(про міську пожежу в Ізюмі на Слобожанщині 11 квітня 1766 р.)¹

На жаль, таке лихо, як пожежа, й досі лишається одним з найнебезпечніших для людини. Що тоді говорити про минулі століття, коли в містах і, тим більше, селах переважали дерев’яна забудова, а технологія й засоби боротьби з вогнем із сучасного погляду були примітивними. Архівні матеріали про пожежу в місті Ізюмі навесні 1766 р. переконують у практично повній безпорадності українських міщан XVIII ст. у боротьбі з цією стихією.

Мал. 1. Фрагмент плану м. Ізюм 1767 р.

(План крепости города Изюма 1767 года / Изд. А. Ф. Парамонов. – Харьков: Харьковский частный музей городской усадьбы, 2010. – 2 с. Оригінал зберігається: ЦДІАК України, ф. 1710, оп. 2, спр. 387, арк. 75.)

Літерні позначення:
«А» – Свято-Преображенський собор,
«Є» – дзвіниця
«Ж» – Ізюмська провінційна канцелярія,
«З» – казенні погреби
«Н» – сторожі
«S» – магазейни

Спершу коротко про саме місто, яке нині є центром однойменного району Харківської області України. На думку В. Маслійчука, містечко Ізюм було засновано балаклійським полковником Яковом Чернігівцем не пізніше 1673 р. на лівому березі р. Сіверський Донець [3, с. 44–45]. Під час зведення на південно-західному рубежі Московської держави нової оборонної смуги («Ізюмської») у 1681 р. Ізюм перенесли на правий берег згаданої річки і розбудували як фортецю з потужними оборонними укріпленнями [2, с. 180–181]. З 1685 р. Ізюм став центром однойменного слобідського козацького полку [4, с. 98].

Коли улітку 1765 р. слобідське козацтво ліквідували, територія колишнього полку як Ізюмська провінція увійшли до складу новоствореної Слобідсько-Української губернії з центром у Харкові. Ізюм став провінційним центром. Колишню місцеву полкову канцелярію перетворили на Ізюмську провінційну, а підпорядковані її сотенні ратуші – на комісарські правління. В Ізюмській провінції утворили п’ять комісарств: міське Ізюмське (охоплювало місто і навколишні слободи), повітові Балаклійське, Куп’янське, Печенізьке і Сватолуцьке. Ізюмським комісаром і поліцмейстером було призначено колишнього ротмістра Ізюмського козацького полку, представника місцевого старшинського роду Корнилія Капустянського [1, c. 113, 215; 10, арк. 2].

«Інструкцією Слобідсько-Української губернії комісарам» 1766 р.² нагляд за протипожежною безпекою у поселеннях і наявністю відповідного реманенту було покладено саме на комісара та його помічників – квартиргера й отамана: «Стараться, чтобы везде в городах у обывателей были надворные печи и крайнею б оне имели от пожаров предосторожность, […] и для того камисар или под его смотрением квартергер и атаман завремянно расположить должен по сотням и десяткам, кому имянно обывателям с каким орудием на пожар бежать, чего всего при том наблюдать соцким и десяцким, и о таковых, ково на пожаре не будет, обявлять в камисарствах квартергерам и атаманам, а им таких штрафовать за первое по десять копеек, за второе – вдвое, за третье – втрое, а за четвертое наказывать батожем. И для сего в каждом камисарском правлении под ведением квартергера или атамана иметь кручья, вилы и лестницы, тож в летнее время несколько бочек воды, поставленных на колесах, чтоб во время пожару можно было привесть, куда нужда потребует, равно и всем обывателям приказ отдать, чтобы летом в каждом доме запасена была вода» [5, с. 312].

Загалом же в Російській імперії у другій половині XVIII ст. питання протипожежної безпеки та відповідальності за підпал регулювалися нормами «Соборного уложення» 1649 р., Інструкцією Петра І московському обер-поліцмейстеру Грекову від 9 липня 1722 р. та Сенатським указом від 30 липня 1737 р.

«Соборне Уложення» 1649 р. (глава 10, пункт 228) передбачало спалення винного у зумисному підпалі («зажигалщика») [9].

