Одним з викликів, що постав перед сучасною історіографією [1], є агресивне вторгнення в її професійну сферу нової міфологізації: «альтернативної», «правдивої», «прихованої історії», до якої доцільно застосувати термін «девіантна наука» (квазінаука, паранаука, лженаука)[2]. Нерідко її провідниками стають інтелігенти радянського вишколу («радянські ерудити»), передусім з технічною освітою, які культивують ідею «змови істориків» з метою «приховати правду», або, в кращому випадку, просто вдаються до звинувачень своїх опонентів у надмірному консерватизмі, інтелектуальній стагнації, що заважає творчо мислити і відкривати нові пізнавальні горизонти.
Поодинокі спроби захиститися від квазінауки (для термінологічного спрощення користуватимусь в основному цим поняттям) вочевидь приречені. Передусім тому, що в Україні не склалася професійна спільнота, що була би здатною не лише ефективно протистояти магізму, імітації та плагіату в науці, але й відрізняти науку від того, що поза нею. Водночас неоміфологія показує дивовижну здатність до мімікрії під науку, її репрезентанти одержують наукові ступені, займають високі посади в офіційній науковій ієрархії, впроваджують свої ідеї через офіційні інституції в масові підручники та намагаються перетворити маргінальний статус своїх концепцій на маґістральний і навіть обов’язковий. Усе це дозволяє квазінауковим ідеям інституалізуватися і впливати на розмивання академічних норм наукової діяльності зсередини.
Наразі йтиметься не про квазіісторію як суспільний феномен в цілому, а саме про її мімікрію під науку, проникнення у фахове середовище під виглядом нового, революційного знання. Тому я не братиму до уваги тексти Юрія Канигіна, Галини Лозко або Юрія Шилова, оскільки вони репрезентують «чисту» неоязичницьку міфологію, яка й не претендує на місце в академічній науці і стилістично не може на нього претендувати. Їх проблематично кваліфікувати навіть як квазінауку чи паранауку, оскільки рівень мімікрії під академічні стандарти в цьому випадку не спостерігається. Однак ідеї, продуковані історико-міфологічним дискурсом, втрачають конкретного автора, набувають статусу своєрідного гіпертексту, відображаючи єдину «матрицю сприйняття реальності», ідеологічно та стилістично близьку до філософії «Нью Ейдж».
Сучасніквазіісторичні студії можна кваліфікувати як різновид пострадянської урбаністичної міфології (поряд з НЛО, космізмом, гороскопами, «сніговою людиною», «бермудським трикутником», теософією та реріхіанством, чиннелінгом, йогою, медитацією, гуруїзмом тощо). Особливості квазіісторіі як наративу я би визначив таким чином:
1.Ірраціональний характер концепції, міфологічна логіка, кардинальний розрив із загальноприйнятою картиною світу і звичними науковими уявленнями, акцентування на революційному характері нової історичної візії;
2. Принципова неверифікованість і нефальсифікованість як гіпотез, так і результатів «наукових досліджень» (йдеться про прагнення приховати свої вихідні тези в містичних глибинах «вселенського розуму», «космічних енергій», «геомагнітному полі», «пасіонарних поштовхах», Оріяні або таємницях людської підсвідомості);
3. Орієнтація на позасоціальні (часом цілком містичні або космічні) чинники історії;
4. Джерельні містифікації: конструювання власної міфічної джерельної бази, яка надається до будь-яких перекладів та інтерпретацій;
5. Лінгвістичні містифікації: виведення нового значення звичних слів з будь-якої архаїчної чи іноземної мови шляхом слухового співзвуччя або графічної підібності (наприклад, «культура – культ Ура», «УкРАїна – земля бога Ра», «Йордан – Яр-дан», «остяки – ацтеки» та ін.);
6. Заперечення рутинних дослідницьких процедур, зокрема, щодо роботи з першоджерелами, і розробка власних, «унікальних» герменевтичних технік;
7. Оперування окультною термінологією та посилена термінотворчість (творення специфічної «новомови», насичення новим смислом старих термінів, підміна понять; найбільш вживаними в цьому контексті є терміни «енергія», «інформація» та похідні від них);
8. Зловживання методом аналогій (з цього випливають, наприклад, тези про «давніх українців – носіїв ведичної культури», або «українці – трипільці», «трипільці – предки давніх греків і давніх індійців» [3]);
9.Підкреслена сенсаційність «відкриттів» (власне, квазіісторія складається з нескінченного потоку сенсацій);
10. Пророчий пафос, що пронизує квазіісторичні тексти (наближення глобальних катастроф, радикальні прориви в еволюції людини, прихід Нової ери тощо);
11.Конспірологічний стиль авторського мислення (культ «всесвітньої змови професійних учених», оплата праці істориків масонами, спецслужбами та ін.);
12.Пріоритетність доктрини перед науковим пошуком (доктрина «все пояснює»).
