Спалах збройного конфлікту між Москвою і Києвом, а також напруга між Росією і Заходом спричинили розгубленість серед політиків та експертів. Чимало з останніх вдалися до історичних аналогій. У Німеччині найвищі посадові особи неодноразово висловлювали побоювання щодо “поділу Європи” чи “нової холодної війни”, а Сполучені Штати звинувачували Москву у “великодержавницькій політиці” в дусі ХІХ століття. Водночас німецькі посткомуністи, а також два колишні канцлери задекларували своє розуміння кремлівського бачення “сфер впливу” й звинуватили Захід у неповазі до них і, тим самим, провокуванні міжнародної кризи. Утім подібні історичні аналогії часто не розкривають конкретної суті подій та не сприяють розумінню конфлікту. Набагато продуктивнішою видається спроба зрозуміти сучасну історію російської державності, політичну культуру її лідерів та їхнє бачення Заходу. Задля цього варто розвіяти деякі міфи, що перешкоджають аналітичному баченню сучасної Росії.

З часів перебудови європейська політика покладалася на припущення, що пострадянські країни стали на шлях інтеграції з Заходом. Навіть Москва, попри численні непорозуміння, на думку багатьох не зійшла зі шляху зближення. Така точка зору зробила можливим включення Москви до “Великої сімки”. Це також дозволило Берліну встановити привілейоване “партнерство заради модернізації” між Німеччиною та Росією. Така політика базується на переконанні, що “цивілізування згори” радянських політиків і суспільства Міхаіла Горбачова було незворотнім, й відтоді встановлених принципів дотримувалися і в пострадянській Росії¹. Захід вибрав віру в те, що, навіть коли деякі наступники Горбачова поставили собі інші пріоритети, Кремль загалом був готовий прийняти норми міжнародних інституцій та міжнародного права. Іншими словами, закладалося, що посткомуністичні російські принципи мають небагато спільного з до-горбачовським СРСР. Це було настільки ж привабливе, наскільки й зручне бачення стосунків з нашим східним сусідом. Це дозволяло політичним елітам Заходу бачити відображення самих себе у російському партнері, припускаючи, що у Москві політичні рішення приймаються за подібних вихідних умов і відповідно до системи, подібної до західної. Аби зруйнувати ці ілюзії в Берліні, Брюсселі та інших європейських столицях, мали статися російське вторгнення в Україну, окупація та анексія Криму. Спантеличені, ми зрозуміли: Росія і Європа не партнери, а суперники. Як можна пояснити такий результат?

Історична перспектива підказує, що розвиток Росії після 1989 року істотно відрізняється від розвитку інших східноєвропейських країн. На жаль, цими відмінностями довгий час нехтував європейський політичний клас – масова необізнаність та ілюзії щодо стану речей у Росії є частиною нашої дилеми. Ключ до розуміння зовнішньої політики Москви лежить в аналізі внутрішньополітичних подій у Росії. Тут заслуговують на увагу три аспекти: державний устрій Росії, припинення ліберальних реформ впродовж 1990-х й кремлівське бачення пострадянської країни. Поки що питання тяглості у російській політичній культурі потребує більшої уваги – це завдання сучасної історії назвати конкретні рубежі, де російські політичні лідери вирішили не продовжувати лібералізацію та плюралізацію. З розпадом держави керованої комуністичною партією Росія так само, як і інші східноєвропейські країни, зіткнулася з проблемою встановлення нового державного ладу. Міхаіл Горбачов та його команда провалили свою спробу перетворити Радянський Союз на демократичну федерацію. Однак, через повалення комуністичної монополії на владу у 1988 році, радянський лідер дав поштовх плюралізації. Впродовж кінця 1980-х Горбачов та його налаштоване на реформе оточення експериментували з парламентською політикою так само, як і з президентською владою у СРСР без прийняття рішення на користь тієї чи іншої концепції. Історичні перепони, з якими вони зіткнулися, були величезними: після десятиліть деспотизму важко запровадити правові стандарти й створити незалежні інституції. Проте процвітання, обіцяне ліберальною системою, служило сильним стимулом і переконання Горбачова вирішити політичні конфлікти без застосування сили, настільки, наскільки це можливо, стало важливою передумовою для суспільної зміни. Але його наступник Борис Єльцин, який прийшов до влади у 1991 році, невдовзі змінив курс. На початку 1990-х він ще визнавав на словах ліберальні реформи свого попередника. Зі штурмом Білого дому у 1993 році та війною проти відокремлення Чечні у році 1994 Єльцин знову приніс насилля у російську політику. Спроба наповнити демократичні інституції нового устрою змістом провалилася. Натомість, мережа особистої лояльності почала розгортатися навколо президента. Важливі рішення були прийняті у неофіційних колах, а не у новостворених інституціях². Навіть перед захопленням влади Владіміром Путіним, інституційна структура Росії була трохи більше, ніж порожнею мушлею. Це створило вдома і за кордоном ілюзію участі суспільства у політичному житті. Після 2000 року нова термінологія, поняття “вертикалі влади” та “суверенної демократії” ще раз замаскували істоту російського політичного устрою³. Зміцнення держави за Путіна здебільшого було химерою. Зміцнювалися органи безпеки й армія. Поки деякі соціальні служби функціонували більш надійно, аніж за Єльцина, і зростання стандартів життя підвищували легітимність режиму, залежність від неформальних кіл продовжувала зростати. Такі інституції, як Державна Дума, цілковито втратили своє значення. Суди втратили залишки своєї незалежності й були перетворені на інструменти влади. Місцеві вибори були скасовані на користь призначення губернаторів з Кремля.  Свобода слова була обмежена⁴. Загальнодержавні вибори стали одностайним схваленням рішень, уже ухвалених за закритими дверима: політична альтернатива припинила своє існування. Культ лідера та поклоніння державній владі замінили собою політичний плюралізм. Така тенденція поширилася й на економічну сферу: у Росії близькі стосунки з лідером можуть вирішити майбутнє будь-якого бізнесу. Місцевий, як і великий бізнес, конче потребує владної підтримки.

