В Україні триває передвиборча кампанія. Задовго до її старту розважання про «незатребуваність інтелектуалів» та спрагу «моральних авторитетів» стали мало не загальним місцем виступів опозиційних політиків. Риторична мрія Юлії Тимошенко, мовляв, правильно було б, якби список опозиції очолила «фігура рівня Ліни Костенко», скінчилася на тому, що на чолі списку стала сама Тимошенко (а фактично – Арсеній Яценюк). Зрештою, назвати ім’я Костенко – живого класика української літератури – було і невимушено легко, і ніби логічно. Легко, адже не могло бути й сумнівів, що гіпотетичну пропозицію очолити список Ліна Василівна, знана з винятковості своїх публічних з’яв, не прийме. Логічно, оскільки остання непоетична книжка 80-літньої поетки «Записки українського самашедшего» є радше політичним щоденником, ніж художнім твором.
Але називали не тільки прізвище Костенко. В зимовому інтерв’ю з-за ґрат газеті «Комерсант-Україна» Юрій Луценко заявив: «Я певен, що включення до партійних списків В’ячеслава Брюховецького, Юрія Андруховича, Ярослава Грицака, Олександри Кужель, Сергія Грабовського, Мирослава Мариновича та інших достойних авторитетів, яких висуне громадянське суспільство, не тільки змінить атмосферу виборів, а й дасть чіткий критерій вибора на користь тієї політсили, що почує це веління часу» (Коммерсант-Украина. 23 декабря 2011). Нині ми вже знаємо, що за «велінням часу» у списках «Об’єднаної опозиції» знайшлося місце тільки для одного зі згаданих Луценком прізвищ, що кілька місяців тому могло видаватися дещо дивним у контексті розмови про інтелектуалів – Олександри Кужель. Решту представників «громадянського суспільства» репрезентуватиме либонь дружина екс-міністра.
І згадані вище, й інші заяви створили атмосферу очікування, якщо не в суспільстві, то в інтелектуальних колах. Юрій Андрухович, що регулярно висловлюється з приводу нинішньої влади, появу свого прізвища у списках категорично відкинув. Оксана Забужко, найголосніше звинувачувана у надто запеклій агітації «проти всіх» під час останніх президентских виборів й, тим самим, прямій співучасті в перемозі Януковича, знову висловила свою упевненість, що за президента Тимошенко «було б ще гірше». Головний беніфіцієнт політичного скандалу навколо його «Чорного ворона» Василь Шкляр пафосно заявив, що депутатство – це для нього замало. А потім став мажоритарним кандидатом від Української платформи «Собор», пояснивши, що пішов змагатися за депутатське крісло, бо його «запросили люди», а головна ідея, яку він відстоює – це «національна велич України» (http://life.pravda.com.ua/person/2012/08/8/109420/). Інші згадувані в контексті виборів інтелектуали (я утримаюся тут від розважань з приводу цього слова та його значень в українському контексті) намагалися своїми публікаціями і виступами подати сигнал: ми тут, ми чекаємо на запрошення, ми готові до співпраці!
У контексті оприлюднених передвиборчих списків якось забулася Декларація Ініціативної групи «Першого грудня», оприлюднена у двадцяту річницю референдуму про незалежність України за підписами В’ячеслава Брюховецького, Богдана Гаврилишина, Семена Глузмана, Володимира Горбуліна, Любомира Гузара, Івана Дзюби, Мирослава Мариновича, Мирослава Поповича, Євгена Сверстюка, Вадима Скуратівського, Ігоря Юхновського. Прізвища підписантів видалися настільки вагомими, що діловий тижневик «Коментарі» упевнено заявив: «Якби перша десятка «нейтральної партії», у яку об’єдналася б уся опозиція, виглядала так, у влади з’явилися б дуже серйозні проблеми» (Коментарі. 23 грудня 2011. С. 2.).
Нині ми вже знаємо, що жодного із цих прізвищ у партійних списках немає.
Утім, вчитаймося у текст Декларації, який, на мою думку, дуже точно відбиває спосіб мислення значної частини нашої інтелігенції. Автори Декларації констатують, що «домогтися встановлення нових «правил гри» в державі можна лише шляхом послідовної громадської взаємодії та суспільного консенсусу». Для досягнення цього, на їхню думку, у суспільстві слід: «1) відновити чесну, фахову та продуктивну розмову навколо життєво важливих його проблем, давши волю творчій ініціативі людей; 2) гарантувати в цій дискусії право голосу всіх сегментів суспільного життя, незалежно від регіональних, ідеологічних чи будь-яких інших відмінностей; 3) сформувати критичну масу громадян, які здатні жити у свободі та правді, брати відповідальність за свої вчинки й утверджувати моральну політику та спільне благо» (http://kolomyya.org/se/sites/ko/42942/).
