Український національний проект визрівав, еволюціонував і, що важливо, здобував успіхи у постійній напрузі між проектами польським і російським. Їхня конкуренція протягом багатьох років створювала для українців «поле вибору»¹. Більше того, український рух раз за разом використовував підказки одного «старшого» брата супроти іншого. Польські патріотичні твори не раз ставали взірцем для українських діячів, які могли водночас відтворювати окремі елементи російської антипольської пропаганди та користувалися наслідками імперської політики деполонізації «колишніх польських провінцій». Тому, як влучно зазначив Міхаель Мозер, «починаючи з ХІХ ст., в національних і політичних дискурсах поляки вважали будь-яку «руську» ідентичність, що не інтегрувалася до польської нації, інтригою «Москви», а росіяни часто представляли український рух як польську інтригу»². Ані перші, ані другі не мали рації. Український рух не був суто імітаційним, штучним проектом, навіть якщо користувався окремими інтелектуальними плодами двох своїх конкурентів.

Польські публіцисти ХІХ століття послідовно переконували у відмінностях між українцями і росіянами. Й, водночас, переконували більше себе, ніж своїх українських читачів, що, попри етнічні особливості, «русини й ляхи... завжди становили один польський народ»³ (у цій досить типовій цитаті варто звернути увагу на використання слів «ляхи» і «поляки» приблизно в такому семантичному співвідношенні як «англійці» і «британці»). Польський національний проект після поділів Речі Посполитої зіткнувся із дуже непростою проблемою погодження ідеалу збереження старих (‘przedrozbioworych’) кордонів із ідеалом етнічної та мовно- і культурно гомогенної нації. У цьому плані українському проектові було трохи легше. Він принципово наголошував на важливості збіжності кордонів політичних і етнічних. Ця ідея стала однією із наріжних тез наукових праць та публіцистики найбільшого українського історика Михайла Грушевського, в наративі якого Польща була ворогом України № 1⁴. Хоч остання ідея не була новаторською (антипольські настрої були властиві й попередникам Грушевського), а справжнім внеском Грушевського до українського національного проекту стало масштабне наукове обґрунтування окремішності українського історичного процесу від російського⁵.

Антагоністичність українського і польського національних рухів сягнула вершин у війні за Львів 1918 року та подіях часів Другої світової війни (включно із здійсненою УПА на Волині етнічною чисткою тамтешнього польського населення). Глибину нерозуміння, несприйняття та ненависті відбивають тогочасні і польські, і українські мемуари⁶. Щойно після завершення війни, совєтизації Східної Галичини та встановлення комуністичного режиму в Польщі, примусових обмінів населенням та акції «Вісла» нові кордони між Польщею та Україною почали більш-менш відповідати «етнічному принципові». У середовищі польської еміграції паризька «Культура» Єжи Ґєдройця сформулювала засадничу і дуже прагматичну (про що часто забувають критики Ґедройця) тезу про необхідність відмови від елементів імперіалістичного мислення та безумовне визнанні приналежності Львова Україні і Вільнюса Литві.

Повоєнна українська еміграція також шукала порозуміння із поляками та рефлексувала над причинами історичних конфліктів. Зокрема, історик Іван Лисяк-Рудницький дійшов висновку, що «незважаючи на численні взаємозбагачення обох народів і численні випадки взаємокорисної співпраці, поляки й українці в минулому не заснували своїх політичних взаємин на задовільних, а тим більше міцних підвалинах»⁷. На думку Лисяка-Рудницького, стороною, «головно відповідальною за минулі невдачі в польсько-українських взаєминах, є поляки», як сторона сильніша. Відносні переваги польського руху над українським історик пояснював беззахисністю України перед Диким степом та безпосередньою близькістю агресивної Росії. Лисяк-Рудницький підкреслював, що Люблінська унія «уможливила більше проникнення західних культурних впливів на українські території» і шкодував, що реформа Речі Посполитої у рівноправну федерацію трьох націй так і не була здійснена (у чому він добачав провину усіх сторін).

