Десять років тому ще перед «помаранчевими» подіями, я взявся писати науково-популярну книжку ««Жорстокість світу, де з’являється любов» (Суспільство, жінка, кохання на Лівобережній та Слобідській Україні другої половини XVIII cт)». Книжка переростала усі заплановані рамки, в часи безробіття 2005 р. було написано більше 10 авторських аркушів. Та з часом я покинув і задум і проект. Це дуже маленький, але досить цікавий уривок з тієї роботи. Увесь текст далеко не досконалий та я і прагнув писати не академічно, але вважаю, що окремі уривки варто б було розмістити. Звичайно, як годиться, зазначу мої погляди дещо змінилися і повторю, що саме цей уривок написаний десять років тому. 

У будь-якому разі, студіюючи українську історію, дослідник потрапляє у своєрідний історіографічний полон, сформований прочитаними книжками, створений часто літературними образами. Проблема впливу історіографії на історика є часто провідною для з’ясування підвалин його творчості. Одразу зазначимо, що беручись вивчати історію жіноцтва в Україні (використовуємо сучасне означення нашої держави), історик натрапляє на доволі багатий історіографічний шар: уже з кінця XVIII ст. історіописці та письменники із низки причин згадували українське жіноцтво. Панас Шафонський, Олександр Рігельман й далі Ізмаїл Срєзнєвський, Михайло Максимович, Данило Мордовцев, Іван Франко, власне мало хто з відомих діячів гуманітарного циклу обминув колишні й сучасні їм проблеми ролі та участі жінки [1]. Себто, коли говорити про “історіографію питання”, то вона виявиться занадто широкою, насиченою масою покликань, але певні засадничі питання зображення можна виявити більш-менш чітко.

Говорячи про просвітницьке сприйняття української історії, яке розпочинається саме в добу, що досліджується нами, дається взнаки і певна неуважність до жіноцтва, яка долається однак особливою схильністю просвітників до раціональності та географічних описів для кращого управління й економічного зиску. У досить великій збірній книжці упорядкованій російським академіком І.Георгі українцям чи то пак “малоросійським козакам” відведене значне місце [2] (вважається, що автором української частини був Михайло Антоновський). Про українських жінок в “Описании” І.Георгі говориться досить поясненно: “ Женщины, большею частію могутъ почесться красавицами, но не изнhжены и имhютъ мужское почти свойство, что касается до мужества и твердости; ибо многія изъ нихъ, в прошедшія войны особливо за свою свободу, наряду с мужьями или братьями своими сражались храбро противъ своихъ неприятелей, будучи переодhты в мужское платье, но и въ собственномъ своемъ, особливо при защитh городовъ и крhпостей, притомъ онh нрава веселаго, открытаго, вольнаго; трудолюбивы больше нежели мужчины, но не въ порабощеніи у мужей, а как подруги и помощницы ихъ, оказывая подобающее повиновеніе волh мужей своихъ, набожны и сострадательны, домоводки, гостеприимны, ласковы и словоохотливы”. Чудовий ідеал мужньої (зважмо на те слово) жінки, подруги і помічниці, однак “оказывая надлежащее повиновеніе” чоловічій волі. Ідеал поширений і підхоплений. Вершиною просвітительського моралізаторства щодо українського жіноцтва стала проза Григорія Федоровича Квітки-Основ’яненка. Виведені першим українським прозаїком образи “сердешної” Оксани, панни сотниківни і звичайно “Марусі” уже багато в чому визначали й подальше зображення жіноцтва  письменством: цнотлива й набожна панночка, патріархальна ідилія з батьківською та материнською любов’ю, наївний світ із вірністю та поняттями честі.

 Однак існує ще один жіночий образ неодноманітний і травестований і теж із доби, яка нас цікавить йдеться про багатограний за інтерпритаціями твір – “Енеїду” Івана Котляревського. Жіноцтво у цій “енциклопедії українського побуту”, як і личить енциклопедичному твору, постає у різних іпостасях, переважно, здавалося б, кумедно, однак багатоманітність життя й ставлення до нього автора дозволяють констатувати, що “Енеїда” – є одним із кращих джерел для історика тієї доби.

