Ставлення ОУН до євреїв: дискусія без «спільних декларацій»¹. Частина 1

Ідея провести дискусії про ставлення ОУН до євреїв у мене та моїх колег виникла давно. Невід’ємною частиною цього заходу для мене був з одного боку діалог академічних науковців, а з другого – офіційних творців «політики пам’яті» в сучасній Україні. У цьому ключі мене цікавила особа голови УІНП Володимира В’ятровича. Серед іншого він відомий написаною у середині 2000-х апологетичною книжкою про ставлення ОУН (б) до євреїв². У цій публікації В’ятрович, часто селективно використовуючи документи, заперечував багато фактів участі бандерівців у переслідуванні та вбивствах євреїв. На цю книжку був ряд негативних відгуків. Серед них можна назвати рецензію Івана-Павла Химки та Тараса Курила³. У ті роки я познайомився з В’ятровичем і цікавився тим, чи не хоче він відповісти на цю критику. Він не тільки мені особисто, але і в публічних заявах у період після його звільнення з посади директора архіву СБУ у 2010 році говорив про те, що його новий проект присвячений саме ревізії його роботи про ставлення ОУН до євреїв⁴. Для мене особисто було цікаво чи переглянув свої погляди голова УІНП в цьому питанні за останні десять років. Запрошення В’ятровича на таку дискусію мало на меті також показати українському суспільству альтернативу тій політиці пам’яті УІНП, з якою я і багато моїх колег не погоджуються. Особливо це стосується некритичної героїзації багатьох лідерів ОУН (б) – Степана Бандери, Романа Шухевича, Ярослава Стецька та інших.

І така дискусія відбулася 20 травня у Києві. В заході взяли участь: Володимир В’ятрович – кандидат історичних наук, голова Українського інституту національної пам'яті, екс-директор Архіву Служби безпеки України; Олександр Зайцев – доктор історичних наук, професор Українського католицького університету; Андрій Усач – керівник Архіву Центру досліджень визвольного руху, молодший науковий співробітник Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» та автор цього тексту. На заході було два модератори: Сергій Гірік – кандидат історичних наук, викладач магістерської програми з юдаїки в НаУКМА, вчений секретар «Української асоціації юдаїки» та Артем Харченко – кандидат історичних наук, доцент кафедри політичної історії НТУ «ХПІ», координатор проектів Центру дослідження міжетнічних відносин Східної Європи.

Незважаючи на те, що з’явилися про круглий стіл цікаві огляди⁵  та я вже коментував захід у ЗМІ⁶, все ж таки хотів ширше розказати про своє бачення тієї зустрічі та підготовку до неї. З колегами ми одразу вирішили, що місцем дискусії має стати таки столиця України – Київ, і одразу почали шукати інститут, де можна буде провести цей захід. Оскільки ми передбачали, що дискусія має бути, грубо кажучи, між академічними вченими та Володимиром В’ятровичем, місцем зустрічі не могло бути в жодному випадку приміщення УІНП. Спочатку ми логічно зупинилися на Національному музеї історії України у Другій світовій війні. Але несподівано не отримали жодної офіційної відповіді на наш запит від цього закладу. Одним з місць проведення дискусії міг бути історичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Цікаво, що первинно декан факультету Іван Патриляк, відомий своєю апологетикою ОУН (б), погодився на проведення заходу, але незабаром замовк, переставши відповідати на листи. Через деякий час ми все ж таки отримали офіційну відмову від співробітників деканату. Причину стала –  «нестача» вільної аудиторії на факультеті 20 травня. Невідомо, що «насправді» мотивувало відмови в цих двох інституціях: страх перед тим, що торкатися «гарячих» питань чи, можливо, «лиха» слава організаторів заходу. Але до честі В’ятровича слід сказати, що він погодився вийти на дискусію без будь-яких вагань та умов, знаючи, що його опоненти дуже критично ставляться до його текстів та статусу як голови УІНП. Мені особисто (і не тільки) було також цікаво поспілкуватися з В’ятровичем не через соціальні мережі, а напряму після нашої останньої розмови у квітні 2014 року. Тоді його нещодавно було призначено головою УІНП. Для мене цікавим було чи часом не відбулося з головою УІНП так званого «отруєння владою», яке часто стається навіть з молодими людьми, що займають високі бюрократичні посади в державному апараті України. На мій погляд, В’ятрович в цьому аспекті витримав «випробовування владою» і не перетворився на типового українського бюрократа з усіма його атрибутами. Врешті решт для проведення дискусії місце ласкаво надали колеги з магістерської програми «Юдаїка» Національного університету «Києво-Могилянська академія».

Перед тим як робити інформаційний лист круглого столу ми з колегами та учасниками заходу думали як його назвати. Головною ідеєю було поговорити про ставлення до євреїв саме правого та право-радикального спектру української політики у 1920-1950-ті роки. Для мене особисто та деяких інших учасників дискусії, як, наприклад, Олександра Зайцева, термін «український націоналізм» охоплює не тільки ОУН чи Фронт Національної Єдності (ФНЄ), але більш широкий спектр, що включає центристські, ліві, ліво-ліберальні та консервативні партії. Тому в багатьох моментах дана назва круглого столу стала продуктом компромісу всіх його учасників та організаторів. До початку відкритим питанням залишалося те чи достатньо вдалим є регламент заходу. Для презентації власного бачення проблеми учасники круглого столу мали по 15 хвилин. Після того вже слідували відповіді на тези опонента, специфічні питання модераторів. Як виявилося, для мене особисто цього було достатньо для того, що презентувати тільки власні висновки-тези, не підкріпляючи їх якимись цитатами з документів. Крім того, я думаю, що подібна практика, коли дискусія перетворюється на розлоге цитування документів, не є дуже продуктивною.