Властивості квазіісторії корелюють з такими проявами девіантної науки як: суто «прагматична мета дослідження», відсутність надійного емпіричного обґрунтування та підтримки у наукової спільноти (Надєжда Уткіна, яка сформулювала ці ознаки, явно не врахувала, що за певних умов «наукову спільноту» теж можна симулювати, як і науковий продукт), супернатуралізм, «зневаження принципів економії та фалібілізму», визнання віри, почуття, містичних візіонерств та інших параприродних форм досвіду змістовними характеристиками наукової істини, застосування гіпотез, що не підлягають фальсифікації, «порушення норм когнітивної зв'язності, раціонального узгодження нової гіпотези з усталеними та обґрунтованими масивами знань»[4].
Наведені ознаки квазіісторіїне обов’язково трапляються в одному тексті, це, скоріше, умовна структура квазінаукового тексту, написаного на історичну тематику. Загалом, адекватним контекстом для аналізу квазіісторичної міфології є глобальний рух «Нью Ейдж» («Нової ери»)[5]; квазіісторія активно використовується різноманітними релігійними групами та субкультурами, а також комерційними культами, окультно-націоналістичними осередками, політичними реінтеграційними проектами (наприклад, «Русский мир», «Третій Гетьманат»).
Світоглядна матриця «Нью Ейдж» має значний вплив на науково-дослідницький пошук істориків та гуманітаріїв в цілому, надаючи їм готову теоретичну модель, під яку підбираються потрібні для теорії «факти». Їй притаманне відчуття початку новое ери в житті людства і космосу в цілому, «космічна всеєдність», ідея радикального прориву людини в усіх сферах, подолання глобальних загроз, відмова від «пережитків минулого» у вигляді догматичних релігій і винайдення універсального рецепту колективного щастя і гармонії. За словами Миколи Чмихова, «сучасний стан світу буде, з одного боку, кінцем та підсумком циклу, що почався для наших предків з усвідомлення своєї особливої людської сутності,а з другого – переходом до нового етапу спіралі історії, який оновлює осмислені ще язичництвом одвічні вселенські принципи» [6].
Пострадянська дезорганізація наукового життя, тривала наукова ізоляція від світового історіографічного процесу та його проблем, стрімка провінціалізація, спричинили появу численних груп за інтересами, інтегрованих довкола окремих харизматичних постатей, їхніх текстів та ідей, які надмірно ідеалізуються, вважаються ключем до пояснення ледве не всіх таємниць Всесвіту. Усе це мало наслідком формування власних, вузькогрупових уявлень про науковість, її критерії та принципи, процедури наукових доказів, наукову дискусію, стиль наукового мислення та стилістику текстів, груповий етос.
Серед ідейно-психологічних передумов поширення квазіісторії, яку я назвав би «науковим магізмом», зауважу дві:
Першою є прихильність пізньорадянської технічної інтелігенції до нью-ейджівських урбаністичних міфологій, які служили своєрідною альтернативою радянській ідеологічній повсякденності, в тому числі, повсякденності «науково-матеріалістичній». Після проголошення курсу на перебудову, особливо після 1991 року, коли зникли будь-які цензурні перешкоди, ці міфології поступово перекочували з науково-популярних брошур у монографії та підручники, набувши більш респектабельного статусу.
Друга передумова полягає у «механістичній ментальності» тієї ж таки радянської інтелігенції, яка звикла мислити в категоріях незмінних законів суспільного розвитку, виведених з детерміністичної логіки «істмату». Незабаром скомпроментованим марксистсько-ленінським законам було знайдено компенсаційну заміну у вигляді законів космічних, не менш жорстких і детерміністичних: «Космічні промені досягали земної поверхні, викликаючи мутації в живих організмів, у тому числі і у людей. Останнє, як показує світова історія, очевидно, сприяло суспільному прогресу»[7]. На думку Миколи Чмихова, «найбільші повороти в житті природи і суспільства Землі відбувалися при збігові екстремумів головних циклів існування Всесвіту, які були викликані причинами, що часто перебували за межами Сонячної системи» [8]. Отже, фактори історичного процесу виводяться за межі Сонячної системи, а «людина в минулому» перетворилася на пасивну маріонетку в іграх нелюдських законів, сил та «енергій»[9].
