Більшість українців, а також росіян та російськомовних в Україні, за винятком міського населення Криму та Донбасу, вважають ЄС єдиною альтернативою неосовєтському русофільському олігархічному режиму, в якому вони живуть. Мільйони громадяни з усіх куточків країни на вулицях не тільки Києва, але й усіх найважливіших міст, продемонстрували, що вони бажають інтеграції до ЄС, дивлячись на Польщу, Словаччину та Угорщину як на її зразок.
Для деяких демократичних та антисталіністських лівих, які засуджують очолений Америкою неоліберальний корпоративний наступ, спрямований на зруйнування європейського повоєнного соціал-демократичного ладу, цей український потяг до ЄС може видатися незрозумілим. Більшість з них й так ігнорує Україну. Інші, відкрито чи приховано вважають, що путінська бандитська версія неоліберального капіталізму є кращою за англо-американську версію, і толерують чи навіть підтримують його неоімперіалістську мету утримати російську гегемонію, якщо не повний контроль, над Україною. Такі люди схильні вважати, що ненажерлива та деструктивна жадібність великих банкірів та власників/менеджерів корпорацій в Росії є якимось чином прийнятнішою такої ж поведінки їхніх європейських та американських відповідників, навіть якщо ці перші насолоджуються рівнем незалежності від державних регулювань, про який останній можуть тільки мріяти. Такі начебто проросійські ліві ніби не усвідомлюють проголошене бажання десятків мільйонів неросіян, які не хочуть жити під російським правлінням. Ті, хто думають у цих категоріях, ігнорують низку срав, що їх будь-який принциповий лівий здавалося мав би трактувати серйозно. Втім важливо, щоб українські антисталінські ліві, які бажають хоч мінімального поліпшення життя для населення, звернули увагу своїх неукраїнських друзів принаймні на чотири обставини.
По-перше, відмова Януковича підписати угоду про асоціацію 21 листопада – подія, що запалила масові протести – є результатом успішного російського колоніального проекту в Україні. Цей проект був започаткований Петром І після Полтавської битви в Центральній та Східній Україні, і був успішно поширений Сталіним на Україну Західну після 1945 року. Україна здобула формальну політичну незалежність у 1991 році, але вона залишалась країною, що ніколи не мала успішної «буржуазно-націоналістичної» революції. Хоча і були окремі українські капіталісти до 1917 року, через політику царського уряду не існувало українського національного капіталістичного класу. У 1917 році українським лідерам не вдалось створити буржуазну республіку, як це зробили інші східноєвропейські народи, а у 1929 році їхня совєтьска республіка стала жертвою сталінської тиранії. Не можна також забувати, що були українські марксисти, які вважали, що Україна залишилась такою ж російською колонією після 1929 року, якою вона була до 1917 року.
Як і всі колоніальні проекти, царський та совєтський російський проект в Україні передбачав переселення іншомовних колоністів з метрополії до анексованої периферії, локальну колабораціоністську еліту, а також зведення тубільного населення та його мови до етнографічного курйозу придатного для фольклору, але непридатного для модерності. Потім імперський центр перетворив анексовану периферію на постачальника сировини та незакінчених гуртових товарів, ізольованих від зовнішніх ринків. Цей проект був настільки успішним, що навіть сьогодні англо-американські та європейські коментатори, які б навіть не наважились подумати про те, щоб говорити про «легітимні» англійські чи французькі інтереси в Індії чи Індокитаї, можуть з незворушним обличчям говорити про «легітимні» російські інтереси в Україні.
Радянська, російськомовна де-факто колоніальна еліта України, та деформована економіка та інституції, що їх підтримували, пережили 1991 рік. Номінальна політична незалежність не була доповнена ані культурною, ані економічною незалежністю від російської метрополії. Цей суспільно-політичний лад був поставлений під загрозу у 2004 році, але у 2010 році світ побачив реставрацію цього режиму в Україні. Прапор і формальна державна мова стали українськими у 1991 році, але сфера публічної комунікації залишилась російською, а основні інституції та владні відносини – совєтськими. У цьому ширшому контексті, правляча «украинская» еліта, представлена Януковичем, Партією регіонів і все ще існуючою Комуністичною партією України є по суті продовженням старої совєтської колоніальної адміністративної еліти, чий фокус, лояльність, ментальність, культура та статки залишились пов’язаними з путінським патримоніальним неоімперським російським центром. Завдяки її союзу з олігархічною Партією регіонів, розкішним «мерседесам» з особистими водіями її лідерів та грошам, що їх вони дістали від проросійських олігархів, ця неосовєтська Компартія України знана в народі як «капиталистическая партия Украины».
