Модерний марксизм і глобалізація: контури прогнозування

§ 1

Вже майже 200 років за ним водять хороводи. Слідом пленталися п’яні пролетарі (так, так, Йосиф Бродський не помилявся, коли дотепно писав – «пролетарии всех стран маршируют в ресторан…»), цікаві інтерпретатори та послідовники, після 1917-го скажені фанатики з маузерами, «романтики» кінця 60-х ХХ століття, чи просто університетські сноби, які тримають ніс на вітрі, в гонитві за модними інтелектуальними трендами. Але коли від них відсторонитися, то на «галактику» Маркса можна буде поглянути спокійніше – без «комунізму», без «пролетарів», і навіть без «марксизму», хоча сьогодні це вже майже неможливо.

Бородате сонечко глобалізації. Апостол глобального капіталізму. Таким він мені уявляється сьогодні, на початку ХХІ століття. Без світової революції. Без Леніна. Без божевільних комуністичних експериментів на кшталт СРСР. Без планової економіки Китаю. Без «марксистської» чи «комуністичної» пропаганди. Винятково так: Маркс як футуролог.

Ще в ХІХ столітті він дивився на глобус та, певно, усміхався, розуміючи, наскільки він «змаліє», або ж, якщо вірніше, наскільки, на ньому «змаліє» все – держави, кордони, спільноти, ринки збуту і гроші, прибутки і праця, люди і їхні відчуження, інфраструктура і товари, національні потрясіння і революції. Він міг бачити чимало, зокрема як територія перестає бути лише пасивним носієм політичного суверенітету, геофізичними рамками повноважень; вона стає динамічним і активним знаряддям побудови держави як особливого способу політичного взаємозв’язку між простором і суспільством¹. Він бачив ці вражаючі зміни, зокрема остаточну утилізацію феодальної роздробленості і формування модерних національних держав-націй, і усміхався, бо знав, що і це (ще в ХІХ столітті) також учорашній день. Територія перестане бути пасивним носієм державного суверенітету, адміністративними та політичними рамками повноважень, натомість перетече в іншу територію, просочиться крізь держави й нації, економіки та політики. Територія розчиниться в іншій території, територія опиниться всюди і ніде.

Зиґмунт Бауман, у контексті міркувань про майбутнє національної держави, скаже про це вже як про доконаний факт: технології, які ліквідовують простір і час, потребують небагато, щоб остаточно оголити простір, і саме вони роблять капітал дійсно глобальним; тож цілком ймовірно, що глобальне кочування фінансових ресурсів таке ж нематеріальне, як і електричний зв’язок, яким ті користаються.

Ясна річ, що Маркс мислив і мріяв про справедливий глобус, позбавлений нерівності. З цієї точки зору, капіталізм можна перевершити тільки шляхом створення однорідного світового економічного простору. Таким чином, опорою – незалежно від того, зображують її у політичних чи в економічних термінах (світова держава виробників), – слугує побудова глобального, рівного і однорідного простору. Ця концепція може виявитися корисною для боротьби за зменшення нерівностей, але вона не вселяє довіри, якщо ставить собі за мету досягнення світової рівності². Маркс розумів це, але бачив глобус, як своє відображення в дзеркалі. Він знав, що майбутній капіталізм (а для нас – може, вже не такий і майбутній?) здатний розвалитися, як у його механізмі почнуться серйозні збої. Комунізм як містику, що виникне на руїнах капіталізму, залишимо, звісно, товаришам-комуністам, бо інакше їхня атеїстична «віра» геть позбавиться сенсу. Цей «утопічний» ухил у класичному марксизмі, зрештою, добре проаналізовано Ойзерманом³.

Але ж що ж буде після глобусу (в сенсі, якщо комуністичний проект не відбудеться)? Маркс – цілком можливо – не любив це питання, бо альтернативою йому здатні постати локально впорядковані/невпорядковані простори на уламках великого глобусу. Як футуролог, він ненавидів локальне, ненавидів будь-які його прояви – чи то феодально-недолугі квазі-державки, якими, мов прищами, було рясно всипане тіло Європи, чи то «національні держави» (він, здається, про це думав, як про такі собі бізнес-проекти місцевих націоналістичних «буржуазій»; середнього класу – якщо по-сучасному). Словом, йому було тісно у цьому, він марив про масштаб і про його невпинне зростання.

Але що ж може бути після глобусу? Його уламки? У цивілізаційній перспективі так може виникнути цікава футурологія повернення до становища націоналізму ХІХ століття (локалістських і протекціоністських економічних політик на місцях). Націоналізм, чи то лістівський, чи марксистський є, по суті, повстанням проти історичної неминучості, яку відстоював класичний марксизм. Націоналізм також боронив культурне й мовне розмаїття як нормальну й бажану умову існування людства – на противагу Максові, який засуджував його як один з видів відчуження⁴. Навіть не треба чекати повного краху теперішнього глобального капіталізму, щоб зрозуміти цілковиту реальність сценарію такого «повернення». Зрештою, він і так уже активно втілюється, загострюючи протиріччя між локальним і глобальним.

Але футурологія капіталізму – це вже інша опера, а ми повернемося до глобусу і того, як він створювався.

§ 2

На допомогу треба викликати дух шкільного вчителя, щоб він нам підказав дещо призабуте, дещо оглядово-історичне, тобто само собою зрозуміле, таке, на що зазвичай бракує часу. Отож – увага. Дух вчителя перед дошкою.

Кілька штрихів до того, як повільно і «неусвідомлено» складався глобус до Маркса і як Маркс зрозумів, що глобус має бути.

Цікаво, що саме після вживання терміна «глобалізація» світову економіку та ринок почали розглядати як цілісність. І знову Маркс: намір створити світовий ринок зумовлений самою природою капіталізму. Я б навіть вдався до наївно-історичних фантазувань, що схильність до глобального бачення світу й дії щодо його побудови крилися в самій природі людини: спершу це була соціалізація на рівні плем’я, згодом етносу та етнічної території, ще згодом – на рівні держави, нації, континентальної геополітики і врешті-решт транснаціональних просторів. Ясна річ, що так звані торгівельні, а згодом і ринкові (в сучасному розумінні цього слова) процеси йшли нога в ногу з подібними намірами «збільшувати» власний життєсвіт та уявлення про нього.

Можна навіть так сказати, що, наприклад, західне людство впродовж своєї історії пережило кілька витків такого складного й суперечливого процесу, який обережно можна назвати «глобалізацією». Чимало визначень глобалізації сходяться на тому, що вона стала прискоренням і модернізацією торгівельних та інформаційних потоків, співінтеграцією різних реґіонів. Але такі трансформації, лише зі «скромнішими» можливостями, відбувалися завжди. Ключові слова «прискорення», «модернізація», «співінтеграція» – це власне і є цивілізаційний проект усієї історії, яка і постала шляхом до сучасної, інноваційної глобалізації, тобто ці концепти можна застосовувати навіть до епохи винайдення колеса, що також по-своєму стало техногенним проривом. Очевидно, варто погодитися з тими соціологами, які відстоюють модерне походження явища глобалізації, тобто з початком становлення капіталізму. До промислових революцій «прискорення», «модернізація» і «співінтеграція» мали, власне, значно скромніший рівень і характер прискорення, модернізації та співінтеграції, що обережно назву палеоглобальними трансформаціями (звісно ж, це питання краще розкриють економічні історики, в яких із цього приводу є чимало оригінальних та конфронтаційних теорій).

Суть мого «скромного» огляду зводиться до простої тези, якщо не вдаючись детально у наявні теорії, концепції та погляди: логіка сучасної глобалізації була зумовлена самою природою людини, її пізнання та практики. На перший погляд, від цього трохи тхне історичним матеріалізмом, яким, як правило «зневажливо» маркують будь-яке мислення, що значної ваги надає матеріальній історії людини.