Для мене та колег-організаторів не було секретом, що метою цього заходу наочно протиставити академічних істориків та той наратив, який презентує В’ятрович, очолюваний ним УІНП, а також частина українського політкуму та української діаспори. Перед дискусією я передивися в ютубі багато відео, де В’ятрович виступає з лекціями. Цікаво, що в більшості випадків подібні заходи він проводив з людьми близького до його або навіть радикальнішого світогляду. На лекціях В’ятровича, які проходили, наприклад, до його призначення головою УІНП в приміщенні музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» звичним явищем є наявність великої кількості індоктринованих націоналістів пенсійного віку, які своєю риторикою та тоталітарним сприйняттям минулого та сучасного дуже мені нагадують пенсіонерів-комуністів з харківських дворів, яких я часто бачив в дитинстві.  На цій дискусії В’ятрович опинився в ситуації коли за столом він з його баченням та сприйняттям минулого опинився сам. У залі були присутні ідеологічні союзники голови УІНП. До прикладу, туди пришов науковий співробітник Інституту українознавства імені Івана Крип'якевича НАН України у відділі новітньої історії та президент благодійного громадського фонду «Літопис УПА» ім. В. Макара Микола Посівнич, а також колишній головний редактор бандерівського щотижневика «Шлях Перемоги» Ярослав Сватко. Цікаво, що вони вислухали презентації всіх учасників круглого столу і, не беручи участі в дискусії, покинули приміщення.

Першим доповідачем на заході був Володимир В’ятрович. Під час своєї презентації та коментарів він озвучив тези, які були ним давно опубліковані⁷. У мене особисто склалося враження, що він цілеспрямовано перестав читати нову літературу та досліджувати джерела з середини 2000-х років.  В’ятрович помилково стверджував в своєму виступі, як і публіцистичних статтях, що нові дослідження злочинів ОУН та її збройних формувань, як і радянська пропаганда, спрямовані на те, щоб показати ці структури «колабрантськими» та «чи не головними виконавцями Голокосту». В той час як сучасні дослідження показують, що, наприклад ОУН (б) могла знаходитися в різних взаєминах з Третім Райхом, аж до того, що вести з німцями активні бойові дії, як це було у 1943 році і поряд з цим убивати євреїв, що пережили Голокост. Якщо певна формація воювала з Гітлером не означало автоматично, що її керівництво та рядові члени були демократами та лояльно ставилися до євреїв. В’ятрович в своїх текстах любить порівнювати УПА та польську Армію Крайову (АК). Як на мене, такі аналогії не зовсім коректні. Ізраїльський історик Девід Зільберкланг в одній зі своїх нещодавніх доповідей розділяє польський рух Опору під час Другої світової війни на три напрямки:

1) Народові сили збройні (НЗС)
2)АК
3)Армія Людова (АЛ).

За його словами, перша група партизан вбивала євреїв не гірше ніж нацисти, але вони були змушені перебувати у конфлікті з Німеччиною, бо вона завоювала Польщу та опанувала підкорені території. АК брала участь у рятуванні євреїв, але були випадки, коли її солдати вбивали єврейське населення. Третя група – АЛ, що була керована комуністами, в окремих випадках вбивала євреїв, але це було винятком. Як на мене, УПА у 1943 та на початку 1944 року в ідеологічному та практичному моментах була дуже схожа на НЗС. Можливо, з часом, коли до лав УПА у 1944 році прийшла велика кількість селян, які не мали практики служби в допоміжній поліції та вбивствах євреїв, український підпільний рух став більш схожим на АК.

Під час своєї доповіді В’ятрович цитував велику кількість офіційної та пропагандистської літератури  бандерівців та навіть заявляв, що «треба в першу чергу звернути увагу на офіційні документи (ОУН (б) – Р.Ю.)». Він приводить відомий антисемітський пасаж рішення Великого Збору ОУН у квітні 1941 року:

«Жиди в СССР є найвідданішою підпорою пануючого большевицького режиму та авангардом московського імперіалізму в Україні. Протижидівські настрої українських мас використовує московсько-большевицький уряд, щоб відвернути їхню увагу від дійсного спричинника лиха і щоб у час зриву спрямувати їх на погроми жидів. Організація Українських Націоналістів поборює жидів як підпору московсько-большеіицького режиму, освідомлюючи рівночасно народні маси, що Москва це головний ворог».

Коментуючи цей документ, В’ятрович не тільки намагається виправдати антисемітизм бандерівців, але і приходить до висновку, що ОУН закликала вбивати не євреїв «взагалі», а тільки «комуністичних євреїв»:

«Уважний дослідник, прочитавши цей текст, зробить інші висновки. Перша частина тексту є констатація поширеної в той час опінії про участь єврейства в утверджені радянської влади. У другій же частині наголошується, що ОУН поборює лише тих євреїв, які беруть активну участь у діяльності більшовицької адміністрації на Україні, при цьому зазначено, що основним ворогом є комуністичний режим, а не будь-які нації».

