Текст відкритої лекції, прочитаної у програмі «Лекції та події» (телеканал TВi, 28 червня 2012 у Києві).

У кабаре глобалізації держава танцює стриптиз, і до кінця вистави на ній лишається лише мінімально необхідне: її репресивні повноваження. Коли її матеріальна база знищена, суверенітет і незалежність анульовані, політичний клас стертий з лиця землі, національна держава перетворюється просто на службу безпеки мегакорпорацій.

З латиноамериканської газети

Нелегальні громадяни

Ми досі вимагаємо ефективної політики від державного апарату, не розуміючи, що він докорінно переродився, що в умовах глобалізації він є радше каральним інструментом, аніж шляхом до насадження тих чи інших реформістських моделей.

Вже багато хто усвідомив, що механізми впливу суспільства на владу повинні бути «гострішими», тобто ефективнішими й мобільнішими. Оскільки влада не чує юридичну аргументацію політичної культури ліберальної (конституційної) демократії, а саме виправдовувати свій мандат довіри корисними діями. Влада слугує лише інструментом збагачення провладної партії, що вже по собі є небезпечним модерним рецидивом, який нагадує про часи деспотизму, авторитаризму чи тоталітаризму. Йдеться про те, що суспільство, яке прагне конституціоналістського за духом устрою, до такої влади має бути в опозиції. Іншого шляху – щоб уникнути євразійського сценарію «співпраці» держави та суспільства – не існує.

На думку спадає теорія партизана Карла Шміта, яку він виклав у двох лекціях 1962 року. Спробую суттєво її «відредагувати» під потреби громадянського суспільства чи ліберальної демократії загалом.

Чому знову зринають слова на кшталт «партизана»? Тому що сучасні громадяни, подібно до модерних партизанів, також опонилися на нелегальному становищі. Як це розуміти? Ми є нелегальними громадянами, як і партизани, оскільки суди й інші органи влади, що існують за рахунок наших податків, більше нас не захищають, натомість обслуговують привілейовану олігархічну «купку» камерного кола людей.

Кожного з нас можуть зґвалтувати у відділку правоохоронці і їм за це нічого не буде. Будь-кого з нас може розчавити на джипі депутат чи урядовець і їм за це також нічого не буде. В людини силоміць і брутально можуть забрати бізнес, від чого вона накладе на себе руки, і цього ніхто не помітить. Суди не захищають простих людей. Це означає, що громадяни стали витісненими з правового поля, натомість нормативно-правові акти, положення та норми стали привілеєм захисту для обраних. Суспільству нічого не залишається, як перейти на партизанське положення.

Сам тому теорія партизана сьогодні набуває переосмислення й нового звучання. Але спершу – кілька ключових штрихів із неї, однак без чітких історичних координат і контекстів, на які лінь витрачати сторінки. В термінології Шміта, партизан діє «нерегулярними» методами проти «регулярної» системи (автор це ілюструє на спротиві іспанців проти наполеонівського вторгнення), таким чином партизан увиразнює власну чітку протилежність, включно з організаційною формою. Боротьба, незалежно від часу і місця, – принципово політична, тобто вона чітко ідентифікує свого ворога, а значить подібна боротьба має тотальний характер.

Звісно ж, партизан позбавлений в очах системи правового захисту, як і, фактично, позбавлені правового захисту громадяни в посттоталітарних суспільствах, де реальна політика та державна влада не реалізують та не відображають положення Конституції про права людини, що давно стали порожніми звуками. Натомість Основний закон постійно «видозмінюють» у своїй ситуативній боротьбі за «сколочення» не менш ситуативної більшості, від імені якої можна буде говорити, наче «від усього» народу, суспільства й держави.

Втім, якщо з теорії Шміта «вилучити» ностальгію за авторитарно-тоталітарним порядком чи прозорим реалізмом загалом, якщо її ідеологічно переформатувати, зокрема з орбіти антиліберального дискурсу і навпаки – взяти на озброєння проти посткомуністичної влади у перехідному суспільстві, то можна отримати цікавий і несподіваний політико-ідеологічний мікс. Елемент «підпілля» чи «повсякденної соціальної дії» з теорії Шміта може бути корисним мобілізаційним механізмом для формування повномасштабного тіньового суспільного договору.

Про що йдеться? Оскільки в суспільства не має можливості діяти легітимним способом, бо такий шлях боротьби з мафіозно-корпоративною, владою, не дає жодних результатів, тобто всі дії є наперед «паралізованими», громадянам, суспільним прошаркам та іншим нішам соціуму залишається вдаватися до різноманітних методів опозиційної діяльності, які викликатимуть реагування влади.

