Час, що минув відтоді, як пролунав останній постріл Другої світової війни в Європі, складає, без малого, три чверті століття. Європі цього стало досить щоб зменшити гостроту відчуття болю від утрат, позбутися почуття присутності бойової обстановки, загалом «призабути» послідовність зміни жахливих картин війни.

Дата 8 травня для Європи та й усього Західного Світу слугує, скоріше, не в якості тріумфу одних народів над іншими, переможців над переможеними, а як періодичне нагадування про страшну катастрофу, нагадування про неможливість і нерозумність вирішення складних міжнародних проблем, політичного, економічного, культурного чи ще якого характеру, збройним шляхом, шляхом агресії, ультиматумів і аннексій. Поняття «війна» для Європи стійко асоціюється з поняттям «минуле», вона скінчилася і більш важливим підсумком її закінчення, на нашу думку, виступає не перемога, а мир.

Водночас історична пам’ять про події Другої світової війни залишається одним із головних «полів битви», що розколює пострадянський простір, загалом, та українське суспільство, зокрема. По-суті, маємо підстави говорити про множинність пам'ятей про війну, причому, часто, про наявність «непримиримих» пам'ятей. На перший погляд здається: як таке можливо? Адже Велика війна – подія об’єктивна, як же спогади про неї можуть бути настільки різними, що їх носії готові знову узятися до зброї, щоб тепер відстоювати свою «правду» про війну?

Насправді проблема криється у природі колективної (суспільної) пам'яті. Видатна італійська дослідниця Марія Ферретті, яка вивчала цей феномен вважає, що пам’яті, самої по собі, так само як і минулого, не існує. Це завжди конструкція, по-суті, у суспільстві існує стільки ж видів пам’яті, скільки індивідуумів, сімей, соціальних груп, кланів. Пам’ять множинна, і часто різні її прояви розділені і конфліктують між собою. А проте можна без особливих зусиль спостерігати щось, що природним чином називається пам’яттю, а саме ту сукупність уявлень про минуле, яка в даному суспільстві, у даний історичний момент стає домінуючою і утворює щось, що сприймається більшістю у якості «здорового глузду». Розуміється у такому значенні, пам'ять постає як одне з джерел національної ідентичності, тобто того почуття причетності до певної спільноти, яка, як раз завдяки характерним для неї загальним місцям і міфам, впізнає себе у загальному минулому – і, отже, загалом, у сьогоденні.

Тут є два важливі моменти, що дають змогу з’ясувати ситуацію навколо пам'яті про війну. Перш за все, це зв’язок між пам'яттю та національною ідентичністю та необхідний статус такої пам’яті – бути домінуючою або домінантною пам’яттю. З останніми поняттями необхідно розібратися більш детально.

Пам’ять домінантна – пануюча у певному соціумі версія (модус) колективної пам’яті, яка влаштовує провладні політичні еліти (домінуючий суб’єкт), і нав’язується решті соціуму у якості офіційної інтерпретації подій минулого, з метою легітимації власних політичних цілей і панування. Для забезпечення домінуючого статусу певній візії минулого, політичні сили, які знаходяться при владі, провадять історичну політику з широким використанням адміністративних і фінансових ресурсів держави. За такого підходу домінантна пам’ять виступає у якості знаряддя впливу на індивідуальну і суспільну свідомість, тобто засобом соціального управління, а відтак різновидом маніпулювання історичною свідомістю.

Наявність соціальних груп, здатних відстоювати своє право на пам’ять, боротися за утвердження власної версії пам’яті у публічному просторі, свідчить про високий рівень розвитку громадянського суспільства, реалізацію принципів плюралізму і конкуренції, наявність певного ступеня свободи у соціально-політичній сфері. У суспільстві, де зміст колективної пам’яті являє собою результат конкурентно-змагальної діяльності у публічній сфері, пам’ять, сконструйована по канонам провладного дискурсу, хоча і може бути домінантною, але не є, як правило, єдиною. За таких умов можливими є різні шляхи розвитку ситуації: як до суспільної дестабілізації і руйнування існуючої ідентичності, так і до руху в бік публічного узгодження різних позицій і інтересів з метою досягнення консенсусної моделі колективного співіснування.