Красиві, правильній й дуже загальні слова. Але в Декларації немає ані слова про інституційні та структурні реформи, і це до болі нагадує ситуацію і 1991, і 2004 років, коли також нам розповідали, що глибоко неадекватну систему влади та суспільної організації можна виправити за допомогою високоморальних персоналій. Мовляв, «хороші хлопці» на чолі глибоко корумпованих, часто фактично брежнєвських інституцій легко, мало не автоматично, виведуть їх на принципово новий, «європейський» рівень. Не вивели. Але й рівня і способу розуміння проблеми не змінили. Теза ж про необхідність «сформувати критичну масу громадян» із заданими якостями й навичками зраджує добре знане з історії ХХ століття мислення в категоріях «соціальної інженерії», а ще виступає фактичним зізнанням авторів Декларації, що вони не знають, що робити із нинішними українцями, які у більшості своїй, вочевидь, «нездатні» «жити у свободі і правді, брати відповідальність за свої вчинки та утверджувати моральну політику і загальне добро». Мислення в категоріях «ідеальних» українців, дозволяє не ставити дуже непростих запитань про те, якою могла би бути політика у наявному (не уявлюваному!) українському суспільстві, чого від цього суспільства можна сподіватися, які конкретні реформи є першочерговими.
Мріяти про ідеал набагато легше і, мабуть, приємніше, аніж послідовно пізнавати свою країну і добирати адекватні (хай і болісні) способи її опису. Українська ж інтелігенція має схильність проповідувати і, водночас, демонструє разючу неспроможність створити інституційні альтернативи пострадянській гегемонії у «своїх» сферах – освіта, наука, культурна політика. Навпаки, соціальна прірва між «звичайними» викладачами і працівниками культури та академічно-університетським істеблішментом (директоратом) стрімко зростає. В нашому університеті завідувач кафедри – не колега, рівний іншим викладачем, але всевладний господар. Ректори наших університетів не обираються викладацьким складом і не залежать від нього, а належать до вузької групи обраних, склад якої визначає Міністерство освіти. Багато в чому феодальна система управління нашою освітньою та культурною сферою – прямий наслідок тотального збереження інституційних форм пізньорадянських часів.
Тому наявність у деяких партійних списках представників згаданого вище «директорату» (завідувачка кафедри Дніпропетровської медичної академії у першій п’ятірці КПУ, ректор Лінгвістичного університету в «Україні-вперед!» Королевської чи 86-й номер у Партії регіонів директора Інституту історії НАНУ Валерія Смолія) не варто ототожнювати із появою у майбутньому парламенті виразників інтересів академічного чи освітнього середовища (цього середовища немає й система робить усе, аби воно не могло софрмуватися).
Можна було очікувати, що «моральні авторитети» будуть запрошені до списків для їхнього прикрашення. Так, як на початку 1990-х вони виконували місію легітимізації посткомуністичної трансформації та фактичного збереження влади в руках номенклатури. Зустріч президента Януковича з «представниками інтелігенції» щодо «покращення» мовного закону Ківалова-Колесніченка показала, що ті самі персонажі (Іван Драч, Павло Мовчан, Микола Жулинський, Лариса Скорик) початку 1990-х надалі готові бути до послуг влади у легітимізації її кроків.
Але на оздоблення партійних списків фаворитів виборів їх цього разу не запросили. Мабуть, тому, що політтехнологи визнали «моральних авторитетів» за недостатньо розпізнавальних для виборця. Зовсім інша річ: Таїсія Повалій в п’ятірці Партії регіонів чи Андрій Шевченко з Остапом Ступкою в п’ятірці «технологічного» проекту Королевської. Найбільшими перевагами цих людей є масова популярність, помножена на аполітичність. За кого ці партії мають свого виборця, пропонуючи йому таких кандидатів?, запитання риторичне.
Ситуація із Марією Матіос в п’ятірці «Удару» та Богданом Бенюком в п’ятірці «Свободи» дещо інакша. Бенюк здавна ходить на вибори зі «Свободою» і його прізвищеві дивуватися не випадає. Матіос же, вочевидь, має, серед іншого, підкреслювати «український» та «інтелектуальний» виміри «Удару», адже лідер партії – боксер Віталій Кличко надалі має помітні труднощі із формулюванням своїх думок українською (особливо небанальних). А приклад аналізу поточної ситуації у виконанні однієї з найпопулярніших українських письменниць можна було почути в її виступі на з’їзді «Удару»: «олігархи рубають капусту в офшори, а українцям пропонують звичайну, при чому, на сніданок, обід та вечерю» (http://www.pravda.com.ua/articles/2012/08/2/6970070/).
Найбільш письменницькою партією, мабуть, є уже згадуваний вище «Собор». Його передвиборчий список очолили брати Капранови. У першій п’ятірці також кобзар Тарас Компаніченко. Створена й фінансова Павлом Жебрівським Українська платформа «Собор» позиціонує себе як партія «без політиків». Але з представниками національної інтелігенції.
Чи не найсутужніше з «інтелектуалами» у списку Об’єднаної опозиції. До цієї умовної категорії там можна віднести хіба що Миколу Княжицького (нині – генерального директора опозиційної до Януковича телекомпанії ТВі, на початку 2000-х – одного із найактивніших медійних захисників Кучми під час «касетного скандалу») та Віктора Єленського (доброго знавця релігійних взаємин в Україні, який протягом останнього часу керував Департаментом суспільних та релігійних організацій Центрального штабу об’єднаної опозиції «Батьківщина», а, отже, завдячує місце у списку радше партійній роботі, ніж моральному авторитетові). На 150 непрохідному місці в списку Об’єднаної опозиції Дмитро Павличко.