Звісно ж, тут виникає смертельна суперечка, що стосується легітимності влади. Якщо наприклад французький філософ права Філіп Рено основною умовою конституційної демократії та можливістю її влади вважає визнання громадянами її легітимності¹, тобто підкорятися її діям і рішенням, які проте не мають зазіхати на конституційні права та свободи громадян, то в умовах перехідного суспільства, влада є загалом паразитарною, а її дії – «закулісними», «тіньовими». Вони сприяють її збагаченню за рахунок громадян. За логікою конституціоналізму, суспільство навряд чи мало б її визнавати. Однак, варто зробити й більш-менш об’єктивний жест: зростання недовіри до інститутів влади, особливо ж до парламентаризму, це явище притаманне не лише країнам, де парламент перетворився на місце безперервних чвар і хаосу. Тобто – це не лише український велосипед.

Наприклад у США також спостерігається велика відраза громадян до політики. З цього приводу П’єр Розанвалон зазначає, що низка соціологічних досліджень 90-х висвітлили той факт, що Конгрес сприймається людьми як найменш легітимна політична інституція, хоча обидві його палати складаються з депутатів, напряму обраних народом. «Ще більше непокоїть те, що ці органи критикують більше, ніж у 60-ті роки, хоча тоді вони були менш професійні, менш прозорі й більше маніпулювалися політичним апаратом (не кажучи вже про вищий рівень корупції та часті расистські чи дискримінаційні щодо жінок прояви)².

Тому речником культури конституційної демократії – ультимативної вимоги сповідувати принципи конституціоналізму, тобто відповідності прийнятих законів і дій владних інституцій Конституції, повинно перебрати на себе суспільство та його ідеологія суспільного спротиву, адже влада, яка порушує принципи конституціоналізму, є нелегітимною.

Парадокс полягає в тому, що якщо в розвинених суспільствах визнання влади є умовою конституційної демократії, то в перехідних, пострадянських, пост авторитарних, такою формою визнання антиконституціоналістської влади є пасивна сумирність, на якій і тримається сумнівна легітимність. Ось чому першість у «насадженні» конституціоналізму в таких країнах має перебрати громадянське суспільство, а не чиновники чи їхні «красиві» риторичні репрезентації.

Згадуваний Патнам у вигляді схеми пропонує чіткий і зрозумілий рецепт поетапних дій. Концепція ефективності роботи інституцій ґрунтується на дуже простій моделі врядування: соціальні потреби > політична взаємодія > уряд > вибір політики > виконання»³.

Паралізований середній клас

Однак громадянське суспільство на даному етапі недієве. Його репрезентують переважно мобільні активні групи з числа студентів, інтелектуалів, журналістів, митців, волонтерів, загалом представників молодого покоління. Це близько 20 відсотків суспільства. Ясна річ, що в постколоніальних умовах цього недостатньо, окрім того для посилення культури та ідеології громадянського суспільства необхідна надійна інституційна та фінансова платформа. Схоже на те, що будь-які бажання протестного характеру та відповідні суспільні інтеракції є лише критичними формами опису ситуації з владою в Україні.

Доцільно згадати невтішне спостереження Джеймісона, що ще в часи таких теоретиків «тотальної системи», як Фуко, завжди непрямо була присутня думка про те, що коли система є тотальною, тоді всі локальні протести, що вже казати про «революційні» прагнення, залишаються в межах системи і є насправді функцією її іманентної динаміки⁴.

Простіше кажучи, суть небезпеки полягає в тому, що протест і революційність є успішним політичним товаром, який можна використати у власних цілях. Ні для кого вже не є секретом, що в холодні місяці Помаранчевої революції 2004-го цю карту розіграв посттоталітарний політичний клас, зокрема та його частина і тих кілька олігархів, що використовувала бренд демократії, вестернізації та модернізації, використавши суспільне піднесення та громадянський протест у зміщенні попередньої влади.

На місце нового суспільного локомотиву загалом може претендувати середній клас, однак в умовах постколоніалізму влада завжди перешкоджатиме цьому аншлюсу середнього класу та мислячих активістів, із яких може постати нова і докорінно відмінна за цінностями генерація українських політиків, що стоять на позиціях громадянського суспільства. Саме через це проти середнього класу раз по раз здійснюються ті чи інші каральні санкції та репресивні заходи, аби він не міг «заплисти жирком» і стати фінансистом альтернативної до владного режиму політики. Окрім того, представники так званого посттоталітарного середнього класу з політичної точки зору дуже обережні: уникають невиправданих ризиків, зокрема у стосунках із владою чи політичним класом загалом.