Якщо, з огляду на сказане вище, проаналізувати процес формування пам’яті, або радше пам’ятей про війну, то картина значно прояснюється. За радянського періоду межі пам’яті про Велику Вітчизняну війну радянського народу (Радянського Союзу) були суворо визначені домінуючим суб’єктом – керівною верхівкою СРСР. Офіційна інтерпретація епізодів даної події могла відбуватися лише у контексті існуючої (у певний період післявоєнної історії СРСР – доби культу особи, хрущовської відлиги, брежнєвського застою) домінантної пам’яті, метою створення якої було формування якісно нової ідентичності.

Починаючи з перших повоєнних років, героїчне минуле народу було об’єктом ідеологічних спекуляцій радянського режиму – сталінізації, десталінізації, реабілітації Йосипа Сталіна, Георгія Жукова, гіперболізації ролі у війні Микити Хрущова, Леоніда Брежнєва та інших значущих фігур, слугувало у якості головного доказу «керівної і направляючої» ролі партії. По-суті, перемога у війні створила нові умови для легітимації комуністичного режиму, несучі конструкції якого, були підточені довоєнною жорстокою практикою голодоморів і репресій, національно-культурних утисків тощо.

Війна з її численними реальними і міфічними проявами героїзму і жертовності надала необхідний матеріал для створення патріотичних символів і домінантної пам’яті. Більше того, спільна боротьба народів СРСР з ворогом давала можливість, не ігноруючи, а скоріше навпаки, акцентуючи увагу на місцевій специфіці, створювати модель загального патріотизму, єднання громадської свідомості і офіційної комуністичної ідеології, по-суті, те на чому базувалася нова радянська ідентичність. Мова йшла не про правдиве відтворення подій війни (як би це було так, то й нова ідентичність, певно, була б зовсім іншою), а про творення, шляхом сепарації реальних спогадів, виокремлення одних і замовчування інших, потрібного, на поточний момент, міфу Великої Вітчизняної війни.

Такий міф про Велику Вітчизняну війну, базову основу якого складали ідеологеми про полум’яний радянський патріотизм і масовий героїзм, про морально-політичну єдність радянського суспільства, керівну роль комуністичної партії, єдність фронту і тилу, дружбу народів СРСР тощо, покликаний був зіграти особливу роль у єднанні радянського суспільства. Тому у ньому не могли знайти відображення факти, події, історичні постаті, які не вписувалися або відверто конфліктували з означеним переліком ідеологем. У величезному просторі пам'яті про Велику Вітчизняну війну, висвітлювалися лише окремі, «підходящі» ділянки, «оточені» зонами замовчуваної «антипам’яті», на кшталт правди про початковий період війни, масовий перехід на бік ворога червоноармійців, колаборація з окупантами місцевого населення, антикомуністичний партизанський рух тощо.

На думку українського дослідника Андрія Портнова, офіційна совєтська пам’ять про війну не просто відсувала на задній план, а фактично репресувала локальні пам’яті. Зокрема, в накреслених нею кордонах не було місця для Голокосту євреїв і ромів (їх принципово не вирізняли із загалу «мирних жертв фашизму») та, тим більше, для жахливих депортацій десятків національних груп, здійснених у 1944–1946 роках органами НКВД і армійськими підрозділами. У тематичному репертуарі цієї пам'яті не могло бути місця ні для злочинів совєтських військ 1944–1946 років у визволеній від нацистів Европі, ні для обговоренні «ціни Перемоги» – ставлення совєтського командування до звичайних солдатів.

Розпад СРСР вніс корективи в процеси відтворення «картини» війни. Насамперед це було пов’язано з потребою новопосталих держав у новій ідеології, а, загалом і у творенні нової ідентичності. Причому останнє є характерним як для країн, які відмовилися від тоталітарного минулого, так і для тих, які демонструють наступництво Країни Рад (Росія, Білорусь).