Візантиніст Ігор Шевченко, який, як і Лисяк-Рудницький, народився у міжвоєнній Польщі, у статті «Польща в історії України» акцентував на культурних впливах, що здійснювалися в обидва боки, й наголошував: «Польське панування дало українським елітам XVI–XVII ст. шанс участі у головних течіях західної цивілізації»⁸. Шевченко підкреслював, що, перебуваючи у складі Речі Посполитої, українці і білоруси стали єдиними православними слов’янськими націями, що зазнали безпосередніх впливів Ренесансу, бароко і контрреформації, брали участь у житті «децентралізованої держави, де шанувалися свободи особи та привілеї, нехай і обмежені вищими суспільними верствами».

Тексти Лисяка-Рудницького й Шевченка цікаві не тільки самі по собі, але і тому, що вони справили відчутний вплив на історичне мислення у пострадянській Україні. Важливо наголосити, що обидва історики не ідеалізували польсько-українських стосунків, не підважували українського національного проекту і не висловлювалися за якісь наднаціональні чи транснаціональні інтерпретації. Для них головне – аргументація залученості України до культурного поля західної цивілізації.

Радянська пропаганда постулювала органічну належність України до іншого культурно-політичного простору, старанно наголошувала «споконвічні прагнення» українців до «возз’єднання з Росією». За такої логіки Польща і польський чинник української історії ставали засадничо чужими і ворожими. При чому, значною мірою адаптована радянською пропагандою народницька українська традиція фактично не заважала «іншуванню» (othering) Польщі. У радянських підручниках утвердився образ Польщі як завжди підступного зовнішнього ворога, що «поневолював», «нищив» та «визискував» українців. Цікаво, що ця підручникова схема перетривала розпад Радянського Союзу, як, до речі, і не менш однозначно-негативний образ «турецько-татарської агресії»⁹. У пострадянських українських підручниках істотно змінювався тільки образ Росії і росіян, також в напрямку «іншування»¹⁰. Промовистим елементом радянської (і почасти також пострадянської) стратегії «іншування» стало зображення усього польського як «іноземного», навіть, якщо ішлося про час належності українських земель до Речі Посполитої. Наприклад, київські православні полемісти чи козацькі гетьмани виявлялися випускниками «зарубіжної» Замойської академії, а польські джерела про козацькі війни проголошувалися «іноземними».

Історіографічні зміни в образі польсько-литовської Речі Посполитої в пострадянській Україні пов’язані із публікаціями Наталі Яковенко. Видана на початку 1990-х монографія Яковенко «Українська шляхта»¹¹ стала інтелектуальним бестселером.  Авторка переконливо довела, що українці могли історично бути не тільки селянами чи козаками. А словосполучення «українська шляхта» виявилося не менш несподіваним, цікавим і модним, ніж словосполучення «український секс» (приблизно в той самий час літературним бестселером став текст Оксани Забужко «Польові дослідження українського сексу»). В опублікованій 1993 року статті про Люблінську унію¹² Наталя Яковенко переконливо деконструювала стереотипний міф «польського загарбання». У її пізніших публікаціях (зокрема, впливових «Нарисах історії України») була сформульована нова для українського інтелектуального простору інтерпретація Першої Речі Посполитої як ранньомодерної шляхетської демократії. Яковенко піддала критиці уявлення про «навалу польських магнатів на Україну», піддала сумнівам однобічну національну інтерпретацію Хмельниччини, присвятила низку досліджень спектрові міжрелігійних контактів того часу.

Запропоновані Яковенко інтерпретації перебували у безпосередньому зв’язку із переосмислення Першої Речі Посполитої, що протягом 1990-х років відбувалася в польській і почасти – англомовній історіографії. Ці процеси в Польщі значною мірою  спиралися на традицію польської федералістичної думки й містили елемент регіональних амбіцій країни, що мусили, зокрема, спиратися на привабливість сучасної Польщі для її східних сусідів.