В своїх коментарях професор Зайцев абсолютно справедливо відмітив, що «не можна аналізувати історію ОУН за програмними документами. Це все рівно, що досліджувати політику КПРС за її програмними документами». Коментуючи доповідь В’ятровича, професор УКУ, заявив, що для ОУН євреї були спільнотою, що мала колективно «відповідати». Крім того, Зайцев дуже влучно «спіймав» В’ятровича на маніпуляції, коли голова УІНП говорив, що ОУН розрізняли у 1941 році євреїв які прихильниками радянських влади та ТИХ, які були нейтральні та підтримували українське державотворення.  Зайцев напряму запитав В’ятровича: «Чи є слово «тих» в програмі ОУН 1941 року?». На це опонент не дав жодної відповіді.

Невідомо з якої причини: незнання або свідома маніпуляція, але В’ятрович приписує створення терміну «жидокомуна» російським білогвардійцям, що перебували в еміграції. Звичайно, що серед білогвардійських емігрантів антисемітизм був широко поширений у міжвоєнний період. Чимало білих офіцерів співробітничали та навіть фінансово допомагали Гітлеру у 1920-ті роки. Але як відомо, термін «жидокомуна» (Żydokomuna) має польське походження та з’явився в період радянсько-польської війни 1920 року. В цій маніпуляції В’ятровича є спроба зробити з росіян «більших» антисемітів, аніж українці, замовчуючи поступове зростання антисемітизму в українських політичних колах того періоду.

З доповіді В’ятровича видно, що він дуже поверхово знає історію Голокосту. Наприклад, він стверджує, що у 1942 році, «коли розгортається Голокост, ОУН відмежовується від німецької акції знищення євреїв України». Поряд з цим відомо, що тотальне знищення євреїв на території окупованої України та інших теренів захопленого нацистами СРСР почалося вже влітку 1941 року. Звичайно, це не набуло тоді «промислових» масштабів, коли запрацювали табори знищення у Хелмно, Белжеці та Собіборі. Але вже за цей період в Україні (здебільшого в Галичині та на Волині) пройшла влітку 1941 року сильна хвиля погромів, а десь у другі половині літа нацисти за допомогою своїх союзників та місцевих колаборантів перейшли до тотального знищення євреїв. Відомо, що в погромах літа 1941 року «відзначилися» члени ОУН, що перебували на різних посадах у новоствореній адміністрації та міліції. Пізніше бандерівці та мельниківці відправляли своїх членів до лав допоміжної поліції, що активно брала участь у «Голокості від куль».

До дивних висновків приходить В’ятрович від того, що євреїв «не згадувалися» в програмі ОУН (б) 1943 року. За його словами, це свідчило про «рівність» усіх «національних меншин».  Зайвим буде розписувати, що прийняття цієї «демократичної» програми відбувалося на фоні масових вбивств поляків та євреїв, яким часто дивом вдалося пережити переслідування нацистів та колаборантів.

За словами голови УІНП, в ОУН в довоєнний період було три погляди на «вирішення єврейського питання»:  

1)«Ізоляціоністський»
2)«Сіоністський»
3)«Інтеграційний»

За словами В’ятровича, перший підхід, носіями якого були Володимир Мартинець та Ярослав Стецько, означав «повне відділення» українців від євреїв. «Сіоністська» концепція передбачала виселення євреїв з України до підмандатної Палестини. Її прихильником був наприкінці 1920-х Юрій Мілянич. В цьому ключі показовою є те, яке ставлення до сіонізму було в близького до ОУН (а пізніше – до бандерівців) відомого українського право-радикального публіциста Дмитра Донцова. Його погляди, які він публікував на сторінках «Вісника» у багатьох аспектах збігалися з нацистським підходом до євреїв. У «Віснику» публікували матеріали, у яких сіонізм висвітлювався у крайньо негативному ракурсі, а редакція відверто підтримувала палестинських арабів у їх боротьбі з ішувом.  Наприклад, Донцов порівнював повернення євреїв до підмандатної британцям Палестини та початок освоєння викуплених у арабських феодалів земель з діяльністю Агроджойнту в Україні. При тому, в уявленні Донцова євреї в Ерец Ісраєль буцімто забирають землі в арабів, та на півдні Таврії – в українців. Для Донцова комунізм та єврейство були синонімами, хоча він визнавав лідируючу роль у більшовицькому керівництві саме за росіянами. У принципі такі погляди на єврейство взагалі та на сіонізм зокрема збігалося зі світоглядом Адольфа Гітлера, який бачив у ішуві та створенні єврейської держави у підмандатній Палестині не «вирішенням єврейського питання», а скоріше креацію нового центру «світової єврейської змови»⁸.

Третій, «інтеграційний», підхід передбачав, що євреї та українці зможуть знайти спільні інтереси та жити разом в українській державі. Таких поглядів наприкінці 1920-х – на початку 1930-х притримувався Микола Сціборський.  Цікаво, що наприкінці 1930-х він змінив свою точку зору та у проекті написаної ним «Конституції» майбутньої української держави писав, що євреї мають «підлягати окремому» параграфу. У цьому ключі цікаво, що до всього цього додається особиста ситуація Сціборського, що був одруженим на єврейці, яка перейшла до християнства. Таке одруження негативно сприймалося однопартійцями, викликало шквал критики та було свого роду «компроматом» на одного з очільників ОУН. Степан Бандера так характеризував його у своєму листі від 10 серпня 1940 року до голови ПУН Андрія Мельника:

«Відносно Сціборського то двоякі факти рішають про те, що він не може бути в ПУН. По-перше, він виказує неприпустимі в націоналіста браки особистої моралі в родинному житті. Скільки він має жінок? Мені лице лупалося, як я під час судового слідства в Варшаві читав з Сеникова архіву листи сл.п. Вождя (Євгена Коновальця – Р.Ю.) в справ тих скандалів, що їх зі своїми жінками виправляв Сціборський, як пок. Вожд осуджував його поступування. Що зроблено би сьогодні з яким-небудь низовим членом, коли б він покинув жінку і став жити з підозрілою московською жидівкою? Чи держала б його організація хоч один день? Та аж засади моралі й етики в родинному житті – це під ставові принципи націоналістичної моралі»⁹.

