1.    

Повторення Майдану вдруге за десять років – це сигнал про банкрутство всієї української політичної системи. Виявилося, що вона створює владу, в якій не представлені інтереси  політично активної  частини  громадян, бо вся діяльність цієї влади зводиться лише до формування корупційних схем. Виявилося, що в політичній системі немає механізмів відповідальності влади – без Майдану Янукович був би «обраний» на другий термін. Нарешті, виявилося, що перехід до нової/старої  Конституції й навіть ситуація війни не змінює практик влади. На наших очах імпульс суспільної активності марнується  через те, що влада, як і раніше, реалізує інтереси кланових груп, залишається корумпованою та нездатною досягати позитивних результатів на економічному чи соціальному полі.

2.

Навряд чи існує простий вихід з такої ситуації. Але якщо він існує, то полягає, зокрема, у подоланні панівних в  Україні способів говорити  про суспільство й про інтереси реальних людей, що в ньому живуть. Багато хто з нас бачить, що відбувається, але безсилий переконливо розповісти про це. Щоб розповідь стала зрозумілою, потрібна нова мова. Поки що в ній переважають конструкти, запозичені з західної й російської інтелектуальної традиції без розуміння їхнього зв’язку з ситуаціями, в яких вони виникали та використовувались для досягнення конкретно-історичних політичних цілей.

3.

Іншими словами, поняття демократія, держава, громадянське суспільство, клас, нація, революція, фашизм, лібералізм, консерватизм, соціалізм та багато інших мають свою історію. А відтак їм не можна дати чіткого й однозначного визначення, єдиного на всі часи, на зразок визначення сили тяжіння чи електричного струму. Ці поняття «уявлені», вони існують у нашій думці і мові, ними ми описуємо світ, що змінюється. Адже людина живе не у незмінній природі, а в історії. Наша мова використовує старі слова, приписуючи їм нове розуміння. Але як кожен процес колективного творення, мова буває інерційною, часто нове розуміння приходить повільніше, ніж змінюється наш життєвий світ. І це відкриває простір для маніпуляції нашими уявленнями задля досягнення політичних цілей.

4.

Наприклад, про  фашизм всі знають що це – погано, хоч дуже небагато виборців має змістовне історико-політичне чи філософське знання про це поняття. Ми знаємо чим був фашизм в Італії чи націонал-соціалізм в Німеччині. Чи існує фашизм сьогодні і якщо так, то у чому виражається його спадкоємність? Чи зберіг він ті старі ознаки, за якими ми звикли його впізнавати? Які нові обгортки приховують старі ідеї «народної долі», права як співвідношення сил, переваги колективного над індивідуальним? На рівні знання дискусія триває, багато хто з дослідників з тривогою приглядається, наприклад, до практик теперішньої Росії. Але в масовій свідомості ситуація негативу й невизначеності створює колосальний демагогічний потенціал. Його тепер без будь-яких гальм експлуатують російські ЗМІ у своїй антиукраїнській пропаганді.  

5.

Таку відверту маніпуляцію легко побачити. Складніше, коли ми прагнемо змін, знаємо у чому полягає наш інтерес, але мова змушує описувати наші уявлення поняттями поза їхньою історією. Це шкодить не лише інтелектуальному результату. У політиці й суспільному житті  це може звести нанівець перемоги Майданів.

6.

Нам варто лише сказати «Помаранчева революція», «Революція гідності» й одразу запускається цілий механізм мислення про політику із заздалегідь відомим результатом. Ми успадкували поняття революції від великих західних систем мислення, ліберальної та соціалістичної. Для них наш життєвий світ має бути створений/перероблений відповідно до принципів Розуму, здатного пізнати закони історії, з яких найголовнішим є закон прогресу/модернізації. Розум вимагає розриву з минулим заради уявленого ідеалу. Майбутнє царство Розуму може називатись Французькою Республікою, вільним ринком, комунізмом, Україною в Євросоюзі, але його настання завжди потребує знищення традиції, старого порядку. Звичайно, останній захищають сили абсолютизму, мракобісся, тоталітаризму, російського імперіалізму разом з олігархами. І завдання революції – змести старий порядок  разом з ними. Декартівська вимога очистити розум від традицій до стану tabula rasa, чистої дошки,  відлунює в «Інтернаціоналі»: du passé faisons table rase, зробимо з минулого чисту дошку (у російському перекладі цей рядок передається ще сильніше: весь мир насилья мы разрушим до основанья). Гасла українських виборчих кампаній на фоні революцій «Змінимо наше життя» чи «Жити по-новому» насправді говорять про те саме.