1994 року у «Варшавських українознавчих зошитах» визначний медієвіст, засновник Інституту Центрально-Східної Європи у Любліні Єжи Клочовський писав про історичну традицію приналежності України до Європи від часу прийняття християнства, посилену пізнішим постанням «винятково щільної мережі» греко-католицьких парафій від Перемишля до Києва¹³.  У тому самому виданні інший польський вчений, автор підручників з історії України, Владислав Серчик запитував: Чи можна говорити про центральноєвропейську спільноту за ранньосередньовічних часів? На його думку, Україна, починаючи від Берестейської унії, «поступово пересувалася на Схід». Констатуючи, що Україна змінювала свою приналежність до культурного кола, Серчик цікавився: «чи виразне в минулому тяжіння України до заходу Європи спричинилося до тривалих цивілізаційних наслідків?»¹⁴ і радив Україні обрати шлях європейської інтеґрації.

Саме Інститутові Центрально-Східної Європи в Любліні належить чи не найбільша заслуга в наголошенні важливості Речі Посполитої для концепції Центральної Європи та акцентуванні включення до неї України. Інститут на чолі з проф. Клочовським ініціював підготовку і видання серії нових синтез історії країн регіону – Польщі, Білорусі, Литви і України. Найконцептуальніше переосмислення Речі Посполитої постульоване в синтезі Анджея Суліми Камінського¹⁵.

Для Камінського, історія цієї держави – це, насамперед, історія громадянського суспільства і політичної культури. Автор запекло критикує «історичний імперіалізм», себто ототожнення Речі Посполитої з Польщею в її мовно-національному розумінні. У книзі рідко вживаються слова «Польща», «поляки»; замість слова «шляхта» перевага віддається окресленню «громадяни», а замість терміну «русини» – «українці» і «білоруси». Засадничо важливою для Камінського є теза про досягнення Речі Посполитої в парламентаризмі, самоврядуванні, громадянських правах і релігійній толерантності як результаті співучасти і співпраці усіх націй. Наголошуючи на винятковості цих досягнень на тлі тогочасної європейської практики, історик відверто зазначав, що включення теренів аж до Дніпра до Центральної Європи «історично обґрунтоване» і є «боротьбою за візію майбутнього, оперту на вибір традиції».

Потужною легітимізацією історіографічної реабілітації Речі Посполитої стала синтеза «Реконструкція націй» Тимоті Снайдера¹⁶. Відкидаючи національні наративи на історичному матеріалі за 400 років (1569-1999) Снайдер намагався довести виникнення після Люблінської унії 1569 року багатоетнічної, багатоконфесійної і багатокультурної шляхетської нації, що її він аксіологічно протиставляє руйнівному модерному націоналізмові. Не є новиною, що численні фактографічні помилки і неминучі спрощення – ціна кожної концептуальної історичної схеми. Книжка Снайдера тут не виняток. Важливий, натомість, сам напрямок думок автора – вельми симптоматичний для сучасної інтелектуальної ситуації з її увагою до не-національних форм політичної організації та історичних альтернатив націоналізму. Інтелектуальна мода на пошук історичних альтернатив етнічному націоналізмові та відмова західних гуманітарних наук від ототожнення модерності з націоналізмом і національною державою, звернула увагу таких авторів, як Снайдер, до Першої Речі Посполитої. Парадоксальним чином, ця держава (яка в просвітницьких текстах виступала взірцевим прикладом хаосу і відсталості) перетворилася на еталон модерності (парламентаризму, громадянських свобод, релігійної толерантності).

Сучасність завжди шукає в історії співзвучні сюжети й ідеали. Сучасні інтерпретації неминуче модернізують та спрощують світ шляхетської демократії, про що писав французький історик Даніель Бовуа. Тези про громадянську рівність в межах шляхетського стану і шляхетський парламентаризм Бовуа назвав «неошляхетською візією», а ідею загальної участі й солідарності рицарського стану у владарюванні – чистою ідеалізацією та не більше, ніж «риторичною вправою». Бовуа відмовив у наукових підставах тезі, що Річ Посполита була першою країною Европи, де запровадили громадянську рівність¹⁷, але це не зменшило кількість прихильників цієї тези.          

