Про історика Лева Олександровича Окиншевича (1898-1980), як нещодавно влучно завважив молодий український колега, «в українській історіографії … написано замало, а в білоруській, здається, взагалі нічого»¹. Так, дійсно нічого. Цього науковця, слушно названого в тій-таки публікації «істориком українським і білоруським», пострадянська Білорусь так досі й не повернула. Лише білоруська еміграція належно цінувала свого професора – правочинного члена Білоруського інституту науки й мистецтва, якому 1951 року навіть було запропоновано очолити БІНіМ, однак Окиншевич мусив ввічливо відмовитися від цієї посади.

Заслуга Лева Окиншевича перед білоруською історіографією лежить не стільки у кількості його праць (а це так само немалий доробок: із близько 120 наукових публікацій історика 27 було надруковано білоруською мовою або про Білорусь), скільки у вартості написано. Працями цього дослідника було закладено принципові для білоруської національної історіографії позиції й поставлено важкі й досі актуальні питання. Окиншевич цілком компетентно розмірковував про цивілізаційну приналежність Білорусі, показуючи її як поле змагання західних та східних цивілізаційних упливів². У публікаціях про Велике Князівство Литовське, аби історично зафіксувати єдність історичного континууму, пізніше розділеного окремими назвами, він намагався запровадити словосполучення «Литва-Білорусь» й виразно наголошував на автохтонному характері державності ВКЛ. «Велике Князівство Литовське не було для кривіцького народу чимось чужим, якоюсь владою зовнішніх завойовників»³. Одним із перших – із посиланням на Івана Лапу та Василь Дружчиця – він усюди підкреслював, що Велике Князівство Литовське й після Люблінської унії «не втратило своєї державної природи»⁴, а й надалі залишалося окремою державою. Навряд чи хтось іще із наших істориків настільки уважно ставився до білоруської термінології, до мови нашої історії, як Окиншевич. Чого вартий лише його критичний розбір правничої термінології котру 1927 року видав Інститут білоруської культури⁵. Знаючи багатство старобілоруського письменства, історик прагнув заміняти русизми місцевими еквівалентами. У своїх текстах він, наприклад послідовно запроваджував «позву» замість «іска», «мытню» замість «таможні», «грамаду» замість «абшчыны», «гасподу» замість «ізбы»⁶, писав про вальний сейм як про «двухгасподны парлямент», що складався з «пасольскай гасподы» й сенату тощо.

Така уважність Окиншевича до мови невипадкова. Як справжній історик, він фокусував увагу на особливостях і національних відмінностях кожного народу. Це була його програмова позиція. Через наявність відмінних рис національних спільнот, писав дослідник, і «історичний розвиток кожного окремого народу певною мірою йшов окремими особливими шляхами»⁷. Через це історія має досліджуватися, вивчатися й викладатися так, як вона й постає – з урахуванням усіх індивідуальних особливостей. «Увага до окремих і своєрідних відмін і рис чисто національного характеру робить таке вивчення, дослідження й викладання єдино правильним»⁸.

Як ми вже добре знаємо нині, однією з особливостей білоруської минувшини була відсутність білоруського козацтва. Авторство цього відкриття можна приписати Леву Окиншевичу – першому дослідникові організації білоруських козаків як феномену нашої історії.

Іще у другій половині 1920-х рр., почавши активно друкуватися в «Полымі», він першим виступив із поважними розвідками з історії козацтва в Білорусі в середині XVII ст. (маю на увазі передусім статті «Козацтво на Білорусі»⁹ й «Білоруське козацтво в українській історіографії»¹⁰). Уже як визнаному фахівцеві на початку 1930-х рр. Білоруська академія наук замовила йому велику монографію про білоруське козацтво й окремий том архівних матеріалів¹¹. Науковець активно взявся за справу, але встиг підготувати лише три перші розділі – завершити справу йому завадили більшовицькі репресії. А потім, під час війни, усе зібране й написане загинуло. Через німецьку бомбу згорів будинок Окиншевича. «При цьому загинула вся моя бібліотека, усі наукові записи, конспекти, рукописи. Загинула сумлінна праця багатьох років. Загинули всі знайдені мною й старанно переписані матеріали з історії білоруського козацтва», – скрушно згадував він на еміграції¹².

Але й те, що встиг надрукувати історик, не втратило своєї ваги, бо глибше за нього спеціально козацтвом Білорусі дотепер ніхто не займався. То що ж у його працях досі заслуговує на нашу увагу?