§ 3

Стадії палеоглобальних трансформацій мали різний географічний, історичний чи матеріально-економічний потенціал. Коли ми поглянемо на античні Грецію та Рим, на епоху переселення народів і формування первинно-етнічних варварських держав (наприклад, королівства вестготів), то подібні епохи також можна назвати «глобальними», лише з поправкою на умови та можливості глобальних процесів, які були під силу тогочасному людству. В часи виникнення «ранньо»-етнічних кордонів партикулярних протодержав у Середньовіччі (княжа Русь, землі як адміністративні одиниці майбутньої Італії, Німеччини, Австрії, Франції, Речі Посполитої), зокрема на значення релігії, писемності, освіти, то також можемо зауважити зростання явищ співінтеграції тогочасних регіонів, окремих дрібних країн і спільнот.

Коли ми, торуючи за духом шкільного вчителя, поглянемо на епоху великих географічних відкриттів, встановлення нових торгівельних маршрутів та розквіт мореплавання, формування нових світових міжконтинентальних ринків (рабовласницького, ринку прянощів чи дорогоцінних металів) та формування нових соціальних взаємин, то зростання нового витка глобальних процесів також не викликатиме сумніву. Якщо ж ми поглянемо на епоху, скажімо, європейського імперієцентризму (Французька імперія, Британія, Імперія Габсбурґів, Російська імперія, Османська імперія) та формування нового концепту континентальної та колоніальної політики, то від бачення подібних процесів у нашій уяві планета стане «меншою», ніж у часи попередні.

А що казати, коли ми аналізуватимемо добу націоналізму, індустріалізації та глобальних військових конфліктів (Перша і Друга світові війни), не кажучи вже про формування політичної картини сучасного світу? Варто зауважити, що цими «рефератними» історичними екскурсами ми ще навіть не наблизилися до процесів безпосередньої глобалізації – глобалізації в теперішньому розумінні. Автоматизація виробництва і науково-технічний прогрес, конвеєр Форда і кібернетика, інформаційна глобальність і формування «взаємозалежного» світового ринку, транснаціональні компанії і глобальне урядування, адміністративний синтез держав і недержавних, фінансових, економічних, енергетичних мегакомпаній (до прикладу, Світовий банк, Міжнародний валютний фонд, Газпром)… – подібні процеси можуть видаватися кульмінацією всього окресленого вище. А що казати про телекомунікації та Інтернет?

Очевидно, що ця схема є дуже умовною, а чимало згаданих процесів могли розвиватися й паралельно, або ж органічно перетікати в інші. Отож її в жодному разі не варто прочитувати, як фахову чи власне наукову, адже вона виконує винятково орієнтуючу функцію головної думки: невпинна приреченість людства до інтеграції у глобальні процеси та їх зростання, невпинне бажання стати глобусом. Очевидно, що для переконливого висвітлення та обґрунтування подібної схеми щодо виникнення глобальностей варто писати ґрунтовне історичне дослідження в синтезі соціальних, матеріальних, виробничих, економічних, політичних, культурних та інших тем, що за обсягами завдань навряд чи поміститься в одне людське життя. Тобто – навряд чи це під силу моїм фізичним можливостям і обмеженим знанням про речі та процеси у світі.

Утім, ці «кухонні» істини – добрі для дядьків під чарку, але цим міркуванням бракує певної перчинки. Як тут бути? Мені здається, що нема певного ключа, який би пояснював ці зрушення. Коли на історичній арені з’являється особистий інтерес, якого не влаштовує низка розставлених «табу» у пізнанні, то врешті-решт і «зрушується» наука і технічний прогрес. У цьому потужному прориві зацікавленого «я» є внутрішня відмова від символічного світу, оскільки він не вкладається в перспективу задоволення індивідуальних потреб. За «індивідуалізмом» сучасних суспільств як тінь торує заперечення людського підпорядкування символічному порядку речей. У результаті Захід перейшов від однієї догматичної нормативності, за якої християнське милосердя і благородна щедрість були ідеальною нормою людських взаємин, до нормативності іншого порядку, за якої особистий інтерес стає дороговказом людської поведінки⁵. Власне, це той шлях, який першими торували Роджерс Бекон і Френсіс Бекон, Ньютон і Декарт, не кажучи вже про інших «прогресистів», які наближали появу сучасного глобусу.

Маркс стверджував, що заслуга Лютера полягала в тому що він визначив сутність релігії не на стороні об’єкта, а як внутрішню релігійність; заслуга Адама Сміта й Рікардо в тому, що вони визначили сутність чи природу багатства не як об’єктивну природу, а як «суб’єктивну абстрактну і детериторизовану сутність, як виробничу діяльність загалом... відтак, поза сумнівом, капіталізм є «універсальнішим» будь-якого суспільства»⁶.

§ 4

Отже – на сцені з’являється капіталізм. І Маркс – апостол глобалізаційного синдрому. Якщо подивитися навіть (чи лише) на журналістську складову його, як автора, то виникне цікавий ефект. Прикметно, що жоден інший мислитель до Маркса не «опускався» так детально на дно емпіричного матеріалу. Філософ і журналіст в одній особі – це дуже крута політтехнологічна суміш, це справді – можливість приведення-в-дію складних філософем у доступній і мобільній, а головне – у «масовій» формі.

Його статті, репортажі та огляди, присвячені міжнародній тематиці, заворожують своїм географічним гігантизмом, наполегливістю бачити процеси всієї планети – масштабно, на єдиній мапі. Війна в Азії. Громадянська війна у США. Революція в Китаї. Алжир. Кримська війна 1853–1856 років. Перська експедиція в Афганістан. Питання про Іонійські острови. Сирія. Торгівля рабами. Соціальні реформи у Прусії. Холера в Англії. Угорське повстання. Російська експедиція в Середню Азію. Ірландія. Далекий схід. Революційні події в Іспанії. Зовнішня політика Німеччини. Мексика. Міграція з Європи. Об’єднання Італії. Національно-визвольна боротьба в Індії. Емансипація жінок. Польське питання. Єврейське питання. Торгово-економічна криза в Англії. Війна у Бірмі. Туреччина. Нестача хліба в Європі. Знову кризи. Суцільні кризи. Проблеми капіталізму. Маркс любив крутити глобус. Цілком можливо, що його глобус мав чимало «незаповнених» чи «немаркованих» місць (Маркс був дитям свого часу і заручником стадії свого «юного» капіталізму), але він, звичайно, прагнув дефрагментувати те, що раніше існувало спорадично, роздроблено, автономно, ізольовано. Вірніше, це мав у перспективі зробити розвинений капіталізм, що проникатиме в найвіддаленіші куточки планети й інтегруватиме їх до «цивілізованого світу» провідних країн.

§ 5

Маркс мріяв про крах капіталізму. Але цей крах мав наступити лише після того, як капіталізм виконає свою історичну функцію – «глобалізує» (якщо по-сучасному висловлюватися) всі країни та народи. Лише після цього він має відійти, розвалитися від своїх внутрішніх протиріч. Кризи – це якраз те, що може розвалити капіталізм, або те, чого він не зможе витримати. Кризи – інфаркт для капіталізму. Вибух глобусу. Уламки. Абсолютне позбавлення речей їх вартості. Маркс це чітко розумів. Це також зрозуміли його послідовники, однак не зрозуміли, яким чином це відбудеться, яким чином настане це ніщо комунізму. Але кризи щоразу стають іншими, масштабнішими, непрогнозованими. Модерні марксисти такого карколомного цивілізаційного «стрибка», що стався у другій половині ХХ століття, не застали. Закономірно, Маркс цим питанням не міг займатися, мабуть, відчуваючи туманну далекість перспективи краху капіталізму. Про це заговорили детальніше після Маркса, включно з анекдотично-напівбожевільними прогнозами щодо «побудови» світового комунізму.

Тепер залишу дух шкільного вчителя в спокою і перейду до землетрусів, які переживає глобус. Доведеться трохи покопирсатися в модерному марксизмі (після Маркса). Я спробую звернутися також до «хвилеподібного» економічного підходу до історії капіталізму, сформульованого видатним російським економістом Миколою Кондратьєвим, який спершу був одним із основних аналітиків і заступником міністра постачання в уряді Керенського*, а згодом теоретиком Нової економічної політики (НЕП) та директором Інституту кон’юнктури за більшовиків. Але тут певно вже говоритиме дух модерного університетського професора. Ясна річ, цей приклад слугуватиме ілюстрацією лише до окремого відрізку цивілізації – історії економіки Заходу часів промисловості та індустріалізації, однак він чітко показує вирішальні промислові прориви, які кардинально змінювали характер економічних відносин, і, зрештою, соціальні та політичні процеси, не кажучи вже про культуру чи освітньо-гуманітарне поле. Даруйте за каламбур: глобус стає «глобусистішим».