В своїй доповіді В’ятрович стверджує, що «антиалкогольні» («антимонопольні») кампанії, які проходили у сільській місцевості усередині у 1930-х роках не носили антиєврейський характер. Це не так. Як показує дослідження рівненського історика Максима Гона, оунівці розповсюджували антисемітські листівки та закликали українців не купувати товари (зокрема алкоголь) в єврейських магазинах. Так 7 липня 1932 року в селі Іванківка (біля Станіслава – зараз Івано-Франківськ) було розповсюджене таке оголошення:

«…Нагадуємо, що вже відкритий інший магазин. Тому якщо б хтось і надалі купував товари в жидівських магазинах, того будемо бойкотувати на кожному кроці і той негідний буде зватися людиною і християнином»¹⁰.

Оунівці практикували биття вікон у єврейських магазинах, а з часом і їх підпали. Так на судовому процесі, який проходив у січні 1937 року у Рівному над 20 членами ОУН, серед пунктів звинувачення були «підпали єврейських крамниць»¹¹.

Члени ОУН, що служили у складі Карпатської Січі (КС), яка була по суті збройними силами Карпатської України були налаштовані антисемітськи та брали участь у насиллі проти євреїв. Люди, які пережили Голокост в тому регіоні, згадують багато про  час більш-менш благоденного існування у демократичній Чехословаччині. Угорське правління в цих спогадах пов’язуються також з переслідуваннями та антисемітизмом. Не слід забувати, що низку антисемітських законів в Угорщині було ухвалено ще навесні 1938 року¹². Але, порівнюючи антисемітизм за часів правління уряду Волошина та перший рік-два після приходу на Закарпаття угорців, місцеві євреї характеризують час існування Карпатської України як свого роду раптовий вибух ненависті до себе. Часто в таких ситуаціях угорці для євреїв, принаймні на певний час, ставали «меншим злом». У деяких єврейських спогадах організаторами антиєврейських акцій стають солдати КС, які були уродженцями регіону. Єва Сломовіц з Заріччя, якій було 10 років в той період, пригадує:

«Чехи були більш приємніші люді, аніж українці… До приходу угорців був інший уряд, який називали січовиками. І вони відверто заявили, що хочуть вбити всіх євреїв, що вони хочуть забрати всю єврейську власність… І хто були ці січовики? Це були хлопці з міста того міста, там де ми жили. Вони ходили до школи разом з моєю сестрою… Вони збиралися забрати наш дім. Я знала хлопця, який сказав: «Я заберу твій дім!»…. Одного дня він прийшов в шабат до нашого дому, щоб зустріти дівчину (неєврейку на ім’я Анна – Р.Ю.), яка запалювала нам вогонь. Він належав до січовиків».

За словами Єви, цей хлопець заборонив Ані, погрожуючи зброєю, заходити до їх будинку та запалювати вогонь на шабат. Єва пам’ятає, як йшли бої між січовиками та угорцями у березні 1939 року. Її батько сказав членам родини лягти на підлогу, бо «кулі літали над головами». За її словами, всі члени родини «відчули, що почалася війна». Коли прийшли угорці її батько сказав: «Вони трохи кращі за українців». Єва була проінформована, що січовиків оточили та розстріляли угорці. Місцевий священик також  був членом КС, але угорські солдати його відпустили. За словами Єви, він був антисемітом і проповідував серед українських селян свої погляди, часто дискутував з євреями. Пізніше, вже у другій половині 1939 року Єва відчула як зростав на Закарпатті антисемітизм в умовах панування там угорців. За її словами, однокласники почали її уникати, бо «вона єврейка»¹³.

Свідчення про антиєврейське налаштування багатьох солдат та офіцерів КС знаходимо в українській мемуаристиці. У своїх спогадах, виданих у 1939 році у Відні, який на той час вже входив до складу Третього Райху, багато колишніх солдат КС дуже негативно ставляться до євреїв, звинувачуючи їх у співробітництві з угорцями та зраді України. Одна учасниця подій описує ситуацію в Хусті після боїв з гонведами:

«Бачила лише чужих людей і страшних народніх зрадників, що понатягали на себе білі паски та пішли продавати своїх братів, мов Юди. Перший час взагалі всі були Юдами: були ними наші перевертні, були ними мадяри, були чехи, а найбільше жиди»¹⁴.

Як відомо, після боїв з армією Горті, полонених січовиків угорці розстріляли. За словами одного оунівця, який тоді був на Закарпатті, місцеві селяни поховали вбитих та встановили хрести на їхні могили. За це угорці шукали людей, що це зробили. За версією одного січовика саме євреї видавали «свідомих» селян угорцям на смерть:

«Інше оповідання про десяток замордованих січовиків у Соймах. Люди знайшли в лісі в ганебний спосіб замордованих 10-ох січовиків. Викопали їм спільну могилу із синьо-жовтими прапорами славно поховали їх. Один хрест поставили на їхню високу могилу. Про цей похорон довідалися мадяри і вишукували, хто відважився поховати січовиків. Винних шукали по всім селі, але без успіху. Але знайшлась якась жидівська потвора і видала зовсім невинного селянина. Мадяри відвели його на ту могилу і розстріляли. Умираючи, селянин так сильно крикнув «Слава Україні!», що жидівський зрадник оглух, а мадяри попадали на землю»¹⁵.