Як правителі і власники de jure незалежної країни, деякі з цих «украинских» русофільських постсовєтських олігархів – т. зв. 1% – почали розвивати територіальний «національний інтерес». Подібно до своїх іспаномовних, але місцевих за народженням відповідників в Латинській Америці ХІХ століття, ці «украинцы» після 1991 року почали еволюціонувати у «креольську» еліту, зацікавлену в управлінні незалежною національною державою, незалежною від імперської метрополії. Хоча серед цього 1% трапляються люди, які політично і культурно є українцями, більшість з них культурно, якщо не етнічно, є росіянами. Як «національний капіталістичний клас», що зароджується, вони більше не ідентифікують себе з російською метрополією і розглядають членство в ЄС як засіб захистити свою політичну владу над територією, з якої вони отримують прибутки, а також капітали, що їх вони накопичили завдяки крадіжці державного майна після 1991 року. Вони відчувають, що тільки членство в ЄС забезпечило би дешевий кредит на підйом ще не зруйнованої до кінця економіки без політичних ризиків (як от опинитися в ув'язненні через небажання Путіна ділитися владою). До цієї групи можна, зокрема, віднести Коломойського, Порошенка, Пінчука і, можливо, Ахметова.
Події після рішення, прийнятого 21 листопада, демонструють, що ця еволюція призупинена і не буде відновлена, принаймні, у найближчий період. Чи масивні вливання європейського капіталу будуть здатні її відновити, покаже майбутнє. Чи міліція і спецпідрозділи і підтримають проєвропейський рух народу також покаже майбутнє. Культурно російський і російськомовний «креольський» «украинский» правлячий клас, що прагне формальної інтеграції з ЄС, вже там живе, тримає там свої гроші, дружин, дітей, коханок та виголошує там промови російською про свою «Украину». Деякі з них дають центи зі своїх вкрадених капіталів українській діаспорі, сподіваючись у такий спосіб пом’якшити засудження уряду, який вони фінансують, з цього середовища. Рішення 21 листопада, однак, демонструє, що ця частина «креольського територіально-національного класу» не здобула перемоги над іншою неосовєтською проросійською колоніально-адміністративною частиною. До цієї групи входять такі люди, як Клюєв, Деркач, Медведчук, Ставицький, Курченко, Янукович-молодший і, можливо, Фірташ, який змінює лояльності відповідно до обставин.
Протягом двадцяти років політичної незалежності лише деякі плутократи намагалися зменшити економічну залежність від російських ринків та державно-капіталістичних конгломератів. Більшість не вкладали прибутки у виробництво, модернізацію, диверсифікацію й інфраструктуру і не приєдналися до «національного класу капіталістів». Натомість вони вирішили залишитися в стані залежної «компрадорської буржуазії», як їх назвали би марксисти. Вони відправляли свої астрономічні брудні гроші на вільні від податків офшорні рахунки, купували імпортні люксусові товари та підкупували політиків і чиновників. Їх можна порівняти, в ідеологічному та політичному плані, з французькими поселенцями в Алжирі до здобуття там незалежності, які зі зброєю захищали колоніальний статус Алжиру. Розмах крадіжок з державної скарбниці настільки значний, що минулого року контрольований олігархами уряд мусив позичати в приватних банках гроші, аби платити пенсії. Незважаючи на відмінності між ними та російською метрополією, як і їхні колонізовані французами колеги, ці напівкримінальні олігархи, як видається, віддають перевагу тому, аби бути маленькими рибами у старому великому морі імперії, аніж великою рибою у своєму новому маленькому національному морі. Холопська підкореність давньої колонії проявляється, зокрема, в їхньому запрошенні Путіна на переговори з ЄС, до яких він немає жодного стосунку. Втім, Путін вже продемонстрував, що він не Де Голль, а отже проросійські «украинские» олігархи насолоджуються підтримкою метрополії, якої не мали їхні французькі відповідники у минулому. Залишається невідомим, чому деякі з них, як-от Клюєв, чия бізнес-імперія та капітали базуються у Західній Європі, хочуть, аби «Украина», якою вони керують, залишалася під російським контролем.
По-друге, у цьому контексті пересічний українець, навіть якщо і усвідомлює неоліберальне, проваджуване корпораціями руйнування повоєнного соціал-демократичного европейского порядку, розглядає наявний в ЄС лад як такий, що все ще надає кращі умови життя, ніж пострадянський державно-корпоративний капіталістичний лад російського кшталту, який панує в Україні. Вони побоюються, що встановлення тісніших зв’язків із путінською Росією через входження до Митного союзу посилить «украинский» криміналізований неофеодальний правлячий клас, і що культурна русифікація неминуче йтиме (і буде навіть потужнішою, ніж раніше) слідом за економічною централізацією навколо російських державних трестів і корпорацій.