На сьогодні значні потужності ідеологічно-пропагандистськго апарату путінської Росії, який є «достойним» продовжувачем справи Агітпропу СРСР, кинуті на створення тієї версії історичної пам’яті про події Другої світової війни, такої домінантної пам’яті, яка має об’єднувати ідеологічно-, соціально-, та національно різношерстне населення федерації у нову постсовєтську єдність – росіян відновленої імперії. Попри його «постсовєтськість», дане населення пронизане ностальгією за «совком», що значно полегшує роботу путінської ідеологічно-пропагандистської машини. Тим не менш конструкція домінантної пам’яті про Другу світову війну (у російському варіанті – Велику Вітчизняну війну) не могла бути запозиченою, без необхідних модифікацій, з радянського прототипу. З останнього, наприклад, було вилучено сегмент про керівну роль компартії – «організатора усіх перемог».

Конструкція домінантної пам’яті про Другу світову війну створюється за певними канонами, з застосуванням певних відпрацьованих методик і схем, в основі яких лежить змістовне наповнення певних смислоутворюючих матриць, які відіграють роль несучих елементів даної конструкції. Розглянемо 2 найважливіші з них.

1. Монополізація (приватизація) Перемоги. Символ Перемоги у Другій світовій війні є головним системоутворюючим чинником, наявністю якого забезпечується існування системи інших символів і смислів, якою є домінантна пам’ять про війну у сучасному російському суспільстві. Якщо у реальному житті Перемога є наслідком війни, а остання є чинником існування першої, то у логіці пам’ятетворення, саме смисл Перемоги (який можна надавати в залежності від насущних потреб) визначає образ і логіку війни.

Саме цим моментом визначається той затятий спротив російського політикуму і наукового бомонду користуватися універсальним для всього світу поняттям «Друга світова війна» і наполягання на терміні «Велика Вітчизняна війна». Адже останній підкреслює певну ексклюзивність, відносно СРСР чи Росії, явища, а, відтак, і розставляє певні акценти щодо внеску у досягнення Перемоги: якщо весь інший світ переслідував ті чи інші, часом корисливі інтереси, то для Росії (СРСР) це було справою усього народу, усього суспільства, що, у свою чергу, (ця всезагальність) визначалося його високими моральними якостями, на відміну від меркантильних підходів націй цивілізованого (а заразом і «загниваючого») Західного Світу.

2. Сакралізація символу Перемоги, а, відтак, пам'яті про війну, є прийомом, тісно пов’язаним з попереднім і логічно з нього висновуваним. Він полягає у наданні особливого (священного) статусу події, яка переводить її на неспіввимірний рівень, порівняно, з іншими аналогічними подіями. Події війни постають як священнодійство, як епізоди з священних книг про одвічну боротьбу космічних сил Добра і Зла. Де Добро (народ і збройні сили СРСР) неодмінно, за логікою буття («Наше дело правое») має здолати і покарати (що теж важливо, як прояв вищої справедливості) Зло.

Сакралізація війни виконує цілу низку задач, які їй відводяться. Насамперед це освящення символу, на основі якого твориться нова ідентичність – без подібного освящення символ просто не може виконувати таку функцію. Крім цього, сакралізація війни значно полегшує процес створення, а головне впровадження у суспільну свідомість, необхідної провладним суб’єктам, історичної версії, у даному випадку офіційної (домінантної) пам'яті про війну. Скажімо в СРСР цій офіційній пам'яті, яка продукувалася і утверджувалася державою, завжди протистояла автобіографічна (комунікативна) пам’ять учасників і свідків війни, яку можна розглядати у якості «опозиційної», «неофіційної пам’яті», хоча в силу шаленого тиску з боку держави вона зазнавала відчутних деформацій.

