Видання книжок письменницької публіцистики (чи есеїстики) стало традиційним явищем у новітній українській літературі й журналістиці. Традицію, яку започаткували старші письменники: Олесь Гончар, Юрій Мушкетик, Дмитро Павличко, Іван Драч, Борис Олійник, Володимир Яворівський, Павло Мовчан, – підхопило молодше покоління: Оксана Забужко, Юрій Андрухович, Микола Рябчук. Хоча – страшно подумати – тим молодшим цього року вже по п’ятдесят.

Складніше з публіцистикою журналістською. Її в українському культурному просторі не так рясно. Одна з причин – насаджувана в суспільній свідомості думка про те, що журналістика мусить передусім інформувати, а не переконувати, а відтак – усе, що виходить за межі інформації про факти, це, мовляв, уже й не журналістика. Погляд глибоко неслушний. Він звужує журналістську творчість до жанру замітки й репортажу.

Те, що журналістика – це не тільки інформація про факти, а й осмислення зв’язку між ними, висловлення своєї життєвої позиції, доводить українська колумністика, яка все ширше заявляє про власну присутність на сторінках сучасної преси. У 2007 р. вийшла друком книжка «Авторська колонка» [2], де  зібрано під одною обкладинкою твори в цьому жанрі Віталія Жежери, Світлани Пиркало, Андрія Бондаря та Миколи Рябчука. Об’єднувало їх те, що вперше вони були опубліковані як авторські колонки в «Газеті по-українськи», що спочатку була тижневиком, потім виходила двічі, а далі й п’ять разів на тиждень. Щоправда параметри для авторської колонки в цій газеті були встановлені особливі: 1600–1800 знаків тексту на розповідь про історію з особистого життя автора, що зачепила його й примусила щось відкрити в соціальному довкіллі, спонукала зрозуміти якісь закономірності буття. Незважаючи на “локальне” призначення цих творів, вони не залишилися непоміченими, їм було присвячене поважне дослідження Валентини Галич [1], де авторську колонку поставлено в контекст розвитку системи сучасних журналістських жанрів.

Книжка колумніста Віталія Портникова інакша за характером, хоча в ній так само репрезентовано жанр авторської колонки. Вона наштовхує на думку про особливу природу журналістських жанрів. Сутність багатьох із них визначається не розміром (як у літературі), а змістом повідомлення. У літературі досить легко встановлюється відмінність між віршем і поемою, оповіданням і романом, драматичним етюдом і трагедією на підставі обсягу тексту. У журналістиці обсяги тестів таких жанрів, як нарис, інтерв’ю, памфлет, літературний портрет, есей і навіть рецензія, можуть істотно коливатися: від кількох сторінок до кількох друкованих аркушів. Не обсяг, а інші вагомі ознаки визначають природу таких жанрів. У цьому ряду явищ одне з чільних місць посідає авторська колонка.

Твори В. Портникова в цьому жанрі засвідчують його широкий змістовий діапазон. Вони в кілька разів об’ємніші, ніж у згаданій вище колективній книжці, де тільки-но розпочатий сюжет мусив відразу згортатися, відступаючи перед сентенцією, авторським висновком. У В. Портникова все не так. Сюжет вільно розвивається на двох-трьох сторінках тексту. Автор устигає надати читачеві поважну інформацію, розбудувати сюжет, навести несподівані зіставлення, запропонувати своє осмислення історичних подій чи епізодів сучасності. Авторська колонка тому й авторська, що все в ній індивідуальне, суб’єктивне, ексклюзивне, навіть інтимне, одноразове й неповторне.

Авторську колонку можна вважати особливим різновидом есею, як найбільш суб’єктивного художньо-публіцистичного жанру, де авторська кон-цепція життя підпорядковує собі публіцистичний сюжет, добір фактів, логічних арґументів, художніх засобів, риторичних емоційних звернень до читача.

Авторська колонка вбирає в себе мемуарні дискурси, оскільки пам’ять стає підґрунтям створюваного публіцистичного світу. У творах цього жанру журналіст апелює до власного досвіду, особисто пережитого або хоча б побаченого. У багатьох випадках авторські колонки збудовані на елементах автобіографії публіциста.