Яскравою ознакою психологічної атмосфери пострадянських наукових осередків може служити культивування теорій Льва Гумільова та Анатолія Фоменка[10], надзвичайно популярних в 90-ті роки на тлі краху радянської версії марксизму, численні студії над «Велесовою книгою» та свідоме продукування міфів, що мали звеличити наше славне минуле (у стилі «українці – архітектори першого у світі триповерхового будинку та винахідники першого у світі колеса»). Для багатьох авторів (передусім з технічною освітою та відповідним складом мислення) властиве захоплення «технологічними» підходами, механічне перенесення природничо-технічних та математичних моделей на суспільно-гуманітарну сферу (так званий «синергетичний підхід»)[11]; вони прагнуть віднайти алгоритм історичного процесу, універсальну формулу, яка би цей процес безпомилково роз’яснювала і навіть прогнозувала. Ось як, наприклад, теорія Гумільова застосовується деякими авторами для пояснення українських етнічних процесів:
«Процес відтягування Польщею пасіонарної енергії торкнувся і українських земель, але українці вчасно змогли позбавитися впливу Польщі. Ще у складі Литви українські землі мали певну автономію, князі цих земель навіть в міру можливого налагоджували самостійні міжнародні відносини, а у XV – XVI ст. на вільних від польської влади землях формується українське козацтво, яке повною мірою можна вважати представником українського народу. Наведені обставини дозволили українському етносу зберегти свій «енергетичний потенціал», не віддати свою пасіонарну енергію Польщі (як це зробила Литва) і у 1556 р. перейти до акматичної фази свого етногенезу.
Більш пасіонарна Росія не відтягувала українську пасіонарність, навпаки, підсилювала її, використовуючи на власний розсуд. І ця пасіонарність не була вже суто українською. Польща, яка на попередніх етапах свого етногенезу витратила значну кількість пасіонарної енергії, забирала її у Литви... Така доля могла спіткати і Україну, але їй вчасно вдалося уникнути цього (великою мірою завдяки утворенню козацтва). Інша ситуація склалася у взаєминах між Україною та Росією. Етноси, які перебували в одній фазі етногенезу, підсилили свою загальну активність, але при цьому суто національна енергетика України значною мірою була послаблена» [12] (Курсив мій. – С.С.).
Прибічники цієї теорії, намагаючись пояснити за допомогою «космічних енергій» соціальні процеси, не помічають «зачарованого» кола у доказах: «космічні енергії» визначають історичний процес, на користь цього свідчить сам історичний процес, який відбувається відповідно до алгоритмів, спроектованих «космічними енергіями»... При цьому задача дослідження полягає в тому, щоб «розшифрувати» алгоритми в історичних подіях, для правдоподібності декоруючи це «безпомилковими» математичними формулами.
З таким самим успіхом можна твердити, що історія відбувається відповідно до законів інопланетного уряду на зірці Сіріус, який спроектував, зокрема, світові війни у ХХ ст.; доказом цього є самі світові війни, безперечність яких для всіх очевидна. Агентами Сіріусу є запорозькі козаки, які контактували зі «своїми» за допомогою спеціального «оселедця», що, попри застарілі пояснення, насправді застосовувався як антена для вловлювання космічних сигналів та торсіонних вібрацій, якими козаки періодично підсилювали власну пасіонарність. Потрібні докази? Будь ласка. Хто заперечить, що козаки носили оселедці[13]?