Попри міжнародні інтелектуальні контексти та поширеність в українському політичному дискурсі тези про сучасну Польщу як «євроадвоката України», і основна маса українських істориків, і ширші суспільні кола залишилися осторонь дискусій про Центральну Європу, а політичний, медійний, суспільний дискурси (не кажучи вже про підручники) не почали апелювати до спадщини Речі Посполитої. Ця спадщина залишилася загалом чужою, протиставлюваною міфологізованому народницькому образу козацтва. Фактично не з’явилися в українській публічній дискусії історія євреїв, вірменів і татар, невід’ємна частка історії Першої Речі Посполитої.

Образ Речі Посполитої як історичного прототипу Європейського Союзу в Україні не поширився. Але міфологія «повернення до Європи» та ідеал європейської інтеграції посіли провідне місце в українському політичному дискурсі. Аргументи історичної європейськості України шукали по-різному. Президент Віктор Ющенко найчастіше покликався на створену в середовищі мазепинської еміграції початку XVIII ст. «Конституцію» Пилипа Орлика (лапки у цьому словосполученні потрібні для уникнення плутанини із модерним поняттям конституції та дистанціювання від поширеного в Україні міфу про «першу в світі конституцію»).

Національні ж інтелектуали, особливо у Львові, обрали маркером історичної української європейськості спадщину Габсбурзької імперії. Такий вибір можна пояснити низкою причин. Свою роль відіграв брак яскравих негативних спогадів про Австрію й, водночас, її «безсумнівна» європейськість. Істотним чинником стало і щоразу відчутніше розчарування в українській державі та усвідомлення малореалістичності проектів «українізації всієї країни». На цьому тлі сформувалася елітарна міфологія Галичини як «останньої території» переважання української мови і культури. В її контексті саме спадщина Габсбургів стала тією втраченою Європою, символом якої став регулярний до 1918 року потяг Львів-Венеція. Саме за цей потяг (і не тільки за нього) подякував Австрії в одному з есеїв Юрій Андрухович. Мешканець Івано-Франківська (Станіславова)  Андрухович дякував Австрії за збереження української культури в просторі культурного й релігійного плюралізму імперії. «Плюралістичну» й «толерантну», а, отже, «свою», Австрійську імперію «галицькі автономісти» протиставляли «одноманітній» та «нетерпимій», і, звісно ж, «чужій» імперії Російській. Принципова відмінність австрійського міфу від пам’яті про імперію Романових полягає в тому, що звернення до спадщини Габсбургів сприймається як безпечне щодо сучасної української ідентичності. А Російська імперія дотепер розглядається як актуальний політичний проект, тож будь-яке звернення до її спадщини прочитується як загроза для української тотожності.

У контексті нашої теми дуже важливо, що австрійський міф не тільки містить дискримінаційні по відношенню до «не-австрійських» частин України тези, а й суттєво маргіналізує роль Речі Посполитої та польської культури в історії Галичини¹⁸, хоча жоден із регіонів сучасної України не має такої тривалої, як Галичина, історії перебування в складі Польської держави (від 1340-х 1772 року).  

Щойно події «Помаранчевої революції» ненадовго ввели тему Першої Речі Посполитої до ширшого інтелектуального обігу. Одразу кілька авторів звернули увагу на те, що кордони переважного голосування за Ющенка майже точно збігаються із історичними межами Речі Посполитої. Настав час задатися питанням, чи бува справді отак, через понад 200 років, не далися взнаки наслідки життя в «децентралізованій державі, де шанувалися права і свободи»? Або замислитися над тим, чи й дійсно «виразне в минулому тяжіння України до заходу Європи спричинилося до тривалих цивілізаційних наслідків?». Стрімке масове розчарування у наслідках «Помаранчевої революції» не дали цій дискусії розвинутися. Питання: чистий збіг чи хоча б частково закономірність? залишилося незатребуваним.