Авторська колонка будується як щоденник, оскільки предметом журналістики є переважно сьогодення, вона вбирає в себе спостереження над сучасністю, є її відбиттям, розглядом, аналізом. Зрештою, навіть тоді, коли колумніст будує свій твір на історичному матеріалі, він присвячує його сучасним проблемам і таким чином його авторська колонка наближається до ще одного актуального журналістського жанру – проблемної статті.

Сутність авторської колонки – у синтезі есею, мемуарів, щоденника, проблемної статті. Це унікальний синтетичний жанр, зосереджений навколо репрезентації авторської оптики бачення світу, його проблем, інтенції ви-правлення світу, поліпшення його. Кожна авторська колонка являє собою  вчинок журналіста, який він спрямовує на примноження добра в соціаль-ному довкіллі.

Колумністика В. Портникова розподіляється на два головні типи: портрети і подорожі. Це якщо брати до уваги заголовки, які в нього завжди стислі, однослівні, включають у себе одне ім’я: «Ліндґрен», «Кундера», «Лумумба», «Моне», «Франсиско Франко», «Іван Франко», «Вайда» або одну географічну назву, переважно, міста: «Київ», «Абердін», «Единбург», «Денхофф», «Варшава», «Стамбул», «Москва». Іноді здається, що життя В. Портникова – то суцільна дорога, дорога, дорога; він більше буває в го-стях, аніж удома.

Деякі назви повторюються по кілька разів. Це пов’язано з тим, що книжка «Богородиця у синагозі» охоплює значний хронологічний проміжок створення авторських колонок: від вересня 2000 р. до серпня 2006 р.. А за цей час автор не просто кілька разів бував у знакових для нього містах: Криниці, Варшаві, Москві, – але про ці міста йому треба було писати з огляду на внутрішній розвиток своїх семирічних міркувань. Для журналіста (та журналістики) сім років – це прірва часу, період, за який можна передумати й перевідчути надзвичайно багато. У політиці сім років – то ціла епоха.

Чи відображена вона в колумністиці В. Портникова? Звичайно! Інакше навіщо було писати ці всі твори? Але відображена своєрідно – не нарочито, вона не визирає з усіх куточків, не впадає в очі. Можна сказати, що авторські колонки В. Портникова мають стратегічний, а не тактичний характер; вони присвячені не злобі дня, а вічним загальнолюдським проблемам, тобто тому, що є актуальним завжди і навіть скрізь, бо кожна держава й кожний народ стикається у своїй історії й сучасності з питаннями: як забезпечити права людини? як гармонійно збалансувати інтереси сторін у мультинаціональному, мультикультурному, мультиконфесійному суспільстві? як будувати стосунки з сусідами, особливо тоді, коли вони розмовляють із тобою мовою сили? Це вічні проблеми, актуальність яких не залишиться в сьогоденні, а перемандрує й у майбутнє.

Портрети В. Портникова, зрештою, можна тільки віддалено назвати портретами. Часто відоме прізвище стає лише поштовхом до обмірковування автором своєї важливої думки, пов’язаної передусім з Україною. Наприклад, у колонці «Кундера», автор вжив ім’я відомого чеського письменника лише один раз, пославшись на його думку про те, що “Празька весна” стала спробою “ "перетопити" експортований із сталінщини соціалізм у фор-мацію, що значно більше відповідала чеським національним уявленням” (с. 186). Звідси народився міт про “соціалізм із людським обличчям”. Однак В. Портников уважає, що сутність питання зовсім не в тому, що в Празі могли запропонувати якийсь новітній “гуманістичний комунізм”, а в тому, що тут було зреалізоване прагнення побудувати зрозуміле для чехів суспільство: попередня “досоціалістична” національна традиція й надалі визначала сутність життя народу, і він із нею узгоджував своє сьогодення.