Значну роль у цьому «приглушенні» опозиційної версії війни, відігравав феномен сакралізації війни, позбавлення суджень про неї, критичної, а, відповідно, і раціональної складової. Будь-яка версія, що розходиться з версією тоталітарного періоду, будь-який аналіз військових подій і наслідків війни, що відхиляється від загальноприйнятого, довгий час сприймалися (і значною мірою сприймаються сьогодні) як замах на святині, як образу пам'яті полеглих, як блюзнірство по відношенню до самих високих національних цінностей. Свіжий приклад: випадок із телеканалом «Дождь», який намагалися закрити тільки за спробу уявити можливість альтернативного розвитку подій з блокованим Ленінградом у 1941–1944 роках. Для наукового співтовариства, у подібних ситуаціях досить поширеною практикою стали звинувачування коллег у ревіонізмі.

Складовими сакралізації є такі важливі прийоми маніпуляції історичною свідомістю як героїзація «своїх» і демонізація «ворогів». Об’єктивне дослідження подій війни вимагає неупереджено піходити до інтерпретацій її окремих епізодів, безвідносно про що йде мова: про вчинки своєї або ж ворожої сторони. Унаслідок же різноманітних маніпуляцій історичною свідомістю досягається зображення «своїх» у виключно позитивних тонах, для «ворогів» же використовують, переважно, негатив. Свій – це воїн-визволитель, який безмірно любить свою Батьківщину, готовий за неї віддати найдорожче – власне життя, загалом, людина з високими моральними якостями. За такого підходу, зрозуміло, в «правді» про війну не могло бути місця ні для злочинів совєтських військ 1944–1946 років у визволеній від нацистів Європі, ні для оповідей про штрафбат, мародерство у власному тилу та інших «незручних» фактів.

Водночас, ворог теж, з огляду на вироблений, так би мовити «плакатний» трафарет, мав зображатися не у всьому різноманітті його проявів, а відповідно до певного, затвердженого канону: нечувано жорстокий, безжальний, підступний (нахабно розірвав пакт про ненапад), грабіжник, вбивця і гвалтівник в одній іпостасі, кровожерливий, маніакальний садист, по-суті, він узагалі позбавлений людських рис, це «нелюдь», «нечисть». до якої не можуть бути виявлені почуття поблажливості, розуміння, жалості, поваги; він, за означенням, не може бути щирим, благородним, достойним, сміливим. Збірний образ «фашиста», без особливих розмірковувань щодо відмінностей фашистської (насправді націонал-соціалістичної) ідеології від власної – комуністичної, настирливо тиражувався як під час війни, так і десятиріччя потому. Зрозуміло, «поза кадром» лишалися непоодинокі факти взаємної симпатії окупантів та місцевого населення, виявлена ними повага до військової доблесті з боку ворога, гуманне ставлення до полонених тощо.

Образ «клятого фашиста» задавав еталон до творення подальшого асоціативного ряду негативних персонажів, антигероїв війни. Досить прикметним у цьому ряду є образ «фашистського посіпаки», «зрадника власного народу». Важливо зазначити, що яким би лиховісним не був образ самого «фашиста», він усе ж виглядає менш бридким ніж «зрадник» у різних модифікаціях: «власівці», «лісові брати», «бандерівці» тощо. Якщо у ставленні до основних воюючих супротивників РСЧА превалює ненависть, гнів, жага до помсти, то до «зрадників» здебільшого презирство, гидливість, відраза. Якщо перші – «агресори», «окупанти», «загарбники», то другі – «колабораціоністи», «фашистські посіпаки», «холуї», «наймити», тобто на порядок мерзенніші, прислужники «нечисті». На них звалюють багато провин, щоб виправдати власні прорахунки («вони оголили фронт», «стріляли у спини нашим бійцям», «замість спротиву загарбникам лизали їм чоботи»).

Сакральність події («священна війна», «безсмертний подвиг») не тільки возвеличує, але наче б освячує і виправдовує війну, одночасно «закриваючи» від раціоналізації її негативну, зворотну сторону, табуюючи тему війни, а разом з нею закриваючи і саму можливість пояснення причин і ходу війни, аналізу дій керівництва, природи державного режиму, який підкорив підготовці до війни всі сфери суспільного існування. Перемога у війні, крім іншого, легітимізує радянський тоталітарний режим у цілому, безконтрольну владу як таку. А отже, заднім числом, ретроспективно виправдовуючи «витрати» радянської історії: форсовану військово-промислову модернізацію, репресії, Голодомор, злидні, шпигуноманію кінця 1930-х років, створюючи безальтернативну версію минулого, у рамках радянської офіційної історії.