***

Пострадянська Україна поступово (але досить послідовно) перетворилася на «сіру зону» між розширеним Європейським Союзом і НАТО та Росією. До певної міри, вона залишилися і предметом ідеологічної боротьби. Не знаю, наскільки випадковим було те, що саме польський історик першим виступив із змістовною критикою побудов російського колеги, який доводив, що тільки «загальне запізнення Росії з модернізацією» не дозволило їй розв’язати свої національні проблеми, так як це зробили Франція чи Пруссія, тобто, практично повністю асимілювати українців¹⁹. Книжка Алєксєя Міллера «Украинский вопрос в политике властей и русском общественном мнении» (а йдеться про неї) була спочатку дуже прихильно зустрінута в Україні попри те, що автор заперечував (щоправда, позірно нейтральною мовою західної науки) уявлення про неминучість розпаду імперії та органічність відокремлення національних периферій від центру

І саме росіянин – той таки Міллер – виявився найжорсткішим та найглибшим  критиком польської концепції «Центрально-Східної Європи». Наголошуючи на свідомому «затушовуванні польськості» історичних проектів Інституту Центрально-Східної Європи, Міллер запевняв, що вона (тобто, польськість) «залишається досить сумнівною маркою для продажу ідеологічних продуктів у східних сусідів»²⁰. Інший російський полоніст Леонід Горізонтов прямо виокремив два конкуренційних тлумачення історичного процесу на «східнослов`янських землях» – концепцію загальноруської культури і концепцію Центрально-Східної Європи. Останню Горізонтов критикував за безпідставне, на його думку, включення до Центрально-Східної Європи «територію усієї сучасної Української держави»²¹.

Думка про конкуренційність двох загальних схем східноєвропейської історії видається мені слушною (пам’ятаючи про нішевий й радше інтелектуальний характер обох). При цьому, обидві ці схеми вибудовують уявні тріади. У російському випадку – це триєдина російська нація (що могла би складатися із росіян, українців та білорусів на основі «общерусской» культури). У польському випадку – це триєдина громадянська нація Речі Посполитої (що могла би складатися із поляків, литовців та руських – українців і білорусів на основі спільної політичної культури зі збереженням мовних та релігійних особливостей). Російська тріада фактично передбачає максимально можливе «розчинення», «слияние в русском море» (метафора Алєксандра Пушкіна). Польська тріада відкритіша на етнічні відмінності і, за певних обставин, може бути поєднана із національним романтичним наративом. Але, при цьому, вона таки залишається польською. Погоджуюся із Романом Шпорлюком, що це можна легко побачити хоча б тому, що природність вислову «польський Київ» чи «польське Вільно» аж ніяк не рівнозначна висловам «литовський Краків» чи «українська Варшава».

Тим часом, український національний проект, який в історії унеможливлював втілення і першої, і другої тріади, залишається неосмисленим і незрозумілим для багатьох громадян України. Можлива, одна із причин цього полягає у розмаїтті «вибору історичної традиції»,  якому у випадку України можна і позаздрити, і поспівчувати. З одного боку, діапазон такого вибору створює символічний резерв, забезпечуючи змогу знаходити антитези на практично кожну запропоновану ззовні тезу (наприклад, акцентувати свою «історичну європейськість» порівняно із Росією). З другого боку, кожен вибір несе більший чи менший дискримінаційний потенціал щодо тих чи інших сусідів або навіть регіонів всередині країни.

Уперше опубліковано чеською мовою у збірнику: Jagellonské dĕdictví. Kapitoly z dějin středovýchodní Evropy. Ed. Maciej Ruczaj. Praha: Centrum pro Studium Demokracie a Kultury, 2012. S. 185-196.