Інструкція Петра І московському обер-поліцмейстеру Грекову визначала загальні правила протипожежної безпеки: вкривати дахи будівель черепицею³ або ґонтом⁴; витяжні труби з печей робити цегляними і широкими, аби вони не займалися і їх було зручно чистити; печі закладати на землі й подалі від стін; улітку для приготування їжі робити печі у дворах чи городах, а в дерев’яних приміщеннях не топити взагалі; у кого ж у дворі для печі не вистачало місця, таким із травня по вересень дозволялося топити тільки двічі на тиждень; усі міщани в теплу пору року мали тримати на покрівлях біля труб бочки з водою, мітли і віники; поліцмейстер повинен був щотримісяці оглядати печі, каміни, лазні «и прочая, где огонь водится, и перестерегать»; до його обов’язків також належало розмістити на всіх великих вулицях труби з рукавами, гаки, вила, драбини, великі полотнища грубої тканини, оббиті волоком щити та прослідкувати, щоб міщани мали корзини, відра, сокири й у випадку пожежі «бегали без замедления и как возможно от пожару отымали и тушили» [6, с. 727–729].

Сенатським указом від 30 липня 1737 р. наказувалося усім, хто був свідком підпалу, одразу ж ловити палія і приводити його до губернатора чи воєводи або, якщо схопити злочинця не вдавалося, негайно повідомити про цю подію місцеву владу; почувши про чийсь намір учинити підпал, слід було теж щонайшвидше повідомити хоча б місцевих священнослужителів. У разі не виконання цих настанов свідкові загрожувала смертна кара [7, с. 305–307].

Поклики на ці нормативні акти знаходимо в документації, пов’язаній з пожежею 11 квітня 1766 р. в Ізюмі. Пожежа трапилася під час Великого Посту (Великдень у тому році святкували 4 травня). Що ж тоді сталося і хто був винен?

Ізюмська провінційна канцелярія так рапортувала губернському керівництву про те, що відбулося: «Сего апреля 11 числа пополудни в 1-м часу в половине учинился в городе Изюме в крепости пожар, от коего по учинившемуся тогда превеликому ветру вдруг обывателских семь дворов, камисарское правление и Изюмская правинциалная канцелярия со всем строением загорелись; и как оная, так и архив с писменными делами (кроме бывших в канцелярии некоторых толко состоящих у повытчиков на руках книг и дел, кои едва вынесть могли), и счисляющиесь по расписному списку разные вещи, также колодничей острог, тюремные избы, и немалое часть крепостного полисаду⁵  згорели; причем и из денежной казны, состоящая в бочонках в канцелярских сенях⁶ едва с крайнею трудностию вынесена, а которая близ канцелярии в амбаре за неумещением в сенях содержана была, то по сильному ветру от чрезвычайного пожару и, что вдруг канцелярия обнялась огнем, по всеудобвозможным способам и старателству ко утушению никакой помощи учинить было невозможно и так людей отбило, что в том амбаре в бочках и сундуках до двенатцати тысяч рублев в огне остались» [10, арк. 19].

Розслідування причин пожежі було покладено на Корнилія Капустянського. З’ясувалося, що вогонь поширився з двору настоятеля ізюмської Преображенської церкви отця Іоана Кудрицького, де загорівся «для хранения телег сарай» і сталося це не просто так. Справа в тому, що неподалік обійстя отця Іоана розташовувалися шинки, що належали колишньому ізюмському полковому судді, а на той час вже воєводському товаришу Семенові Любашевському. Там засиджувалися солдати ізюмської залоги Олексій Глухий, Георгій Зидергеров, Карп Циганов, Михайло Єксид, Гаврило Толстопятов, Ісая Тахтаров і єфрейтор Максим Кирилов, які несли сторожу біля малих фортечних воріт. Солдати призвичаїлися носити вогонь з одного шинку до іншого. Отець Іоан неодноразово робив їм із цього приводу зауваження, а 11 квітня 1766 р. вже поскаржився на своїх горе-сусідів їхньому начальникові унтер-офіцеру Івану Липину. Солдатів покарали ударами палкою. Невдовзі по тому сарай з боку палісадника⁷ і загорівся [там само, арк. 12–12 зв.].  