Помиляється В’ятрович і в тезі про те, що термін «жидобольшевизм» зникає з офіційної пропаганди ОУН влітку 1942 року і трапляється останній раз в документі до першої річниці «Акту 30 червня 1941 року». В архівах я знаходив окремі пропагандистські матеріали ОУН (б) навіть кінця 1944 року, в яких відображалися стереотипи «жидокомуни». Аналізуючи загальний зміст програми та пропаганди ОУН 1943 року, видно, що дійсно була тенденція до витіснення антисемітизму, але, очевидно, антиєврейські стереотипи глибоко сиділи у суспільній свідомості українського підпілля ще дуже довго.  Наприклад, у грудні 1944 року за підписом «Українські повстанці» було видано листівку «За що, за кого ж гинете, брати», яка була підготовлена для червоноармійців-українців. Там зокрема говорилося, що солдати РСЧА вмирають «за нову велику світову імперію нових кремлівських царів-кровопивців, за нове царство людоїда Сталіна, за кліку, за партію, за пузатих, ситих жидів-комісарів, за любиме нквд, за Кагановичів, Молотових, Літвінових, Вишенських, Богомольців і тисячі інших, що за кров народу, за пограбоване золото гуляють на бенкетах і у вигідних фотелях планують будувати собі світову імперію»¹⁶. В особистій переписці активісти ОУН (б) навіть використовуючи ліву риторику, продовжують експлуатувати старі антисемітські стереотипи. Так, 6 грудня 1944 року один з оунівських активістів написав до свого друга: «На Україні і на терені цілого СССР мусить запанувати дійсно справедливий лад. Ми несемо його на наших прапорах. Він написаний нашою кров’ю: «Воля народам і людині». Це прогресивний клич нової людини. Він із здорової души українського робітника і селянина. А не в жидівських головах (курсив та виділення моє – Р.Ю.). Вам треба затямити, що кращу долю для України, здобуде тільки сам український народ, а не приніс її ані Гітлер, ані Сталін»¹⁷.

Дуже дивно аналізує В’ятрович факти про рейд УПА до Словаччини у 1945 році. Він приводить дані з інструкції до учасників рейду, в якій солдатам УПА на час перебування у Словаччині заборонялося вбивати євреїв та вести антисемітську пропаганду. Звичайно, це дуже позитивно, що українським повстанцям командування забороняло на певному етапі вбивати цивільне населення. Але подібні заборони можуть свідчити про інше. Члени тієї групи вояків УПА, які рухалися Словаччиною могли мати досвід вбивства євреїв в роки війни і тому керівництво боялося, що вони, сповідуючи старі стереотипи, про які ми вище говорили, могли почати вбивати євреїв під час походу. А це відповідно могло негативно зіграти на іміджі українського підпілля на Заході.

Одним з найбільших розчарувань на цій зустрічі було те, що навіть через десять років В’ятрович не бачить прямих погроз українського підпілля євреям в брошурі «Євреї – громадяни України!». Навпаки – для нього це свого роду «програма для дій» у сучасності та майбутньому. Цей документ представляє собою проект брошури 1950 року, яка так і не була поширена. Ймовірніше за все, пропагандисти УПА просто не встигли це зробити, бо підпілля на той час перебувало у глибокій кризі та занепаді. Показовим є те, що навіть в той час євреїв, які мешкали в Україні, пропагандисти ОУН (б) та УПА сприймали як гомогенну спільноту, кожен член якої відповідає за іншого. Крім того, у брошурі неприкрито звучать погрози євреям убивством, у разі якщо вони будуть «співробітничати з більшовиками»:

«Пам’ятайте, що Ви на українській землі і що в Вашому власному інтересі є жити в повній згоді з її правними господарями – українцями. Перестаньте бути знаряддям в руках московсько-большевицьких імперіалістів. Вже не за горами повториться там хвилина, коли повторються часи Хмельницького, але тим разом ми хочемо, щоб вони були без протиєврейських погромів…

Опам’ятайте тих Ваших братів по національності, які своїми руками допомагають розбійникам з Кремля розпинати наш народ. Скажіть їм, нехай вони заперестануть свою злочинну роботу»¹⁸.

Незважаючи на хвалебні слова авторів брошури в адресу новоствореної Держави Ізраїль, в тексті відсутнє співчуття до жертв Голокосту. Пригадуючи ці трагічні події, пропагандисти УПА бачать себе тільки німим споглядачами, а не людьми, які намагалися допомогти жертвам нацизму:

«…сьогодні Ви маєте свою власну Державу, треба завдячувати не тим євреям, які сотками тисяч йшли під розпеченими цівками гестапівських кулеметів і автоматів, не тим євреям, які покірно укладалися в глибоких ямах на трупах своїх братів і сестер, щоб за хвилину полити їх своєю кров'ю (не раз, бачачи це, ми питали себе: в ім'я чого ці люди складають своє життя?), а тим єврейським революціонерам, які зі зброєю в руках боролися на мурах варшавського гето проти німецьких грабіжників, тим, які в організаціях Іргенд (правильно «Іргун» - Р.Ю.) Цвай Леумі чи Штерн приготовляли бомби, щоб ними висаджувати англійські чи арабські твердині....»¹⁹.