В більшості випадків поява квазіісторичних текстів зумовлена факторами, про які йшлося вище: ментальна інерція істмату та механістичний світогляд, свідомо чи несвідомо інфікований філософією «Нью Ейдж». Певна частка квазінаукових текстів є продуктом надмірного, егоцентричного прагнення до творчості, при цьому будь-які правила і норми сприймаються як прикра перешкода. Девіз Автора: якщо правила обмежують простір для моїх ідей, тим гірше для правил. Подеколи автори «нестандартних» досліджень намагаються обґрунтувати свої вправи покликами на постулати постмодерністської філософії, створюючи продукт, який, на їхню думку, є їх практичним втіленням. Таким текстам властива хаотичність, розмитість, в’язкість думки, гіперцитування, надмір лапок, гра зі словами, необґрунтована термінотворчість, зумисна руйнація логіки викладу, неверифікованість вихідних тез за допомогою класичних наукових методів, схильність до парадоксів, демонстративний розрив логічно-смислового зв’язку між джерелом та авторською інтерпретацією. Усе це разом подається як революційний прорив у науковій методології.
Нарешті, частина квазіісторичних студій, наприклад, «Нова хронологія», вкорінена у бажання заробити кошти на фіктивних сенсаціях, до яких мають смак любителі релігійної та наукової «езотерики», читачі газет штибу «Совершенно секретно» та глядачі «Битви екстрасенсів». Припускаю, коли б автором «Нової хронології» був не академік РАН, а шкільний вчитель математики, його творчі вправи лишилися би особистою психологічною проблемою, як, зрештою, і стається з більшістю «наукових революціонерів». Казус з академіком Фоменком – це прояв невіґластва, жадібності, зловживання статусом, примножених на безмежний цинізм. За висловом академіка РАН В. Яніна, рецепт популярності ідей Фоменка дуже простий: «Суспільство, виховане на скандалах, приклеєне до екрану телевізора, чекає негативу та епатажу» [14].
Подібні процеси девальвації змісту наукової діяльності та критеріїв науки відбуваються не лише в гуманітарних, але й науково-технічних осередках. Наведу один дуже показовий, майже гротескний приклад.
Кілька років тому мені довелося взяти участь у так званому «публічному обговоренні» програми «Дніпровські пороги». Програма подає себе як науковий, інноваційний проект, покликаний змінити соціально-економічну, культурну, політичну, духовну та моральну ситуацію в регіоні, а в перспективі – в усьому світі. Її автор Ігор Шпірка, фізик за освітою, побачив «наукову закономірність» між дев’ятьма порогами на Дніпрі, дев’ятьма місяцями вагітності у жінок, дев’ятьма планетами нашої сонячної системи, дев’ятьма сферами структури Землі і значною кількістю вихідців з Дніпропетровщини при владі. На цій підставі він вирішив, що пороги мають якусь «потенційну енергію», завдяки якій у мешкаців Придніпров’я прискореними темпами формуються лідерські якості. «Уже через год-полтора, - з оптимізмом запевняє автор, - мы надеемся, до конца постигнув необычные свойства днепровских порогов, получить принципиально новый вид энергии»[15].
Звісно, не обійшлося і без «історичних аргументів». Збіг цих дев’яток свідчить про феномен «унікальності Придніпровського регіону», який є «Інформаційним полюсом планети Земля». «Науковим» доказом є те, що від порогів до Єрусалима така сама відстань, як між порогами та Соловками. А там «покоится прах последнего кошевого атамана Запорожской Сечи Петра Калнышевского»! Крім того, на думку Шпірки, «в козацких поселениях вблизи порогов никогда не было эпидемий оспы и чумы. Это объясняется тем, что пространство вокруг порогов постоянно насыщено отрицательно заряженными частицами, обладающими высокими антисептическими свойствами»[16]. Теза проголошується як очевидна істина, хоч її автор, звісно ж, не досліджував ані медичних карток козаків ХVІ-ХVІІІ ст., ані історію епідемій у східній Європі. Це не завадило йому зібрати на підтримку своєї програми десятки підписів вчених нашого регіону, серед яких абсолютна більшість кандидати і доктори технічних та природничих наук.