Зростання авторитарного правління стало можливим через те, що Росії протягом 1990-х років не вдалося розпустити чи реформувати радянські служби безпеки. Тоталітарному минулому протистояли у засобах масової інформації, але це справило дуже незначний вплив на органи безпеки. Після невдалого coup d’état 1991 року, служби безпеки впали у нетривалий шоковий стан. Але на початку свого правління Борис Єльцин почав покладатися на “служби”, щоби втримати владу. Для людини, що служить в “органах”, насилля продовжує бути політичною опцією, як у внутрішній, так і у зовнішній політиці. Та проста річ, що радянські секретні служби не були ані розформовані, ані реформовані, став вирішальним фактором, який перешкодив становленню правової держави у Росії. Зрештою, спробою встановити верховенство права знехтували у 1990-х. Це означає, що не лише у політиці, а й в економіці, особиста лояльність та інтриги неформальних кіл стали важливішими за норми і закони. Рекет та інші засоби неформального заступництва стали частиною повсякденного життя⁵. Вразливість громадян перед державою сформував СРСР. Вона характеризує і сьогоднішню Росію. Цей засадничий досвід стосується кожного громадянина від безхатченка до олігарха. Стосується він навіть іноземних компаній, які інвестують в Росію. Політична система, що визначається беззаконням з середини, має обмаль підстав дотримуватися міжнародного права у зовнішній політиці – звісно, за винятком ситуацій, коли порушення правил має наслідки. Проте впродовж війни в Чечні та війни з Грузією Кремль усвідомив, що Захід не здатний захистити свої цінності. Міжнародна спільнота закрила очі на державний терор на Кавказі⁶.

Нарешті, визначальним є розуміння, як фундаментально зовнішня політика Росії відрізняється від загальноприйнятої у Європі. Тоді як після 1989 року в Європі було прийнято вілсонівський принцип національного самовизначення, правляча еліта в Москві думає радше в категоріях Großraumlehre Карла Шмітта 1939 року.⁷  Шмітт стверджував, що кожна імперська влада має право встановити виняткову сферу впливу. Знову ж, вирішальний поворотний пункт можна знайти у 1990-х: після короткої співпраці з Заходом московське керівництво почало відновлювати імперський погляд на своїх сусідів. Російські політики почали говорити про пострадянські країни, як про “близьке зарубіжжя”. Через цю термінологію Росія заявила свої претензії на винятковий вплив на території колишнього СРСР і – відповідно до теорії Шмітта – заборону іноземного впливу на них. З перспективи Кремля, Захід порушив цей регіональний порядок, прийнявши балтійські держави до НАТО. “Помаранчева революція” 2004 року в Україні та  антиавторитарна революція у Києві на початку 2014-го  сприймаються Кремлем як наступні порушення Сполученими Штатами та Євросоюзом, оскільки кожен громадський рух чи опозиція вдома чи в “близькому зарубіжжі” однозначно ідентифікується, як фінансована Заходом та його секретними службами. Керівник держави та його найближче оточення, які вірять у те, що вони оточені агресивними іноземними силами, які втручаються в їхню сферу впливу, відчуватимуть себе слабкими, якщо не дадуть відповідь на ці виклики. А відколи Москва не боїться жодних серйозних покарань, вона вирішила втілити свою власну концепцію простору з російським домінуванням на “близькому зарубіжжі” за допомогою своїх військ. Ми можемо з впевненістю припустити, що вона готується вдатися до насильства не лише в Україні, але й на території всього пострадянського простору.  Посткримський Кремль відкрито діє як ревізіоністська сила.