У головних своїх роботах «Світове господарство і його кон’юнктура під час і після війни» (1922), «Великі цикли економічної кон’юнктури» (1925) та в їх допрацьованих варіантах подальших років Кондратьєв окреслив кілька вирішальних «довгих хвиль», що поетапно модернізували західні країни та суспільства, що власне й складають «перепади» в динаміці розвитку капіталізму. Звісно ж, Кондратьєв не був піонером «хвилеподібного» підходу. Ще економісти ХІХ століття звернули увагу на дивне співпадіння між світовими політико-економічними «катастрофами» 1793 та 1847 років і замислилися, чи існує певна «спільність» у їхніх причин. Але базові начерки до «хвилеподібної» теорії, як зазначають історики економіки, вже здійснила класична марксистська думка (спорадично Маркс, Енґельс, Каутський). Цікава деталь, що управлінський досвід Енґельса підштовхнув Маркса до розуміння економіки з позиції динаміки її внутрішніх циклів.

Ще один момент – чому цикли і чому подібна фразеологія? Передусім – це зручно для побудови будь-якої голістської ідеї, до чого, поза сумнівом, тяжів марксизм (і навіть впроваджував). Але спершу одне цікаве спостереження. Значна частина сучасних методів, призначених для розмножування серій чи нарощування множинності, цілком придатні в одному з напрямів, наприклад лінійному, тоді як єдність цілісності утверджує себе, радше, в іншому вимірі – у вимірі кола чи циклу. Щоразу, коли множинність віднаходить себе схопленою в якій-небудь структурі, її ріст компенсується завдяки редукції законів комбінування. Абортери єдності в даному випадку є також і споглядачами янголів, doctores angelici**, адже вони утверджують чисто янгольську і верховну єдність⁷. Марксисти, по суті, – за функціями опису сучасності – це теологи модерного капіталізму, рецепти та оцінки яких тепер, в умовах глобалізації, можна прочитувати з новою актуальністю. А їхні «ангели», певно, знаходяться за оболонкою капіталізму, крізь яку вони постійно прагнуть прорватися, щоб побачити невідоме. Все майже, як за Данте.

Але спершу про «кола пекла» – цикли. Шумпетер зауважував, що саме редакторські примітки Енґельса 1894 року до третього тому «Капіталу» стали прообразом теорії Кондратьєва. Фактично, Енґельс лише вказував на зміни в ритмах ділових циклів за попередні десятиліття й можливу причину цього явища – зміни світового ринку як результат розвитку систем транспорту й комунікації, зробивши висновок про те, що зміни у промисловому циклі можуть пояснювати підвищення тривалості як висхідних, так і нисхідних коливань⁸.

Дотепно, що сам Енґельс, який зневажав політекономію як суто буржуазний дискурс, власне її й посилив, як провідну складову марксистського вчення. В «Начерку до критики політичної економії» (1844) він обзиває її «наукою збагачення», що виникла під впливом поширення торгівлі, адже капітал, який непорушно лежить у скрині, мертвий, натомість в обороті він стрімко зростає. На цьому й базується, на його думку, меркантилістська система капіталізму⁹. Це навряд чи система, а радше логіка руху й динаміки, така собі «лінійна» причина з похідними «циклічними» прагматиками формалізації смислів, програм, ідей, їх циркулювань у перманентно нестабільних станах, що виникають від безперервного руху.

В Росії, перед Кондратьєвим, «напівпровідником» цих ідей був Ізраїль Ґельфанд (Олександр Парвус)***, автор роботи «Світовий ринок і сільськогосподарська криза» (1898). Він навіть своєю поведінкою – серед марксистів, борців із нерівністю! – демонстрував прихід людини економічної – прагматичної, комерційно-успішної, схильної до збагачення: «Я шукаю державу, де людина зможе дешево отримати вітчизну»¹⁰. На одному з інтернет-форумів лівий блогер дотепно зауважив, що Парвус – це перша людина, яка правильно прочитала «Капітал», а тому і стала мільйонером.

Але повернуся до циклів, інакше це есе геть спаскудиться і перетвориться в белетристику. На його думку, у капіталістичній економіці циклічні кризи були слабшими в період «підйому», натомість тривалішими та глибшими в період «спаду». Окрім того, він першим звернув увагу і на значну роль «інноваційного» чинника в підйомі економічної динаміки – розповсюдження електрики та відкриття нових ринків (після Кондратьєва це розвиватимуть представники «інноваційного» крила теорії хвиль – Саймон Кузнєц, Гергард Менш, Альфред Кляйнкнехт).

Поза сумнівом, Кондратьєв дуже добре був обізнаний з цими думками Ґельфанда (Парвуса), які той належним чином не розробив і не концептуалізував, а також з іншими «економічними» ідеями марксизму, на якому власне й побудував свою теорію глобальної економічної динаміки. Цікава деталь, що Троцький, після того, як розійшовся з Парвусом, украй агресивно поставився до теорії Кондратьєва, опонуючи їй. Можливо, він бачив у ній відгомін ідей свого колишнього політичного соратника. Троцький навіть зізнався про свою залежність від Парвуса: «його старі роботи (до 1903 року – А.Д.) наблизили мене до питань соціальної революції, остаточно перетворивши для мене завоювання влади пролетаріатом із астрономічної «кінцевої» мети в практичне завдання нашого часу»¹¹. На думку багатьох дослідників (Карла Дойча зокрема), саме ідеї Парвуса лягли в основу троцькізму – основного крила західного комуністичного руху ХХ століття.

§ 6

Я справді переконаний, що будь-які дослідження криз в умовах глобалізації необхідно починати ще зі спостережень модерного марксизму за природою капіталізму та капіталу. Є дотепний анекдот про Німеччину часів холодної війни: «Що взяла Німеччина від Маркса? Східна (НДР) – «Маніфест комуністичної партії», а Західна (ФРН) – «Капітал». Спробую також обрати не ідеологію, а капітал.

Маркс важливий і актуальний тому, що одним із перших передбачив формування глобального ринку, який проникатиме через національні та інші кордони, немов радіація. Глобус набуде своєї «повноти». З цієї точки зору його ставлення до капіталізму було двояким: він бачив його як джерело соціальної нерівності, і водночас як цивілізаційний рушій, що долає межі етнічних спільнот, континентів, держав чи коаліцій держав, а відтак створює систему виробництва та споживання планетарного масштабу.

В «Маніфесті комуністичної партії» (1848) Маркс та Енґельс зауважать, що потреба постійно розширювати та примножувати ринки збуту змусить буржуазію контактувати з усім світом, у всіх його куточках налагоджувати співпрацю та закріплюватися. Це дасть ефект модернізації: застарілі галузі національних економік та промисловості остаточно занепадуть і врешті відімруть, поступившись місцем інноваційній технізації, котра створить не лише нові галузі, а й нові потреби¹². Ще один цікавий момент, що процеси модернізації стануть водночас процесами й співінтеграції спільнот, регіонів, земель, континентів із різним соціальним та економічним розвитком, словом, навіть дикі племена будуть втягнуті у «сучасність» та її поглиблену детериторіалізацію. Чим не начерк процесу глобалізації та «вирівнювання» соціального, політичного та культурного рельєфу на глобусі?

Це спостереження підхопить Шумпетер і зробить його вже «класичним». Нагромадження капіталу, супроводжуване якісними змінами в його структурі – це засіб, який, хоч і поліпшує на якийсь час становище окремого капіталіста, в кінцевому підсумку погіршує загальну ситуацію. Капітал під тиском зменшення норми прибутку (а вона, пригадаймо, зменшується і тому, що постійний капітал зростає відносно змінного, і тому, що, коли заробітна платня має тенденцію до підвищення, а робочий день скорочується, то норма додаткової вартості падає) шукає ринку збуту в країнах, де й досі є робоча сила, яку можна експлуатувати скільки завгодно, і де процес механізації не зайшов ще далеко. Таким чином, маємо експорт капіталу в нерозвинуті країни, який по суті є експортом капітального обладнання або товарів широкого вжитку для купівлі робочої сили чи придбання її в обмін на товари¹³. Загрозу економічним свободам від таких процесів першими відчули модерні економісти-ліберали, що вбачали в цьому спершу нову логіку розширення імперіалізму, а згодом і монополізму.