***
Квазінауковими тезами перенасичена й навчальна література, яка, за визначенням, має узагальнювати та адаптувати для студентського сприйняття усталену, консервативну наукову традицію. Наприклад, «Українська та зарубіжна культура» за редакцією професора М. Заковича авторитетно запевняє студентів, що в Київській Русі «успішно розвивалася історична наука. На зразок історичних хронік Візантії розроблялася й тодішня історіографія, що займалася історією нашої держави, наше літописання. Найстарішими з тих, щодійшли до нас, є, безумовно, "Велесова книга" та ін.» [17] (Курсив мій. – С.С.) Автори підручника не завдають собі клопоту з тим, щоб хоча би примітково згадати про, щонайменше, сумнівну наукову репутацію цієї пам’ятки. Можливо, автори повірили В.С. Крисаченкові, який у своїй хрестоматії «Українознавство» заявив, що «нині, на щастя, проблема ідентичності, тобто, справжності, «Велесової книги» практично розв’язана в позитивну сторону»[18]. Дійсно, навіщо цим перейматися, коли «Основні орієнтири виховання учнів 1-12 класів загальноосвітніх навчальних закладів України» (Наказ МОН України № 1133 від 17.12.2007) називають «Велесову книгу» «великою скарбницею народної педагогіки», утіленням «загальнонародного досвіду, мудрості, моралі, етики поколінь»[19], а вчені-археологи покликаються на неї як «стародавнє джерело» [20].
Авторка іншого грифованого підручника Леся Матвєєва, вочевидь, спираючись на власний окультно-містичний досвід, переконує студентів у тому, що християнство є вкрай неефективною релігією: «Реальні наслідки проповіді Ісуса дають підстави для не дуже втішних висновків щодо результативності навчання людства методом явлення чудес. Незважаючи на очевидну навіть для раціонального сприйняття загальну позитивність його проповіді, людство так і не зробило під її впливом якогось суттєвого ривка у своїй еволюції, в тому числі духовній»[21].
Інакше не могло й бути, адже, за словами Матвєєвої, «церква убивала своїх ворогів» (інших слів для творення образу християнства в авторки не знайшлося). А сам Христос нібито намагався ввести людей у спеціальний трансовий стан, щоб посилити свій вплив на них шляхом навіювання. Дісталося від культуролога й інопланетянам, що мають, нарешті, усвідомити «безперспективність втручання в перебіг земної еволюції з метою “чудесної допомоги”, тобто штучного вирішення наших проблем... Турбота з боку більш розвинутих осередків космічного розуму про форми менш досконалі, до яких, цілком імовірно, належить і земна культура, навряд чи може мати більший вияв, ніж ізоляція від небезпеки міжпланетарних конфліктів та зовнішньої агресії» [22].
Зазвичай такі випадки сприймаються як прикра норма інтелектуального життя. Спроби зазіхнути на неї викликають опір ученої корпорації, яка нерідко цінує стабільність і спокій більше, ніж професійну етику. Історики звикли до сусідства з квазіісторією та сприймають морально-етичну кризу власного фаху як щось цілком природне в контексті інших перманентних криз – економічної, екологічної, ідеологічної, методологічної, політичної.
Наступним кроком (певною психологічною межею) у девальвації критеріїв науки стає визнання «науковими» дисертаційних здобутків знаного львівського «літературознавця» Петра Іванишина, який «науково обґрунтував» право національна свідомого українця на фізичне знищення своїх ворогів[23]. Ця теза успішно пройшла процедуру наукової верифікації ученою спільнотою. Після цього «право на знищення» стало вважатися доведеним у ході наукової дискусії.
***
В чому ж полягає задача історика в епоху торжества неоміфології, руйнування сцієнтистської історії, розмивання кордонів між наукою та міфом, тотального імітування науки? Йдеться передусім про історика, що всерйоз сприймає свій фах. Думаю, варто погодитися з думкою Надєжди Уткіної, що вступати в наукову дискусію з квазінаукою не має великого сенсу, бо критика «не приводить до зникнення девіацій, а стимулює оновлення їхнього змісту, що, оновившись, зостається девіантним. Сучасні девіантні науки, як правило, ренегеруються дуже швидко, «враховуючи зауваження» щодо окремих відхилень від норм науки. Вони швидко коректують свої змістовні втрати, запозичуючи (частіше саме від наук) новітні підходи та ідеї» [24].
Тим не менш, історик має перебувати в ролі гаранта раціональності у світі, що занурюється у безумство і магізм. Професійний етос спонукає його охороняти межі своїх фахових інтересів і боронити історіографію (і ширше – простір історичного знання) від експансії того, що не є наукою у класичному розумінні. Він чудово усвідомлює, що наукова історіографія, як і її «концепція норми», є продуктом сцієнтизму та позитивізму ХІХ ст., але це зовсім не означає, що вона є анахронічною і нині її мають змінити якісь кардинально інші моделі науковості [25]. Заклик Пола Фейерабенда «все згодиться» інтелектуально стимулює, але є непридатним для практичного втілення у текстах, які можна було би визнати «науковими»[26]. Скепсис з приводу «науковості» гуманітарних наук [27] – ще не привід перетворювати історієписання на різновид окультизму. Нехай історик не може адекватно пізнати минуле, а його претензія на вірогідну інтерпретацію джерел є проявом авторитаризму, узурпації та «логоцентризму», однак «людині розумній» хочеться вірити в розумність світу навколо себе[28], принаймні, в те, що світ ще не остаточно збожеволів.