Звичайно, не ставимо за мету висвітлити увесь історіографічний процес XIX століття невід’ємно пов’язаний з літературою й власне становленням національної ідеології, у якій жінці відведене не останнє місце. Позірна соціальна рівність українців народницького наративу як підстава української вдачі переносилася й на рівність ґендерну, що було припустимо у визнанні споконвічної демократичності української вдачі, але  те неприпустимо щодо ставлення до минулого. Українське минуле втягувалося в “прокрустове ложе” одноманітності, у той же час процеси в суспільстві були значно строкатіші й у нашому разі аж ніяк не одноманітними.

Найнасиченіший, найпевніший образ української жінки в історіографії було створено істориком, який напевно зробив істотний вклад для створення українського романтичного, а потому й народницького наративу, Миколою Костомаровим. Досліджуючи історію повз призму народної творчості, увівши “народний дух” як основний постулат й принцип, мету для вивчення історика та етнографа, Костомаров своїми роздумами про жіноцтво величезним чином прислужився подальшим зображенням. Значення писань цього дослідника незаперечне: його художній твір “Чернігівка” про незалежну жінку з України, яка потрапляє до московської чужої родини з інакшими звичаями й підневільним відчуттям став підставою до класичної на сьогодні й улюбленої “Боярині” Лесі Українки, студії Костомарова над “великорусским бытом” й водночас над підставовими питаннями української історії створили потужну базу для маніфестації окремішності українства у “Двух русских народностях”, що виявлялось на ширшому тлі українського демократизму. Доля української жінки не чужа Костомарову він висвітлює її у зв’язку зі своїми студіями над фольклором. Оскільки пісні в Україні співаються жіночим вокалом, тому жіноча доля виявляється у них сильніше, у них більше почуття [3]. Складний світ жіночих емоцій Костомаров виводить з великою майстерністю й захопливістю, починаючи оповідь про сімейний побут описуванням весни й залицяння. У дослідженні історика опублікованому уже по його смерті маса матеріалу, що виходить подекуди за межі історико-етнографічних зображень: стара діва, чужина, зла свекруха “в песнях это настоящая «мегера»” , бажання гуляти, потреба одруження для чоловіка, вдови та сироти як крайні береги сватання, той же образ вдови як розпутність та непристойність, ідеали подружнього життя [4], сприйняття з негаціями одруження задля зиску, символіка залицяння та втрати цноти, значення дівочого сну, чар та ворожіння, чоловічі обіцянки, багате/бідне, вечорниці та досвітки, розлука, втеча дівчини, покидання молодим дівчини, й покидання дівчиною хлопця, суперниця-подруга-розлучниця, помста за зраду, розпуста, обряд весілля, мала кількість пісень про доброго чоловіка, вбивство дружиною чоловіка, брат і сестра, ледарство і пияцтво, кума “в народном образе выражения имеет подозрительный смысл если с нею в дружбе находится женатый человек” [5], життя з нелюбом й бажання собі, але не нелюбому смерті, дитинство та батьківська й материнська ласки, некорисливість материної любові навіть до дурної дитини, вигнання матері заможніми синами, матусина порада, родинна взаємодопомога, вплив родини на виховання, негатив до вітчима й мачухи, сестра, яка на похоронах брата називається сиротою, погані стосунки між сестрами. Костомаров пропонує величезну картину міжособистісних взаємодій, функціональних навантажень, культурного розмаїття. Усе те легко втулити в ідеальний “афективний ідеалізм” й “споконвічний демократизм”. Такий історико-етнографічний канон переносився на широке тло тлумачення особливостей української історії й ролі жінки в сучасному світі.