Постколоніальні олігархи, які керують країною, чудово це усвідомлюють, а тому будь-якими способами тримають ринок (чи квазіринок) у репресивно-адміністративних «лещатах», інструментами яких постають судові установи, силові структури, чиновники. Ось приблизно так виглядає споконвічна українська «моя хата з краю» в теперішніх умовах.

Логіка монополізму

Я страшенно полюбляю влучний прикметник «феодальний», який застосовують до українського посттоталітарного часу, зокрема до соціальних та економічних процесів. Утім, наявне право, яке для всіх нібито однакове, однак ним користуються лише одиниці, також заслуговує під визначення «феодальне». З правом і правовою державою ситуація взагалі виглядає кумедно: за одним слушним спостереженням, правова держава в Україні нагадує будівельний майданчик, на якому хоч і зайнято багато людей, проте архітектори не мають спільного плану, і будівельники за суперечливими вказівками мурують стіни та знову їх ламають⁵.

Але поки існують проблеми з правовою державою, громадянським суспільством чи конституціоналізмом загалом досить добре на такому тлі процвітають монополії олігархів. Утім подолання олігархічного правління, а соціально-економічному сенсі – знищення монополізму, – все це неможливе без розуміння причин і джерел їх виникнення. Мільтон Фрідман називає три базові джерела монополізму: технічні міркування (доцільність і рентабельність розподілу функцій бізнес-підприємств), пряма й непряма державна підтримка і приватна змова⁶. Щоб далеко не йти, такий державно-мафіозний симбіоз пропоную називати «олігаршизмом».

Олігаршизм – це модернізований феодалізм, і цю тезу треба розуміти буквально, тобто починати з огляду структур поєднання економіки й влади, сформованих за феодалізму. Згадуваний Норберт Еліас зробив цікаве спостереження, як централізм середньовічної влади позначався на динаміці конкурентної боротьби, кінцевою метою якої постає створення монополій. Це спостереження, таке враження, відбулося за нашим сьогоденням. На його думку, процес утворення монополій має цілком прозору будову. Вільна конкурентна боротьба має вагому функцію: це – боротьба й змагання відносно багатьох людей за можливості, ще не монополізовані окремим індивідом чи окремою групою, тому будь-яка конкурентна боротьба приводить до створення монополій.

Найцікавіший пасаж: проти цієї фази вільної конкуренції завершення процесу утворення монополій для великого, чимдалі більшого числа людей означає, з одного боку, припинення безпосереднього доступу до певних можливостей, а з другого боку, це означає подальшу централізацію прав розпоряджатися цими можливостями. Внаслідок такої централізації ці можливості виявляються поза рамками безпосередньої боротьби за них багатьох людей. Іншими словами – вони тепер належать привілейованій особі чи групі. Еліас робить невтішний висновок, який варто вважати й ключовим до нашої посттоталітарної, олігархічної доби: вільна конкурентна боротьба поступається місцем конкурентній боротьбі «пов’язаній», керованій певним центром та його людьми⁷. На його думку, це породжує не лише новий тип конкурентного середовища, а й новий тип соціалізації, включно з трудовими відносинами.

У Маркса є спостереження, яке дуже влучно підходить і щодо олігархів. Він стверджує, що ріст накопичення капіталу передбачає і зростання його концентрації. Таким чином зростає і влада капіталу, уособлення персоніфікованих в капіталістичному суспільстві умов виробництва від дійсних виробників. Капітал все більше постає суспільною силою, функціонером якої є капіталіст і яка вже не знаходиться в жодній взаємодії з тим, що здатна створити праця окремого індивіда. Він стає відчуженою, узагальненою суспільною силою, яка протистоїть суспільству як річ і як сила капіталіста через посередництво цієї речі. Маркс продовжує, що протиріччя між всезагальною суспільною силою, в яку перетворюється капітал, і приватною владою окремих капіталістів на цими громадськими умовами виробництва постає все далі нечуваною і передбачає знищення цього відношення⁸. Якщо слово «капіталіст» замінити на слово «олігарх», то отримаємо опис головних проблем постколоніальних суспільств, зокрема й сучасної України.

