками в їхніх опрацюваннях.
У польській історіографії до 1989 р. власне не вдалося зауважити, що існують проблеми поставлені постмодернізмом. Можливо, це випливало з факту, що на методологію досліджень польські історики найохочіше дивились крізь призму французької школи «Аннали», котра також аж до кінця 1980-х років ігнорувала застереження постмодернізму, оскільки вони були, передусім, спрямовані проти політичної історії, характреної для ХІХ століття («позитивістську»), щодо якої школа «Аннали» знаходилася в радикальній опозиції.
Відлуння дискусії з постмодернізмом досягли польської історіографії тільки на початку 1990-х років, призводячи або до радісного прийняття постмодерністських тез, або, і значно частіше, до безрефлексійного їх відкидання у переконанні, що проблема ця вже є, власне, неактуальною і була розв’язана світовою методологією історії. Найчастішою, однак, реакцією був брак реакції взагалі, так ніби дискусія, котра переорала західні історіографії, цілком не мала стосунку до польського історіописання.
Брак рефлексій щодо епістемологічних застережень постмодернізму призводив, однак, до цілковитої безпорадності багатьох польських істориків навіть у найпростіших дискусіях на цю тему. Перебуваючи у переконанні, що історія служить для встановлення того, «як це було насправді», перед викликом будь-яких пізнавальних проблем вони були у стані ствердити лише, що власне невідомо, як це було, або вперто подавати міфи як історичні факти. Відтак, ігнорування постмодернізму призводить нерідко до його найкращої, хоч і несвідомої, реалізації – до пізнавального релятивізму і творення образу минулого з фікційних мотивів.
З перспективи часу видно, що постмодерністська критика не зробила кривди історії як науці, навпаки – збагатила її теорію, запровадила нові теми досліджень, такі як дискурс, емоції, історії груп меншостей і підлеглих, звернула увагу на літературні і риторичні шари джерельних переказів, і насамкінець нагадала історикам, що вони, пишучи свої роботи, також послугуються літературними засобами. Відтак, на початку ХХІ ст. важко трактувати постмодернізм як загрозу для історії, легше вже її не добачати – все одно його лезо нині виразно затупилося. Утім, така позиція має утворюватись швидше з переосмислення закидів і ствердження власної дослідницької методи, а не з ігнорування, котре веде до ізоляції не лише від певних напрямків історичних досліджень, але також і від інших сучасних гуманітарних і суспільних наук.
Тимчасом, польське історичне середовище не пройшло через дискусії на цю тему, такі, які розгорілися свого часу в США, Франції, Англії або Німеччині. І зараз хіба вже запізно, аби таку дискусію пробуджувати. Для цього був час двадцять років тому, однак, тоді нас займали інші події. Через це польські історики мусять проходити цей етап на самоті, у зіткненні із західними опрацюваннями і теоретичними текстами, і, безумовно, це буде процес розтягнутий у часі.
Не будемо приховувати, що прагнучи брати участь у глобальній спільноті істориків – а це є питання не лише престижу польської науки, але і також фінансування досліджень – польські дослідники будуть змушені застосовувати дослідницькі методи порівняльні із тими, котрі становлять нинішній стандарт світової науки. Поруч з теоретичним увиразненням, котре можна визнати за найтривалішу спадщину постмодерністської критики, підставовою вимогою є в цьому випадку інтердисциплінарність досліджень. Остання, своєю чергою, здається, випливає з програми школи «Анналів» – найбільш живої і методологічно плідної дослідницької течії в історіографії другої половини ХХ ст. Чимало можна написати про зв’язки польських істориків з Ф. Броделем, Ж. Ле Гоффом і цілим тим багатонаціональним середовищем, котре десятиліттями визначало найбільш авангардні напрямки розвитку історичної науки.
Дійсно, школа «Аннали» припинила існування у 90-х роках ХХ ст., але її спадщина живе в методологіях соціальної та економічної історій, історії ментальності, історичної антропології та демографії. Не можна також забувати, що це школі «Аннали» ми завдячуємо адаптацією такої антиісторичної методології як структурна антропологія або перших кроків постструктуралістів з Мішелем Фуко на чолі.
Незважаючи на близькі наукові і приватні зв’язки польських істориків зі школою «Аннали» у 70-х і 80-х роках ХХ ст., маю, втім, враження, що її спадщина була в Польщі після 1989 р. загублена. Відхід від квантитативної та економічної історій, що підтримувались частиною середовища «Анналів», був у нас ніби швидший і більш радикальний, аніж у історіографіях Заходу, котрі також пережили в останніх десятиліттях розчарування цими методами. Економічна історія повертається до Польщі повільно і з іншого боку – інспірована американською кліометрією, натомість історична демографія, незважаючи на певні досягнення останніх років, перебуває постійно на крайньому маргінесі польської історіографії. «Флагманський корабель» третього покоління школи «Анналів» – історія ментальностей – також не знайшла в Польщі аж так багато послідовників, свідомих того, за що беруться, і, незважаючи на десятиліття критики цієї методики, вона безперервно подається в Польщі за свіжу і новаторську. Також нечисленні продовжувачі структуралістських методик в історії тішаться визнанням їх за авангардистів і справляють блискуче враження на молодих адептів історії.
Втрата спадщини школи «Аннали» у польській історіографії не стосується цілковито лише окремих дослідницьких методик, що постали за десятиліття в лоні цієї школи. Насправді, відхід від них відбувся по всьому світі, чи, можливо також, швидше на їх ґрунті виросли інші методики, що краще відповідають на питання сучасності.