Втім, цей процес не настільки є довготривалим, адже згортається з завершенням «модернізації» (а відтак – як похідна – зростанням політичної свідомості) в раніше відсталому регіоні. В «Капіталі» Маркс зауважить, що власник робочої сили є смертний. Це означає, що він, задіявши людський, фінансовий чи інфраструктурний ресурс, може бути лише на «старті» процесів і ніколи не дізнається про їхню подальшу долю. У міркуваннях про історичну роль і занепад Ост-Індійської компанії Маркс відзначить: чим більше зростала залежність англійської промисловості від індійського ринку, тим більше англійські промисловці відчували необхідність створення нових виробничих сил в Індії, зокрема після того, як вони зруйнували її власну промисловість. Не можна безперервно наводнювати країну своїми промисловими виробами, не надаючи їй можливості в свою чергу збувати бодай-якісь товари. Англійські промисловці помітили, що їх торгівля скорочувалася, замість того, щоб зростати¹⁴. Схожий сюжет добре відображено у фільмі «Індокитай» («Indochine», 1992) режисера Режі Варньє, зокрема, як В’єтнам перестає бути сировинним придатком Франції і здобуває незалежність.

Треба зробити важливий відступ від теми, на що підштовхнули висновки Маркса про долю Ост-Індійської компанії: товариш Ленін глибоко помилявся, включно зі своєю роботою «Імперіалізм як вища стадія капіталізму» (1915), наче саме модерний капіталізм досягнув вищої стадії, зокрема вступивши у фазу імперіалістичної колоніальної політики та монополізму. Насправді імперіалізм виявився жалюгідним картяним будиночком, який розсипався під подувом вітру європейського «параду націй» та всієї епохи націоналізму. Ось чому, товариші, не комунізм, а саме національний рух знищив імперіалізм (передусім Австро-Угорщину та Російську імперію); і товариш Маркс нам довів нам це саме на прикладі Індії та Ост-Індійської компанії.

Варто зауважити, що (пост)сучасний капіталізм також має свої «ост-індійські компанії» (звісно ж, це метафора). Це можна проілюструвати на фінансовому прикладі – кредитування бідних країн багатими. Наведу спостереження Стіґліца: «Щоб побачити, що з цього випливає, припустімо, що фірма у невеликій країні, що розвивається, отримує короткотерміновий кредит 100 мільйонів доларів від американського банку, виплачуючи 18 %. Обачлива політика вимагає від країни додати 100 мільйонів до своїх резервів. Як правило, резерви тримаються в облігаціях Державної скарбниці США, за якими виплачуються сьогодні близько 4 %. Виходить, що країна одночасно бере кредит у США під 18 % і позичає Сполученим Штатам під 4 %. Країна в цілому більше не має інвестиційних ресурсів. Американські банки можуть добре заробити, а США в цілому отримає 14 мільйонів доларів на процентах. Проте дуже тяжко сказати, яким чином це сприяє швидкому економічному зростанню країни, що розвивається»¹⁵. Така країна, звісно ж, не розвивається, але зате її так званий політичний клас може процвітати «оптом» – включно з кількома поколіннями своїх нащадків.

§ 7

Про кризові цикли в таких процесах – це також окрема репліка. Кондратьєв повторить і розвине тезу Маркса про «органічність» кризи щодо її контексту – економічного середовища, під впливом якого вона виникає, іншими словами – криза є невід’ємною складовою капіталістичного способу виробництва. Ще один суттєвий момент, зауважений на прикладі економічного спаду 1854 року, – криза ніби автоматично створює ефект «доміно». Банкрутство і скорочення торгівлі в 1854 році є початком природної реакції проти «зсудомленого процвітання» 1853 року. Маркс нарешті вживає слово цикл: «економічний цикл знову досягає того пункту, коли перевиробництво і надмірна спекуляція замінюється кризою. В 1837 році американська криза розгорнулася за англійською кризою 1836 року. Але цього разу хід подій зворотній. Америка підхопила ініціативу банкрутства»¹⁶.

Цикл і криза – стають невід’ємними, як ніч і день. Саме тому погляди Кондратьєва особливо актуальними та модними серед макроекономістів стали під час так званих глобальних криз (Велика депресія 1929–1933 років, міжнародна криза 1974–1975 років, фінансова 2008–2009 років), коли намітилася тенденція того, що світова економіка раз-по-раз потерпає від «каскадів» фінансово-економічних «збоїв». Ще один важливий момент, що після 1974–1975 років «циклічні депресії стали глибшими»¹⁷, але інструментів адекватного реагування на них (оскільки кожна з них «ексклюзивна» та «неповторна») й досі не існує (за винятком спорадичних заходів політики «затягування ремінця»)¹⁸.

Відтак усвідомлення структурності кожної кризи та суперечливих процесів у виробництві розвинених країн знову пожвавили інтерес до «циклічних» економічних теорій початку ХХ століття, за якими стояв передусім марксизм. Теорія «великих циклів» чи «довгих хвиль» (на честь цього економіста ще з часів Шумпетера їх прийнято називати хвилями Кондратьєва) містила перший ґрунтовний аналіз та інтерпретацію глобальних змін, що супроводжують економіку та навіть «матеріальну» цивілізацію модерного та післямодерного часу.

Ще одна данина класичному марксизму в теорії Кондратьєва – економічна динаміка та її «коливання» повністю інтегрують у себе весь спектр соціальних процесів, які зрештою є органічними. Під час теперішніх фінансових та соціально-економічних криз, що прокочуються країнами світу, навряд чи існують громадяни, які не відчувають залежності свого матеріального становища та добробуту загалом від економічної динаміки.

Варто зауважити, що «хвилі Кондратьєва» мали неймовірний вплив не лише на економічну думку, а й на істориків, соціологів, політологів та демографів.

У своїх дослідженням матеріальної історії Фернан Бродель також звернув увагу на циклічну теорію економічної динаміки, яка загалом перегукувалася з його підходом до вивчення «циклів» зростання населення Заходу: 1100–1350 роки, 1450–1650 роки та наймасштабніше, що почалося з 1750 року й триває донині. Між цими циклами біологічного зростання Бродель також зауважив періоди спадів, які проте з кожним витком поступово вирівнювалися. Історик відтак зауважує, що респектабельні цикли Кондратьєва, які також вирізнялися витривалістю, бо кожному з них відповідають загалом добрих півстоліття – час діяльності двох поколінь, одного за доброї кон’юнктури, а іншого за поганої. Якщо скласти два ці рухи – вікову тенденцію й цикл Кондратьєва, то матимемо «музику» довготермінової кон’юнктури… вершина циклу Кондратьєва збігалася з вершиною вікової тенденції¹⁹.

§ 8

Економічна історія капіталізму від 80-тих XVIII віку до 20-тих років XX віку, на думку Кондратьєва, пройшла 2.5 «великих цикли», які він виклав у хронологічній таблиці великих циклів економічної динаміки (1925): перший цикл: діапазон «1787–1792 – 1810–1817 роки» («підвищувальна» хвиля) і з 1810–1817 по 1844–1851 роки («понижувальна» хвиля); другий цикл: діапазон «1844–1851 – 1870–1875 роки» («підвищувальна» хвиля) і з 1870–1875 до 1890–1896 роки («понижувальна» хвиля); третій цикл: «1890–1896 – 1914–1920 роки» («підвищувальна» хвиля). Кожен із цих циклів складається з «промислової революції», бурхливої модернізації, засвоєння її наслідків та похідних соціальних процесів.