Втім, цій, на перший погляд – патовій ситуації, я знайшов цікавий французький комплімент, який писався ще в часи СРСР, однак промовисто актуальним є і для теперішньої України. Східноєвропейські країни виступають чимось на кшталт притулку, музею чи холодильника для громадянського суспільства (одного дня стане помітно, що заморожування законсервувало в такий спосіб форми і види, які у нас (у Європі – А.Д.) давно вже зникли). Суспільство, скасоване державою, але тим більше потужне завдяки своїм підпільним механізмам, своїй захисній уяві, тоді як на Заході суспільство стає неіснуючим⁹.

Наявність репресивного жесту щодо суспільства в держави, зокрема й України, промовисто нагадує часи останнього десятиліття совка. Коли я бачу ці повільні туші перших осіб держави в чорних пальтах із сухими й блідими обличчями та їх поплічників, то все більше з жахом згадую свої шкільні роки в СРСР, коли подібні непорушні мумії з мертвими очима стояли на мавзолеях і трибунах, безжиттєво спостерігаючи за одурманеними масами, які очікували від запилених політичних саркофагів щасливе прийдешнє. Відрижка брєжнєвщини – ось із чим зараз має справу кволе громадянське суспільство в Україні.

Імперативність права власності як умова свободи

Варто зробити невеличкий відступ від теми, однак дуже суттєвий. Найбільше насторожує навіть не «внутрішня специфіка», а зовнішня нерішучість. Ернандо де Сото зауважує, що західні бізнес кола дедалі більше усвідомлюють – якщо капіталізм не приживеться в решті регіонів світу, рецесія багатих економік неминуча. Мільйони розорених на молодих фондових ринках інвесторів на власній шкурі відчули, що глобалізація – це вулиця з двостороннім рухом: третій світ і колишні соціалістичні країни не можуть уникнути західного впливу, але й Захід не може від них сховатися¹⁰.

Якщо сучасною умовою можливості капіталізму є інтеграція бідних прошарків населення, не лише як робочої сили, а й як споживача, то схожа модель має працювати і щодо бідних країн, бо це значно більші масштаби, навіть із точки зору розширення ринку та залучення робочої сили. Така інтеграція на «внутрішніх ринках» уже дала феноменальний результат. Поштовхом до цього стала імперативність права власності, тобто яка відтак не лише захищається законом, а й перетворюється в ліквідний капітал, тобто капітал чітко означений, динамічний. Скажімо, американці та європейці наближалися до творення всеохопного нормалізування законодавства про власність і винаходили процес конверсії, який дозволяв їм створювати капітал. Це був момент, коли Захід перейшов рубікон, за яким лежав шлях до успішного капіталізму – коли капіталізм перестав бути приватним клубом і став основою масової культури¹¹.

Врешті-решт, це ще більше робить очевидною тезу Шумпетера, що за процесом примноження грошового капіталу завжди стояла власність. Згадуваний де Сото слушно зауважує, що формалізована система власності примушує вас думати про будинок як про економічне й соціальне поняття. Вона заохочує дивитися глибше і вважати будинок живим капіталом, а не просто дахом над головою, мертвим капіталом¹².

Власне, це розуміння іманентної динаміки капіталізму, сформульованої ще Марксом, згідно з якої він здобуватиме все нові й нові «території», нові й нові «горизонти». На пострадянському просторі цей процес загалом також відбувається, але відбувається у власний, мафіозний спосіб: «централізовано», «привласнено», в дусі аналогічних процесів концентрації капіталу рівня ХІХ століття, коли право здійснювати подібні трансформації мала обмежена купка людей. Сучасні олігархи-монополісти це чітко усвідомлюють, то своїм смертельним ворогом бачать передусім приватного підприємця – малий і середній бізнес. Всі каральні експедиції влади спрямовані проти нього, проти його доходів, а головне – проти концентрації в його руках капіталу, що призведе до накопичення спершу фінансових, а згодом політичних ресурсів (рухів, партій, приватних медіа).

Щоб зрозуміти цю логіку повернуся до Маркса. Розширення частки доходу, відведеної для потреб (при цьому ми залишимо в стороні робітника, оскільки його дохід = перемінному капіталу), передусім проявляється як накопичення грошового капіталу. Відповідно, в накопичення грошового капіталу входить один момент, що істотно відрізняється від дійсного накопичення промислового капіталу, тому що частка річного продукту, розрахована на потреби, зовсім не стає капіталом. Інша частина річного продукту компенсує капітал, а саме, постійний капітал виробників предметів потреб¹³.