Наступні студії над українським фольклором та етнографією виводили уточнений образ українського жіноцтва. Уже сам Костомаров й власне багато інших дослідників охоче покликалися на величезне зібрання українського фольклору зібране під керівництвом Павла Чубинського в 60-х – 70-х рр. ХІХ ст. Сам визначний громадський діяч та етнограф підкреслював уже жіночу вищість жіноцтва в “малоросійському варіанті: “Малоруська жінка позитивно стоїть вище за чоловіка у всіх ракурсах. Вона за складних обставин суспільного життя була неодноразово активним членом суспільства…Під час селянських рухів жінки не тільки їм симпатизували, але й діяли...Бували випадки, коли робилися екзекуції над селянами, то жінки ставали попереду чоловіків. Й військовому начальнику доводилося частину загону використовувати, щоб оточити жінок й не допустити їх втручання”[6]. Багато таких тверджень підсумував пізніший дослідник Микола Сумцов, що схиляється до матріархальності українського традиційного суспільства: “В Малоросії більшою мірою чоловік підкоряється дружині, її моральному впливу”, заміжня жінка користується значним авторитетом: “Навіть дівиці не братаються з молодицями, із пошани до них зовуть або взагалі паніматками, або незмінно по-батькові; рівно й сторонні чоловіки ставляться до заміжньої жінки з повагою”. Сумцов приводить приклад поширення в українському фольклорі розповідей та пісень про те, “що била жінка мужика за чуприну взявши”, притому побиття чоловіка відбувалося за громадським рішенням за провину, що чоловік не поклонився жінці “шапочку знявши”[7].

Хоча, треба зазначити, що етнографічні дані, не заперечуючи тверджень романтиків, наводили масу істотних сюжетів, у яких жіноча незалежність поставала у несподіваному ракурсі розпутності чи навіть жіночого зиску [8].

Звичайно, надавати повний «жіночий портрет» чи ліпше сказати «образ» складений історіографією, етнографією та літературою досить складно. Однак варто зазначити важливу деталь – жіноча незалежність пов’язувалася з низкою супровідних рис: поширення освіти серед жіноцтва, жіночі громадські ініціативи та жіноче меценатство.

Не  залишився осторонь жіночої тематики й провідний український історик другої половини XIX ст. Володимир Антонович. На початку 1883 р. у Варшаві вийшла популярна книжка доктора Антонія І (Антонія Роллє) “Niewiasty kresowe”  йшлося про яскраві образи жінок на околицях Речі Посполитої (на Правобережній Україні). Написана живою мовою з масою колоритних прикладів книжка одразу викликала захоплення й рецензію київського професора [9]. За прикладами д-ра Антонія жінки шляхтянки в XVI – XVII ст. прагнули й у зовнішніх виявах внутрішнього життя не поступатися чоловікам, звідки жінка часто виступає в судах, очолює набіги на сусідське помістя, їде до Криму викупляти чоловіка з неволі. Редакція “Киевской старины”, часопису з яким інтенсивно співробітничав Антонович, уже наступного числа після рецензії друкує переклад російською розділів д-ра Антонія І, однак назву перетлумачують і навіть не як “Женщины на окраинах” (як переклав Антонович у рецензії), а “Украинские женщины”. Себто “українська жінка” вписується у зовсім новий контекст. У примітці від редакції зазначалося, що польський історик талановито виводить типи “наших” жінок на основі джерел й лиш незначно надає місце своїй “національній” точці зору. Читачі з цікавістю побачать ці “живі образи руської жінки, створені під іншим впливом, які являють повний контраст типу жінки того ж часу в Московській Русі й переконаються, що, говорячи про руську жінку минулих часів, що складає для нас улюблену тему, треба чітко розрізняти її в двох, жили окремо тоді, половинах Росії й не можна міряти жінку південноруську за масштабом московським” [10]. Виправдовує редакція й переклад назви, слово “українські” (“котре нині розуміється дещо інакше”), передусім це визначення колишнє й дане в історичному контексті. Якби там не було, жіноча проблематика чітко увійшла як проблематика національної “сепарації” українців від росіян [11].