Ось як подібну схему бачить Шумпетер із «середини»: «Революції періодично змінюють існуючу структуру промисловості, запроваджуючи нові методи виробництва (механізовано фабрика, електрифікована фабрика, хімічний синтез тощо), нові товари (залізничний транспорт, автомобілі, побутові електроприлади), нові джерела постачання (вовна із Ла-Плати, бавовна з Америки, мідь із Катанги), нові торговельні маршрути та ринки збуту. Цей процес перемін створює мертву хвилю, задаючи тон підприємництву: на початковій стадії згадані новації спричинять пожвавлене споживання і «процвітання» (які, безсумнівно, перериваються негативними фазами коротших циклів, що накладаються на цю мертву хвилю), на заключній стадії, коли повсюдно відчуваються наслідки, ми маємо ліквідацію застарілих елементів промислової структури і «депресію». Таким чином, існують тривалі періоди зростання і падіння цін, процентних ставок, зайнятості... тобто явища, з яких складається механізм цього процесу періодичного відродження виробничого апарату»²⁰.

Важливий момент, що кожен цикл відбувається в сукупності економічних, соціальних, культурних складових (чи того, що модерні марксисти називають соціально-психологічною надбудовою капіталістичної економіки), і згідно Кондратьєва, має свою «внутрішню логіку» (ендогенність динаміки). Економіка капіталізму обертається довкола кількох факторів рівноваги чи капітальних благ (професійні робітники, промислова інфраструктура, соціальний рівень та громадське життя), які в сукупності і визначають характер і рівень виробництва. Порушення рівноваги призводить до накопичення нових капітальних благ. Оновлення «основних капітальних благ» залежить від науково-технічних інновацій чи модернізації загалом. Цикл та його «історія» безпосередньо залежать від матеріально-технічного стану інфраструктури. Такі форс-мажори, як революції, війни, потрясіння, міграція – це соціальні процеси, що насправді постають наслідками реорганізації економічної моделі. Оновлення «основних капітальних благ» для подолання тривалого спаду потребують накопичення та концентрації фінансових, економічних, сировинних і промислових ресурсів. Коли процес накопичення завершується, створюються умови для керованих кластерів інвестицій ув інноваційний розвиток, що виводить економіку на новий виток (цей момент у контексті теми активізації підприємництва за капіталізму розробляв Шумпетер, починаючи з роботи «Цикли ділової активності», 1930).

Кондратьєв прагнув показати об’єктивну динаміку розвитку капіталізму, його ринків, фінансів та виробництва²¹. Зокрема й те, як глобус «глобалізувався» і пришвидшував своє обертання. Він вважав (і в цьому, загалом, унікальність його методу), що будь-який економічний план повинен базуватися «на основі передбачення об’єктивних тенденцій розвитку подій і можливого ефекту проведених заходів, що план є не тільки директивою, а й одночасно і передбаченням, що план без будь-якого передбачення – ніщо»²².

Передбачення – завжди запізніле і моторошне сучасне слово, про яке згадують після будь-якої техногенної катастрофи чи економічної кризи. Ці процеси набувають, якщо дельозівською термінологією, все далі глибшої «ризомності», зокрема з кожною новою кризою. Але цієї теми Кондратьєв належним чином розробити не встиг (через репресії).

В певному сенсі – саме так збувається одне з найбільших пророцтв Маркса. І він це показує на купівлі-продажу: кінець кожного окремого колообігу, в якому купівля здійснюється ради продажу, вже сам по собі створює початок нового колообігу. Простий товарний обіг – продаж заради купівлі – слугує засобом для досягнення мети, що знаходиться за межами обігу, – для присвоєння споживацької вартості, для задоволення потреб. Навпаки, оборот грошей у якості капіталу є самоціллю, оскільки зростання вартості здійснюється лише в межах цього постійно відновлюваного руху. Тому рух капіталу не знає кордонів²³.

Внутрішня логіка розвитку капіталізму певною мірою кореспондується з теорією систем. Те, що розглядається Марксом як матеріальна репродукція суспільства, на думку Габермаса, «має відношення до самореференційних систем у цілому; кожний використовуваний в системі елемент, мусить породжувати себе через дану систему і не може бути отриманим системою «в готовому для використання вигляді» з її середовища. Самовіднесеність операцій смислопереробляючої системи має, у першу чергу, практичне значення самопородження, але не теоретичне значення самоствердження у теперішньому (Selbstvergegenwärtigung)»²⁴.

Де межі глобусу? Де рубіж його швидкості, яка постійно зростає? Чи безпечна така динаміка? Капіталізм – і не лише через розширення своїх ринків, а як само-оновлювана техніко-економічна парадигма – постійно виходитиме за власні «попередні» межі, безперервно видозмінюватиме світ. Можливо, в цьому й криється містичність іронії про вічний пошук янголів «комунізму».

§ 9

До трьох попередніх «хвиль Кондратьєва» подальші економісти «дописали» (і, гадаю, «дописуватимуть») все новій і нові періоди.

Стрімкий розвиток ринкової економіки в ХХ столітті дав підстави виокремити Четвертий «великий цикл» (Четверта хвиля Кондратьєва: Велика депресія та епоха нафти), «підвищувальна» фаза якого тривала у діапазоні 1948–1973 роки, а енергетична та валютна кризи знаменували перехід до «спадної» хвилі, що загальмувала накопичення капіталу. На цей період – особливо після завершення Другої світової війни – припадає необхідність оновлення виробництва (передусім інфраструктури, кваліфікованих працівників), модернізація програмного забезпечення, яке почало розвиватися зі «стрибком» електроніки, та формування інституту кризового менеджменту. «Понижувальна» фаза четвертого великого циклу тривала до середини 80-х років.

За четвертої «хвилі Кондратьєва» відновилася тенденція, що була характерна і для попереднього циклу: промисловий гігантизм (олігополія), яка проте була не настільки очевидна, як до періоду Великої депресії. Втім, бар’єри для входження у ринок стали настільки високими, що лише окремі сміливці зважувалися увійти до складу олігополії²⁵. Глобальний капіталізм також покотився цим шляхом, викликавши з могили привиду Великої депресії…

§ 10

В контексті інноваційного супроводу початку кожної «великої хвилі» варто згадати надзвичайно цікаву книгу «Світ плаский! Глобалізований світ у ХХІ столітті» aмериканського журналіста Томаса Л.Фрідмана²⁶. Він доводить, що через низку науково-технічних та інших нововведень, теперішній глобальний, інформаційно-цифровий світ насправді не круглий, а плаский. На його думку, цей висновок настільки ж фундаментальний, як і винайдення друкарського станка Ґутенберґом чи поява національної держави. Вирівнювання глобусу натякає на його безкінечність (за Марксом, вочевидь, сучасний глобальний капіталізм і досяг своєї «історичної» мети – перед тим як розвалитися перед приходом комунізму – а саме «глобалізувати» всі країни та нації).

У багатьох міфологічних уявленнях народів із давніх-давен укорінилася загалом більш-менш однакова світоглядна модель бачення світобудови: світ (землю) у вигляді такої-собі плити тримають на своїх спинах звірі – слони з черепахою, гігантські кити, бики чи буйволи, або фантасмагоричні звіроподібні чудовиська. Цікавий момент, що цей мотив тварини-опори пласкої землі характерний як для європейців, так і для близько- і далекосхідних народів. Араби Єгипту вірили, що земля покоїться на рогах бика, який стоїть на велетенському киту. Схоже поділяли давні болгари, турки та палестинці. Індуїсти ж вважали, що землю підтримує слон, який стоїть на змії, а змія – на черепасі. Словенці, угорці, серби, поляки й українці були переконані, що землю тримають гігантські рибини.

Однак схоже, що Фрідман вирішив перевірити міфологічні теорії на міцність, не вдаючись до фольклорних фантасмагорій і покладаючись винятково на приклади науково-техногенного поступу.

Міркуючи над прискореними науковими, технічними, культурними інноваціями, він любить жартома робити паралелі з історичними подіями планетарного значення. У своїй передмові «Поки я спав» до третього видання «Світ плаский!» він починає з цитування щоденника Христофора Колумба про його подорож 1492 року, де мореплавець обґрунтовує перспективність невідомого на той час «західного шляху». Фрідман хвацько продовжує, що також вирушив до Індії, але «східним шляхом» – купив квиток бізнес-класу на літак Lufthansa із Франкфурта.