Для пострадянських олігархів-монополістів невигідно повністю зробити «зачистку» малого і середнього бізнесу, оскільки це неминуче призведе до скорочення робочих місць і до стрімкого зростання соціальної напруги та, врешті-решт, політичної кризи. Але їм вигідно позбавити малий і середній бізнес оцього «компенсатора» в накопиченні капіталу, іншими словами – вони «закручують гайки» так, щоб малому і середньому бізнесу вистачало лише на задоволення поточних потреб – їжа, одяг, сплачування податків і виплата зарплати працівникам. Через це планується досягти наступного: сегмент малого і середнього бізнесу має стати керованим, політично «слухняним» і прогнозованим, він має бути на межі виживання, тобто з політичної точки зору номінально-наявним – такий собі «декор» до рис квазідемократії.

Джерела економічного зростання

Головне питання – щоб бути політично впливовими, треба бути передусім незалежними. На думку спадає економічна партизанщина. Хто здатний виступити цим «тіньовим» локомотивом у перехідних умовах, коли інститути громадянського суспільства крихкі та поки неефективні? Цей процес може мати тривалий характер і допомогти в цьому – на перший погляд – може те, що низка економістів називає «економікою неформального сектора».

Певною мірою – це найнижча ланка того, що називають середнім класом, який загалом здатний виступати дієвою контрвладою до рішень влади державної. Хто є представниками цього прошарку? Дрібні торговці, власники крамничок, майстерень, кіосків, дрібний бізнес, що має стосунок до «поточного» ринку послуг та обертових коштів (дрібні будівельні та оздоблювальні роботи, дрібні майстерні, дрібні магазини).

На економіку – в контексті теми розбудови та зміцнення громадських інституцій – усе ж таки треба суттєво зважати. Я прихильник тих теорій, згідно яких реальні доходи на душу населення зумовлені рівнем виробництва, технологій, наукових можливостей, не кажучи про ресурси. Джерела економічного зростання – ось основна тема, з якої варто починати битву за демократію. Без цього – будуть чергові електоральні «хороводи», коли зграйка олігархів знову й знову дуритиме матеріально небагатих виборців новими й новими політичними проектами, поспіхом сформованими під запит «краще життя», від чого ситуація залишатиметься в паті.  

Оскільки в Україні середній клас як стійка та важлива складова соціуму (у західному розумінні) ще не сформований, а відтак перебуває в процесі свого становлення, то саме економіка неформального сектора, фактично, постає цілком окремим «напівформальним» ринком виробничих, трудових взаємин, що загалом є незалежним від впливу великих монополій, які його просто не помічають.

Одне є суттєва проблема – індивідам у неформальній економіці, які в перехідних країнах складають вагому частину ринку, зазвичай бракує грамотності, тобто це, з точки зору ідеології громадянського суспільства, є політично не дуже активним прошарком. Їхня політична активність виникає зазвичай тоді, коли влада безпрецедентно може зачепити їхні персональні інтереси (збільшення податків та обмежень для бізнесу, контроль за його доходами та корупція з боку владних інституцій).

Групи, які мають значно масштабніші завданням щодо покращення долі своєї країни, загалом активніше виступають за політику, що відповідає загальним інтересам суспільства, ніж групи, які відстоюють вузькі, тобто власні, інтереси. Зробити політично вагомими організації колективної дії, які зможуть «опікуватися» цим прошарком – захищати та відстоювати їхні інтереси, а в перспективі впливати на владні рішення, можливо, це й матиме ефект, однак, така перспектива є дуже туманною та сумнівною.

Але передусім – доцільніше відмовитися від пошуку тих прошарків, які нібито здатні створити «матеріальну базу» для розбудови громадянського суспільства, бо в цьому є щось від споживацької практики, яку цілком поділяє культура теперішнього посттоталітарного політичного класу. Його справжня сутність під час Помаранчевої революції проявилася в наступному: досягнути власної егалітарної мети шляхом зміщення з влади попередньої старої гвардії технократів і кількох олігархів, тобто завершити епоху Кучми і відкрити власну добу, прибравши приватне підприємство «держава Україна» під власний контроль. Масштабну громадянську хвилю, потужне суспільне піднесення було використано зграйкою політичних банкрутів у своїх сімейних цілях.