Польські ж втрати спадщини школи «Анналів» торкаються і напрацьованих нею глибоких засад історичного ремесла, котрі надовго увійшли до спадщини світової історіографії. До них належать, зокрема, інтердисциплінарність, чи то зацікавлення досягненнями і методами інших гуманітарних і суспільних наук, активне ставлення історика як до предмету дослідження, так і до джерельних переказів, а також переконання, що історичний факт нічого не значить без свого контексту, а відтак завданням історика є встановлення історичного процесу і з’ясування його у наскільки можливо ширшій інтерпретаційній перспективі.
Це не означає, що такий підхід є чужий польським історикам. Авжеж, не важко знайти приклади його застосування, особливо в питанні інтердисциплінарності, котра часто вписується до дослідницьких програм «на виріст», аби лише відповідати вимогам у грантових конкурсах (бо ж менеджери від науки вивчили поняття «інтердисциплінарний підхід» і жадають його незалежно від сенсовності його застосування). Проблема полягає однак у тому, що виведені з аналітичної рефлексії підстави творчої лабораторії сучасного історика не стали елементом професійної освіти істориків. Вони випливають лише з індивідуальної винахідливості вже на загал зрілих дослідників і нерідко вважаються за зайве новаторство.
Вочевидь, я не хочу цим сказати, що опрацьована школою «Аннали» візія практики історичних досліджень є єдино слушною і обов’язковою. Навпаки, існує чимало способів занять історією, котрі відповідають критерію науковості. Усі вони, однак, прив’язуються якимось чином до двох засадничих взірців: з одного боку, до традиційної історичної оповіді літературного характеру, з другого ж – до модерністистської і сцієнтистської процесуальної історії, теоретизованої і виплеканої середовищем «Анналів».
Польські студенти-історики пізнають зазвичай тільки той перший зразок, як своєрідну «природну» методологію історії. Професійна спеціалізація концентрується на опануванні ранкіанської критики джерела, нерідко на справді майстерному рівні, однак, у випадку інтерпретації і презентації результатів цієї праці вимоги обмежуються звичайно до компонування чогось, що можна назвати розширеним звітом з пошуків – у хронологічному чи предметному викладі. Цю методику репродукують далі у працях на чергові наукові ступені, лише тільки збільшуючи джерельну базу досліджень. Не будемо приховувати, що кандидати на наукові ступені приймають таку поетику нерідко із розрахунку, стараючись дати рецензентам якомога менше приводів до започаткування будь-якої інтелектуальної дискусії з автором праці. На жаль, ця методика буде дієвою настільки довго, наскільки «історичний наратив» буде вважатися методикою «природною» і такою, що не вимагає від автора глибинної рефлексії над тим, чому він визнав за доречне застосувати її в даному випадку.
Але знов таки, явище відмови від сцієнтистських методик, проблемної, тотальної і синтезуючої історії на користь ідеографічного історичного наративу в останні десятиліття стосується не лише польського історичного середовища, але й всієї світової історіографії. Втім, на Заході цей рух виникав передусім із привласнення принаймні деяких мотивів постмодерністської критики історії або відродження політичної історії під впливом неомарксизму. Натомість у Польщі за це явище є відповідальним головним чином те, що жартівливо можна назвати «синдромом IPN-y» [1], котрий проявляється у переконанні істориків, що десь існує (або існувало) джерело, котре оповість нам правду, і вистачить його відшукати, аби пізнати, «як це насправді було».
Таке переконання не виникло на порожньому місці. Найбільшою зміною для історичного середовища, котру приніс 1989 рік, не була свобода наукових досліджень, адже історики продовжували свої багаторічні дослідницькі програми, плановані незалежно від політичної ситуації (дійсно знайшлися і опортуністи , котрі ґвалтовно заміняли «Радянський Союз» на «Совєцький Союз» у своїх працях, але вірю, що це не вони задають тон в польській історіографії). Натомість, засадничою зміною було поступове отримання істориками доступу до закритих десятиліттями польських і закордонних архівів (головним чином з пострадянської зони). Для істориків, особливо тих, які займаються другою половиною ХХ ст., це був справжній подарунок долі. Їхню ситуацію можна порівняти хіба що з поколінням старшим на понад століття, котре у другій половині ХІХ ст. розпочало систематичні архівні студії щодо історії часів до поділів Польщі, користуючись великими ресурсами документів, яких не торкалася доти рука історика. І так само як століттям раніше, відкриття архівів породило сотні розвідок і десятки джерельних видань (інколи фахово недопрацьованих), а зрештою також і синтетичні опрацювання. На жаль, треба визнати, що в опрацюванні цього моря нових архівних знахідок історики наслідують не лише ентузіазм своїх наукових предків з ХІХ століття, але – часто густо – також й їхні дослідницькі методи та інтерпретаційні схеми.
1. IPN – абревіатура польського «Instytutu Pamięci Narodowej» (Інституту національної пам’яті) (прим.пер.).
Переклад з польської Дмитра Вирського
Переклад здійснено за виданням: Wiślicz Tomasz. Historiografia Polska 1989-2009. Bardzo subiektywne podsumowanie // Przegląd Humanistyczny, 2010, nr 5/6, s. 37-48.
Томаш Вішліч – доктор історії, ад’юнкт в Інституті історії ПАН та Інституті історії Варшавського університету, фахівець з культурної історії ранньомодерної Польщі, а також теорії та історії історіографії. Автор та редактор 8-ми книжок, зокрема, «Заробити на порятунок душі. Релігійність малопольських селян від середини XVI – до кінця XVIII століть» (2001) та «Коротке тривання. Проблеми французької історіографії 90-х років ХХ століття» (2004).
Українська версія цього тексту буде надрукована в «Історіографічних дослідженнях в Україні» (2013, т. 23). Висловлюємо подяку Томашу Вішлічу і Дмитрові Вирському за люб’язну згоду на публікацію української версії цього тексту також і на нашому сайті.