Перш за все, слід відзначити, що відкриваючи феномен білоруського козацтва, Окиншевич ніяк не пов’язував козацький рух із селянськими повстаннями проти панів, як це зазвичай робила російська наука. «Коли стати на цю точку зору, то не існування козацьких формувань у Білорусі слід оцінювати як свідчення якоїсь особливої політичної пасивності білоруського селянина. Насправді ж було далеко не так», – писав він¹³. З іншого боку, для Окиншевича козацтво в Білорусі – це зовсім короткий епізод нашої історії. І породив його не 1648 рік, який радянською історіографією звично трактувався як початок визвольної війни українців і білорусів. Історик бачив у білоруському козацтві самостійну організацію лише в період полковництва Костянтина Поклонського (Канстанціна Паклонскага) – від серпня 1654 до травня 1655, – допоки московський цар не підпорядкував його українському наказному гетьманові Іванові Золотаренку. Після повернення Поклонського на бік Речі Посполитої панами ситуації в Білорусі стали українські козаки, а білоруське козацтво продовжило існування в якості частини українського. Його центром стало містечко Чауси, а лідером – український полковник Іван Нечай. Остаточно ж білоруське козацтво припинило своє існування після підписання переяславських статей 1659 року й захоплення московським військом Старого Бихова – фортеці, у якій сидів Іван Нечай.

Друге що особливо варто підкреслити: Лев Окиншевич ніколи не ставив знак рівняння між українським козацтвом і козацьким рухом у Білорусі, ніколи не переносив «Хмельниччини» на землі Білорусі, іншими словами – не робив того, на що зважуються в наш час окремі білоруські історики. Для нього козацтво в Білорусі – це «білоруський соціальний рух, пов’язаний із українською соціальною революцією за Богдана Хмельницького»¹⁴, це «селянські повстання в Білорусі в час Хмельниччини в Україні»¹⁵, але аж ніяк не те ж саме, що й в Україні. У організації білоруського козацтва знайшов вияв «соціальний і національний рух білоруського селянства»¹⁶, але воно не було самодостатнім явищем нашої історії: історик ясно писав, що «рух і організації білоруського козацтва були вислідом української революції середини XVII ст.»¹⁷, що воно – «цікавий наслідок упливу української революції Богдана Хмельницького»¹⁸. Тобто, наслідок зовнішнього впливу, а не власний витвір.

То чому ж Білорусь не створила власної козацької організації? Ця істотна історична відмінність між Україною й Білоруссю виникла передусім через їхні природно-географічні відмінності. «Військова козацька організація – це оригінальний наслідок особливих умов у незаселених широких степах», де «степове повітря робило кожного вільним»¹⁹, – відзначав історик. Але у вільному «дикому степу» чаїлося й багато небезпек, що змушувало людей створювати постійні формування. Це й дало початок організації козацтва. У Білорусі ж умови були цілковито іншими. «Здавна заселена постійним населенням, територія Білорусі зберігала свої сталі форми життя. Села, містечка й міста тут стояли віками. Тут, у постійній праці у рідному кутку мешкало покоління за поколінням. Через те триб життя тут був зовсім інакшим, ніж широке, із розмахом, але, разом із тим, повне неспокою життя привільної України»²⁰. Варто згадати, що й Матвій Любавський писав про цю ж особливість Литви й Білорусі, кажучи, що вони «сиділи на старому корені», що «громадські зв’язки й відносини тут були більш стійкими й міцними, ніж на Північно-Східній Русі»²¹, не кажучи вже про південну Україну. У цьому сенсі Білорусь «стояла в одному ряді з країнами Західної Європи», – зазначав Окиншевич.

Леву Окиншевичу належить і авторство тези про «незалежницьку» програму білоруського полковника Костянтина Поклонського. На його думку, Поклонський планував «організувати в Білорусі окремий державний організм»²². Певно, наявні матеріали давали йому достатньо підстав вважати, що напрямком політики Поклонського «було відокремлення зайнятих московськими й українськими військами земель у окрему (нехай і залежну від Москви) державну одиницю»²³. Пізніше дослідник уточнив, що Поклонський хотів бачити в козацькій Кривиччині²⁴ державну організацію, подібну до України й рівноправну з нею – «таку ж, залежну від Москви, але, у той самий час, організовану у власний господарський організм одиницю»²⁵. Це й викликало запеклий конфлікт білоруського полковника з українським гетьманом Іваном Золотаренком: Хмельницький, натомість, планував включити ці землі до свого гетьманату. Цікаво, що безсумнівні тенденції до створення «автономної організації козацької Білорусі»²⁶ Окиншевич бачив і в діяльності полковника Івана Нечая, хоч і називав його провідником українського козацтва²⁷. Тепер можна хіба що гадати що було у втраченому архіві Окиншевича і наскільки аргументованими виглядали б ці міркування у підготовлюваній ним монографії про козацтва Білорусі. Принаймні, вони б не залишилися красивими деклараціями.