Деволюція влади – піднесення громад

Ще трохи міркувань про зміцнення свободи. Уже варто думати про механізми її захисту, контролю та збереження, передусім шляхом «деволюції» (devolution) влади¹⁴. В політичному сенсі, деволюція – одна з форм децентралізації влади, зокрема передача повноважень на нижчі рівні. Ця тема, ще з 1886 року, особливо актуальна для Великої Британії, однак вона містить і низку небезпек – це, передусім, зростання напруги між політичним центром і регіоном, який мав «опозиційну» історію. Політичний центр у 1998–1999 роках передав повноваження Велсу, Північній Ірландії та Шотландії, що було підтверджено відповідними референдумами.

В Україні деволюція влади необхідна, проте – якщо її розглядати та впроваджувати винятково в політичній площині – вона може призвести до «тіньової» форми федералізації, а в ще гіршому випадку – до розколу країни. Таким чином необхідно розробити власну формулу деволюції влади – деволюції по-українськи, яка була б прийнятною і для соціально-економічної специфіки суспільства, і до адміністративно-територіальної специфіки нашої країни.

Однак, коли центральна влада корумпована, мафіозна та замкнена, практики громадського руху з вимогою деволюції влади можуть бути вагомим політичним козирем, якщо в їх ідеологічних репрезентаціях не зазіхати на державний суверенітет чи конституційний лад загалом. Утім, ці питання можливо врегулювати – і політично, і юридично. Під недолугою унітарною ковдрою і так дуже холодно і часто продуває, вона всіх нездатна зігріти. Крім того, в Україні – в політичному, соціальному та економічному сенсі – всі регіони потерпають від недолугих «централістських» рішень влади, а в умовах поляризованої політики та електоральної карти – такий стан справ є недолугим і безперспективним. Битва за деволюцію влади повинна здійснюватися на місцях як за засіб покращення рівня життя, а не для політичного зиску одного з флангів пострадянського політичного класу, який з’ясовуватиме стосунки зі своїми опонентами.

Ясна річ, що деволюція влади – це шлях до створення регіональних урядів, які перейматимуться передусім соціальними проблемами своїх територій і громадян. В умовах поглибленої електоральної конфронтації, коли до влади приходить команда з того чи іншого конфронтаційного «табору», інтереси «опозиційних» регіонів ігноруються. Деволюція влади – в межах вибіркових повноважень – дозволить отримати більші можливості щодо фінансової та економічної незалежності від центру. Особливо важливий момент – вона здатна активізувати потужний громадянський рух на місцях і відповідну розбудову громадянських інституцій. Чому? Тому що громадяни вже не будуть зациклюватися на виборах до центральних органів влади, натомість захочуть істотно впливати на свої регіональні уряди, вимагати від них щодня дотримання виборчих зобов’язань.

Деволюція по-українськи – як про це говорити вже інструментально та реалістично – означає кілька принципових моментів, важливих для місцевих громад: 1) виборність «губернаторів», місцевих суддів і очільників місцевої міліції (підзвітність їх громаді); 2) скасування місцевих «адміністрацій» як складових ієрархії президентської влади – замість них має відбутися посилення функцій виконкомів громад; 3) фінансовий і податковий перерозподіл на користь місцевих бюджетів. Подібні речі дуже добре прописані багатьма дослідниками. Якщо коротко, то головною проблемою соціально-економічного розвитку регіонів є зумисне гальмування економічного та врядувального звільнення місцевих громад та регіонів від жорсткого адміністрування, що здійснює центр (політико-економічні групи, які анексували владу) і не дає місцевих громадам розвиватися.

Таке звільнення може дати втішні результати. Очевидно, що йдеться про «частковий» федералізм, однак не стільки за адміністративно-територіальним принципом (це неминуче призведе до жорстких політичних маніпуляцій), скільки за межами місцевих економік, які не завжди здатні збігатися з кордонами чинного адміністративно-територіального устрою. Економічне звільнення регіонів з-під жорсткої руки центру зміцнить регіональні спільноти (включно з упровадженням механізмів громадського контролю за місцевими правлячими елітами) та укріпить їх провідний клас.

Наведу цікаве спостереження: «Різниця між місцевим та глобальним класами є, ймовірно, надто обмеженою та обмежувальною. Деякі люди можуть турбуватися лише про свою місцевість. Інші можуть узагалі не турбуватися про жодну місцевість. Регіональні спільноти – та й узагалі спільноти будь-якого рівня – потребують громадян, які одночасно піклувались би про свою та про інші місцевості, що разом утворювали б мережу, від якої залежить майбутнє цих громадян»¹⁵. Якщо поглянути на українську ситуацію, то вона залишається вкрай «палеолітичною». Регіони та місцеві громади поки ще не стали на міцні ноги, лише після їхнього збагачення та процвітання може відбутися формування українських регіональних економік у складну та вигідну спільну мережу, що постане надійним тилом того, що прийнято називати національною економікою (не кажучи вже про транскордонні економічні зв’язки).