Можливо В’ятрович правий у своїй тезі, що більшість членів ОУН під час війни були так званими bystanders («тими, хто стоїть позаду, поряд»). Але і bystanders можуть бути різними. Зважаючи на антисемітську пропаганду Організації та нацистів, в оунівців, як бачимо з того, що написано вище, могли виробитися стійкі антисемітські стереотипи, які заважали їм співчувати та допомагати євреям в роки війни. Показовим в  цьому ключі є щоденник члена ОУН (невідомо достеменно – бандерівця чи мельниківця), який був свідком знищення євреїв Мізоча (Рівненська область)²⁰. Бачачи те як німці та поліцейські створюють гетто, грабують та вбивають євреїв, він радів та морально підтримував катів, а іноді навіть  допомагав злочинцям. У своєму щоденнику він записав 10 жовтня 1942 року:

«Дочекалися того дня, коли …  тепер побачиш свого ворога в його передсмертному страху. Вийшов на вулицю, по селі вже вихром літає чутка, говірка: «б’ють жидів в Мізочі»²¹.

Того дня він став свідком того, як під час розстрілів одна жінка спробувала втекти з дитиною:

«Вїзжаю на…, дивлюся, перейшла дорогу жидівка з дитиною. Я став дивлюся, що ж робити (?). Дай кріса, поклав би туту трупом. Пішла в поля, в напрямку Озерка. Іду далі, аж зустрічаю шуцмана, і кажу, що там і там є жидівка. Кличе мене, щоб показав, і ми поїхали. Наздогнали, і він до неї (говорить – Р.Ю.), щоб ішла вперід, вона до нього з дитиною кидається. Тоді ударив два рази люхвом в грудь, і вона впала, а тоді звився три рази димок над її головою, і ми поїхали кожен у свою дорогу»²².

Для нього убивство євреїв українською поліцією, більша частина, яких, ймовірно, скоро доєднається до національних партизан, було свого роду «помстою»:

«Прийшов час, застачив вогнем помсти молодечі душі. Хоч це не з нашої сторони, розпорядок від німців, вони не б’ють, лише заставляють українців-шуцманів. А українець вже благав того багато років, щоб вилити своє завзяття на душі ворогів-жидів. Настав той час, застачив вогонь розплати, українці показують свою завзятість на жидах.

Нема пощади, нема розбору над молодим ні старим, нема змилування над благаючим…

На все, на все прийшов кінець. Настала розправа над ворогами Європи…»²³.

Одним з яскравих моментів круглого столу був виступ Олександра Зайцева. В своїй доповіді він підкресли, що у 1920-1930-ті роки існувало два крила українського націоналізму (або українського національного руху): помірковане та радикальне. Представниками останнього були члени ОУН. За словами дослідника, саме в період після 1933 року в пропаганді цієї партії посилюється антисемітська риторика. Професор Зайцев повідомив, що в оунівців у 1930-ті роки було два підходи у «вирішенні єврейського питання»: «нехтування цією проблемою» та «радикальний». Одним з відомих представників останнього підходу був Михайло Колодзінський, який у своїй теоретичній роботі «Воєнна доктрина» виступав за «національне повстання». За його задумами, під час цього повстання мало пройти повне «очищення» західноукраїнських земель від поляків («вимести буквально до останньої ноги польський елємент із З[ахідних] У[країнських] З[емель] і в цей спосіб закінчити польські претенсії про польський характер цих земель»), часткове винищення інших «ворожих» меншин («Повстання ОУН має знищити живі ворожі сили на укр[аїнських] землях. ...До тих сил належить рівнож, побіч реґулярної армії, ціле вороже населення і всі ті меншини, що ставляться вороже до укр[аїнської] самостійности»), а особливо євреїв («чим більше загине Жидів під час повстання, тим буде краще для української держави»). Зайцев задався питання того, наскільки впливовими та популярними були в рядах ОУН такі підходи.

Молодий науковець Андрій Усач торкнувся питання того, як різні діячі ОУН (б) напередодні війни Німеччини з СРСР в публіцистиці та офіційних партійних документах писали про ставлення до євреїв, а також те які стратегії поведінки обирали під час погромів літа 1941 року. Доповідач повідомляє, що однин з «лівих» активістів ОУН (б) Іван Мітринга в 1940-му році писав, що євреї будуть серед тих, хто «чинитиме диверсії» проти побудови української державності, тому «то питання треба буде нам розв'язати окремим порядком». Згадує Усач також Ярослава Стецька, який називав євреїв «спомагаючими окупантам». Цікаво, що доповідач цитував під час своєї презентації відомий «Життєпис» Ярослава Стецька, написаний цим соратником Бандери вже після арешту німцями у 1941 році. Мені особисто впало в очі те, що В’ятрович не став заперечувати його автентичність, що робив 10 років тому у своїх книзі про ставлення ОУН до євреїв, повторюючи тези Володимира Косика та Тараса Гунчака²⁴.  Усач показує, що в умовах війни різні члени ОУН при загальному негативному ставленні до євреїв вибирали різні стратегії поведінки щодо них.  За його словами, в дискурсі ОУН на початку радянсько-німецької війни був «завершений процес рафінування деперсоніфікованого образу євреїв як суцільних прибічників радянського режиму (і російського імперіалізму в ширшому контексті) і відповідно супротивників створення Української держави, тобто ворогів. Однак, перебільшувати важливість цього сегменту для ОУН(б) не варто – він залишався переферійним і тому слабко виробленим». Доповідач стоїть на позиції того, що «в ідеології ОУН був антисемітський сегмент, але він не був якимось переважаючим». На думку історика «на початковому етапі війни між ІІІ Райхом та СРСР позиція ОУН(б) стосовно єврейської меншини не була чітко сформульованою – поряд із пропагандистськими антисемітськими лозунгами та інструкціями, що передбачали «ліквідацію небажаних... жидівських діячів» існувало негативне ставлення до єврейських погромів, як явища, інспірованого ззовні та покликаного відвернути увагу від боротьби із «головним ворогом», яким, станом на літо, 1941 р. безумовно був СРСР. Це не означає, що членів ОУН(б) не було серед учасників чи навіть організаторів таких погромів. Були, і це я намагався про артикулювати». Усач вважає, що в той період було багато місця для індивідуально діяльності «активу». На його думку, потрібно вивчати «конкретних винуватців – їх життєві траєкторії, мотивації, настрої», аналізувати, наскільки сильно пересічні оунівці «були індоктриновані ідеями українського націоналізму». У цьому ключі великий інтерес викликає один зі звітів активістів ОУН про події вересня 1939 року на Західній Україні. В цей час, коли почалася Друга світова війна, частина місцевого активу ОУН, не узгодивши свої дії з ПУН підняло ряд повстань в Галичині та на Волині. У вищезгаданому документі, який був написаний, ймовірно у Кракові в жовтні-листопаді 1939 року, повідомляється, що з початком війни бойовики ОУН отримали «наказ» підняти повстання та вбивати поляків та євреїв. Але, що цікаво в одному населеному пункті – Слов’ятині (зараз Бережанський район, Тернопільської області) оунівці вбили всіх «дорослих» поляків, але, як зазначається у звіті, залишили живими євреїв. Те, що євреїв бойовики не знищили пояснюється тим, що поряд була Червона армія:

