Образ єврея-шинкаря з-поміж іншого виходить із теренів Речі Посполитої 16-18 ст., продовжує свій поступ протягом 19 ст. на розділених землях Польщі у складі Австрії, Прусії, Росії. Така локалізація професії і відповідно образу не є випадковою.
З кінця 13 – в 15 ст. у Польщі в результаті двох потужних хвиль переселення євреїв з німецьких земель формується одна з найбільших єврейських общин в Європі. Як торгівці та ремісники євреї становили для Польщі суттєву користь і у зв’язку з цим отримали ряд привілеїв від корони. Разом з тим, мешкаючи у володіннях шляхти (польські землевласники-поміщики), євреї потрапляли у сферу їхніх економічних інтересів. В 16 – 18 ст. Річ Посполита була важливим експортером зерна на європейські ринки. Прагнення до збагачення на цій ниві призводить до польської шляхетської аграрної колонізації українських земель, стверджує фільваркову1 систему господарювання. Цей економічний поворот забезпечив на століття вперед засоби для існування значній частині єврейського населення в Речі Посполитій. Через підприємливість євреїв польські поміщики саме їм зазвичай віддавали різноманітні оренди у своїх господарствах2, тим самим вкорінюючи єврейство до не міського соціально-економічного життя на теренах Східної Європи.
Одним з найбільш поширених і важливих видів оренди було право на виробництво і продаж алкогольних напоїв, вироблених із зерна (пропінація). Переробка зерна на горілку забезпечувала швидку і вигідну конвертацію продукту в гроші й активно практикувалася польськими землевласниками в 16–18 ст. До справи виробництва і продажу горілки як орендарі були широко залучені євреї. Траплялося, що це заняття охоплювало більшу частину євреїв певної місцевості. Так, у 1750-х роках 55 % податних євреїв на Поділлі займалися торгівлею спиртним. На 1795 р. близько 85 % євреїв сільської місцевості Східної Польщі були пов’язані з шинкарством3.
Шинки та корчми були важливою складовою тогочасного, доволі вузького, публічного простору, засобом суспільної комунікації, місцем перетину різних соціальних і етнічних груп населення. Тому не дивно, що єврей-шинкар потрапив до усної традиції слов’ян, які становили переважну більшість населення Речі Посполитої. В українських народних піснях єврей-шинкар виступає як той інший, якому байдуже до твоїх проблем і в кишені якого осідають гроші від твого бажання випити або горя, яке людина топить у пияцтві4. Це доволі нейтральний образ, проте пластичний – його без проблем можна переказати з негативною конотацією шляхом зміщення акцентів. Власне процес трансформацій образу єврея-шинкаря можемо спостерігати в українській літературі та суспільно-політичному дискурсі 19 ст. Протягом 19 ст. в українській та російській літературі не раз повторювався образ-модель єврея, створений Миколою Гоголем у «Тарасі Бульбі» (1835, 1842) через образ шинкаря Янкеля. Янкель обізнаний в усіх справах, через інформованість та широке коло знайомств може влаштувати справу і стати у нагоді. Інший стереотипний образ єврея-шинкаря втілений Тарасом Шевченком у поемі «Гайдамаки» (1841). Шинкар Лейба, на відміну від гоголівського Янкеля, сприймається вже як більш негативний персонаж, хоча зображений також як жертва і мав би викликати співчуття. Образ Лейби акцентує у фольклорному образі єврея-шинкаря мотив паразитування єврея на проблемах інших (українців). Цей мотив підсилюється сюжетом знущання Лейби над найманим робітником Яремою. Таким чином, статки єврея-шинкаря починають сприйматися як брудні, адже вони зароблені на стражданнях українців. Отже, спроба грабунку єврея не є аж такою трагедією. До того ж Лейба як жертва не викликає співчуття, бо заради самозбереження спрямовує жагу грабіжників на церковного старосту (титаря). Таким чином, образи єврея-шинкаря починають функціонувати як образи. Образ-образа набуває що більшого звучання також через тогочасний суспільно-політичний дискурс щодо євреїв-шинкарів у Росії. Намагаючись послабити матеріальну базу бунтівної польської шляхти, російська влада з кінця 18 – протягом першої половини 19 ст. провокує «горілчані війни»5, які позбавляють шляхту прибутків від пропінації. Горілчана політика Росії на теренах колишньої Речі Посполитої сформувала дискурс споювання євреями селян та розорення селянства через поширення шинків. Згодом він став підставовим для запровадження низки обмежень щодо економічної діяльності євреїв у Російській імперії. Разом з тим він безперечно живив образ-образу єврея-шинкаря і опосередковано євреїв у цілому. В останні десятиліття 19 ст. образ єврея, який паразитує на «народному тілі», потрапляє до соціалістичного дискурсу, приміряючи в ньому шати образу єврея-експлуататора.
Професія шинкаря в Російській імперії поступово, протягом другої половини ХІХ ст. сходить нанівець. Остаточно єврей-шинкар як історична дійсність зникає в 1890-х роках після запровадження державної горілчаної монополії. Проте образ єврея-шинкаря продовжує функціонувати в російській та українській літературі, набуває нових значень в єврейській літературі й суспільній думці. Але, видається, що він не зміг подолати формату образу-образи, засвоєного як стереотип. Незважаючи на важке 20 ст., коли єврейство фактично було стерте з простору Східної Європи, єврей-шинкар, як не дивно, продовжує жити, зокрема у вертепній інтерпретації6. І лише віднедавна Український Католицький університет спровокував суспільну дискусію щодо доречності відтворення образу-образи єврея в такий спосіб7. Проте ця дискусія є іншим, не менш цікавим, приводом до рефлексії.
1. Фільварок – поміщицьке господарство, діяльність якого спрямована на ринок і на якому використовується праця кріпосних селян.
2.Оренда млинів, водойм, торгівлі певними товарами тощо була способом управління помістями. Полягала у тому, що певна особа купувала у землевласника на певний термін право розпоряджатися/користуватися якоюсь прибутковою справою в його помісті.
3. Петровський-Штерн Й. Право на чарку: корчми, шинкарі й горілчана війна у штетлі (Волинська, Подільська та Київська губернії, 1790 – 1840) // Judaica Ukrainica. – 2013. – №2. – С. 60.
4.Нахманович В. Евреи в украинских народных песнях третьей четверти XIX в. // http://historians.in.ua/index.php/doslidzhennya/46-nakhmanovich
5. Петровський-Штерн Й. Право на чарку: корчми, шинкарі й горілчана війна у штетлі (Волинська, Подільська та Київська губернії, 1790 – 1840) // Judaica Ukrainica. – 2013. – №2. – С. 58-64.
6. Курочкін О. Образ єврея в драматично-ігровому фольклорі українців (до проблеми етнічної ідентифікації) // Народна творчість та етнографія. – 2008. – №6. – С. 35, 37-38.
7. Див. зокрема: http://www.istpravda.com.ua/articles/2011/12/19/65501/
http://www.credo-ua.org/2011/12/55608
http://www.istpravda.com.ua/columns/2011/12/29/66553/
http://www.volfoto.inf.ua/pagesi/istomist/statti/2012rik/dm120101/t120104/vertep/vertep.htm