Реагувати на репліку Георгія Касьянова мене спонукала репліка Леоніда Тимошенка, а, радше, витворений обома цими текстами симптоматичний і вельми невеселий контекст. Початково я не міг збагнути, чому мій полемічний есей, що аж ніяк не претендував на формат наукової статті із вичерпною бібліографією, так «спантеличив» і «роздратував» вельмишановного Георгія Володимировича? Завдяки чому мій «бородатий анекдот в старій компанії», що тільки повторює «загальновідомі речі», став приводом для емоційної тиради? Чи автора репліки так роздратувала відсутність покликів на перелічених ним авторів, яку він рішуче окреслив «порушенням певних правил, без яких професія історика перестає бути фахом»? Якій меті мали слугувати усі ці особисті інвективи, приправлені іронією, яка щосили стає навшпиньки, аби безуспішно тягтися до борхесівського «мистецтва ображати»?

Діставшися таки посутньої частини репліки, я прочитав, що, на думку Георгія Касьянова, інституційна трансформація в Україні таки відбулася, але процеси, що їх я свідомо загострено назвав «демодернізацією», він оцінює у набагато привабливішому світлі. І  допомагають йому у цьому окремі приклади (не скажу «винятки», хоч перелічені ним випадки не видаються мені системними). Серед тих прикладів були названі: оновлений інтернет-портал Інституту історії України, кафедра історії Києво-Могилянської академії, низка історичних факультетів в регіонах (дібрані за невитлумаченими критеріями). Вважаю, що кожен зі згаданих Георгієм Касьяновим прикладів заслуговує на окреме змістовне обговорення – що, додам, ми і плануємо зробити разом із Володимиром Маслійчуком у дослідженні трансформацій інституцій історичної науки в Україні (там таки буде й історіографічний огляд із аналізом того, хто, коли і що першим сказав на задану тему).

Я вдячний Георгієві Касьянову за незгоду і за оптимізм. Тільки шкодую, що, почавши із розгромної критики мого і Леоніда Тимошенка есеїв, він не подав нам приклад справжнього аналізу та небанальних підходів. Касьянов зауважив, що поважної дискусії заслуговують питання про те, «як забезпечити інституційну, інтелектуальну, культурну тяглість тим позитивним змінам, частину яких я згадав. Як забезпечити інституційну стабільність одиницям, які виникають у вигляді альтернативи корумпованій системі. Як об’єднати істориків, що дотримуються етичних академічних принципів, у впливову спільноту. Як запровадити ці принципи на системному рівні». І тут таки завершив свою репліку: «Але тут вже йтиметься про важку, повсякденну, копітку, часом неприємну і невдячну, і досить часто не надто публічну роботу, на яку, певно, здатні обидва автори, що спровокували цю репліку». Чому шановний критик не навів хоча б одного рецепту отієї омріяної «роботи», чому для прикладу не продемонстрував, який би підхід «явно претендував на пізнавальну новизну»?

Зрештою, чому в його такій категоричній репліці не знайшлося місця для хоча б згадки про відроджений в надрах Міністерства освіти і науки ВАК; про те, що в Україні за 20 років не вдалося зупинити захисту жодної очевидно плагіативної дисертації з історичних наук; чому в нашій історіографії так мало нових імен й, водночас, чому щороку з України назавжди виїздять сотні (якщо не тисячі) молодих гуманітаріїв; чому тим, хто таки залишається, зокрема, на згаданих нібито «благополучних» факультетах фактично забороняють (або принаймні максимально ускладнюють) участь у міжнародних обмінах; чому наші архіви й бібліотеки у такому стані, про який говорити боляче; чому член-корами та академіками НАН регулярно стають люди із, м’яко кажучи, сумнівною академічною репутацією (й окремі винятки, як-от Олексій Толочко, не змінюють цього ганебного правила); чому в Україні немає аналогів, наприклад, московської Вищої школи економіки чи пітерського Європейського університету; чому у «нових» і «прогресивних» інституціях так само немає ротації керівних кадрів, як і в «старих» та «анахронічних»? Нарешті, чому подана Касьяновим красива формула: «Тут (тобто на перелічених ним факультетах – А. П.) усе залежить від особистості та фортуни – хіба не варіант?» аж занадто розбігається із університетськими реаліями (принаймні, якщо ідеться не про наближених до ректорату професорів, а про аспірантів і молодих викладачів)?!