Характеризуючи ставлення до Великої Вітчизняної війни у сучасній Росії, можна порівняти відмінність призначення пам’яті про війну у цій країні та у країнах Західної Європи. Якщо в країнах Західної Європи пам'ять про війну була побудована і покладена в основу національної ідентичності різних країн, щоб передати і зміцнити у свідомості людей ті цінності свободи демократії, якими підживлювався антифашизм і в ім'я яких він боровся, то в Радянському Союзі справа йшла інакше.Тут пам'ять про війну була побудована так, що на першому плані опинялася не боротьба за свободу, а героїзм радянського народу. Оспівувалася відроджена національна міць Росії, новознайдена велич Держави, та заслуги його непогрішимого глави – Сталіна. Іншими словами, пам'ять про війну стала, спочатку, в Радянському Союзі, а потім і в Росії носієм не демократичних цінностей антифашизму, а носієм традиційних націоналістичних цінностей, які, будучи вплетені в тканину соціалістичної риторики (так, міф про Москву – третій Рим перетворився в міф про рятівну місію СРСР, першої соціалістичної держави, по відношенню до усього людства), поступово утворили ідеологічний кістяк режиму.

Саме така структуризація пам'яті про пережите під час війни, будь-яка альтернативна версія якого була пригнічена, і є причиною тих труднощів, з якими стикається, орієнтована на ідеали демократичного типу, Росія, коли хоче повернути собі найважливішу частину власної історії. Базова конструкція пам'яті про війну залишилася в Росії тією самою, яка була запропонована щодо інтерпретації подій радянськими ідеологами.

Ще один момент. Для Західного Світу День Перемоги у Другій світовій війні є точкою відліку закінчення війни, настання миру і стабільності у Європі. Мир тут розуміється не лише як відсутність бойових дій, а і як замирення нещодавніх ворогуючих сторін, відмова від таврування і переслідування учорашніх супротивників. Для сучасної Росії цей день – символ тріумфу російської зброї, тріумфу Росії як супердержави. День цей не скасовує війну, а лише означає перехід її в інший вимір – духовно-ідеологічний. Образ ворога не усувається, а просто прикладається до нового об’єкту. Хай це не німці, а американці, не націонал-соціалісти, а «імперіалістичні яструби», «натівські агресори» тощо. Ідеологічно-пропагандистський апарат працює на повну потужність, суспільство мобілізується на нову боротьбу, старі штампи і кліше лише прикладаються до нових об’єктів і ситуацій.

І ці особливості обумовлють ту ситуацію, яка склалася на сьогодні в російському політикумі і суспільстві, узагалі, по відношенню до самоусвідомлення себе як нації і ставленні до інших народів, зокрема, українців. Розвал СРСР призвів до серйозного духовного дискомфорту значної частини населення його колишніх республік, насамперед серед представників старших поколінь. Для багатьох з них зник символ їхньої гордості і впевненості у завтрашньому дні. Економічні проблеми, падіння матеріального добробуту, а часом і зубожіння, духовно-культурна криза, якими супроводжувався цей розвал, призвели до того, що у значної частини жителів СРСР почало наростати почуття фрустрації, глибоке розачарування і зневіра у особистому і соціальному житті.

На думку багатьох сучасних дослідників, зникли майже усі символи для гордості, пов’язані з СРСР (Великий Жовтень, героїка громадянської війни, стаханівський рух тощо). Лише Перемога у Великій Вітчизняній війні залишалася досить яскравою подією, яка тішила серце тим хто ностальгував за минулою величчю. Не дивно, навіть цілком закономірно, що це узяла на озброєння група «реформаторів», яка прийшла на зміну єльцинівському квазіліберально-демократичному керівництву Росією. Із запечатаних сейфів і протрухлих Агітпропівських шаф, було добуто заяложені і пронафталінені методики, керівництва та інструкції і робота закипіла.