Відтак публіцист ставить питання: а чи не може сучасний український капіталізм визначатися так само “докапіталістичною” традицією, як це було в чехів із соціалізмом? А якщо може, то який був у нас “докапіталізм”, тобто соціалізм? За окресленням В. Портникова, то був не імперський соціалізм, як у Росії, “то був соціалізм провінційний” (с. 187), який визначався головною мрією урядовця – пересісти до московського кабінету. “Це був соціалізм вторинний, колоніальний, соціалізм, у часи якого номенклатуру та інтеліґенцію розділяло глибше провалля, ніж будь-де” [3, с. 187]. І це не перебільшення, пояснює В. Портников, бо якщо можна собі уявити московського урядовця, котрий після роботи слухає Висоцького, то цілком неможливо уявити собі чиновника київського, який після роботи читає Стуса.

Тепер номенклатура, що захопила владу, втратила мрію про переїзд до Москви, зате намагається компенсувати цю втрату грішми в Києві, “Інтеліґенція й далі мешкає в резервації” [3, с. 188]. Український капіталізм набуває до болю знайомих рис радянського провінційного соціалізму.

Таким є тип публіцистичного мислення В. Портникова. Мілан Кундера, з якого подано цитату, та й то непряму, переказану своїми словами, послужив лише поштовхом до нарощування енергетики власної думки, осмислен-ня сучасної ситуації в Україні.

У колонці під назвою «Мойсей» (листопад 2004 р.) мова йде про підготовку пророком свого народу до входження в землю обіцяну. Наші блукання по пустелі починаються саме тепер, говорить автор. Багато хто прагнув сформулювати одинадцяту заповідь, яка б доповнила Мойсеїв декалог. Автор схиляється до думки, що такою заповіддю може бути гасло: “Не боятися!”
В. Портников порівнює на цій підставі політика й журналіста. Політик мусить не боятися обіцяти. “Професія журналіста – не боятися казати людям правду навіть у найкритичніші моменти: очевидно, саме цим професійний журналіст відрізняється від політика і журналіста непрофесійного – тобто партійного, державного, кланового. Бо правда – то звичайнісінька інформа-ція” (с. 456). Політик може говорити не всю правду, журналіст на службі може вибирати найвигідніші моменти з цієї правди. “Журналістові професійному залишається хіба що констатувати очевидні істини, які всі навколо усвідомлюють, але ніхто не бажає просто вимовити” (с. 456). За В. Портни-ковим, це і є найвищий стандарт журналістики. Завершує він свій текст ціка-вим спостереженням (а можна б сказати – обґрунтуванням поняття пражур-налістики): “Можливо, Мойсей – оскільки він насамперед передавав людям звістки і настанови від Бога – взагалі був не політиком, а просто першим професійним журналістом” (с. 458).

Логічно постає питання: чи ж має В. Портников власне портрети в тих колонках, що названі іменами видатних і просто відомих діячів? Має. У ко-лонці «Абрам Кацнельсон», яка є некрологом і починається зі слів “Помер Абрам Ісакович Кацнельсон” (с. 335), ідеться про таке несподіване явище, яким і був цей письменник, а він “був українським євреєм” (с. 336). Він мав мужність у ті часи, коли українську культуру намагалися перетворити на культуру самодіяльних колективів, бути без пози й без героїки українським письменником Абрамом Кацнельсоном. Це тоді, коли тільки лінивий не зна-ходив собі дзвінкого прізвища, коли псевдоніми пропонували авторам у ре-дакціях поважних газет. У цей час він доводив, що українська культура зовсім не обов’язково має бути етнографічною, що вона приваблює людей інших національностей. Він видав у Києві антологію власних перекладів «З єврейської радянської поезії» тоді, коли поява слова “єврейський” на обкладинці книжки здавалася неймовірною. Він рятував рукопис роману Ліни Костенко «Маруся Чурай», хоча тоді й сподівань не було, що цю поетку коли-небудь будуть друкувати. Такі важливі спостереження навів В. Портников у цій портретній авторській колонці. Включив він до неї й мемуарний фраґмент – спогади про своє знайомство з Абрамом Ісаковичем, іще шко-лярське інтерв’ю, взяте у нього, яке було важливим кроком на його шляху до поважної журналістики.