Ті, хто виріс у роки перестройки і мирних змін у Європі, сподівалися, що Росія надалі йтиме шляхом лібералізації. За допомогою ретроспективи ми усвідомили, що від цього проекту Горбачова відмовилися ще дуже давно. У довгому триванні Горбачов та його команда виявилися винятком у російській історії.  Зараз для Заходу настав час прийняти реалістичну візію Росії. Європа змушена мати справу з російською державою, яка ій протистоїть, тому що Москва більше не хоче сприймати порядок, встановлений після холодної війни. Нам варто попрощатися з ілюзіями та сприйняти реальність. Лише чіткіше розуміння Росії та її сусідів допоможе розробити стратегії для обмеження конфлікту з одного боку та сценарії для стабілізації ситуації у Східній Європі з другого. Важливо усвідомити, що для політики співробітництва Європа потребує партнера, що сприймає міжнародні норми. Очевидно, що наразі Москва таким партнером не є. Там, де партнерство неможливе, єдиним варіантом лишається повернення до принципу стримування. Ще Джордж Ф. Кеннан, який визначав політику США у холодній війні, усвідомив важливість розуміння Росії для того, щоб обмежити її силу⁸. Видатний керівник американської дипломатії визнав, що Захід інтерпретуватиме дії Росії правильно, якщо він розшифрує історичний та культурний контекст, що керує Кремлем.

Для європейських інтелектуалів першочерговим є протистояти авторитарним спокусам нашого часу.  Вороги ліберального ладу набираються сил – і ліворуч, і праворуч. Вони часто фінансуються Кремлем або ж мають близькі стосунки з ним. Це складні часи для покоління європейців, що народилося після холодної війни. У часи кризи Європейського Союзу ми будемо змушені протистояти авторитарним викликам в межах ЄС чи поза його кордонами. Перед Європою знову постала загроза стати неліберальною, і саме тому питання захисту нашої свободи й наших прав має стояти на першому місці⁹. Наша свобода більше не може сприйматися як щось очевидне. А свобода Європи тісно пов’язана з долею України.

Уперше опубліковано під назвою “Moscow`s War against Ukraine. Comments from a Historical Perspective” в часописі: Cuadernos de Historia Contemporanea, 2014, vol. 36, pp. 325-329.

Переклала з англійської Леся Стахнів

Д-р Ян Берендс, історик, науковий співробітник Центру дослідження сучасної історії в Потсдамі (Zentrum für Zeithistorische Forschung Potsdam), професор Університету Гумбольдта в Берліні

1. Моє опрацювання цього аргументу див. у: BEHRENDS, Jan C.: Oktroyierte Zivilisierung. Genese und Grenzen des sowjetischen Gewaltverzichts 1989, in: SABROW, Martin (ed.): 1989 und die Rolle der Gewalt, Göttingen, 2012, pp. 401-423.
2. Про перспективу довгого тривання та важливість особистих зв’язків у російській політиці, див.: GETTY, J. Arch: Practicing Stalinism. Bolsheviks, Boyars, and the Persistence of Tradition, New Haven, Conn, 2013.
3. Див. переконливі інтерпретації чинного режиму.: GESSEN, Masha: The Man Without  a Face. The Unlikely Rise of Vladimir Putin, London, 2013; ARUTUNVAN, Anna: The Putin Mystique. Inside Russia's Power Cult, London, 2014; пор.: GABOWITSCH, Mischa: Putin kaputt!? Russlands neue Protestkultur , Berlin, 2013, pp. 33-76.
4. RYKLIN, Michail: Mit dem Recht des Stärkeren. Russische Kultur in Zeiten der ‚gelenkten Demokratie, Frankfurt, 2006; MOMMSEN, Margarete & NUSSBERGER, Angelika: Das System Putin. Gelenkte Demokratie und politische Justiz in Russland, Munich, 2007; ARUTUNYAN, Anna: The Media in Russia, New York, 2009.
5. SATTER, David: Darkness at Dawn. The Rise of the Russian Criminal State, New Haven, Conn, 2003.
6. GILLIGAN, Emma: Terror in Chechnya. Russia and the Tragedy of Civilians in War, Princeton, NJ, 2010.
7. Див. SCHMITT, Carl : Völkerrechtliche Großraumordnung und Interventionsverbot für raumfremde Mächte. Ein Beitrag zum Reichsbegriff im Völkerrecht, Berlin 1939.
8. "X" (KENNAN, George F.): “The Sources of Soviet Conduct”, Foreign Affairs, 25, (1947), pp. 566-582.
9. Про історію європейських інтелектуалів впродовж кризи ХХ ст., див.: DAHRENDORF, Ralf: Versuchungen der Unfreiheit. Die Intellektuellen in Zeiten der Prüfung, Munich, 2006.