Подальше розслідування довело, що дійсно «тот […] пожар не от несмотрения его, с[вя]щенника, но […] от зажогу учинился». «Из оных салдат Алексей Глухой, егда […] приведен был к пристрастному расспросу⁸ , то […] без распросу с адного толко увещевания в зажеге помянутого священника Кудрицкого сарая винился и показал, что он минувшего апреля 11 числа в полдень, будучи безмерно пъян, злобясь на оного священника, пришедши з базару в квартеру свою к изюмскому жителю Якову Ткачу и взяв в печи в трепицу уголь с огнем, принесши оной чрез земляной вал, под сарай оного священника Кудрицкого воткнул в том сараи в солому с намерением, чтоб толко сарай зжечь, от чего того ж времени оной сарай и загорелся, и оттуда он, Глухой, побежал к болшой башне. Согласия ж к тому зажегу оной Глухой ни с кем не имел, и никто о том не ведает […]. Да и когда он в квартере своей на то огонь взял и к сараю принес, как хозяева, так и никто того не ведал» [там само, арк. 80–80 зв.]. Зі слів отця Іоана, щойно сусіди збіглися на пожежу, «то сий Алексей Глухой, стоя на том пожаре безмерно пян, видимое замешателство чинил, яко-то вырывал у некоторых людей с ведрами воду, а других, отвращая от тушения пожара, своеручно палкою и кулачьем бил» [там само, арк. 12 зв.]

До відповідальності було притягнуто й караульного Карпа Циганова на тій підставі, що його свідчення явно суперечили зізнанню Олексія Глухого. Свідоме ж укриття палія (про що говорилося вище) прирівнювалося за важкістю і передбаченим покаранням до підпалу. Карп Циганов, зокрема, «с адного пристарасного распросу» розповів, що в обідню пору 11 квітня Олексій Глухий і Георгій Зедергеров були нібито біля нього на караулі, перший лежав «в сделанном шалаше», а другий сидів. Коли ж надійшла звістка про пожежу, то спершу побіг Зедергеров, а потім Глухий. Ці свідчення заперечував Зедергеров, який наполягав, що біля Циганова був він сам, «а Глухова не было и где он находился не знает», тому на пожежу він, Зедергеров, побіг від Циганова сам, «а Глухой вслед за ним не бежал» і «при нем, Циганову, не был и в шалаше не лежал» [там само, арк. 81].

Обох звинувачених – Олексія Глухого і Карпа Циганова – вже на початку травня того ж року було етаповано в Київ до обер-коменданта Якова Єлчанинова. Їм загрожувала смертна кара через спалення, однак про їхню подальшу долю поки що нічого не відомо [там само, арк. 81].

Обставина, на яку варто звернути увагу, – це причини миттєвого поширення вогню містом і чималих (а для провінційної канцелярії – просто-таки катастрофічних) матеріальних збитків (про людські жертви у документах, на щастя, немає жодної згадки).

Головна причина полягала в тому, що ні міська влада в особі комісара і поліцмейстера Корнилія Капустянського, ні провінційна влада в особі воєводи Прохора Бавикіна, прокурора Івана Бушнева і воєводського товариша Семена Любашевського, ні міщани до такої події просто не були готові. Пожежа заскочила усіх зненацька.

По-перше, дахи більшості будівель, в тому числі провінційної канцелярії, арсеналу і складу з порохом(!), були вкриті соломою. Тому підхоплений сильним вітром вогонь стрімко поширився: «дворы, в коих соломяная кришка, чрез несколко дворов загорались, и по тому до канцелярии пожар так скоро дошел» [там само, арк. 7, 85]. Цейхгаузу, щоправда, вогонь не дістав.