Репліка Леоніда Тимошенка – це стилістично оголений вираз особистої образи. Відповідаючи Касьянову, Тимошенко приймає заданий ним персоналійний тон і не може йому опиратися. Я певен, що Георгій Касьянов аж ніяк не «абсолютно байдужий до проблем історичної освіти». І я вважаю недоречним і принизливим припущення наприкінці відгуку Тимошенка про «незле тихе слово» його київських однокурсників. І про «протирання штанів» мені також було читати прикро. Особливо, в контексті численних дуже влучних і доречних посутніх зауважень у тексті колеги з Дрогобича.

Я переконаний, що науковий доробок і Леоніда Тимошенка, і Георгія Касьянова заслуговує на високу і вдячну оцінку. Хотілося б, аби ми нарешті навчилися говорити добрі слова про колег! В українському контексті це, виявляється, істотно важче, ніж продукувати загальники про «важку, повсякденну, копітку, часом неприємну і невдячну, і досить часто не надто публічну роботу». Скажу більше: я здивований тим, що Георгій Касьянов не знає доробку Леоніда Тимошенка як дослідника і як організатора науки. І чи не є оце зізнання у незнанні черговою ілюстрацією того, що проблема наукової комунікації, порушена і мною, і іншими авторами, таки заслуговує на серйознішу рефлексію, ніж іронізування над кількістю історичних чи музичних творів. Наважуся сказати ще більше: принаймні інколи варто пробувати наступати й на власні «его-мозолі». І цю просту пораду я адресую усім учасникам наукового дискурсу (і собі у першу чергу).

Обмін репліками, який дотепер відбувся на нашому сайті, як на мене, загострив одну справді серйозну проблему. Проблему браку консенсусу в академічних середовищах. Проблему війни на знищення опонента (який здебільшого мав би, за логікою, бути радше спільником і однодумцем). Проблему презумпції особистої зацікавленості, коли будь-який критичний виступ одразу прочитується в категоріях особистої ворожнечі. Проблему кастовості і клановості, що квітне в сучасній українській історіографії (при чому, як «офіційній», так і «ліберальній», «проєвропейській» чи «транснаціональній»).

Звісно, Георгій Касьянов має право сумніватися у моїй професійній кваліфікації чи зверхньо розважати про мою здатність до «часом неприємної і невдячної, і досить часто не надто публічної роботи», роблячи, при цьому вигляд, що йому невідомо і про редагування мною «України Модерної» (де ми мали приємність друкувати і самого пана Георгія), і про організацію чи співорганізацію міжнародних літніх шкіл, конференцій і семінарів, і навіть про роботу в експертній раді програми з наукових перекладів фонду «Відродження». Мені здається, що зокрема мій практичний досвід отакої «часто не надто публічної роботи» (протягом певного часу без жодної афіліації чи то в Академії, чи то в університеті) дозволяє мені висловлювати свою думки з приводу ситуації в Україні. І дозволяє також сказати уголос про те, що я вважаю глибоко ненормальною і хворобливою українську практику знищування колег, розквіт взаємної неповаги і погорди, посмішки при зустрічі та брудні пересуди за спиною. Наука закінчується там, де критика перетворюється у примітивне зведення особистих порахунків. І для мене ця теза – не предмет для жартів.

І на завершення два слова про марксизм у зв’язку із відгуком Віталія Паращича на мій відеоблог для сайту http://net.abimperio.net, записаний біля музею Карла Маркса в німецькому Трирі. Харківський колега робить спробу майже психоаналітичного прочитання моїх «закоханостей» і «пристастей», відштовхуючись від вжитого мною у відеоблозі слово «захопливе». Стримавши першу відрухову реакцію прокоментувати це в стилі набоковських коментарів до фройдизму, про всяк випадок поінформую пана Віталія, що мене «захоплює» далеко не тільки питання про пізнавальні межі марксистської методології. Просто я надалі вірю в те, що одне із важливих завдань історика – робити різні історії захопливими. Додам одразу, що це прагнення було уперше сформульоване не мною і перепрошую, що далі не буде довгого переліку тих, хто уже колись щось подібне казав.

Утім, я щиро дякую колезі за витрачені зусилля і за «розширення меж» цитати з Ореста Субтельного (хоч нормативне її застосування щодо усіх моїх праць знов ж таки викликає в мене сумніви). Але наголосити хочу інше: протягом останнього року мене щонайменше утретє порівнюють у рецензійних текстах із Георгієм Касьяновим, і таке порівняння з людиною, що справила відчутний вплив на моє формування як науковця і допомагала мені на початках мого дослідницького шляху, я вважаю для себе за честь.

Андрій Портнов, історик, редактор сайту Historians.in.ua