Нарис «Олесь Гончар» так само містить мемуарний дискурс – розповідь про те, як у студентські роки автор прийшов до класика по інтерв’ю. У бесіді письменник нарікнув на брак в українській мові слова нравственность, бо моральність “не повністю відповідає тому об’ємному значенню, яке ми вкладаємо в це слово. А саме без цього значення суспільство буде однобоким” (с. 412). Тоді, бувши молодим журналістом, В. Портников поставився до цих слів як до філологічного парадоксу, а варто було б – як до пророцтва. Тепер він розуміє, що О. Гончар був не просто видатним письменником, а й моральною категорією для всього українського суспільства.

Це засвідчують його «Щоденники», вихід яких став інформаційним приводом для появи авторської колонки. Саме «Щоденники» дають змогу збагнути, що О. Гончар, попри всі свої заслуги перед владою, був предметом ненависті партноменклатури. Він був потрібен їй як річ, як прапор, що вона його використовувала в певних ситуаціях (наприклад, у рухові прихильників миру). Цікаво, що О. Гончар це, як свідчать «Щоденники», розумів – від самого початку; і прожив чесно: без ілюзій, але з інфарктами.

На першому союзному депутатському з’їзді, коли з подачі української делеґації розпочалося цькування академіка Сахарова, він дав В. Портникову інтерв’ю, яке врятувало його журналістську гідність і “нашу національну честь” (с. 413). «Щоденники» О. Гончара мали б стати видатною культурною подією для українського суспільства, якби в нас це культурне суспільство існувало і якби воно цікавилося українською культурою.

Отже, маємо два типи авторських колонок, названих іменами видатних осіб: перший – це власне проблемні нариси, де таке ім’я використано лише як підставу для власних роздумів, оцінки, висловлення позиції; другий – це власне портретний нарис, із розкриттям, звісна річ, не всебічного образу діяча, а окремого напрямку його діяльності, окремої риси його особистості, поданої часто крізь мемуарну оптику.

Той тип авторських колонок, що їхні заголовки (географічні назви) наводять на думку про жанр подорожніми нарисів, засвідчує: автор – неабиякий мандрівник. Усі ті географічні назви – то не вигаданий, віртуальний простір, то побачені на власні очі міста, пагорби, вулиці, площі, будинки і, звісно ж, люди, що там мешкають. Зазвичай ці авторські колонки, створені як подорожні нотатки, є гостро проблемними. У них присутній не стільки авторспостерігач, скільки автор-мислитель, що не може не зіставляти явищ, не розмірковувати над побаченим. Важливо підкреслити: автор бачить світ українськими очима; навіть тоді, коли він не пропонує своїх безпосередніх зіставлень побаченого з українськими реаліями, ці зіставлення неодмінно виникають у свідомості читача.

З цього погляду прикметні два твори, розміщені поруч.

У нарисі «Тирана» письменник поділився спогадом про шок, який супроводжував його практично всі дні албанської подорожі. То була подорож у соціалізм. “Виявилося, – розповідає В. Портников, – що справжнього со-ціалізму я не бачив – бачив якийсь постарілий, змарнілий його привид у Ра-дянському Союзі, бачив каторжника на пенсії” [3, с. 310]. У Тирані був соціалізм справжній: тільки щойно демонтували постамент пам’ятника Сталіну, перепоховали Енвера Ходжу, який усе життя був вірним учнем радянського диктатора. Автор бачив його мавзолей, який мало чим поступався мавзолеєві Леніна. Районні центри нагадували міста з радянських фільмів 1920-х рр., скрізь біліли безкінечні бункери, споруджені для захисту від можливого нападу. “Я побачив Радянський Союз у мініатюрі” [3, с. 311], – підсумував автор свій спогад.

Невеличкий текст налаштовує на думку про жахливі історичні наслідки для народу, який живе в ситуації герметичної замкнутості, сподівань на парадоксальну віру в бездоганність намірів “старшого брата”.