По-друге, ні в кого в місті й у самій провінційній канцелярії не було найнеобхідніших протипожежних інструментів, передбачених Інструкцією 1722 р.: відер, простирадл, щитів. Більше того, «как ни в крепости, ни в близи оной ни адного колодязя не имеется, и как воду близ версты [близько одного кілометра. – С. П.] брать принуждены, почему в такой отдаленности воды в свое время пожара утушить и никакой помощи подать весма невозможно» [там само, арк. 6–6 зв.].

По-третє, складно не помітити нехіть міщан до активної боротьби з вогнем. На це вказував і місцевий прокурор: «Жители пожарных инструментов не толко не имеют, но их самих во время пожара, тож и бочек с водою очень мало было, […] жители в силе инструкции полицейскому, с каким инструментом в таком случае быть, не росписаны […] и люде ни малого к тушению пожара радения не имели» [там само, арк. 6 зв.].

Причину такої поведінки ізюмчан, напевно, слід убачати в політичних подіях, що незадовго перед цим відбулися на Слобожанщині, а саме – ліквідації у 1765 р. полково-сотенного устрою і введенні натомість загальноімперських порядків, зокрема подушного окладу для колишніх козаків. Провінційна канцелярія з її керівництвом була наочним уособленням цих змін і навряд чи викликала симпатію у місцевих мешканців. Уся документація стосовно розкладки подушного якраз і зберігалася в цій установі, а під час пожежі згоріла.

Причому, антипатію до нового керівництва виявляли не лише «прості» міщани, але й представники колишньої місцевої козацької старшини. Як уже з’ясовано, Корнилій Капустянський не надто переймався покладеними на нього обов’язками слідкувати за порядком і протипожежною безпекою у місті, що стало однією з причин неможливості за потреби швидко зупинити вогонь. Не поспішав він виконувати і розпорядження провінційної канцелярії від 12 квітня 1766 р. про негайне перекриття всіх солом’яних дахів ґонтом і черепицею, заборону міщанам топити влітку печі у приміщеннях, розпис міщан згідно Інструкції 1722 р. і придбання протипожежного реманенту [там само, арк. 7, 37]. Коли ж його призначили депутатом до комісії для розслідування причетності солдат до пожежі, то, пробувши на допитах кілька днів, колишній ротмістр відмовився від участі у подальшому провадженні справи, покликавшись на хворобу [там само, арк. 43–43 зв.]. Те ж саме зробили колишні сотник Дмитро Купчинов і полковий писар Федір Тимошенков [там само, арк. 45–53, 71–71 зв.]. Урешті-решт, Корнилій Капустянський повернувся до виконання своїх обов’язків і розслідування в середині травня завершили [там само, арк. 80–81 зв.].

Ще один важливий момент – збитки, завдані пожежею. З реєстрів згорілого в провінційній канцелярії майна та переписки провінційної канцелярії з Ізюмським комісарським правлінням дізнаємося наступне.

Повністю згоріли Ізюмська провінційна канцелярія і поруч з нею клуня з державною казною; Ізюмські комісарське правління і поліцейська канцелярія («а в них имелось покоев четыре») та комора з казною комісарства; садиба вахмістра Ізюмського гусарського полку колишнього підпрапорного Матвія Кобиленка («пять покоев, камора адна, сарай адин»); «изюмской жителки вдовы Мариї Диканской дом, в нем имелось два покоя; изюмской же жителки вдовы Марины Зеленской дом, в нем имелось три покоя, ледник адин, погреб адин да сарай адин; вышепоказанного священныка Иоанна Кудрицкого дом, в нем имелось покоев три, ледник адин, камора адна да сарай адин»; «дома» (шинки?) ізюмських соборної Преображенської («четире покоя, ледник адин, камора адна да сарай адин») і Покровської («два покоя, ледник адин да камора адна») церков; нарешті, шинок воєводського товариша Семена Любашевського («в нем имелось два покоя») [там само, арк. 18–18 зв.]. Маємо підозру, що згадані щойно «дома» удовиць Марії Диканьської і Марини Зеленської також були шинками.