«З першою хвилею мобілізації подалися люди в ліси, щоб ждати дальших наказів… 18. Х (правильно ІХ. – Р.Ю.) прийшов наказ «виступати», отже поляків та жидів вирізати. З огляду на це, що ішли більшовики, то жидів лишили в спокою. Хлопці вирізали всіх мущин від 10 літ в гору і тих жінок, що можуть родити. Оставлено лише старих жінок та дітей. Вирізаних поляків було 60. Всіх їх разом з трупами палили»²⁵.

За свідченням поляків, які пережили війну, оунівці в Слов’ятині вбили 50 осіб. Серед них була вчителька Ірина Здеб (дівоче Малачинська), яка проживала в будинку української родини. Її брат Ян Малачинський писав у своїх спогадах, що господарі «намагалися її врятувати, переодягнули в українське вбрання і сховали в саду біля хати. Однак нападники її відшукали та закололи вилами... У господаря-українця залишилася дочка сестри Божена, 1937 року народження, яку він сховав, і таким чином врятував від смерті». За свідченням іншого очевидця – Яніни Мазур, тоді був також вбитий українець Перекоп – за переховування поляка, Владислава Свіжа²⁶.

Чим цей звіт події в Слов’ятині особливо цікавий? По-перше, тут є інформація про «наказ» піднімати повстання і разом з тим – вбивати поляків та євреїв, який отримали оунівці. Але не зрозуміло звідки його було відправлено. Як зараз відомо, що «вождь ОУН» Андрій Мельник був противником повстання в Галичині та на Волині в часи нападу Німеччини та СРСР на Польщу. Так що, ймовірніше всього, такий наказ був локальною ініціативною. Але достеменно невідомо – на якому саме рівні. З документу видно, що, ймовірно, «Воєнна доктрина» Колодзінського таки мала вплив серед рядового складу ОУН. Хоча бойовики знищували у 1939 році «тільки» поляків репродуктивного віку, залишаючи живими старих та дітей, в цих акціях можна прослідкувати значні елементи того, що сталося на Волині у 1943 році.  Тоді вже, коли була створена бандерівська УПА, бойовики ОУН (б) вирізали польське населення «під корінь», знищуючи навіть пам’ятки культури (костели, різноманітні будівлі тощо). Іншим цікавим моментом є ставлення до «єврейського питання». Зі звіту видно, що бойовики ОУН вбивали як поляків так і євреїв у навколишніх населених пунктах – Шумлянах та Бокові²⁷. Чому євреїв оунівці не вбивали в Слов’ятині проливає документ далі. Там зокрема говориться, що зверху було їм було заборонено вступати в бойові дії з наступаючою Червоною армією:

«Большевики прийшли до Славятина. 22 ІХ. Був приказ з большевиками не воювати. Захопити міліцію та сільраду у свої руки, що виконано».

Далі свідок подій пише, що бойовики ОУН зустрілися з загоном червоноармійців. Зустріч була спочатку прохолодною, але потім перейшла в рамки нормальних дипломатичних переговорів. Цікаво, що радянські солдати сприймали вороже саме поляків, а до українців (в тому числі і до оунівських партизан) намагалися триматися нейтрально:

«В той час над’їхало в напрямі на село два авта. Була це більшовицька стежа озброєна в кріси, револьвери та ручні гранати з ручками. Під’їхали до нас на 20 кроків (ми стояли за липами) і повисідали з авт, скеровуючи зброю на нас, та візвали нас сложити нам зброю. Ми це виконали. Вони зробили в нас ревізію. Між ними був один втікач з поляків, який сказав, що ми бандити різали поляків… Ми їм вияснили, що ми вислані Славятичанами провірити терен, я кому перебувають польські бандити, зложені з втікачів. Вони нам не повірили і під зброєю повели на до села. По дорозі ми розмовляли з ними, запевняли своїм життям, що їм нічого не станеться. Нас тоді звільнили і разом з ними ми пішли до села. Там переконалися, що ми говорили правду. Село прийняло їх добре (бо мусило). Коло читальні проголосили (червоноармійці – Р.Ю.) свою владу…Просили нас як провідників…Ми не мали людей і вони від’їхали самі»²⁸.

