Мене завжди дивував дисонанс між створеним Іваном Кедриним-Рудницьким за життя та пам’яттю про нього. Мирослав Прокоп колись так сказав про героя цього нарису: «Говорити про життя Івана Кедрина означає говорити про історію українського народу в ХХ столітті» [1]. І тут ідеться не тільки про його довголітнє життя, яке розпочалося в 1896 році в Ходорові, а закінчилося в 1995 році в Нью-Джерсі, і не про те, чого він був свідком і в чому брав участь, а про те, що він зробив і чим завдячує йому українська журналістика, суспільна думка і культура. Мої зацікавлення непересічною постаттю Кедрина підтримали Роман Шпорлюк і Анджей Фрішке. Тим більше, що дотепер його біографія, безпосередньо пов’язана із найвизначнішими подіями сучасного йому світу, викладена у заледве кількох неповних енциклопедичних гаслах. Я свідомий того, що, розчинаючи дослідження постаті Рудницького, я стою, з одного боку, перед його величезною спадщиною, а з другого, – перед надзвичайно складною історією українського народу в ХХ столітті. Тим не менш, я хотів би зосередитися на одному із аспектів його біографії, представити читачеві Кедрина як «патріарха української журналістики».  

Багатий письменницький доробок Кедрина-Рудницького розпорошений по кількох книжках, кількох десятках газет і журналів, кількох тисячах статтях. Цей титан праці писав навіть до корабельної газети попри морську хворобу, яка страшенно вимучувала тих, хто еміґрував за океан, а пером він володів до останніх днів свого життя. З якими середовищами, викликами і клопотами була пов’язана його журналістська кар’єра? У цій статті я намагатимуся дати відповідь на це запитання.

Витоки

Іван Рудницький з’явився на світ в інтелігентській родині. Батько, також Іван, працював нотаріюсом. Мати Іда Шпіґель, єврейського походження, виховувала дітей в українському дусі. Стопами батька у виборі фаху пішов Володимир, Михайло став професором у галузі літературознавства, Мілена – політиком і діячем жіночого руху, Антон – музикантом. Освіту молодий Рудницький здобув у Львові. Йому не вдалося потрапити на медичні студії, оскільки розпочалася війна і його забрали служити до австрійської армії. Після втечі з російського полону він навчався у Києві на історично-філософському факультеті. Як освітній працівник підробляв в газетах «Громадське Слово» і «Промінь», пишучи і коректуючи репортажі. Вступив до армії Української Народної республіки (УНР), де працював коректором у воєнному журналі «Ставка». У липні 1920 року опинився у Відні, де протягом трьох років співпрацював з тижневиком «Воля», що підтримував УНР на еміґрації, як автор «Хроніки». Саме там він вперше використав псевдонім «Кедрин». Розпочав навчання на філософському відділенні Віденського університету, де історія була головним предметом. Був учасником студентської організації «Січ».  

«Діло»

Повернувшись до Львова, у вересні 1922 року Кедрин потрапив до редакції газети «Діло». Ідею Дмитра Палієва взяти Кедрина на роботу підтримав Дмитро Левицький, а рекомендацію Рудницькому дав Євген Коновалець. Газета виникла в 1880 році як реакція народовців на москвофільське «Слово». У міжвоєнній Польщі вона була частиною україномовної преси, яка наприкінці 1930-х років складала 4,6% від усіх назв періодичних видань, що виходили у межах країни. Серед інших українських друкованих видань на політичні теми можна назвати: «Громадський Голос», «Наше Життя», «Українська Нива». Втім, на той час домінували релігійні газети, паралельно також видавалися освітні й економічні. Кедрин зараховував «Діло» до трьох найвпливовіших українських газет в світовому масштабі з огляду на її поступовість, всеукраїнський характер, провідну роль у формуванні політичної думки й пропагування демократії. Поряд із львівським виданням він називав київську «Раду» Євгена Чикаленка і «Свободу» в США. З плином років Кедрин пригадував, якою сприятливою була атмосфера, що панувала в редакції довоєнного «Діла», яка була далекою від політичних утисків з боку роботодавців.  