Мал. 2. Свято-Преображенський собор у м. Ізюм. Сучасний вигляд

(Використано фото з електронного ресурсу http://ukrtour.org/poi/izjum)

Архів та скарбницю комісарського правління було врятовано у повному обсязі [там само, арк. 18 зв.]. А от провінційній канцелярії у цьому сенсі дуже не пощастило. Було втрачено архів колишньої Ізюмської полкової канцелярії за 1700–1765 рр.; архів Бригадної канцелярії Слобідських полків часів бригадирства Василя Капніста (1751–1757 рр.) і Дмитра Банческула (1757–1762 рр.) «з 751 по 763 годы без остатку»; прибуткові книги збору по Ізюмському дистрикту на Слобідський драгунський полк за 1733–1740 рр. та видаткові за 1733–1741 рр. і 1744–1750 рр., разом прибуткові і видаткові за 1760–1762 рр.; прибуткові і видаткові книги загалом по дистрикту за 1751–1759 рр.; книги подушного збору («окладные того ж дистрикта адним душам») за 1763 р. і 1764 р.; прибуткові і видаткові книги зборів з козацьких підпомічників і свойственників за 1765 р. [там само, арк. 23–26 зв.].

Ця інформація про втрачені в пожежі архіви дала нам нарешті відповідь на запитання, яке вже кілька років поспіль лишалося відкритим: чому фонд Бригадної канцелярії Слобідських полків (ф. 1817 Центрального державного історичного архіву України, м. Київ (далі – ЦДІАК України) містить справи виключно за 1762–1765 рр. (162 справи) та по одній справі за 1712 р. [16] і 1721 р. [15], хоча маємо достеменні відомості про функціонування цієї установи в 1750-х і на самому початку 1760-х рр.? Той факт, що документація установи, спродукована за бригадирів Василя Капніста і Дмитра Банческула, зберігалися в архіві Ізюмських полкової, а потім провінційної канцелярій, де й згоріла, не викликає подиву. Справа в тому, що Бригадна канцелярія знаходилася при квартирі бригадира. Василь Капніст був колишнім ізюмським сотником і мав в Ізюмі садибу [14, арк. 7 зв.], а Дмитро Банческул квартирував в сотенному містечку Ізюмського полку Змієві, тож їхні архіви й зберігалися при центральній місцевій установі.

Що ж до архіву Ізюмської полкової канцелярії, то згідно опису на сьогодні фонд установи (ф. 1722 ЦДІАК України) нараховує лише 65 справ, які охоплюють 1692–1765 рр.: 6 справ датовано періодом до 1700 р.; 20 справ – 1700–1710 рр. (головним чином 1701–1704 рр.); 10 справ – 1711–1720 рр.; 9 справ – 1721–1729 рр.; 1 справа – перепис Ізюмського Слобідського полку 1732 р.; по 1 справі за 1750 р., 1752 р. і 1757 р.; 16 справ за 1763–1765 рр. Не збереглося жодної книги вхідної і вихідної документації та журналів засідань полкової канцелярії; книг запису купчих, закладних і «разных сделок»; книг поданих чолобитних, рапортів і донесень. Для порівняння, фонд Харківської полкової канцелярії, який зберігся найкраще серед п’яти фондів слобідських полкових канцелярій, нараховує 1050 справ за 1665–1765 рр., серед яких близько 300 одиниць зберігання (справи №№ 739–1046) становлять книги і журнали.

Фонд Ізюмської провінційної канцелярії (ф. 1584 ЦДІАК України) також має сліди втрати документів за 1765 р., адже відповідних справ згідно опису фонду нараховується всього 14, з них 3 журнали засідань.

Отже, очевидними є втрати архівів Бригадної канцелярії Слобідських полків, Ізюмських полкової і провінційної канцелярій, спричинені пожежею 1766 р.