Розміщений поруч нарис «Вітебськ» так само розповідає про залишки соціалізму в Білорусі, власне про адміністративно-командну систему, яка ще   й досі зберігається там. Прагнення висвітлити цю тему виникло в автора по відвідинах ним вітебського універмагу, де він опинився ніби в дитинстві, побачив той крам і почув ті фрази, що їх в українській крамниці вже годі уявити: “Дайте мені годинника, щоб за місяць не зіпсувався”, “а що це у вас нитки з сорочки виглядають”, “ні, панчохи вашого розміру не завозили”.

Цікаві, звичайно ж, не самі спостереження, а висновки, зроблені на їх підставі. Виявляється, можна не говорити про проблеми в білоруській економіці, про боротьбу влади зі свободою слова, про зникнення відомих опозиційних політиків, бо, крім свободи обирати, читати, знати і діяти, є ще така маленька свобода – одягати те, що бажаєш. А Лукашенко позбавив свій народ навіть такої простої речі. І ця маленька авторська колонка про маленьку свободу промовляє дужче, ніж розгорнута, наповнена цифрами й логічними арґументами стаття.

Є, звичайно, і менш політично напружені подорожні авторські колонки, як-от розповідь про Единбург. У столиці Шотландії автора приваблює її “київськість”. У цьому місті так само можна залюбки гуляти. Лондон чи Москва – мегаполіси. “Для москвича прогулянка – це дача, до якої треба діставатися дві години електричкою або машиною” (с. 202). В Единбурзі можна створити “мікрокосм власного існування, практично недосяжний у мегаполісі. Це мікрокосм людини, що прогулюється, що відчуває зв’язок із своїм містом – а значить, людини, здатної до самоусвідомлення […]” (с. 202). Ці виразно неполітичні міркування та спостереження наділені глибоким філософським змістом: виявляється, світ у множинності своїй у якихось рисах має багато спільного; киянин може почувати себе, як удома, і в Единбурзі, треба лише, щоб він був “людиною, що прогулюється”.

Коли читаєш заголовки авторських колонок В. Портникова з мерехтінням географічних назв, створюється враження, що авторові нíколи опікуватися іншими справами, зокрема й тими, які, на мій погляд, увіходять у коло професійних обов’язків журналіста. Проте це не так. У його текстах раз у раз натрапляєш на фрази: “Якраз нещодавно я прочитав книжку знаменитого бразильця …” (с. 145), “Похмурими зимовими вечорами в Женеві я читав оповідання швайцарських письменників” (с. 183), “Читаю збірку есеїв литовського письменника Томаса Венцлови” (с. 246). Або – хоча цього значно менше – “Переглянув цими днями стрічку «Поки не прийде ніч», присвячену знаному кубинському письменникові Рейнальдо Аренасу” (с. 157); “Зовсім недавно я натрапив на трансляцію Російським телебаченням ювілейного вечора Расула Гамзатова. Подивився з несподіваним, майже ностальгічним задоволенням […]” (с. 346). Зрозуміло, що це не випадкові згадки, а розставлені для читача прапорці, які позначають шлях інтелектуального розвитку автора. От у чому причина його професійного успіху – у нескінченній роботі духу, яка неможлива поза книжкою, безперервним читанням, переглядом художніх кінофільмів і не розважальних, а розвиткових телевізійних програм.

Попри величезну суб’єктивну присутність автора, як те за визначенням передбачає жанр авторської колонки, В. Портников надзвичайно ощадливий у апелюванні до фактів своєї біографії. І все ж читач може побачити його, коли школярем він “просиджував пообідні години в міській бібліотеці старого любого Миргорода” (с. 509); і коли на майдані Незалежності “студентом купував касети з українською музикою, а подорослішавши ходив на каву з коханими” (с. 462); і коли він приходив на свої перші інтерв’ю до Абрама Кацнельсона й Олеся Гончара. Нарешті, ми дізнаємося про нього програмові речі: “за світоглядом я – людина України” (с. 167), “не забуваючи про своє єврейське походження” (с. 170). Чи треба нам знати більше?

Інший журналіст свою біографію перетворює на предмет авторських колонок. Іноді це й справді дотепний художній прийом, але найчастіше апеляція до біографічних епізодів указує на брак свіжих сучасних спостережень і цікавих думок. В. Портникову це не загрожує. Арматура його авторських колонок – думка, міркування, які здобули першопоштовх від (як правило) малозначущої події. Утім, подія ця шляхом розумових операцій підноситься до масштабу узагальнення, дає підстави для більш аніж істотних висновків.