З пієтетом згадував він багатьох журналістів «Діла», а чи не найбільше поціновував Василя Панейку й Івана Німчука. При цьому він стверджував, що редагувати «Діло» було тяжкою справою. Журналісти перебували «між молотом польської цензури і ковадлом революційного підпілля» [2]. В 1925 році він був звільнений з роботи, що було необхідним з огляду на залагодження конфлікту з Володимиром Бачинським. Деякий час він писав до журналу «Наш Прапор» і «Український Голос». За кілька місяців він повернувся до Львова, де почав виконувати обов’язки варшавського кореспондента «Діла» і прес-секретаря Українського націонал-демократичного об’єднання (УНДО). Оскільки Рудницький вільно володів німецькою мовою, він став кореспондентом «Ost-Europeische Korrespondent» в Кеніґсберзі. Тут він розпочав співпрацю із Спілкою варшавських журналістів. Із редакцією «Діла» він на той час підтримував контакти телефоном. В другій половині 1920-х років він на громадських началах працював на посаді секретаря Товариства письменників і журналістів ім. Івана Франка і був його дійсним членом.

«Мета»

В другій половині 1930-х Кедрин та редактори «Діла», побоюючись того, що польська влада закриє українські газети, разом із Володимиром Кузьмовичем, Остапом Луцьким і Михайлом Галушиським здійснили візит до митрополита Шептицького з проханням створити і профінансувати новий тижневик «Мета» на чолі з редактором Кузьмовичем. Часопис мав стати органом створеного у жовтні 1930 року Українського католицького союзу (УКС). З ідеологічного боку часопис спирався на думки В’ячелава Липинського про те, що нація може існувати, посідаючи територію, державу і християнську культуру.  Однак «Мета» швидко втратила своє значення, оскільки легальна українська преса відродилася.

З поляками

Кедрин розпочав співпрацю із «Польсько-українським бюлетенем» («Biuletyn Polsko-Ukraiński») на чолі із редактором Влодзімєжем Бончковським, «Тижнем» («Tydzień») Станіслава Туґута, «Бунтом молодих» («Bunt Młodych») і «Натіо» («Natio»). В 1938 році він так пояснював свою заанґажованість у польсько-українські справи, пов’язаних із пресою: «Українці, які мають можливість користуватися виключно польськими часописами, повинні рішучо скористатися тим, аби інформувати читачів-поляків про свої болячки, про свої прагнення і про свої вимоги» [3].

Він вважав, що його праця, попри найщиріщі пориви, не могла принести позитивного результату: «Я не вірю, аби будь-який часопис, який містить найгарніші і найрозумніші статті, міг би бодай  зрівноважити настрої, які творяться завдяки щоразу більш  далекогляднішим актам практичної державної політики, яка йде врозріз з лінією [цього] часопису» [4]. Однак завжди для Кедрина найважливішим до війни залишалося «Діло», яке він вважав зразком для наслідування для усіх українських газет, що виходили пізніше під німецькою окупацією чи на еміґрації.

У «Краківських вістях»

Як багато українців зі Східної Галичини, що стали перед лицем загрози з боку Совєтів, Кедрин втік на захід до Кракова.  Він згадував, що від одного зі своїх колег одразу ж дістав пропозицію працювати в «Ілюстрованому щоденному кур’єрі» («Ilustrowany Kurier Codzienny»), але змушений був відмовитися через антиукраїнське скерування цього часопису до війни. Тому він зайнявся писанням до Прес-агентства Генерального губернаторства. Він перекладав українською мовою тексти з німецької преси. Він обертався тоді в колі таких осіб як Юрій Старосольський, Ольга Кузьмович, Іван Німчук, Марія Струтинська, Роман Купчинський, Михайло Хом’як. В той час він писав під псевдонімами «Homo Politicus» чи «І. Ірук». Збірник його статей цього періоду був опублікований в 1940 році під назвою «Причини занепаду Польщі». З газетою він співпрацював до літа 1944 року. В 1974 році, видавши з колегами в Джерсі книжечку про тогочасну українську пресу, вони спільно визнали, що «Від 1939 року українська преса на всіх етнографічних землях є тількі мовою українська, але змістом і духом є чужа й навіт ворожа українському народові, є знаряддям окупаційної власті» [5].