За ідею «білоруського козацтва» в середині 1930-х рр. Лева Окиншевича гостро покритикував Василь Щербаков який у своїх працях так само зачіпав тему козацького руху. Увагу більшовицького академіка привернули саме опубліковані в «Полымі» статті «Козацтво на Білорусі» та «Білоруське козацтво в українській історіографії». Щербаков писав: «Тут Окиншевич прямо ставить питання про те, що козацтво в Білорусі й зокрема такі його лідери, як Поклонський і Нечай, були нічим іншим, як виразниками національних білоруських інтересів. Цілком зрозуміло, що це недоречність, що ніякого національного руху не було й не могло бути тоді в Білорусі». Зводячи все до класової боротьби, він продовжував уже цілком прокурорським тоном: «Поклонський /…/ був виразником інтересів шляхти, його спроби організувати білоруське селянство були нічим іншим, як прагненням відстояти інтереси цієї шляхти, очолити селянський рух із метою врятувати її становище, а по-друге, поживитися в процесі керування козацтвом»²⁸.

Таку критику важко визнати за коректну. Та Окиншевич і не пов’язував козацький рух із «національними білоруськими інтересами» в сучасному розумінні, а слово «національний» використовував скоріше у територіально-етнографічному сенсі. Він писав, що в цій війні повстанці лише «прикривалися боротьбою за віру»²⁹, що релігійні мотиви, про які так багато говорилося в радянській історіографії, були «лише прикриттям національних змагань, у основі яких… лежали економічні причини»³⁰.

«Козацтво в Білорусі не могло проіснувати довго», – констатувалося і в праці Щербакова. Але причиною цього називалося інше: «Інтереси його верхніх шарів перебували в різких суперечностях із рештою населення країни»³¹. Але ж і в Україні політика козацької старшини далеко не збігалася з інтересами загалу людності, що, однак, не перешкодило українському козацтву проіснувати до ліквідації гетьманщини російською владою наприкінці XVIII ст. Так що Лев Окиншевич і в цьому виявився ближчим до правди.

Уперше опубліковано білоруською мовою в журналі «Запісы Беларускага інституту навукі і мастацтва»  (Т.26, Нью-Йорк – Мінськ, 2003).

1. Партноў А. Леў Акіншэвіч – гісторык украінскі і беларускі // Беларускі гістарычны агляд. Т.6 (1999). Сш. 1-2. С.248.
2. Акіншэвіч Л. Пра «Цывілізацыйныя асновы» беларускага гістарычнага працэсу // Запісы. 1953. №2(4). С.70-79.
3. Акіншэвіч Л. Крывіцкае казацтва ў XVII ст. // Сакавік. 1948. №1. С.44.
4. Акіншэвіч Л. Парлямэнт беларускай зямлі // Запісы. 1952. №1. С.16.
5. Акіншэвіч Л. Да пытаньня пра беларускую юрыдычную тэрміналёгію // Полымя. 1928. №4.
6. Тут від польського «izba» – палата парламенту. – Прим. перекл.
7. Акіншэвіч Л. Да праблемы беларускае гісторыі // Божым шляхам. 1950. №4-5. С.5.
8. Там само.
9. Акіншэвіч Л. Казацтва на Беларусі (Гістарычна-юрыдычны нарыс) // Полымя. 1927. №1.
10. Акіншэвіч Л. Беларускае казацтва ў украінскай гісторыяграфіі // Полымя. 1929. №6.
11. Падох Я. Лев Окіншевич – видатний історик державного права України-Гетьманщини XVII-XVIII ст. Нью-Йорк – Мюнхен. 1985. С.16, 26.
12. Акіншэвіч Л. Крывіцкае казацтва ў XVII ст. … С.47.
13. Там само. С.43.
14. Акіншэвіч Л. Беларускае казацтва ў украінскай гісторыяграфіі. С.170.
15. Акіншэвіч Л. Казацка-сялянскія войны на Беларусі ў XVII сталецьці ў характэрыстыцы акад. М.Грушэўскага // Савецкая краіна. 1931. №5(7). С.22.
16. Акіншэвіч Л. Казацтва на Беларусі… С.173.
17. Акіншэвіч Л. Беларускае казацтва ў украінскай гісторыяграфіі. С.170.
18. Акіншэвіч Л. Казацтва на Беларусі… С.190.
19. Акіншэвіч Л. Крывіцкае казацтва ў XVII ст. … С.43.
20. Там само. С.44.
21. Любавский М. Очерк истории Литовско-Русского государства до Люблинской унии включительно. М., 1915. С.315.
22. Акіншэвіч Л. Казацтва на Беларусі… С.177.
23. Там само. С.182.
24. Тобто, Білорусі, від популярного в білоруській національній історіографії першої половини ХХ ст. означення білорусів як «кривичів». – Прим. перекл.
25. Акіншэвіч Л. Крывіцкае каацтва ў XVII ст. … С.45.
26. Акіншэвіч Л. Казацтва на Беларусі… С.179.
27. Беларускае казацтва ў украінскай гісторыяграфіі. С.170.
28. Шчарбакоў В.К. Сялянскі рух і казацтва на Беларусі ў эпоху феадалізму. Мн., 1935. С.100.
29. Акіншэвіч Л. Казацтва на Беларусі… С.173.
30. Беларускае казацтва ў украінскай гісторыяграфіі. С.171.
31. Шчарбакоў В.К. Сялянскі рух і казацтва на Беларусі… С.101.