Протягом попереднього десятиріччя найрізноманітнішими заходами: помпезними святкуваннями, монументальними будовами, літературною і кінотворчістю було досягнуто результату, який навіть перевершив розмах брежнівського застою. Російське суспільство було мобілізоване, але, як виявилося, цього було недостатньо. Путінське оточення, позиціонуючи себе як реставраторів СРСР, почало повертати «осколки» останнього, почавши, насамперед, зі слов’янських країн.

Для цього важливо було визначитися зі своїми і чужими. Роблячи ставку на ті верстви населення України, які найбільше ностальгували за «сім’єю братських народів», а, скоріше, за примарним брежнівським «золотим віком», путінські «бійці» інформаційно-психологічної війни почали всіляко «розхитувати човен» української незалежності, вбиваючи клин між носіями європейського і путінсько-совкового тлумачення Перемоги. Початковими етапами цієї, досить продуманої і підготовленої спеціальної інформаційної операції (СІО), були акції на кшталт «георгіївської стрічки», або вимоги до місцевих або центральних властей вивішувати 9 травня так званий прапор Перемоги. Попри, здавалося, «нешкідливий» характер даних заходів, вони таїли у собі потужний деструктивний потенціал.

Основний сенс подібних заходів не шанування пам’яті про полеглих на війні, а маркування соціального простору – поділ його на «своїх» і «чужих» – тих, хто вшановує пам’ять героїв і тих хто ігнорує, оскільки, не «позначений» відповідною атрибутикою (стрічка, прапор). Останні автоматично зараховуюються до представників ворожого табору з диференціацією від «безсердечних істот» до відвертих ворогів – зрадники, неонацисти. Причому до уваги не береться та особливість, що показна, позірна причетність до події і дійсна шана, пов’язана з глибинними почуттями – не одне й теж (вірний не той, хто з хрестом, а той, хто вірить і чинить по вірі).

Водночас застосування атрибутики Перемоги цим не обмежується. Це своєрідний тест на «совєцькість», тобто на наявність у особи характерних соціо-психологічних характеристик як-то примітивізм мислення, поведінковий конформізм («я так як усі»), здатність до мобілізаційного типу життя, делегування власних прав по управлінню суспільством іншим суб’єктам. Такий тип можна охарактеризувати як «маніпульована людина», якою, порівняно легко, можна управляти. Використовуючи природню здатність і потребу людей і спільнот до ідентифікації, маніпулятори історичною свідомістю, стараються гуртувати їх навколо потрібних їм (маніпуляторам) символів, тим самим програмуючи їх подальшу діяльність. Особливо це видно на прикладі подібних впливів під час української революції 2013 –2014 років.

Коментуючи подіїї у Києві у грудні – лютому 2013–2014 років, російські ЗМІ величали активістів Майдану не інакше як «фашистами», а також «неофашистами», «нацистами», «бандерівцями» тощо. При цьому лишалися поза увагою істинні цілі повсталих (боротьба проти злочинних дій режиму Януковича, «перезавантаження» влади, орієнтація її на боротьбу з корупцією), натомість надмірно роздувався патріотичний сегмент руху – акцентуючи увагу на потужній націоналістичній складовій політичного спектру руху, путінські маніпулятори зводили весь рух саме до гіпертрофованого націоналістичного пориву, який, у їхній інтерпретації, виявлявся тотожним процесу фашизації влади у ряді європейських країн у 20–30 роки ХХ століття.