Насамкінець хотілося б наголосити на подальшій проблематизації розрізнення «нормальної» та «девіантної» науки, історії та квазіісторії, хоча це значно легше зробити на практиці, ніж у теорії. Чому?
По-перше, через розмивання класичних критеріїв науковості в контексті філософських постулатів постмодерну, поширення скепсису щодо пізнавальних можливостей науки та наукового статусу історії, руйнацію рамок професійної етики; на жаль, деякі автори вважають, що постмодернітська філософія ніби надає їм санкцію на радикальне разширення коридору творчої свободи, точніше, на безпідставні фантазії, що видаються за прорив в історичній методології;
По-друге, через успішну інституалізацію квазінауки в сучасному академічному та освітньому просторі, а також безперешкодні можливості для неї проходити крізь формальні атестаційні фільтри (одні й ті самі науковці можуть водночас бути членами як академічних інститутів, так і сумнівних квазінаукових установ на зразок Міжнародної академії інформатизації, Міжнародної академії енерго-інформаційних наук тощо);
По-третє, через «міфологізацію суспільної свідомості», суспільний запит на квазіісторію в контексті «війн пам'яті», формування різноманітних релігійних, політичних та ідеологічних осередків, які застосовують її як інструмент леґітимації. Нові соціальні ідентичності потребують власного «історичного наративу» [29].
По-четверте, елементи девіації завжди присутні в академічній науці, а девіантна наука здатна містити певні раціональні твердження, які, правда, займають в її структурі маргінальну позицію [30].
В цій ситуації лишається сподіватися на залишки академічних традицій окремих інтелектуальних осередків, дослідницьку інтуїцію, що дає можливість історикові відрізняти науку від її імітації, неформальний авторитет справжніх вчених, їх міжнародне визнання, зрештою, хоч як банально це звучатиме, здоровий глузд.
Усі прикрі слова, сказані про «науковий магізм» варто врівноважити невеличким позитивом. Дозована присутність квазінаукових ідей у науковому дискурсі (коли змиритися з їхньою неминучістю) – може бути певним стимулом для творчості, фактором інтелектуального неспокою та щепленням проти стагнації і догматизму. Небезпека з’являється тоді, коли квазінаука заявляє про себе, що вона і є справжньою академічною наукою, коли вона не вдовольняється своїм маргінальним становищем, бажаючи не співіснувати з наукою, а замінити її собою. Врешті-решт, квазінаука нездоланна: вона такий самий незмінний супутник науки, як єресь –ортодоксії, а марновірство – віри. Перефразовуючи Франка Анкерсміта, можна сказати, що квазінаука – це «Інший» нашої культури, її «постійна потенційна можливість» [31].
1.Дану доповідь виголошено на Всеукраїнських наукових читаннях «Професійна етика історика у міждисциплінарному просторі», присвячених пам’яті професора Миколи Павловича Ковальського (18 – 19 жовтня 2013 р.) у Дніпропетровському національному університеті . Принагідно висловлюю теплу вдячність своїм колегам Андрію Портнову та Станіславу Дубу за критичні коментарі та цінні поради, надані під час написання статті.
2. Уткіна Н. В. Феномен девиантной науки. Автореферат диссертации на соисканиенаучнойстепени кандидата философских наук. - Киров, 2009, http://www.dissercat.com/content/fenomen-deviantnoi-nauki
Див.: Леглер В. А. Идеология и квазинаука, http://www.ihst.ru/projects/sohist/papers/legl93sp.htm
3. «Часть трипольцев была предками греков», «из трипольцев могли выйти и предки индийцев». Див.: Чмыхов Н. А. Истоки язычества Руси... С. 355.
4. Див.: Уткина Н. Вказ. праця.
5.http://www.christusimperat.org/uk/node/13620
6. Чмыхов Н.А. Истоки язычества... С. 361.