Він вирушав до Індії з твердим переконанням, що земля є круглою, однак те, з чим зіткнувся, сильно похитнуло його переконання. Колумб плив до Індії, а випадково натрапив на Америку. Фрідман на власному досвіді потрапив у пастку до подібної «логіки»: «Я дійсно знайшов Індію, але міг би прийняти багатьох людей, котрих тут здибав, за американців». Сучасні індійці взяли на озброєння всі інновації Заходу і навіть деякі з них розвинули так, що опинилися в авангарді інноваційного розвитку світу.

Він окреслює кілька важливих витків соціально-економічного чи навіть цивілізаційного поступу людства, позначаючи їх лаконічними термінами «глобалізація 1.0», «глобалізація 2.0», «глобалізація 3.0». Глобалізація 1.0: орієнтовно тривала з часу Колумба до 1800 року, що зменшила світ, як стверджує Фрідман, від «великого до середнього розміру». Основними рушіями змін були людська та кінська сила, енергія вітру, а згодом сила пари. Глобалізація. 2.0: тривала приблизно з 1800 до 2000 року, з перервами на Велику депресію і Першу та Другу світові війни. Вона зменшила світ від середнього до малого розміру. На думку автора, кульмінацією цієї епохи стало те, що мури по всьому світові почали падати, а інтеграція пришвидшуватися. Глобалізація 3.0: почалася з 2000 року і скорочує світ із маленького розміру до крихітного, а водночас вирівнює поле. По суті – це цифрова глобалізація.

Згадуваний Джеймісон, якщо застосовувати його погляди як паралель до думок Фрідмана, а відтак усвідомлювати умовність чи «технічність» такого порівняння, фрідмановий процес «глобалізація 2.0 – глобалізація 3.0» лаконічно називає пізнім капіталізмом, основними характеристиками якого є новий міжнародний поділ праці, запаморочлива динаміка у сфері міжнародних банківських операцій та фондових бірж (ураховуючи величезний борг другого і третього світу), нові форми взаємозв’язку медіа та бізнесу (зокрема такі системи транспортування, як контейнерне перевезення), комп’ютери та автоматизація, перенесення виробництва у розвинуті частини третього світу, а також усі звичні соціальні наслідки, разом із кризою традиційної праці, появою япі та джентрифікацією у глобальному масштабі²⁷.

§ 11

Щодо кризи традиційної праці, то цей момент у ході модернізації фабричного виробництва спостерігав і Енґельс, заявляючи, що прогрес винаходів ніколи не зупиняється. Це теза власне до розуміння суті капіталізму, який, зрештою, також постійно інноваційно оновлюється і ніколи не зупиняється. Енґельс передбачив «соціальну депресію», про яку говоритиме Кондратьєв: «за безкінечно високим у результаті нашої цивілізації розподілом праці, робітник може існувати лише в тому випадку, якщо він здатний знайти застосування своїх сил на конкретній визначеній машині для конкретної визначеної часткової роботи; що перехід від одного заняття до іншого, нового, майже завжди є абсолютно неможливим для дорослого робітника»²⁸. Простіше кажучи, робітник чи наймана праця загалом була чітко прив’язана до території виробництва, території його специфіки. Ще одне, але вже сучасне спостереження. Як колективна фігура робочої сили, наймана праця характеризує з цієї причини робітничий стан як радикальне відчуження, тобто як заперечення того, що утворює окремість кожної людської істоти²⁹.

Ця теза виглядає слушною, якщо згадати, що впродовж лише останнього часу виникло понад сотня нових і раніше невідомих професій, які спершу змусили відчужитися попередні професії, а згодом зробили їх «ретро»-версійними. Далеко йти не буду – професія моєї матері, яка усе життя працювала друкаркою-телетайпістом, із приходом епохи комп’ютера та інтернету в Україну, стала, фактично, «музейною», як, зрештою, чимало інших модерних професій.

§ 12

Бум і прискорення техніко-економічних інновацій, що припав на останню чверть ХХ століття і триває донині, якщо говорити економічною лексикою Миколи Кондратьєва, міг би стати п’ятим «великим циклом», зокрема його «зростальною» хвилею. Однак економісти поки в цьому неодностайні: стрімкий розвиток Інтернет-простору, фактично, створює докорінну нову (та відмінну від попередньої) цивілізаційну парадигму, яку навряд чи можливо аналізувати за допомогою модерних підходів.

§ 13

В контексті узагальнень до таких видозмін, Фрідман, фактично, повторює висновки провідних соціологів сучасності від Елвіна Тофлера до Зиґмунта Баумана, – що маленькі групи чи локальні феномени можуть діяти на глобальному рівні. Він це називає «платформою плаского світу», яка є продуктом поєднання персонального комп’ютера (який раптово надав кожній особі змогу стати автором його чи її власного контенту в цифровій формі) та становленням програмного забезпечення з управління робочими потоками (котре дозволило цим особам з усього світу спільно працювати над одним й тим самим цифровим контентом звідусіль, незважаючи на відстань між ними). Окрім того, глобалізація 3.0 відрізняється від попередніх і географічно. Розбіжність полягає в тому, що імпульс глобалізації 1.0. та 2.0 походив переважно від європейців та американців. Тобто – це був загалом «окцидентальний» імпульс, який з початком ХХ століття полюбляли називати вестернізацією. А за глобалізації 3.0 мешканці усього світу можуть бути її творцями та учасниками.

Саме такий характер глобалізації аналітики називають «інноваційною глобалізацією», яка фактично витіснила стару модель, коли транснаціональні компанії забезпечували всі ланки та етапи циклу виробництва продукту з власних ресурсів. Тепер же навпаки, мегакорпорації та великі компанії переносять виробництво в регіони з перехідним рівнем розвитку, а задля розв’язання стратегічних дослідницьких чи інноваційних завдань залучають фахівців із країн-лідерів технологічних перегонів. Запровадивши нові моделі підприємств та їх управління, вони створили, фактично, гнучке виробництво, розфокусоване територіально та ресурсами та капіталами.

З багатьма позиціями Фрідмана можна суттєво сперечатися. Основними чинниками сплощення світу він називає такі явища, події й процеси, що пришвидшили інтеграцію та автоматизм у виробленні певної «однотипності» теперішнього світу, вірніше можливості в ньому діяти, незалежно від географічних чи інших перепон. Серед них: падіння Берлінського муру (09.11.1989), загальнодоступність всесвітньої мережі (09.09.1995), управління робочими потоками, вивантаження.

§ 14

Якщо падіння Берлінського муру стало фундаментальним рушієм щодо зближення раніше ізольованих (через Холодну війну) одна від одної частин світу і проклав місток для нового способу «спільного мислення про планету» то загальнодоступний Інтернет не лише це посилив, а й скерував енергію мільйонів людей на творення нових моделей своєї соціалізації, проте загалом як єдиної (планетарної) системи взаємодії – Інтернету як мережі мереж. Фрідман слушно зауважує, що модем, електронний лист стали здатними блискавично-швидко прокладати собі шлях через такі тропічні джунглі чи сніги Антарктиди, про що навіть не могла мріяти домодерна людина. Раніше роз’єднані форпости інформації, які один до одного перебували у режимі «незнання», тепер отримали можливість бути однаковими «точками» на рельєфі інформаційної географії.

Революція в розподілі робочих потоків виглядає таким чином: після падіння політичних мурів, після того, як ПК, модем та світова мережа пов’язали раніше ізольованих один від одного людей, виникли нові форми взаємодії, зокрема і трудових відносин. Інтернет як джерело інформації уже був не настільки актуальним, як на первинному етапі. Його «територія», безмежний простір стали плацдармом для бізнесу, тобто мережу інтегровано в ті чи інші виробничі чи трудові цикли. Цікавий момент, що це здійснює значний вплив на соціалізацію людини: її попередні «ізоляціоністські» стадії тепер все більше поступаються перед «міжнародними», «транснаціональними», яка потребує вироблення і відповідної мови, стандартів і правил спілкування та розпізнавання.