Однак чи не найважливішу статтю збитків становили втрати зібраних податків («казны»), які зберігалися в бочках і скринях у клуні поблизу провінційної канцелярії [10, арк. 19]. Спершу, як згадувалося, та рапортувала про тисяч дванадцять карбованців, які «в огне остались», внаслідок чого мідні й срібні монети поплавилися і їх вже у «слитках» довелося вибирати із землі, якою закидали вогонь, а потім «по оставшим ярлыкам, а коих ярликов нет, так же и горелую [«казну». – С.П.], щетом освидителствовать» [там само, арк. 2 зв., 19]. Таких злитків знайшли 8 фунтів (близько 4 кг) і провінційна канцелярія заявила вже про недостачу 388 крб. 21 коп. [там само, арк. 33, 35, 56 зв.]. У відповідь на це губернська канцелярія порадила пошукати «в земле еще слитков» і з’ясувати, «не разтощены ль каким другим случаем», та й загалом «приложить к сысканию тех денег в казну должное свое старание» [там само, арк. 56 зв.]. Землю на місці згорілої клуні знову пересипали, але результат був невтішним [там само, арк. 57]. Тоді провінційна канцелярія розіслала укази до підпорядкованих їй комісарств, аби всі були пильними і спостерігали «везде, а особливо в лавках и шинках», чи не буде хтось витрачати занадто багато грошей [там само, арк. 35 зв.]

Окрім архіву і грошей, в Ізюмській провінційній канцелярії згоріло чимало речей, які ще за два тижні перед цим (рапорт від 23 березня 1766 р.) канцелярія хотіла продати з публічного торгу як «ни на какие во оной канцелярии потребности не способные» [13]. Ці речі провінційному керівництву дісталися у спадок від колишньої полкової канцелярії. Ось їхній промовистий перелік: «Свердлов – 8; долот⁹ – 12; сенокосных кос – 5; с кос лому шматков – 9; косных наперстков – 22; скребниц конских – 2; седло драгунское – 1; перевес с медною оправою – 1; сума драгунская с перевесью – 1; ладунка з лосинным ремнем – 1; тарелка оловянная – 1; селетры бочонок – 1; сундук старой – 1; сумы переметные – 1; подков конских – 8; ухналей¹⁰  – 40; жесть адин шматок – 1; блейвасу¹¹ фунтов – 8; бочка коровья масла, оставшаго от разграничения, – 1; деревяных ушатов¹² – 10; водоносных ведер – 15; погонов ламаных – 4; пряжок перевязных – 2; палашей¹³ – 2; бочок на каргах¹⁴ – 10; водонозныих карг двуколесных – 2; шиб, купленных в канцелярию на окна, – 80; чугунных котлов, кои присланы ис Купенского камисарства, вырванных с винокурни топольского священика Савинова, состоящей в запрещенной по вынному курению в слободе Тополях¹⁵, – 3» [10, арк. 27–27 зв.].

***

Пожежа, а потім Світлий тиждень, зупинили роботу Ізюмської провінційної канцелярії на місяць – до 12 травня 1766 р. [там само, арк. 88–88 зв.]. Тимчасово канцелярію облаштували в будинку священика ізюмської Преображенської церкви Якова Бужинського (літера «Ж» мал. 1), а вцілілу у вогні казну заховали на тому ж подвір’ї у погребі (літера «З» мал. 1) [там само, арк. 19 зв.]. Нова садиба загалом відповідала потребам канцелярії, адже складалася з «строения для приказных служителей – адин покой с комнатою, а в другом присудственному месту [бути. – С.П.], да чрез сены два покоя с комнатою, в коем должно быть подушному збору с определенными счетчики, да на дворе для разных поклад два анбара и для колодников изба з сенмы, да для караула изба ж» [там само, арк. 74–74 зв.]. Як наслідок, вже 31 травня того ж року з дозволу губернської канцелярії після торгу з отцем Яковом, який не захотів уступити ні копійки, садибу було викуплено за 100 крб. [там само, арк. 107, 123]. Щоправда, ще до середини жовтня тривав ремонт нових приміщень: було перекрито дахи, відремонтовано старі й встановлені нові груби й печі [там само, арк. 128–139]. А у вересні наступного, 1767, року перебудували приміщення для колодників і караульних гусар (літера «Н» мал. 1) [12].