Австрійський період

Після війни він працював в Австрії, спочатку на залізничній станції. З часом отримав посаду вчителя історії, німецької мови і літератури в українській гімназії при Братстві Св. Андрія в Інсбруці. Також він виконував обов’язки заступника, а згодом і голови Українського Центрального допомогового об’єднання Австрії (УЦДОА). Протягом цього часу Кедрин писав до лондонської «Української думки», яку видавали мельниківці, редактором якої був Мирослав Семчишин. Деякі статті журналіста без згоди автора на це передрукувала «Свобода». Щодо фінансових справ, то не дуже тоді щастило з цим Кедринові, тому він співчував її редакції. Часописом, з яким він був пов’язаний ще до виїзду з Австрії, став «Овид» Миколи Денисюка.

Перші кроки в США

Кедрин-Рудницький покинув Європу разом зі своєю дружиною Марією (вони взяли шлюб в 1929 році) в липні 1949 року. В Америці він на початку зупинився у брата Антона. Працював робітником на фабриках в Філадельфії і Нью-Йорку. Одразу ж вступив до Злученого українського американського допомогового комітету (ЗУАДК).   

Першим періодичним виданням, на шпальтах котрого Кедрин вперше з’явився в Америці, були «Вісті Братства Колишніх Вояків І Української дивізії Української народної армії», відомі під скороченою назвою «Вісті Комбатанта». Спочатку вони публікувалися як «Бюлетень» до «Свободи», а вже з 1958 року стали незалежним «Голосом Комбатанта» і врешті «Вістями».  Кедрин-Рудницький тісно співпрацював тоді з Любомиром Ортинським, ген. Аркадієм Валійським і Романом Купчинським. В 1951 році коротко писав до «Соборної України», яку в Парижі редагували Роман Голян і Михайло Добрянський.

«Свобода»

Українська преса на той час функціонувала в Америці вже добрих кілька десятків років. Перші ініціативи були справою духовних осіб (Акафій Гончаренко, Іван Волянський). Газети друкувалися різними алфавітами: варіантами української, русинської та українсько-російської мови. Редакції представляли різні погляди на місце українців серед інших слов’янських народів. Часописом, зорієнтованим на українськість, стала заснована Григором Грушкою в 1893 році в Джерсі «Свобода». Загалом протягом 1896–1984 років в США виходило друком понад 200 українських газет і часописів.

Друга історія Кедрина з нью-йоркським часописом успішно розпочалася в 1953 році. Спочатку його тексти з’являлися на його шпальтах як передруки із «Діла». Перший з них потрапив у друк, видається, 1922 року. Після війни Кедринові запропонував роботу головний редактор «Свободи» Лука Мишуга, з яким Рудницький познайомився у Відні приблизно в 1920 році в будинку своєї сестри Мілени. Ростислав Хом’як вважає, що саме після прибуття до Америки Кедрин став журналістом (англ. hard-news reporter), будучи до того часу радше публіцистом (англ. commentator). Фактично його робота була пов’язана із редагуванням газетних нотаток, а також т.зв. «редакційних колонок» (editorial), тобто текстів  без підпису на другій сторінці газети про найважливішу інформацію з усього світу. Інколи він також писав авторську статтю чи щотижневий фейлетон. Однак він вважав, що цього замало, аби газета мала необхідний колорит, аби вона не ставала нудною. На заваді реалізації ідей ставало непорозуміння, яке виникло між ним і наступним головним редактором Антоном Драганом.