Ймовірніше всього слов’ятинські оунівці не вбили місцевих євреїв з наступних причин. Тут ми маємо справу з тим як накази трактуються виконавцями «знизу». Ні для кого не є секретом, що для більшості членів ОУН наприкінці 1930-напочатку 1940-х євреї ототожнювалися з більшовизмом. Можна припустити, що коли українські партизани у Слов’ятині отримали наказ не атакувати РСЧА, то думали, що вбивства саме євреїв, як «носіїв більшовизму», може зіпсувати стосунки з радянською владою на певному етапі.  

Див. частину 2>>

Юрій Радченко, к. і. н., директор Центру дослідження міжетнічних відносин Східної Європи, Яд Ханадів/Бераха пост докторальний дослідник.

1. Дякую Юрію Черченку та Марку Цариннику за джерела надані для написання цього тексту.
2. Володимир В’ятрович, Ставлення ОУН до євреїв: формування позиції на тлі катастрофи, Львів, 2006
3. Тарас Курило, Іван Химка, Як ОУН ставилася до євреїв? Роздуми над книжкою Володимира В'ятровича,  Україна модерна. 2008, № 2, С. 252-265
4. Володимир В'ятрович: Від містики до політики, https://www.youtube.com/watch?v=EnBzhUbsiK8
5. Михайло Гаухман, Нотатки до дискусії «Український націоналізм та євреї», http://muzejew-news-ukr.16mb.com/2016/06/03/1159; Михайло Мартиненко Деякі рефлексії про дискусію "Український націоналізм та євреї (1920-50 рр.)", http://uamoderna.com/blogy/martynenko/diskusiya
6. Дражливе питання. Український націоналізм та євреї. За мотивами публічної дискусії «Український націоналізм та євреї у 1920-1950 роках» говоримо з істориком Юрієм Радченком, http://hromadskeradio.org/programs/zustrichi/drazhlyve-pytannya-ukrayinskyy-nacionalizm-ta-yevreyi
7. Володимир В’ятрович, Ставлення ОУН до євреїв: формування позиції на тлі катастрофи, Львів, 2006; Володимир В'ятрович , Україна. Історія з грифом «Секретно», Харків, 2015. (Показовим є те, що навіть після дискусії В’ятрович виступив на радіо та озвучив практично ті ж самі позиції – Український націоналізм та євреї. Друга точка зору з Володимиром В’ятровичем, http://hromadskeradio.org/programs/zustrichi/ukrayinskyy-nacionalizm-ta-yevreyi-druga-tochka-zoru-z-volodymyrom-vyatrovychem#.V24kFuzrzFQ.facebook)
8. Polin. Studies in Polish Jewry. Volume twenty six “Jews and Ukrainians”. Portland, Oregon: The Littman Library of Jewish Civilization, 2014, P. 240.
9. Архів ОУН в Києві, Ф.1, Оп., Спр, 174, Арк. 41.
10. Максим Гон, З кривдою на самоті. Українсько-єврейські взаємини на західно-українських землях у складі Польщі (1935-1939), Рівне, 2005,  С. 79.
11. Там само, С. 79-80.
12. Die Verfolgung und Ermordung der europaeischen Juden durch das nationalsozialistisches Deutschland 1933-1945 - Vol. 2 Deutsches Reich, 1938 - August 1939, München, 2009, S. 134-135.
13. Єва Сломовіц, Yad Vashem Archive, O.93, Survivors of the Shoah, Visual History Foundation, established by Steven Spielberg, Collection of Testimonies, F.N. 24 130.
14. М. Самчукова, Орда іде, Карпатська Україна в боротьбі. Збірник, Відень, 1939, С. 156.
15. С. Вівчар Ліс шумить…, Карпатська Україна в боротьбі. Збірник, Відень, 1939, С. 221. (Більше див.: Юрій Радченко, Забуте насилля: Карпатська Січ та євреї (1938-1939), http://uamoderna.com/md/radchenko-carpathian-sich
16. Thomas Fisher Rare Book Library (Toronto, Canada), The Peter J. Potichnyj Collection on Insurgency and Counter-Insurgency in Ukraine, Box 81
17. Thomas Fisher Rare Book Library (Toronto, Canada), The Peter J. Potichnyj Collection on Insurgency and Counter-Insurgency in Ukraine, Box 75.
18. Євреї – Громадяни України!, http://avr.org.ua/index.php/viewDoc/4742/
19. Там само.
20. Цей документ під час проведення круглого столу цитував також Андрій Усач.
21. Голокост на Рівненщині (Документи та матеріали), редактор Максим Гон, Дніпропетровськ, 2004, С. 69  
22. Там само, С.70
23. Там само, С. 71.
24. Володимир В’ятрович, Ставлення ОУН до євреїв: формування позиції на тлі катастрофи, Львів, 2006, С. 9.
25. Архів ОУН в Києві, Ф.1, Оп. 1, Спр. 190, Арк. 1.
26. Кресова книга справедливих 1939–1945. Про українців, які рятували поляків,винищуваних ОУН та УПА. Опрацював Ромуальд Нєдзелько, Варшава, 2007, С. 149.
27. Архів ОУН в Києві, Ф.1, Оп. 1, Спр. 190, Арк. 6.
28. Там само, Арк. 2-3.