Однак халепи з Ізюмською провінційною канцелярією траплялися і на цьому, вже новому, подвір’ї. Уночі проти 7 жовтня 1767 р. «из содержащихся при оной канцелярии под караулом колодников ч[е]л[о]в[е]к Петр Леонтьев, Семен Петренко, Иван Золотарев, Степан Белишев, Филип Удовиченко и Антон Симонов в полночь после обходу с караулной избы, подкопавши под призбу¹⁶ и оставя им ис ных три ч[е]л[о]в[е]к калодки неразбытие, неведома куда бежали» [11].

Загалом же 1766 р. у питанні пожеж був для Ізюму й підпорядкованої йому провінції нещасливим. 29 жовтня в десятій годині вечора за форштадтом¹⁷ сталася пожежа в садибі Клима Гусака. Постраждалий свідчив, що надвечір чув гавкотіння собак і бачив як ті погналися за кимось через його тік («гумно»), а за кілька годин, «в которое время он и домашние ево все уснули, […] сабаки ево весма стали лаять и вкричало на дворе дважды, что горите, каторой голос он […] чрез сон услыша, возбудился и отворив комнатное окошко усмотрел, что дому ево с причелка¹⁸ крыша горит[…]. В тож-де время в доме его огня не было, и тот зажог не от его дому учинился, […] а от кого то злодейство учинено, он не ведает» [10, арк. 146–146 зв., 151].

А це уривок з рапорту виконуючого обов’язки коменданта містечка Тору Олександра Змєєва до Ізюмської провінційної канцелярії: «Сего ноября под 7-е число учинился близ Торской крепости и соляных завод¹⁹ на форштате пожар. И по приходе моем с начала случился быть торской атаман Алексей Шестопал, безчуставенной пъян, и кричал случившимся обывателям оного пожара не тушит, и сказывал, чтоб горело, зачем во оном дворе, в коем тот пожар зделался, разпространился пламень и обнял того двора все жиле. И при том усмотрено мною на оном пожаре людей весма малое число, да и те некоторые стоят без ведер и тапаров празно, а что принадлежит до пожару инструментов, яко то крючьев, вил и протчего, ничего не находилось. По приходе протчих офицеров с принуждения оного атамана по обнятии пламенем, как выше значит, того жиля, обывателми едва сыскать могли принадлежащие до пожару инструментов, но и с тех толко два крюка, и те за несмотрением атаманским неисправные, как на том же пожаре один в скорости изломился, а оставшим одним крюком по приказанию моему и протчих офицер оную хату из сенцами в то ж время разломали и разломанное по тихости ночи утушили» [там само, арк. 148]. Однак, як з’ясувалося, стосунки між комендатурою Торської фортеці й отаманом Шестопалом були зіпсутими вже до цього, адже за те, що отаман не дозволив офіцерам рубати громадський ліс, його було нещадно побито [там само, арк. 152–152 зв.]

***

Беручи загалом, інцидент з ізюмською пожежею 1766 р. наштовхує на певні роздуми. У ширшій перспективі, цей випадок, як і ситуація з торським отаманом Олексієм Шестопалом, є лише поодинокими прикладами тих негараздів, з якими зіштовхувалися міщани через постої. Як уже зазначалося, можемо спостерігати й неприйняття слобожанами нових порядків, що в 1765 р. прийшли на зміну звичному для них козацькому устроєві краю. Якщо ж зосередитися виключно на подіях самої пожежі, то маємо колоритну замальовку побуту українських міщан другої половини XVIII ст. Усі деталі свідчать, що за своїм наповненням їхній побут лишався глибоко сільським, мало чим відрізняючись (та й відрізняючись взагалі?) від побуту мешканців навколишніх слобід. А це, у свою чергу, сигналізує і про відповідну ментальність.