Під цим кутом зору прикметною є колонка під назвою «Нула Ні Гоунал». У заголовку ім’я та прізвище ірландської поетки, на твори якої журна-ліст наштовхнувся в антології ірландської поезії. “Наштовхнувся” мало не в буквальному сенсі слова, бо серед англійських віршів вони вирізнялися тим, що були написані … ірландською мовою. Це виняток; насправді ледь не всі ірландські поети англомовні.

Очевидно, з усього попереднього вже легко здогадатися, що для автора Нула Ні Гоунал – підстава висвітлити становище української мови у своїй батьківщині. “Ми вже були на кілька кроків від аналогічної ситуації, – зазначає В. Портников і додає: – Та чому були? І залишаємось” (с. 31). На сході українська мова з необов’язкової, сільської перетворилася на мову службового користування, ділових паперів – і тільки. “А намагання її захи-стити, які були однією з ознак свободолюбства і тяжіння до справедливості за радянських часів, зараз виглядають чиновницьким свавіллям. Навіщо захищати те, що дозволено?” (с. 31).

Що ж треба робити, щоб гра в українську мову перетворилася на україномовне життя? – запитує В. Портников. І чи слід це робити? Чому не можуть співіснувати кілька Україн: маленька україномовна на Заході, велика російськомовна на сході та посередині – Суржиковий край? Відповідаючи на це запитання, В. Портников висловив думку, яку добре знав О. Потебня, але навряд чи до неї може бодай наблизитися хтось із сучасних журналістів: мова – це не тільки засіб спілкування, а і своєрідна система цінностей. І далі програмове судження – цінностей масових. Росія з її мовою, культурою, державною організацією насправді є євразійською державою. Мова – лише спосіб існування її цінностей, чужих за духом українському народові. Тому “російська насправді так і не спромоглася стати рідною для більшості населення нашої країни” (с. 32). Автор розглянув це на прикладі мемуарів про харківський період життя Людмили Гурченко. Приїхавши з Харкова завойовувати московську сцену, вона окремо навчалася культури російського мов-лення, щоб подолати свій “південноросійський акцент”. А здобувши славу, в мемуарах про харківське дитинство передала “некультурну” мову свого батька, адже “Гурченко-старший просто розмовляв органічно, йому не по-трібно було мавпувати московське телебачення” (с. 33).

Російська мова перемагає, на думку автора, здебільшого тому, що вона – нормальний будинок, у якому вже все побудовано. “В будинку ж української мови існують лише фундамент і верхні поверхи. Між ними – разюча порожнеча. […] А ми, замість будувати неіснуючі поверхи, і далі прикрашаємо верхні” [3, с. 33]. Із міркувань В. Портникова випливає: поки українська мова не заповнить простір масової інформації й масової культури (а це стіни мовного будинку), поти не можна говорити про міцність і повноцінність споруди. Як може це зробити українська мова? Чи не за допомогою Української держави, інакше навіщо вона? Але держава – це ми.

Особливою енергетикою наділені у В. Портникова останні фрази в цій колонці, де він повертається до поезії: “Ірландці фактично закладають той фундамент, який у нас іще є. Проте маємо усвідомлювати: якщо не почнемо змінюватись, у ХХІ столітті не ми будемо дивуватися ірландській мові, а ірландці – українській …” (с. 34)

Колонку «Москва» (листопад 2005 р.), де йшлося про призначення високих урядовців у Росії, до чого не допускались “якісь там депутати чи, боронь Боже, їхні виборці” (с. 552), а було це наслідком кулуарних домовленостей, журналіст завершив, назвавши російських політиків “обдарованими візантійцями”. “Бо візантійство – це велике мистецтво політичної боротьби, історію якого можна викласти у багатьох дослідженнях … Ось тільки самої візантійської імперії вже немає …” (с. 552). Цієї останньої фрази досить, щоб зрозуміти, наскільки нетривкими є імперії, де правлять клани, бо вони по-збавлені внутрішньої енергії, природного висунення меритократії в лідери.