Це, звісно ж, не зніме напругу між антагоністичними регіонами та їхніми урядами, натомість дасть можливість завершити епоху «майданізації», яка все далі стає «політтехнологічнішою», тобто далекою від вирішення реальних проблем у країні. Деволюція влади стане безпрецедентним переструктуруванням усього політичного поля, усієї політичної системи, а відтак електоральних сегментів. Вирішальне значення матиме регіональний уряд, на який буде сфокусовану виборчу увагу. Я прогнозую, що деволюція влади призведе до того, що виборці навряд чи пам’ятатимуть прізвища міністрів із центрального уряду (як це є в більшості країн ЄС), адже місцевий профільний міністр матиме більший вплив на місцеву ситуацію, ніж далекий високопосадовець зі столиці, до якого ніколи не було можливо достукатися і який навряд чи ретельно занурений у «місцеву» проблематику.

Можливо, це й не досконалий шлях щодо зменшення тиску з боку політичного централізму, однак може бути дієвим з точки зору врахування соціальних, культурних та економічних інтересів громадян на місцях.

Потужний громадянський організм

Свобода і справедливість – вища ланка політичного самоусвідомлення, яка передбачає жорсткий контроль за політичним класом. Звісно, контроль виникне лише після накопичення та розгортання соціального капіталу. Свобода і справедливість автоматично передбачають і відповідальність, передусім тих, хто претендує на мандат суспільної довіри, аби отримати владу.

Що таке свобода і справедливість в інструментальному сенсі? Це, по-перше, вирівнювання правового поля і набуття ним імперативної форми (обов’язкової до виконання всіма суб’єктами політики чи господарювання). По-друге, це люстрація відповідальністю – передусім для політичного класу, який не зможе «знову» й «знову» (як це відбувається зараз) реанімувати себе після політичних і адміністративних «проколів». І найважливіше, бо це реально найбільше стосується кожного, – можливість накопичувати капітал, безперешкодно користуватися ним, примножувати його, іншими словами – багатіти: розвивати свою справу, давати дітям якісну освіту, користуватися якісними послугами. Це очевидні речі, яких громадяни у своїй критичній масі сьогодні штучно позбавлені.

Ці рецепти були відомими ще з часів ранніх стоїків, а згодом і римлян. Жульєн Бенда наводить такі ж паралелі і щодо християнської доби, коли чимало адептів релігії любові, наділені, проте, глибоким почуттям духовного служіння, на вершину своїх цінностей поставили не любов, а справедливість. Архієпископ Кентерберійський сказав: «Мій ідеал не світ, а справедливість»… Той, хто проповідує любов всупереч справедливості і корчить із себе інтелектуала, є, по суті, брехуном¹⁶. А що казати про тих, хто навіть не проповідував любов, тобто на політичному слензі – не проповідував конструктиву та етику поваги до «іншого», який має відмінну ідентичність? Якщо поглянути на «діячів» українського політикуму пострадянської доби, то це звинувачення їх усіх стосується без винятку – націонал-демократів, комуністів, олігархів, реваншистів та череди інших політичних торгашів і заробітчан.

Ми вже зараз повинні вигодовувати цуценя, яке стане грізним бультер’єром і захищатиме громадянське суспільство. Ролз про подібні речі говорить на прикладі американського суспільства. Без широкої участі в демократичній політиці потужного та поінформованого громадянського організму й, звісно, без загального прихистку в приватному житті навіть якнайкраще змодельовані політичні інституції потраплять до рук тих, хто намагається запанувати й провести через державний апарат свою волю… Безпека демократичних свобод вимагає активної участі громадян, що володіють політичними чеснотами, необхідними для підтримування конституційного устрою¹⁷.

Якою б не була ідеологічна платформа громадянського руху, але імперативна вимога громадянської активності – як умови збереження та відстоювання конституційної демократії – була властива усім тим, хто переконаний у безальтернативності саме демократичного розвитку суспільства.