Мрії

Попри відносне задоволення своєю роботою у «Свободі» Кедрин продовжував мріяти про створення чогось на зразок довоєнного «Діла», яке до цього часу було для нього газетою, наближеною до ідеалу. Такі часописи, як-от лондонський «Визвольний Шлях», американські «Вісник» і «Тризуб», мюнхенська «Сучасність» були, на думку Кедрина, занадто підпорядковані тій чи іншій «партійній» лінії. Ще наприкінці 1970-х він був переконаний, що українська діаспора не має такого часопису, який би тішився загальною авторитетністю та презентував й, водночас, формував громадську думку. На зламі 60-х і 70-х років знайомий запропонував Рудницькому створити політично незалежний журнал. Він мав представляти правоцентристську ідеологію і залежати тільки від редакційної колегії, а не від партійної доктрини. Був складений проспект і кошторис, однак ідея далі так і не знайшла свого втілення.

Інші ініціативи

У повоєнному житті ініціативи проявлялися в багатьох напрямках. Мова йде, наприклад, про участь у співзаснуванні в 1950 році Союзу українських національних демократів (СУНД) і його друкованого органу «Бюлетеню СУНД», відродження Українського національного дому в Нью-Йорку в 1952 році, діяльність  в Українській національній раді (УНРада), Українському національному союзі (УНСоюз), Українському конгресовому комітеті Америки (УККА), Науковому товаристві імені Тараса Шевченка (НТШ), а в журналістиці це передусім перебування з 1952 року  на посадах в найвищому керівництві Спілки українських журналістів Америки (СУЖА), де він був одним із засновників. Він головував на американському (І і ІІІ), а також І Світовому з’їздах українських журналістів (1967). Спілка, окрім того, що ініціювала з’їзди, видавала «Українського журналіста», щороку організовувала «Бали української преси», конкурси, видавала книжки. В середині 70-х років Кедрин займався протягом чотирьох років на прохання УККА редагуванням «Конгресових Вістей». Як редактор він підтримував контакти із канадськими часописами: «Українськими вістями» і «Новим шляхом», де він вів власну рубрику під назвою «Листи з Америки». Від моменту створення в 1979 році Ради прихильників УНРади було створено «Трибуну», до редакції якої ввійшов і Кедрин.  

Рудницький вийшов на пенсію в 1973 році. Незважаючи на це, він щодня до обіду приходив до редакції «Свободи», аби покласти на стіл написану вдома статтю. Він так робив до останніх тижнів свого життя, яке закінчив у лікарні в Нью-Джерсі. На надгробку померлого журналіста в Баунд-Брук, згідно із його проханням, викарбовано символ фаху Кедрина – гусяче перо.

***

Величезна кількість наведених назв часописів, з якими була пов’язана особа Кедрина-Рудницького, це тільки вступ до роздумів на тему цієї ж постаті. Питання, яке ладне зірватися з вуст саме в цей момент: про що писав Кедрин і якими були його погляди? Журналістика була основним його заняттям, однак, якщо ми звернемо увагу, він одночасно був і політиком, і дослідником української політичної думки, і суспільним та греко-католицьким діячем, речником польсько-українського порозуміння,  поціновувачем і колекціонером витворів мистецтва, то зрозуміємо, які широкі горизонти відкриває для дослідження його спадщина.

[1] Hadzewycz R. Dean of Ukrainian journalist Ivan Kedryn-Rudnytsky feted in New York. –  “The Ukrainian Weekly”. –  № 45. –  1993.  –  Р. 3.  
[2] Кедрин-Рудницький І. У межах зацікавлення. – Нью-Йорк, 1986. – С. 243.
[3] Цитата польською мовою за:  Kedryn I. Pro domo sua. –  “Biuletyn Polsko-Ukraiński”. – 1938. – № 7. – S. 71, 72.
[4] Цитата польською мовою:  Kedryn I. Dwie uwagi. – “Biuletyn Polsko-Ukraiński”. –  1933. – № 1. – S. 10.
[5] Тернопільський Й. Л. Українська преса з перспективи 150-ліття. – Джерсі-Сіті, 1974. – С. 8.