По-третє, коли пересічні українці дивляться на ЄС, вони бачать те, що Маркс вважав видатними досягненнями буржуазних революцій XVIII і XIX століть – революцій, яких в Україні ніколи не було: свободу друку, виборність представницьких органів, конституції, верховенство права, міцні офіційні профспілки. Ці свободи ще мають бути впроваджені в Україні. Сьогодні транснаціональні корпорації через різні «угоди про вільну торгівлю», захоплюють та нищать ці свободи в країнах, де вони існують і були виборені, часто збройним шляхом і через кровопролиття [1]. Менше з тим, навіть у такій урізаній і загроженій формі, ці буржуазні свободи у країнах-членах ЄС все ще є маяками надії для людей, що живуть у неофеодальних авторитарних постсовєтських республіках. Як уже зазначалося, «украинские» олігархи та їхні політики, які проти впровадження цих прав і свобод у країні, якою вони керують, безсоромно прагнуть і отримують вигоди від захищеності цими правами і свободами в іноземних країнах, де вони забезпечені. Ці свободи ніколи не існували у сталінському СРСР і, від 1991 року, незважаючи на формальне впровадження у формально наявній конституції, «украинские» бандитські барони та їхні політичні найманці ігнорують їх, коли лишень забажають.
По-четверте, хоча «буржуазна революція» зрештою перемогла у Східній Європі у 1989 році, вона тоді зазнала поразки в Україні. З марксистського погляду це означає, що націоналізм неминуче грає відмінну роль у все ще неофеодальній колоніальній Україні, ніж у незалежних постіндустріальних капіталістичних країнах ЄС. Націоналізм є лишень теорією, яка проголошує, що політичні та культурні кордони мають збігатися. Політика, що її провадять у рамках цих кордонів, може бути правою чи лівою, екстремістською чи поміркованою. Все залежить від лідерів і людей. Український націоналізм в Україні, відповідно, як і в кожній колонізованій країні, не може ототожнюватися лише з правими екстремістами. Особливо тоді, коли лідери таких нібито українських угруповань, як-от Дмитро Корчинський з «Братства» чи організація «Патріот України», за детальнішого розгляду, виявляється, мають зв’язки з «украинскими» проросійськими олігархами та російською ФСБ – які засновують такі організації з виразною метою дискредитації українського націоналізму загалом. Діяльність спонсорованих росіянами таких угруповань «п’ятої колони» в Україні не повинна закривати від оглядачів справжню реальність того, що, як і всякий націоналізм, виплеканий імперіалізмом і спрямований проти нього, український націоналізм, спрямований проти російського путінського неоімперіалізму, є демократичною прогресивною силою і має бути підтриманий.
Нотатка щодо європейського капіталу в Україні. Ніколи не було потужного притоку капіталу з Західної Европи до України. Найбільшими закордонними інвесторами в Україні є Кіпр – тобто офшорний капітал оліґархів. Д. Гобач пише про іноземний капітал в Україні так: «Іноземців, які "прижилися" в українському великому бізнесі, можна перерахувати на пальцях. Найбільш відомий з них — це власник ArcelorMittal Лакшмі Міттал, продаж якому «Криворіжсталі» був "показовим процесом" і який є в усіх сенсах винятком із загальних правил. Окрім нього, в промисловості присутні кілька великих російських інвесторів, які, втім, вимушені постійно воювати як із державою, так і з українським капіталом. Машинобудівництво значною мірою належить державі — це стосується, в усякому разі, найбільш високотехнологічних підприємств авіаційної та аерокосмічної галузі, військово-промислового комплексу, миколаївської "Зорі-машпроекту", харківського "Турбоатому", Одеського припортового заводу тощо. Аграрний сектор повністю приватизований, але лідерство там займає саме український капітал. Єдина галузь, де вдалося закріпитися саме іноземному капіталу — це харчова і тютюнова. Лише тут можна говорити про "засилля ТНК", при цьому в кондитерській та пивобезалкогольній галузях місцевий капітал все одно становить для них серйозну конкуренцію».
Цей текст є зміненим і розширеним перекладом статті «Ukraine: The World’s Last Big Colony and the EU Left», першопочатково розміщеним на сайті «New Left Project» (http://www.newleftproject.org/index.php/site/article_comments/ukraine_the_worlds_last_big_colony_and_the_eu_left)
Степан Величенко - науковий співробітник кафедри українських студій Університету Торонто. Автор книги «Фарбуючи імперіалізм та націоналізм на червоно: українська марксистська критика російського комуністичного правління в Україні в 1918-1923 рр.» (Painting Imperialism and Nationalism Red: the Ukrainian Marxist critique of Russian communist rule in Ukraine 1918-1923, англ. мовою, готується до друку видавництвом Університету Торонто).
1.Руйнування повоєнного соціал-демократичного порядку добре вивчене та задокументоване, зокрема, Девідом Гарві (David Harvey), Майклом Гадсоном (Michael Hudson), Вільямом Ґрейдером (William Greider), Джоном Пільґером (John Pilger), Ґреґґом Паластом (Gregg Palast), і Наомі Клейн (Naomi Klein). Див. також: Peter Phillips and Brady Osborne, "Financial Core of the Transnational Corporate Class" (2013), "The Great European Fire Sale" (Transnational Institute, 2013); Michael Hudson and Jeffrey Sommers, "The Death of 'Social Europe'," Counterpunch (2011); Michael Hudson, "Why Iceland and Latvia Won’t (and Can’t) Pay for the Kleptocrats’ Ripoffs," Counterpunch (2009).