7.

Майбутнє представлене нацією чи класом, пролетарським чи середнім, або навіть  громадянським суспільством. Вони борються за це майбутнє не інакше як в інтересах усього людства, чи хоча б Європи. Проблема в тому, що у царство Розуму не хочуть іти не лише явні бенефіцієнти старого порядку (аристократи, поміщики і капіталісти, представники КПУ і «оточення Януковича»). Змінам опираються мільйони людей – селяни Вандеї, українські «куркулі» чи мешканці Донбасу. Чому вони не розуміють свого блага? Бо задурені агітацією аристократів і священиків, українських буржуазних націоналістів чи передачами російського телебачення.

8.

У революційній тотальності немає місця складності української суспільної ситуації, думці про те, що багато людей/акторів пов’язують свої інтереси з традицією, яку на символічному рівні представляють пам’ятники  Леніну і російська мова. Ця традиція формує певні механізми доступу до ресурсів, які є неправильними з точки зору Розуму (чи його втілення – європейських норм), і революція відкидає ці механізми, бо давно спирається на гегелівську ідею переваги «істин Розуму» над «міркуваннями розсудку».  Але що саме буде написано на «чистій дошці»? Поки що спікери «революції гідності» про це мовчать, повторюючи мантри про європейський вибір.

9.

В Україні  механізми доступу до благ і ресурсів наскрізь корупційні. Але нові ще треба продемонструвати, а з цим у нової влади поки що проблеми. Тому  багато хто просто не хоче ризикувати. Ліберально-ринкова революція 90-х років багатьом уже показала ціну розриву з традицією. І тепер ніякі інтелектуальні побудови не можуть дати відповідь на застереження прихильників традиції "корпорації Донбас". Відповідь  може дати або насильство (революційна війна), або тривалий процес створення нової політичної практики і нових моделей соціальної поведінки. Наша найперша проблема у тому, що Кремль штовхає до першого і не хоче давати часу на останнє.  

10.

Інтелектуальний консерватизм завжди скептично оцінював ідею «конструювання» суспільства на основі «істин Розуму», придуманих за письмовим столом, і попереджав про високу ціну розривів соціальної тканини. Проте на користь революційного способу мислення говорить сам успіх Заходу, накопичені ним матеріальні блага, економічна й військова потуга та здатність до експансії, які не мають аналогів у світовій історії. Але якщо придивитись уважніше, ми побачимо, що успіх принесений не самими ідеями революції, нації чи демократії, а вдалими «техніками» їх використання  у конкретних історичних ситуаціях. Свого часу ці поняття задали певні рамки політичної дії, якими  актори вдало скористалися.

11.

Дуже  показовим є приклад ефективності поняття нації. Його поява нерозривно пов’язана з уявленням про суверенітет. З часів Мак’явеллі стало зрозуміло, що спасіння душі  підданих не є ані метою держави, ані навіть головним інтересом її підданих. Потік золота після відкриття Нового світу, розвиток виробництв завдяки першим успіхам природничих наук поставили питання про  раціональне удосконалення життєвого простіру. Суверенітет монарха, здобутий в результаті давніх завоювань і підтверджений помазанням Божим, вже не здавався переконливим. А головне – він перешкоджав ефективній мобілізації ресурсів, бо найперший ресурс для виробництва й інвестування – земля – міг набуватися лише у сфері public, публічній, тобто за згодою короля і лише представниками певного стану.

12.

Як перевести купівлю-продаж власності у сферу private, тобто створити приватну власність? Для цього потрібен новий суверен, який гарантує власність, але не втручається у процеси її ефективного перерозподілу. Такий суверен був придуманий за письмовим столом й використаний у політичній практиці. Розум словами трактатів Гоббса і Руссо оголосив, що влада має поставати в результаті угоди, яку укладають самі учасники спільноти. Філософський конструкт суспільного договору дозволив оголосити, що саме народ є сувереном і йому належить вся влада.