Крім того, це істотно позначається й на людській праці. У «Капіталі» Маркс стверджує, що людська праця є використанням простої робочої сили, якою в середньому володіє тілесний організм кожної пересічної людини, що не вирізняється особливим розвитком. Проста посередня праця, хоча й має різний характер в різних країнах і в різні культурні епохи, ти мне менше для кожного визначеного суспільства є певною даністю. Відповідно складна праця означає лише переведену у ранг чи, радше, помножену просту працю, так що менша кількість складної праці дорівнює великій кількості простої. Маркс робить принципове «глобалізаційне» зауваження, що таке зведення складної праці до простої здійснюється постійно. Товар може бути продуктом найскладнішої праці, однак його вартість робить його рівним продукту простої праці, і, відповідно, сама представляє лише певну кількість простої праці³⁰.

Однак, автоматизація виробництва зробила так звану просту працю дорожчою, ніж складну, а також часозатратною, енергозатратною, ресурсозатратною. Це призвело до здешевлення простої праці та навіть її відчуження, іншими словами, вона втратила навіть свою інституційність як основу стабільного та безперервного розвитку. Натомість, складна праця, ускладнюючись, модифікуючись, також перетворилася в низку рівнів із різними ієрархічними структурами.

На думку Фрідмана, це призвело до введення стандартизації задля безперебійної роботи підрозділів чи відносин із іншими організаціями. HTML, HTTP, XML тощо – після прийняття цих стандартів, підкреслює Фрідман, люди почали більше уваги звертати на якість того, що вони роблять замість того, як вони це роблять. Не кажучи вже про те, що вибір кращого оператора – це також вагомий конкурентний стимул. Відтак виникнення віртуальних компаній стало ще одним цивілізаційним проривом. Інколи я думаю, що в середині глобусу, мов гриб, виріс інший глобус, який рано чи пізно прорве оболонку першого.

§ 15

Ще один чинник сплощення світу Фрідман називає вивантаженням – це використання блоґінґу – енергії окремих людей, спільнот, груп, активістів чи волонтерів. Він стверджує, що завдяки платформі плаского світу щоразу більше користувачів Інтернету пропонують власні новинки і думки, ініціативи чи альтернативні до загальновживаних проекти. Колективно розроблене безкоштовне програмне забезпечення, незалежне і необмежене жодними табу громадське середовище, колективна журналістика, приватний блоґ як автономний медіа-ресурс, колективна бібліотека Wikipedia – це далеко не весь перелік дії енергії незалежних від уряду чи інших організацій людей і спільнот.

Щодо інших чинників – аутсорсинґу, офшоринґу, мережі постачання та інсорсинґу, то вони дали можливість задіювати людський капітал і здійснювати виробництво, тобто формувати продукт і збувати продукт, за гнучкими схемами, опираючись на різні регіони світу. Йдеться не про рутенну роботу філіалів і підрозділів у всіх можливих куточках планети, а про динамічність, гнучкість і автономність дій у виборі замовників на окремі напрямки виробництва, так і у виборі зовнішніх ринків, які переживають складні трансформації, під які варто підлаштовуватися. Такі стратегії дозволяють, звісно, звільняти людей і капітали для нової і складнішої роботи і виробляти кінцевий продукт дешевше, а головне – робити його доступним для споживачів у різних регіонах планети.

Як окремий чинник сплощення світу Фрідман виокремлює інфо-порядкування.

Google, MSN, Search, Yahoo! – вже навряд чи знайдемо користувачів інтернету, які можуть обійтися без цих пошуковиків чи їхніх аналогів. Кожне слово, кожне поняття, кожен термін, кожна назва – оперативно-швидко зринає під рукою. Системи інфо-порядкування таким чином не лише демократизувала людську свідомість чи суспільства з високим рівнем користувачів світовою мережею (зрівняла низку старих модерних опозицій «провінція – центр», «локальне – глобальне»), а й зробила доступними нові культурні, соціальні, політичні, економічні, інтелектуальні простори, до проникнення в які потрібна лише воля та цілеспрямованість індивіда. Вона сприяє також швидкому пошуку однодумців, партнерів, кадрів, друзів, сприяє формуванню нових соціальних чи суспільних рухів, спільнот, товариств, незалежно від державних кордонів чи інших перепон.

§ 16

Звісно ж, я некомпетентний вдаватися в історико-економічні тонкощі становлення західного людства, отож лише зверну увагу на ключову думку, яка, як мені здається, є вкрай важливою: схильність до глобальності закладена в самій природі та соціалізації людини – у прагненні невпинно розширювати своє уявлення про навколишній світ, що, ясна річ, здійснюється шляхом фізичної практики – підкоренням (наприклад, у кантівському розумінні – організація навколишнього світу під подобу ідейної конструкції) та завоюванням (військова, економічна, політична, техногенна гегемонія), а також прагненням володіти навколишнім світом, світом, який мислиться досяжним і можливим для людської практики й волі.

Бачення мети як наочна можливість – це дуже «стрьомний» техногенний двигун. Двигун пізнього капіталізму. Щодо цього хочу навести вражаюче спостереження. Капіталізм – це дійсно аксіоматика, адже в нього нема інших законів, окрім іманентних. Він прагнув би змусити повірити, наче зіткнувся з межею Універсума, з крайньою межею ресурсів та енергії. Але він стикнувся лише з власною межею (періодичне знецінювання існуючого капіталу), і відкидає чи зміщує лише власні межі (формування нового капіталу в новій індустрії з високою норму прибутку). Це історія нафти і ядерної енергії. І їх обох одночасно – капіталізм протистоїть власним межам і, водночас, зміщує їх, щоб установити їх ще далі³¹. Цікавий момент, що знаковою особливістю сучасної стадії глобалізації є те, що кордони «периферій», які освоює західний світ, простираються вже на всю земну кулю, тим самим «досягнувши природної межі»³².

Непрогнозована соціальна реальність, що виникає як наслідок від таких установок, за своєю темпоральністю продукує культурну та, зрештою, й політичну личину суспільства, яке вже через це приречене на постійну видозміну, трансформацію та непрогнозовані процеси, що з найменшими нововведеннями чи науковими відкриттями посилюються чи виникають у нових і нових формах. Власне, ми щоразу живемо, все новій та новій реальності, ледве встигаючи призвичаїтися до динаміки та темпу однієї з попередніх версій. Ну звісно ж, що тут треба добавити трохи страшилок, у дусі того ж таки Бодріяра. Більше не існує ані суб’єкта, ані точки фокусування, ані центра й периферії: чиста флексія або циркулярна інфлексія. Більше не існує ані насильства, ані нагляду – одна лишень «інформація», таємна злостивість, ланцюгова реакція, повільна імплозія та просторові симулякри, в яких ще має місце ефект реального³³. Бодріяр ще той жук – уміє нагнати страху.

§ 17

На завершення хочу згадати дотепний умовивід Маркса з другої частини «Злиденності філософії» (1847) про «вичавлювання» вівцями людей. Відомо, що завдяки розвитку англійської промисловості зросла вартість земельної власності в Шотландії. Ця промисловість відкрила для шерсті нові ринки збуту. Щоби виробляти шерсть у великих кількостях, треба перетворити посівні поля в пасовища. Щоби завершити це перетворення, треба було концентрувати власність. Щоби концентрувати власність, треба було знищити дрібні господарства спадкових орендарів, зігнати тисячі орендарів з їхньої рідної землі і поселити замість них декілька пастухів, які випасають мільйони овець. Таким чином, у Шотландії земельна власність призвела до витіснення людей вівцями³⁴.

«Вівці» – це метафора інструменту, який людина задіяла проти себе з кожною новою промисловою революцією чи витком модернізації загалом. Сучасні «вівці», які щоразу створюються під впливом інноваційних і техніко-економічних змін, вичавлюють уже навіть не людей, а інших «овець». Люди – лише пасивні спостерігачі за тим, як речі стикаються з речами, а процеси з процесами. Таке враження, що на світанку цивілізації було запущено велетенський маховик, який навряд чи можливо зупинити і динаміка якого від цього лише зростає. Ось звідкіля береться внутрішня енергія глобусу. Що буде після того, як він зійде зі своєї осі? Навряд чи варто аж так вірити, ніби все відбувається за певним логічним порядком. Можна лише здогадуватися про кордони та горизонти, але вони вже зараз стають не тими.