У колонці, присвяченій пам’яті Ібрагіма Ругови – президента Косова, розповівши про його боротьбу з режимом Мілошевича, у якій він десять ро-ків утримував албанців від збройного опору злочинному режимові, автор назвав це “справжнім політичним подвигом” і “прикладом внутрішньої то-лерантності”, а завершив колонку афористично. Пам’ятник матері Терезі стоїть у її рідному Скоп’є, пам’ятник Ібрагіму Ругові неодмінно з’явиться в Пріштіні. Для албанців та їхніх сусідів вони будуть значно важливіші, ніж пам’ятники полководцям, завойовникам і навіть визволителям. “Бо стануть вічним нагадуванням про те, що можна поводитися по-людськи навіть тоді, коли люди навколо тебе безповоротно втрачають обличчя …” (с. 577).

Три крапки у фіналі переважної більшості авторських колонок В. Портникова – це не просто знак незавершеності думки, але знак розімкнутості цієї думки в майбутнє, продовження її в наступних колонках, спонукання читача приєднуватися до відкритого публіцистичного світу автора, залучен-ня його до участі в авторських міркуваннях.

Якщо повернутися до загальної ідеї, яка об’єднує оці кілька сотень розрізнених творів на різні теми, зібрані в одній книзі, то її сутність можна побачити в наведених словах. Як не дивно, але вся історія людства доводить, що найскладніше для людини – саме залишатися людиною в тих ситуаціях, які для неї створюють такі самі інші люди. Зрештою, про це вся книжка В. Портникова «Богородиця у синагозі», це та наскрізна тема, навколо якої  обертається публіцистичний світ його колумністики.

І центральний образ, що його автор обрав символом своїх медитацій над проблемами сучасного світу, цілком відповідає цій ідеї. У стародавньому польському місті Новий Сонч, у синагозі, переобладнаній під виставку з діяльності католицьких орденів, бо євреїв у містечку не залишилося, автора зустріла несподіванка: “Ти заходиш до приміщення синагоги і бачиш ікону Богоматері” (с. 241). Для автора це стало підставою порозважати, яким мінливим і синтетичним є наш світ, у котрому давно вже немає “свого” і “чужого”. Цей світ прозорий, крихкий і тендітний. Його можна любити таким, яким він є, або ненавидіти, створюючи кордони, відокремлюючи людей різних мов, національностей, вірувань. 11 вересня 2001 р., пояснює автор, ми бачили на своїх екранах модель загибелі нашого світу. “А тут, у  давній синагозі маленького польського міста, – веде далі він, – поруч з іконою Богоматері, я несподівано побачив модель його народження […]” (с. 242). Саме тому Богородиця в синагозі “не відпускає” його свідомість, і через кілька місяців він присвячує їй вірш (с. 270–271), уміщений в іншій колонці, темою якої є підбиття підсумків року.

Українська журналістика за двадцять років незалежності пережила й переживає нелегкі часи. Сьогодні вона остаточно набула кланово-олігархічного характеру. У такій ситуації свобода слова, ґарантована Конституцією, виявляється декларацією, швидше важко доступним ідеалом, аніж реальним надбанням мас-медіа, а шлях до правди – особливо утрудненим. Проте існування в українській журналістиці таких творчих індивідуальностей, як Віталій Портников, вселяє оптимізм як вічне нагадування про те, що “можна поводитися по-людськи навіть тоді, коли люди навколо тебе безповоротно втрачають обличчя” (с. 577).

Опубліковано у: Збірник Харківського історико-філологічного товариства. Нова серія. Харків, 2011. Т. 14. С. 370–380. Публікується з дозволу автора та редакції.

1. Галич В. М.  Жанрово-стильові особливості авторської колонки // Вісник Харків-ського національного університету імені В. Н. Каразіна. – 2009. – № 874: Серія «Соціальні комунікації». – Вип. 1. – С. 45–51.
2. Жежера В., Пиркало С., Бондар А., Рябчук М.  Авторська колонка. – Київ: Нора-друк, 2007.