Жіночий типаж не міг не викликати пієтетичної оцінки однак зі зваженими національними характеристиками. Після уже зрозумілої великої різниці між двома народами Олександр Білозерський прагне подати надто романтизовану, однак без належного протиставлення росіянам, картину жінки в українському фольклорі. Білозерський починає свою розвідку із порівняння української та російської словесності, знаходячи певні схожості. Урешті, він виводить уже ідеалізований “ тип малоросійської жінки ”: “Видно, що вона була дбайливою родичкою, прекрасною коханкою, завзятою господинею, незрівняною матір’ю та зрідка гетерою, перебуваючи у всіх положеннях, як і весь народ, естетиком вищого розбору” [12].

Але публікація перекладу “Українських жінок” в “Киевской старине” викликала досить знакову реакцію у провідного знавця родинних відносин та народного побуту “старої Малоросії” Ореста Левицького. Через кілька чисел після перекладу “Українських жінок” Левицький друкує в “…старине” свій образок з XVIІ ст. –  розвідку про Ганну Алоїзу Острозьку. “Своєрідні риси побутового, родинного та громадського життя в стародавній Малоросії, що надавало, як відомо, багато свободи й досить широкий простір для жіночої самодіяльності створили в її історії низку різноманітних жіночих типів, зафіксованих рисами безсумнівними рисами оригінальності, граючи цілком активну роль в тодішньому громадському житті, жінка настільки ж сприйнятливо як і чоловік, відгукувалася на всі впливи свого століття, пристрасно переймалася його інтересами й цілком відображала в своєму житті як хороші, так й дурні риси часу”[13]. Себто, історик не заперечує масу вагомих речей, як широку участь жінки в суспільно-політичних процесах, однак не наполягає на ідеалізації жіноцтва визначаючи масу негативу теж пов’язаного із “свободою”: сваволя,  використання правового безладу, розпуста тощо. Однак Орест Левицький не може приховати захопливості історика: “При всій брутальності, неприборканності, дріб’язковості й інших негативних рисах жінок двох останніх типів, в їхньому характері однак знаходимо те, що мимохідь схиляє на їхню користь це саме: цілісність натури, надзвичайна енергія, наполегливість, мужність – одне слово, такі риси характеру, що створили б успішних громадських діячів” [14]. Таким чином, Орест Левицький теж виходить мимохідь ставить жінку минулого в сучасну йому ситуацію, брак громадських діячів, особливо помітний в українському національному русі, та й власне у ширшому контексті всієї Російської імперії знаходить своє відображення ось в таких екскурсах в минуле, на даремно витрачену енергію доби “демократичних вольностей”.

Даний засновок було частково покладено у підгрунт’я боротьби за емансипацію жіноцтва на Україні. Й через двадцять років після публікації Ореста Левицького одна з найяскравіших діячок жіночого руху Софія Русова у своїй замітці про “малоруських жінок XVI-XVII ст.” чітко виокремила значення історичних образів минулого для сучасного їй українського жіноцтва: “ На сучасних нам малоруських жінках, що наповнюють юрмами всі аудиторії вищих курсів, на наших сучасних самовідданих сповідувачках кращих ідеалів науки та життя лежить великий обов’язок донести ці ідеали у всій їх чистоті до самої тієї маси знеособленого, притиснутого важкими умовами існування населення того самого Полісся, Придніпров’я й Чорномор’я, де Бондарівна й Маруся Богуславка здійснювали свої подвиги жіночої гордості й кохання, де Гальшка Гулевич, Раїна Могилянська високо підіймали знамено національної незалежності й просвітительства” [15]. Історія жіноцтва набула широкого смислу й багато в чому стереотипізувалася, ставала прикладом боротьби жіноцтва за свої права. Власне, як і всякий історіографічний огляд, дане розважання не є повним й вичерпним, закінченим початком ХХ століття. Хоча його можна доповнити ще масою покликань та матеріалу. Однак для українських істориків, які займаються найрізноманітнішими пошуками від політичних колізій до особливостей приватного життя (таких, ох, як обмаль) хотілося б знову кинути оте набридливе: “Шукайте жінку!”. Історіографія чекає від нас “жіночого” наповнення нашої історії, олюднення світу суспільних взаємин. Ну, а їй, як  вродливій жінці, не личить чекати 

1. Ми готуємо повніший історіографічний огляд у монографії: «Жінка на Лівобережній та Слобідській Україні у другій половині XVIII ст.», робота над якою триває.