13.

Інтелектуали Французької революції пішли далі й визначили: нація складається з представників народу, які включені у процес створення матеріальних благ (ознака участі – володіння власністю). З метою реалізації  необмеженого потенціалу нації, керованої звільненим Розумом (прогресом), кожен її учасник делегує свій суверенітет представникам в ході голосування, подібно до того, як нотаріусам довіряють здійснювати певні дії з майном. Влада тепер не потребувала легітимації з боку традиції, описувалась у формі договірних відносин й залежала від волі тих, хто завдяки своїй енергії, підприємливості і використанню раціональних моделей соціальної поведінки («духу капіталізму») набував приватну власність.

14.

Звичайно, суверенітет народу/народовладдя ніде і ніколи не пояснював  практику прийняття політичних рішень. Але нація дала можливість перетворити колишніх підданих монарха на громадян, а державу – на їхню спільну справу, res publica. Капіталізм  несумісний з феодальною системою влади саме через байдужість останньої до підданих. Для суспільства нового, капіталістичного типу з його інтенсивністю й ефективністю потрібен якісно вищий рівень контролю з боку влади і якісно інший рівень участі з боку індивіда. Європа/Захід дали нам приклади успішного поєднання контролю і участі, породжених революціями. Досвід використання ідеї нації дозволив Мішелю Фуко зробити однозначний висновок: «Революційні рухи виявляються успішними і викликають всю повноту історичних наслідків лише тією мірою, якою вони поєднані з  націоналістичними рухами».

15.

До нації включалися ті, хто визнавав її суверенітет, а єдність нації мали забезпечувати інтерес до набуття і збереження власності та спільна для всіх національна культура. Тут можна згадати про нюанси. Якщо французька нація конструювалась як принципово егалітарна, то в німецькій визнавалася роль вищих станів. Фіхте вимагав від них прийняття «народної» традиції, укоріненої в німецькій мові, яку народ зберіг всупереч згубним чужоземним впливам. Політики почули інтелектуалів, бо така модель нації дозволила правлячій еліті об’єднати й модернізувати Німеччину  «згори», без революційної громадянської війни.

16.

Німецький успіх пояснює привабливість «етнічних» моделей нації для політичних проектів у Центральній і Східній Європі. Тут Розум і відкритий ним закон історії вимагали, щоб культурна еліта розповіла народу про його величне минуле, об’єднала його єдиною культурою/мовою та пробудила/відродила націю до політичного існування. Узагалі, наголос на «одвічності» чи «автентичності» національної культури властивий усім політикам у всіх національний державах, хоч всюди ця культура активно конструювалась методами державної політики. Механізми цієї культури  мали дозволити суспільству зі складною й  динамічною соціальною структурою більше пам’ятати, більше забувати, відрефлексовувати теперішнє у часовому вимірі. Звичайно, в різних національних державах процеси конструювання культури мали суттєві особливості. Але спільним є те, що завдяки такому конструюванню склад успішних націй суттєво розширювався.

17.

Важливо зауважити, що створювана культура, як проект, взаємодіяла з наявними культурами різних регіонів і соціальних груп. Іншими словами, мультикультуралізм у національних державах існував завжди, про це свідчать багато сторінок «Знедолених» чи сцен «Піґмаліона». Згадаймо, що на початку ХХ століття в Лондоні  чарівна квітникарка Еліза Дулітл розмовляла мовою, яку не розуміли представники середнього класу. Раціональність політичного розуму полягала у створенні такої державної політики, яка б у різні способи інтегрувала мозаїку культур у цілісний національний проект. У багатьох національних державах така політика демонструвала переконливі результати: індивіди приймали нові моделі соціальної поведінки, бо вони дозволяли реалізувати інтерес краще, ніж стара традиція.  

18.

Але Kulturkampf успішних національних держав ніколи не був єдиним інструментом їхньої єдності. Для об’єднання громадян важливо було вирішити істотну проблему: масова участь населення  у виробництві благ вступала  у протиріччя з елітарним характером їх присвоєння. Історія ХІХ – першої половини ХХ століть – це історія боротьби інтересу всього населення, що включене в процес виробництва благ, з інтересом власників, що ці блага присвоюють. Націоналізм, як ідеологія, допомагав зберегти єдність національних держав. Але за ідеологією стояла  раціональна політична дія, що передбачала не лише повторення заклинань про «відродження нації», а й творення нації в соціально-економічному вимірі. Націоналізм зміг зберегти і розвинути національні держави, бо політикам вдалося запропонувати компромісні схеми розподілу для благ, що виробляються й споживаються колективно.