* Прикметно, що секретарем уряду Керенського працював інший прибічник «циклічної» (хвилеподібної) моделі – соціолог Пітірим Сорокін.
** «Ангельський доктор» (з лат.) – офіційний почесний титул Томи Аквінського.
*** Парвус був ще той «гусь». Як блискучий публіцист із політико-філософським світоглядом, він мав значний вплив на німецьку та російську соціал-демократію, передбачив Першу світову війну. Популярною стала його теорія «перманентної революцї». Він прославився також казусними історіями, пов’язаними з фінансовими аферами: навколо гонорарів Максима Горького та партійної каси Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП). За даними французьких спецслужб належав до масонів. Як фінансовий і політичний авантюрист був причетним до німецького фінансування більшовицького перевороту в Росії («поїзд Леніна»), а також засвітився як радник організаторів-«младотурків» («Виконком трьох») нищення вірмен у Туреччині 1915-16 років, після чого Парвус став мільйонером. Крім того, він виступав за роздроблення царської Росії на низку малих держав, серед них і України, оскільки «цілісна» Росія становитиме загрозу Німеччині. Детальніше про Парвуса див.: розділ «Парвус, Ленін і Вільгельм II. (Німецько-більшовицький заколот 1917 р.)» у книзі: Шуб Д.Н. Политические деятели России (1850-ых—1920-ых гг.). Нью-Йорк: Издание «Нового журнала», 1969. 

1. 1. П’єр Розанвалон. Утопічний капіталізм. Історія ідеї ринку / Пер. з фр. Є. Марічева. – Київ: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2006, с. 115.
   2. П’єр Розанвалон. Там само, с.224.
   3. Див.: Ойзерман Т.И. Марксизм и утопизм. – Москва: Прогресс-Традиция, 2003.
   4. Роман Шпорлюк. Комунізм і націоналізм: Карл Маркс проти Фрідріха Ліста / Пер. з анг. Георгія Касьянова. – Київ: Основи, 1998, с. 440.
   5. Кристиан Лаваль. Человек экономический. Эссе о происхождении неолиберализма. – Москва: Новое литературное обозрение, 2010, сс. 19, 26.
   6. Жиль Делез, Феликс Гваттари. Анти-Эдип: Капитализм и шизофрения. – Екатеринбург: У-Фактория, 2008, с. 425.
   7. Жиль Делез, Феликс Гваттари. Тысяча плато: Капитализм и шизофрения. – Екатеринбург: У-Фактория; М.: Астрель, 2010, с. 10–11.
   8. Див.: Крис Фримен, Франсиско Лука. Як час спливає: Від епохи промислових революцій до інформаційної революції / Пер. з анг. Р.Ткачука. – Київ: Вид. дім «КМ Академія», 2008, с. 101.
   9. Див.: Фридрих Энгельс. «Наброски к критике политической экономии». Карл Маркс, Фридрих Энгельс. Сочинения (2-е издание). – Москва: Государственное издательство политической литературы Том 1, 1955, с. 544–571. У подальшому я посилатимуся на це видання Маркса й Енґельса: зазначаю автора, працю, том, рік публікації тому і сторінку.
   10. Шуб Д. «Купец революции». Новый журнал. Книга 87. – Нью-Йорк, 1967, с. 296.
   11. Лев Троцкий. Моя жизнь. Опыт автобиографии. – Москва: Вагриус, 2001, с. 168.
   12. Див.: Карл Маркс, Фридрих Энгельс. «Манифест коммунистической партии». Карл Маркс, Фридрих Энгельс. Сочинения (2-е издание), Том 4, 1955, с. 419–459.
   13. Йозеф А. Шумпетер. Капіталізм, соціалізм і демократія / Пер. З англ. В.Ружицького та П.Таращука. – Київ: Основи, 1995, с. 73–74.
   14. Див.: Карл Маркс. «Ост-Индийская кампания, ее история и результаты ее деятельности». Карл Маркс, Фридрих Энгельс. Сочинения (2-е издание). Том 9, 1957, с. 158–159.
   15. Джозеф Стіґліц. Глобалізація та її тягар /пер. з анг. Андрія Іщенка. – Київ: Вид. Дім «КМ Академія», 2003, с. 78.
   16. Див.: Карл Маркс. «Торгово-промышленный кризис». Карл Маркс, Фридрих Энгельс. Сочинения (2-е издание). Том 10, 1958, с. 602.
   17. Крис Фримен, Франсиско Лука. Там само, с. 125.
   18. Одним із перших у Європі на ототожнення міжнародної кризи 70-х ХХ століття з «хвилями Кондратьєва» звернув увагу історик Фернан Бродель: «...коли від 1972–1974 рр. почалися всім відомі всесвітні труднощі, часто ставив собі запитання: чи не вступили ми в спадку гілку циклу Кондратьєва? Або ж у ще довший віковий спад? І в такому разі чи не є ілюзією з ілюзій ті засоби, що їх день у день використовують, аби покласти край цій кризі? Справді, всякий віковий зворотний рух є структурною кризою, яку можна розв’язати тільки структурними ломкою та перебудовою». Див.: Фернан Бродель. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм, XV – XVIII ст.. У 3-х т. Том 3. «Час світу» / Пер. з фр. Григорія Філіпчука. – Київ: Основи, 1998, с. 554.
   19. Фернан Бродель. Там само, с. 66.
   20. Див.: Йозеф А. Шумпетер. Капіталізм, соціалізм і демократія, с. 93–94.
   21. Сучасна бібліографія цього оригінального вченого російською мовою: Кондратьев Н.Д.. Избранные сочинения. – Москва: Экономика, 1993; Кондратьев Н.Д. Основные проблемы экономической статики и динамики. – Москва: Директмедиа Паблишинг, 2007; Кондратьев Н.Д. Большие циклы конъюнктуры. Доклады и их обсуждение в Институте экономики. – Москва: Директмедиа Паблишинг, 2007; Кондратьев Н.Д Большие циклы конъюнктуры и теория предвидения. – Москва: Экономика, 2002.
   22. Кондратьев Н.Д. Проблемы экономической динамики. – Москва: Экономика, 1989, с. 101–102.
   23. Карл Маркс. «Капитал» (Том первый). Карл Маркс, Фридрих Энгельс. Сочинения (2-е издание), Том 23, 1960, с. 163.
   24. Юрґен Габермас. Філософський дискурс модерну / Пер. з нім. В.Купліна. – Київ: Четверта хвиля, 2001, с. 362.
   25. Chandler A.D. «The United States: Engines of Economic Growth in the Capital Internsive and Knowledge Intensive Industries». In A.Chandler, F.Amatori, and T.Hikino (eds.). Big Business and the Wealth of Nations. – Cambridge: Cambridge University Press, 1997, p. 76.
   26. Див.: Томас Л. Фрідман. Світ плаский: Глобалізований світ у ХХІ столітті. – Харків: Акта, 2008.
   27. Фредрик Джеймісон. Постмодернізм, або логіка культури пізнього капіталізму/ Пер. з англ. П.Дениска. – Київ: Курс, 2008, с. 18.
   28. Див.: Фридрих Энгельс. «Положение рабочего класса в Англии». Карл Маркс, Фридрих Энгельс. Сочинения (2-е издание), Том 2, 1955, с. 231–517.
   29. П’єр Розанвалон. Демократична легітимність. Безсторонність, рефлективність, наближеність / Пер. з фр. Євгена Марічева. – Київ: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2009, с. 81.
   30. Карл Маркс. «Капитал» (Том первый). Карл Маркс, Фридрих Энгельс. Сочинения (2-е издание), Том 23, 1960, с. 53.
   31. Жиль Делез, Феликс Гваттари. Тысяча плато: Капитализм и шизофрения, с. 787.
   32. Див.: Владислав Иноземцев. «Глобализация и неравенство: что – причина, что – следствие?» Россия в глобальном мире, № 1, январь – март, 2003.
   33. Жан Бодріяр. Симулякри і симуляція / Пер. з фран. В.Ховтуна. – Київ: Основи, 2004, с. 47.
   34. Карл Маркс. «Нищета философии (ответ на «Философию нищеты» г-на Прудона)». Карл Маркс, Фридрих Энгельс. Сочинения (2-е издание), Том 4, 1955, с. 141.