2.[Георги И.]. Описание всех обитающих в Российском государстве народов и их житейских обрядов, обыкновений, одежд, жилищ, вероисповеданий и  прочих достопамятностей. – Спб, 1799. – Часть четвертая: О народах монгольских, об армянах, грузинах, индийцах, немцах, поляках и о владычествующих россиянах с описанием всех именований козаков так же История о Малой России и купно о Курляндии и Литве. – С.345 – 346. 

3. Костомаров Н.И. Семейный быт в произведениях южнорусского народного песенного творчества // Костомаров Н.И. Литературное наследие. – Спб., 1890. – С.425.

4. «Иногда, проникнутые мечтательностью, так свойственной вообще малорусской натуре, они собираются разом умирать, чтоб их вместе положили в одной могиле и там бы они вели между собою беседу» ( Див. там само – С.312).

5. Там само. – С.429.

6. Чубинский Т.VII, с.354. (Цит.за  Сумцов Н. Малорусские пьяницкие песни. –  С.279)

7. Сумцов Н.Ф. Малорусские пьяницкие песни // Киевская старина. – 1886. – Т.XV. – №6. – С.278 – 279. Однак тут таки Сумцов зазначає, що підпорядкування «малоросса» дужині закінчується щойно він вип’є. Ідея особистості й почуття власної гідності, проникненні в «малоросі», в момент його сп’яніння виявляються вуглувато, грубо; в результаті  він робиться роздратованим й воркуном...він б’є свою дружину та дітей.

8. Манжура И. Украинская гетера // Киевская старина. – 1883. – Т.V. – №1. – С.217 – 218. Приведено народну пісню. Йдеться про дівчину, яка проводить час у шинку і не повертається додому на вмовляння родичів, й лише брат може змусити її повернутися із сотнею червінців. У передмові до друку Манжура зазначив: “Украинки всегда славились строгостию и чистотою своих нравов; но и между ними попадались особы гулящие, не доходившие до грубого разврата, но отгуливавшие свою молодость и не щадившия своих прелестей, пока эта небезцельная гульня не заканчивалась прочно обеспеченною жизнью.”

9. В.А. (Владимир Антонович). D-r Antonij I. Niewiasty kresowe. – Warszawa, 1883. Д-р Антоний І. Женщины на окраинах.// Киевская старина. – 1883. – Т.V. – №4. – С.873 – 876.

10. Антоний І. Украинские женщины// Киевская старина. – 1883. – Т.VI. – №5. – С.268 (підрядна примітка).

11. Михайло Драгоманов, наприклад, обґрунтовує це й статистичними даними середини XIX cт., коли жінки на Україні  далеко частіше вбивали панів гнобителів, ніж у Московщині. (Драгоманов М. Нові українські пісні. – С.32.). 

12. (О.Білозерський) О.Б. Женщина в малорусских песнях и сказаниях // Земский сборник Черниговской губернии. – 1899. – №11. – С.73, 75.

13. Левицкий О. Анна Алоиза, княжна Острожская // Киевская старина. – 1883. – Т.VIІ – №11. – С.329.

14. Там само. – С. 331.

15. Русова С. Малорусские женщины XVI – XVII в. / К свету. – СПб., 1904. – С.219. У свою чергу Микола Сумцов уже 1886 р. теж відводив українській жінці значну роль у боротьбі з пияцтвом і  алкоголізмом, вважаючи, що в Україні, де жінка користується значним впливом, громадські присуди про закриття шинків втілююються й приймаються з істотним впливом жінок. «З  виникненням в загрубілому селянському побуті культурних прагнень та інтересів, можна бути впевненим, малоросіянка виступить з більшою силою та наполеглевістю на боротьбу з шинком, що викличе матеріальний й духовний підйом сім'ї, села, всього народу.» (Сумцов Н.Ф. Малорусские пьяницкие песни. – С.291 – 292).