Заключні тези

Цей простий мікс теорії партизана Карла Шміта та теорії колективної дії – може бути цікавим різновидом нашого пострадянського бультер’єра, якого рано чи пізно буде спущено під вигуки «ату» на автократичну, мафіозно-кланову, олігархічну владу доби посткомунізму. Вже усі чудово розуміють, що олігархи самі по собі не зникнуть, що для цього мають бути безпрецедентні умови задіяння як зовнішніх чинників, так і сил у середині країни. Зростання громадянської активності, нарощення соціального капіталу та політичних ресурсів – це шлях, який треба пройти.

І формування дієздатних інституцій громадянського суспільства – це, передусім, творення нової політичної спільноти, яка радикалізуватиме вимоги і демократії, і правової держави. Тобто головні надії варто покладати не стільки на представницьку систему, в пострадянських умовах підконтрольну політико-олігархічним групам, скільки на формування модернізованої моделі інтерактивного руху з посиленою роллю громадської думки.

Це оптимальний шлях поступового привласнення влади суспільством, коли критична маса населення переростає в політичну та домінуючу спільноту, що почувається сильною через усвідомлення необхідності здобуття свого світу, в якому вона мешкає, через необмежений доступ до інформації, від якого світогляд стає сильнішим, адже опирається на розвинуте та оперативне критичне мислення, для якого є неприйнятними будь-які «тумани» та «закулісні ігри» непрозорої та корпоративної політики. Шлях до того, щоб благами капіталу, можливістю його примноження, могло користуватися все суспільство, а не відсторонена від соціуму «купка».

Про модерний капіталізм історик Фернан Бродель якось сказав, що цей сегмент ніби жив за скляною стіною, відрізаний від решти, і що лише йому була доступна концентрація капіталу. Це саме стосується і нашого олігархічного «сегменту», який живе за своєю скляною колбою, надійно відсторонившись від суспільства та країни і, водночас, використовуючи загальнонаціональні ресурси у власних політико-економічних інтересах. Ті самі питання – лише в постколоніальних умовах – потребують нагальної відповіді.

1. Див.: моє інтерв’ю з Філіпом Рено: Анатолій Дністровий. «Лише демократія є легітимним устроєм». Український тиждень, №22, 4–10.06.2010, с. 24–27.
2. П’єр Розанвалон. Демократична легітимність. Безсторонність, рефлективність, наближеність. – Київ: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2009, с. 266.
3. Роберт Д. Патнам. Творення демократії: Традиції громадянської активності в сучасній Італії. – Київ: Основи, 2001, с. 22.
4. Фредрик Джеймісон. Постмодернізм, або логіка культури пізнього капіталізму/ Пер. з англ. П.Дениска. – Київ: Курс, 2008 с. 231.
5. Анґеліка Нусберґер, Кароліна фон Ґаль. «Правова держава без генерального плану». Українські метаморфози: Політика. Економіка. Суспільство. – Київ: К.І.С., 2010, с. 61.
6. Мільтон Фрідман. Капіталізм і свобода. – Київ: Дух і літера, 2010, с. 202.
7. Норберт Еліас. Процес цивілізації: Соціогенетичні і психогенетичні дослідження, – Київ: Перун, 2003, с. 404, 405.
8. Карл Маркс. «Капитал» (Том третий). Карл Маркс, Фридрих Энгельс. Сочинения (2-е издание) – Москва: Государственное издательство политической литературы, 1960,Том 25. Ч.1, с. 290.
9. Жан Бодріяр. Божиста лівиця. Хроніка 1977–1984 років. – Львів: Кальварія, 2007, с. 115.
10. Ернандо де Сото. Загадка капіталізму: Чому капіталізм перемагає лише на Заході і ніде більше/ Пер. з анг. М.Климчука. – Київ: Ніка-Центр, 2009, с. 16.
11. Там само, с. 23.
12. Там само, с. 53.
13. Карл Маркс. «Капитал» (Том третий). Карл Маркс, Фридрих Энгельс. Сочинения (2-е издание). Том 25. Ч.II, с. 49.
14. Детальніше див.:Anthony Giddens. The Third Way: The renewal of social democracy. – Cambridge: Polity Press, 1998.
15. Вільям Барнз, Ларрі Ледебур. Нові реґіональні економіки / Пер. з анг. А.Пехника. – Львів: Літопис, 2003, с. 150–151.
16. Цит. за: Жюльен Бенда. Предательство интелектуалов. – Москва: ИРИСЭН, 2009, с. 66.
17. Джон Ролз. Політичний лібералізм / Пер. з анг. О.Мокровольського. – Київ: Основи, 2000, с. 204.