7. Цит. за: Стороженко І. С. Богдан Хмельницький і Запорізька Січ кінця ХVІ – середини ХVІІ ст. Кн. 2. Дніпродзержинськ, 2007. С. 344.
8. Чмыхов Н.А. Истоки язычества Руси. К., 1990. С. 338. Заради об'єктивності зауважу, що сам Чмихов, як вчений, чудово усвідомлював хиткість і певну фантазійність своєї «космічно-зодіакальної археології», брак джерельної бази для висновків космічного масштабу, тому часто підкреслював, що зберігає за собою право на «творчу помилку». Звісно, це певною мірою відрізняє його теоретичні побудови від самовпевненості Канигіна, Асова, Фоменка та ін. Див.: Там же. С. 30.
9 «Неповторність та творчість, - писав Гумільова – ефект біохімічної енергії живої речовини – пасіонарності...» Див.: Гумилев Л.Н. Вказ. пр. С. 400.
10. Мифы «новой хронологии». Материалы конференции на историческом факультете МГУ им. М.В. Ломоносова, 21 декабря 1999 г. М., 2001.
11. Жилин В. И. К вопросу о механизмах формирования синергетического мировоззрения // Философия и общество. 2011. № 4. С. 87.
12. Мосюкова Н. Г. Особливості українського етногенезу // Грані. 2008. № 1. С. 11.
13.«Однажды я спустился на берег с несколькими местными жителями и затем нашел одного из них сидящим в стороне и пристально вглядывающимся в морскую даль. Был безветренный день, но легкаяволна билась о берег. Одним из тотемических предков своего клана он считал персонифицированный гонг, некогда уплывший вниз по реке в море и теперь, как полагал он, нагонявший волны. Он вглядывался в волны, которые набегали и бились о берег при полном безветрии и доказывали тем самым правдивость кланового мифа». Гадаю, цю цитату немає потреби навіть коментувати. Див.: Гирц К. Интерпретация культур. М., 2004. С. 120-121.
14. Емельянов Ю. Фоменковщина. Как два математика и химик всемирную историю переписал, http://www.arhimed007.narod.ru/h_fomenkovshina.htm
15.http://nashemisto.dp.ua/articles/2009/mar/10/kakuyu-energiyu-skryvayut-dneprovskie-porogi/
16.http://nashemisto.dp.ua/articles/2009/mar/10/kakuyu-energiyu-skryvayut-dneprovskie-porogi/
18.Цит. за: Портнов А. Рец. на: Українознавство: Хрестоматія-посібник: У 2-х кн. / Упор. В.С. Крисаченко. К., Либідь, 1996-1997 // Україна модерна. Число 4-5. Львів, 2000. С. 493.
19.В аналогічному документі 2011 р. пасажі про «Велесову книгу» усунуто: http://osvita.ua/legislation/Ser_osv/24565/
20. Чмыхов Н.А. Истоки язычества... С. 338.
21. Матвєєва Л. Культурологія. К., 2005. С. 203-204.
22. Там же.
23. Про це докладніше: Савченко С. Апокаліпсис української гуманітаристики. Рец. на: Іванишин Петро. Аберація християнства, або культурний імперіалізм у шатах псевдохристології. Дрогобич, 2005 // Україна модерна. 2007. Ч.12. С. 245-250.
24. Уткина Н. В. Вказ. праця.
25. Жилин В. И. К вопросу о механизмах формирования синергетического мировоззрения // Философия и общество. 2011. № 4. С. 87-96; Горный Е. Что такое семиотика?: http://www.netslova.ru/gorny/selected/semiotics_r.html
26. Фейерабенд П. Против метода. Очерк анархистской теории познания. М., 2007.
27. Гумбрехт Х. У. Ледяные объятия «научности», или почему Почему гуманитарным наукам предпочтительнее быть "Humanities and Arts" // Новое литературное обозрение. 2006. № 81: http://magazines.russ.ru/nlo/2006/81/gu1.html
28. Як говорив Мірча Еліаде, «людина не може жити в "хаосі"» Див.: Элиаде М. Ностальгия по истокам. М., 2006. С.7.
29.Актуальное прошлое: наука и общество. Фальсификация исторических источников и конструирование этнократических мифов / Под. ред. А. Петрова и В. Шнирельмана. - М., 2011.
30. Уткина Н. В. Вказ. праця.
31. Анкерсмит Ф. Р. История и тропология. М., 2003. С. 413.