Про нестачу інтелектуалів у затверджених списках опозиції згадав сам Юрій Луценко: «Радує, що в списку є О. Кужель, М. Княжицький, М. Джемільов, але мріялося і про М. Поповича, С. Грабовського, М. Мариновича, В. Кіпіані, М. Стріху та інших громадських активістів» (http://www.pravda.com.ua/news/2012/08/2/6970043/). Хоч письменникам місця у списках Яценюка-Турчинова-Мартиненка не знайшлося, Юрій Андрухович поспішив із заявою: «Треба підтримати і винятково тільки Об’єднану Опозицію. Інших варіантів позбутися теперішнього режиму в нас немає. Якщо в нас і цього разу противладні голоси будуть розпорошені, то до побачення, Україно» (http://www.pravda.com.ua/news/2012/08/6/6970279/).
Заклик Андруховича (включно із наївною вірою в те, що «теперішнього режиму» можна «позбутися» внаслідок тим же режимом зрежисованих виборів) зрозумілий у тому сенсі, що на опозиційному полі конкурентами Об’єднаної опозиції будуть «Удар» Кличка, «Свобода» і, принаймні теоретично, «Собор» та «Наша Україна» Віктора Ющенка. Таке розпорошення «опозиційних» сил, як і поважні запитання до їхніх списків, безумовно, грає на руку владі, яка практично не матимите конкурентів, зокрема, на умовному «проросійському» фланзі. Загальна ж перевага письменників (при чому, поглядів, що їх умовно можна назвати «нативістичними» й аж ніяк не ліберальними) серед включених до списків «моральних авторитетів» яскраво ілюструє інтелектуальне тривання України в міфологічному просторі «літературної нації», що повертає публічну дискусію не лише в 80-ті роки минулого століття, а й у 80-ті роки століття ХІХ, вік романтизму і «пробудження» націй. Чи не будити Україну йдуть до Верховної Ради Матіос, Шкляр, брати Капранови і Богдан Бенюк?
Утім, розмірковування про вибір письменників не повинні заступити собою рефлексію про вельми симптоматичні риси передвиборчої кампанії, які вже зараз можуть чимало сказати нам і про майбутній парламент, і про глибину політичної та суспільної кризи в Україні. Насамперед, маю на думці саму процедура затвердження списків: без публічного обговорення хоча б на партійних з’їздах, із обов’язковим одноголосним голосуванням (неважливо, чи делегатами Партії регіонів, чи Об’єднаної опозиції), із цинічною демонстрацією того, що найкоротший шлях до парламенту – бути родичем або «другом дитинства» ключових фігур, що, незалежно від партійної приналежності, діють у спільному для них дусі комсомольських функціонерів.
На двадцять першому році української незалежності ми так і не маємо виборів, де програми партій мали хоча б якесь посутнє значення. Ми знову чуємо трафаретні (й геть нереалістичні) фрази про підвищення зарплат, контрактну армію, безвізовий режим з країнами ЄС. Про справжні ж проблеми освітньої системи, тотальну деградацію правосуддя чи надповажні геополітичні виклики говорити нецікаво і небезпечно. Натомість, можна знову наслухатися одкровень про те, що в усіх проблемах винні «інші»: чи то опозиція, чи то «противсіхи». Нас хочуть переконати, що проблеми сучасного українського суспільства можна розв’язати, наприклад, повернувши в паспорт графу «національність» (одна із креативних пропозицій «Свободи»).
Усі ці гасла виглядають як безвідповідальне запрошення до втечі від реальності й свідчення тотальної неспроможності українських політичних та фінансових еліт мислити стратегічно про країну, якою вони керують чи хочуть керувати. Замість обговорення серйозних проблем чи пропозицію хоч якоїсь ідеології, виборця закликають задовільнитися гаслами «нових імен» і «нових команд», про фінансування яких краще й не замислюватися. Велика політика остаточно перетворилася в Україні на великий й найприбутковіший бізнес, учасники якого, здається, нездатні раціонально оцінювати усю комплексність ситуації й передбачати наслідки своїх дій, що виходять за межі приватного збагачення. І тут постає дуже нелегке питання: наскільки некомпетентнійсть й безвідповідальність політичного класу відбиває деградацію суспільства?
Колишній голова Фонду держмайна Олександр Бондар дуже влучно сформулював ключову проблему нинішньої парламентської кампанії та постави Партії регіонів: «Ця команда через вибори владу не віддасть». [http://www.epravda.com.ua/rus/publications/2012/07/16/329334/]. А от після виборів намагатися змінити Конституцію ще й як зможе. А ще зможе надалі розповідати про «європейський вибір», «покращення життя вже сьогодні» та винятково кримінальну природу політичних переслідувань.
Головне: і до, і під час, і після виборів варто пам’ятати тезу Реймона Арона: «У політиці завжди доводиться обирати не між добрим і злом, але між прийнятнішим та незносним».