Відеоряд, що зображував поточні події у Києві (а коментар натякав, що це, по суті, уся Україна) вибудовувався, як правило, у наступному порядку: спочатку йшли кадри маршів різноманітних напіввоєнізованих формувань (загони УНА-УНСО, ВО «Свобода», «Правого сектору»), часто зі смолоскипами, при чому, голос за кадром наголошував, що так само ходили фашисти у 20–30 роки ХХ століття. Далі показувалися зйомки спортивного і бойового вишколу майбутніх бойовиків (якість плівки була поганою, тому чітко розгледіти кого там і де саме тренують було непросто) і, врешті, все увінчувала картина палаючого «п’ятачка» на вулиці Михайла Грушевського, який демонструвався з декількох ракурсів, щоб створити у глядача, особливо у того, який не мав уявлення про київську топографію, іллюзію міста, гинучого у вихорі пекельного вогнища.

Присутні у студії ведучий та гості передачі посилювали враження від побаченого коментарями на кшталт «и это почти через 70 лет после Победы», «разве за это проливали кровь наши отцы и деды». Особливо чомусь учасників лякала можливість прориву «беснующихся нацистов в район Курской дуги, под Прохоровку, где покоится прах наших героев». Подібними «мантрами» досягалася відповідна екзальтація глядачів як у студії, так і по той бік екрану, нагніталася істерія страху, яка, закономірно, трансформувалася в агресію – і от уже народ готовий до останнього бою з імовірними «фашистами», «нацистами», «бандерівцями», «западенцями», а то і просто українцями, які тепер сприймаються як «зрадники», насамперед, справи батьків і дідів.

Такі маніпуляції свідомістю покликані вирішити одразу декілька задач:

– консолідації народу власної країни навколо провладних еліт, у даному випадку, навколо путінського керівництва;

– мобілізація цього ж народу на відстоювання, а то й збройну боротьбу за збереження цінностей країни-переможниці;

–? формування нового «образу ворога», виходячи з означених цінностей і переконання у необхідності боротьби з ним та досягнення перемоги над ним (як батьки і діди у 1945-му);

– очернення своїх ідеологічних супротивників в Україні, шляхом навішення відповідних ярликів, приписування їм властивостей, якими останні, насправді, не володіють;

– мобілізація верств населення у самій Україні, які сповідують близькі до російських ідеологічні настанови та тим самим роздмухування в українському суспільстві вогнища конфлікту, яке до цього часу жевріло під шаром попелу сімдесятрічної давнини;

– на основі виконання попередніх задач отримання дієвих важелів суспільного управління як у самій Росії так і на більшій частині пострадянського простору, досягнення прогнозованості суспільних процесів, а відтак забезпечення безпеки власного політичного статусу.

Аналіз характеру нав’язаної Україні інформаційно-психологічної війни дає чітке розуміння тієї ролі, яка відводиться історичній науці і, зокрема, історії Другої світової війни. Тут чітко помітний вийнятково презентистській підхід до інтерпретації подій минулого – вони спрямовані виключно для потреби неохідного тлумачення подій сьогодення, для обгрунтування неоімперіалістичної політики, яку здійснює путінське керівництво нинішьої Росії. А значить тут не йдеться про наукову об’єктивність, критичний підхід, можливість альтернативного тлумачення. Це офіційна історія, мета якої – формування потрібної домінантної пам’яті, потрібної не суспільству, а владному суб’єкту, але для управління саме суспільством, панування над ним.

Відтак День Перемоги, у даній системі координат, не може бути ні Днем примирення, ні Днем скорботи за загиблими, ні ти більш Днем перемоги над тоталітаризмом. Він може бути лише символом невщухаючої, перманентної боротьби з будь-яким імовірним ворогом, може бути лише засобом мобілізації суспільства на таку боротьбу, «незаживаючою раною» у свідомості такого посттоталітарного суспільства. То чи такий День Перемоги потрібен нашому українському суспільству? Гадаємо, що ні. Нам потрібне, напевне, не свято барабанів і литавр, не гуркітливий брязкіт бронетехніки у парадних колонах, а тихий, з налетом суму, День пам’яті: про полеглих, про тих хто вистояв, про тих хто втратив і тих кого втратили. Нам потрібна Пам’ять про війну, яка об’єднує нас, а не війна пам’ятей, яка поглиблює розбрат.

Олександр ШТОКВИШ, кандидат філософських наук, Український інститут національної пам'яті.