1. Еліта Слобідської України. Списки козацької старшини 60-х рр. XVIII ст. / Передм., упоряд. С. П. Потапенко. – К., Х., 2008. – 496 с.
2. Загоровский В. П. Изюмская черта. – Воронеж, 1980. – 238 с.
3. Маслійчук В. Л. Балаклійський полк (1669–1677 рр.). – Х., 2005. – 67 с.
4. Маслійчук В. Л. Козацька старшина Харківського слобідського полку 1654–1706 рр. – Х., 1999. – 124 с.
5. Материалы для истории колонизации и быта степной окраины Московского государства (Харьковской и отчасти Курской и Воронежской губерний) в XVI–XVIII столетиях / Сост. Д. И. Багалей. – Х., 1890. – Т. 2. – 438 с.
6. Полное собрание законов Российской империи. – Санкт-Петербург, 1830. – Т. 6. – 817 с.
7. Полное собрание законов Российской империи. – Санкт-Петербург,1830. – Т. 10. – 990 с.
8. Полное собрание законов Российской империи. – Санкт-Петербург, 1830. – Т. 17. – 922 с.
9. Тихомиров М. Н., Епифанов П. П. Соборное уложение 1649 года. – М., 1961. – Електронний ресурс: http://www.hist.msu.ru/ER/Etext/1649/10.htm (перевірено 14.10.2011).
10. Центральний державний історичний архів України, м. Київ (далі – ЦДІАК України), ф. 1584, оп. 2, спр. 35, 157 арк.
11. ЦДІАК України, ф. 1584, оп. 2, спр. 89, 47 арк.
12. ЦДІАК України, ф. 1584, оп. 2, спр. 125, 38 арк.
13. ЦДІАК України, ф. 1710, оп. 2, спр. 164, 2 арк.
14. ЦДІАК України, ф. 1722, оп. 1, спр. 57, 1309 арк.
15. ЦДІАК України, ф. 1817, оп. 2, спр. 1, 132 арк.
16. ЦДІАК України, ф. 1817, оп. 2, спр. 2, 119 арк.

1. Цей текст було виголошено як доповідь на Міжнародній науковій конференції «Джерела локальної історії. Культурний побут міщан XVIII – першої половини ХХ ст.» (Київ, Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, 30-31 травня 2012 р.).
2. Оскільки видавець цієї «Інструкції» Д. І. Багалій [5, с. 295–318] не вказав точну дату (місяць і число) затвердження її Слобідсько-Українською губернською канцелярією, то достеменно невідомо, цей документ з’явився до чи після ізюмської пожежі 1766 р.
3. Черепиця – керамічний покрівельний матеріал, як правило, у формі пластин.
4. Ґонт – покрівельний матеріал з дерева у формі дощечок чи пластин.
5. «Крепостной полисад» (правильно рос. «палисад») – дерев’яний частокіл, яким обносили фортецю.
6. Сени (рос.; укр. «сіни») – невелике вхідне приміщення до хати.
7. Палісадник – частина подвір’я між будинком і дорогою, відмежована огорожею.
8. «Пристрастный расспрос» або «расспрос с пристрастием» – допит із застосуванням тортур.
9. Долото – інструмент для буріння.
10. Ухналь (укр., рос.) – спеціальний плаский цвях для прибивання підков.
11. Правильно «блейвейс» (укр., рос.) – свинцеві білила.
12. Ушат (рос.) – діжка.
13. Палаш (укр., рос.) – пряма довга важка шабля з широким лезом, загостреним на кінчику з обох сторін.
14. Маються на увазі бочки на возиках.
15. На Слобожанщині винокуріння було дозволено українцям тільки в українських містечках і слободах. Із 1765 р. військові обивателі, які користувалися цим правом, мали сплачувати 95 коп. подушного [8, с. 188]. Слобода Тополі перебувала у складі колишньої Кам’янської сотні Ізюмського полку, а з 1765 р. – Куп’янського комісарства Ізюмської провінції Слобідсько-Української губернії і належала до «запрещенных мест», тобто поселень, де винокуріння було заборонено.
16. Призьба (укр.) – невеличкий зовнішній виступ у вигляді земляного насипу під однією чи кількома стінами будівлі, поширений в українському народному житловому будівництві.
17. Форштадт (укр., рос.) – передмістя.
18. Причілок (укр.) – звис даху на торцевій частині будівлі, влаштований на підпірках часом із великим виносом. Призначався для захисту стін від сонячного перегріву і сприяв інсоляції житла в ранні години, також використовувався для господарських і побутових потреб. Був поширений в українському народному житловому будівництві.
19. Біля Тору знаходилися великі соляні промисли.