19.

Змінювалася нація і поняття про неї. В ході політичного процесу (а не етногенезу!) до нації були включені наймані працівники, жінки, представники етнічних, релігійних та інших меншин. У повоєнній Західній Європі та Північній Америці був створений й втілений новий концепт національної держави – welfare state. Колосальну роль у її створенні відіграли політичні прагматики, що здійснили певний синтез ідей лібералізму, консерватизму, соціалізму і націоналізму.

20.

Головна  риса сучасної «західної» держави полягає в тому, що кожен учасник нації стає власником завдяки гарантованому доступу до певних благ, що споживаються у колективний спосіб (охорона здоров’я,  освіта, пенсійне забезпечення та інші види соціального страхування). У такий спосіб власність стає правом кожного громадянина, а не лише вузького кола «еліти», відбувається поєднання ідей лібералізму і соціалізму. Консерватизм додає своїх відтінків. Наприклад, він вимагає не забувати про те, що земля і гроші є особливими товарами, розпорядження якими спирається на традицію й регулюється в особливий спосіб. Фінансова криза 2008 року – це ціна спроб «забути» про те, що гроші не є таким самим товаром як пиріжки.

21.

Зв’язок нації і демократії є темою окремої розмови. Тут варто лише зауважити, що представницька демократія як спосіб правління була винайдена саме, як «техніка» реалізації народного суверенітету, що дозволяє втілити активність громадянина, його бажання явити себе в просторі республіки. З іншого боку демократія  в національних державах за умов масової політики не раз призводила до маніпулювання народним суверенітетом,  використання його  в якості фасаду для найогидніших тираній, як це було в нацистській Німеччині чи в Радянському Союзі. Історія накопичила досвід цієї «темної сторони» демократії, її глибокої проблемності, що потребує створення запобіжних механізмів для народного суверенітету, перший з яких – верховенство права.

22.

З погляду досвіду, накопиченого історією, громадянам України і її політичному класу варто побачити динаміку багатьох понять, якими ми оперуємо для опису української політики і суспільного життя. Дуже наївними, наприклад, виглядають тези про необхідність ідеологічних партій чи суперечки про те, чи сучасна Україна є політичною чи етнічною нацією.

23.

Натомість абсолютно не обговорюються, наприклад, питання про власність, набуту не в результаті «духу капіталізму», а в ході приватизації. Чи вона є приватною, коли здобута за прямого рішення держави, тобто у публічний спосіб? А якщо так, то яка участь нації/народного суверенітету у розподілі створених благ? Що з точки зору цього суверенітету означає демонтаж традиції соціального захисту, обмеження доступу «не власників» до освіти та охорони здоров’я? Ці питання є ключовими для того, щоб українська політика перестала бути полем маніпулювання сподіваннями й стала місцем обговорення і узгодження реальних інтересів людей. Реальним людям, а не класам чи «національностям» варто запропонувати нову мову політики, аби наявне розмаїття акторів у складній мережі соціального життя з їх традиціями, моделями поведінки і досвідом, змогло виразити свої інтереси і стати громадянами Української республіки, їхньої спільної справи.

24.

На закінчення, трохи на захопливу тему виборів. Крах української політичної системи дає шанс і громадянам, і  політикам. З’являється нагода перетворити набір проектів, породжених інтересами вузького кола олігархів, на партійну систему, здатну продукувати нові смисли і  захищати інтереси громадян. Як можна помислити роль політичних партій у новій системі? Чи з’явиться політична сила, яка захоче стати не проектом, а партією у новому розумінні? Якщо так, то їй доведеться пропонувати нову мову, нові змісти понять і йти шляхом прагматичного комбінування нових і старих ідей для наближення України до «Заходу» на полі економіки, політики, соціального життя. Орієнтир тут відомий – треба тільки згадати, що головною перешкодою на шляху України до Євросоюзу є бідність, а не Янукович чи якась інша одіозна особа.