1. 1. Докладніше про цей та інші сюжети див. захопливу розмову Анджея Новака з Романом Шпорлюком: Czy Polska była imperium? Rozmowa z Romanem Szporlukiem. У кн.: Andrzej Nowak, Od Imperium do Imperium. Spojrzenia na historię Europy Wschodniej. Kraków, 2004. S. 337–355.
   2. Міхаель Мозер, Український П’ємонт? Дещо про значення Галичини для формування, розбудови й збереження української мови. Київ – Львів, 2011. С. 73
   3. Stefan Buszczyński, Podole, Wołyn i Ukraina. Lwów, 1862. S. 11. Ще раніше подібні тези див. у: Jakub Jaworski, Przypomnienia Ukraińskie, czyli Wiara ludu w swą przyszłość. Paryż, 1846.
   4. Докладніше див.: Łukasz Adamski, Nacjonalista postępowy. Mychajło Hruszewski i jego poglądy na Polskę i Polaków. Warszawa, 2011.
   5. Найкращий аналіз цього сюжету запропоновано у: Serhy Plokhii, Unmaking Imperial Russia. Mykhailo Hrushevsky and the Writing of Ukrainian History. Toronto, 2005. Укр. переклад: Сергій Плохій, Великий переділ. Незвичайна історія Михайла Грушевського. Київ, 2011.
   6. Daniel Beauvois, Oni i inni: pamiętnikarze polscy na kresach wschodnich w XX wieku // Przegląd Wschodni. 2000. T. VII. Z. 1. S. 195-204; Włodziemierz Mędrzecki, Polskie relacje pamiętnikarskie i wspomnieniowe jako źródło do badania stosunków polsko-ukraińskich w okresie II wojny światowej // Przegląd Wschodni. 1997. T. IV. Z. 1. S. 227-232. Українські мемуари, на жаль, так систематично не вивчалися. Але чимало цитат наведено, наприклад, в моїй праці про польські-українські взаємини міжвоєнної доби: Андрій Портнов, Наука у вигнанні. Харків, 2008.
   7. Іван Лисяк-Рудницький, Польсько-українські стосунки: тягар історії. У кн.: Іван Лисяк-Рудницький, Історичні есе. Т. 1. Київ, 1994. С. 83-110.
   8. Ігор Шевченко, Польща в історії України (http://www.ji.lviv.ua/n10texts/shevch.htm). Польський переклад: Ihor Ševčenko, Ukraina między Wschodem a Zachodem. Warszawa, 1996. S. 45-65.
   9. Докладніше: Наталя Яковенко, Польща й поляки у шкільних підручниках історії, або Відлуння далекого й близького минулого. У кн.: Наталя Яковенко, Паралельний світ. Київ, 2002. С. 366-382.
   10. Андрей Портнов, Terra hostica: Россия в украинских школьных учебниках истории. У кн: Андрей Портнов, Упражнения с историей по-украински. Москва, 2010. С. 128-161.
   11. Наталя Яковенко, Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII століття. Волинь і Центральна Україна. Київ, 1993. 2е, змінене видання – Київ, 2008.
   12. Наталя Яковенко, Здобутки і втрати Люблінської унії // Київська старовина.1993. № 3.
   13. Jerzy Kloczowski, Ukraina a Europa Środkowo-Wschodnia // Warszawskie Zeszyty Ukrainoznawcze. 1994. T. 2. S. 15–20.
   14. Władysław Serczyk, Ukraina między Wschodem a Zachodem czyli jeszcze raz o tym samym // Ibid. S. 21–27.
   15. Andrzej Sulima Kamiński, Historia Rzeczypospolitej wielu narodów. 1505-1795. Lublin, 2000. Українською книжка Камінського вийшла друком 2011 року.
   16. Timothy Snyder, The Reconstruction of Nations: Poland, Ukraine, Lithuania, Belarus, 1569-1999. New Haven, 2003. Польський переклад цієї книжки вийшов друком 2007 року, білоруський – 2010 року, український - Снайдер Тімоті. Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999. Дух і літера, 2012.
   17. Див.: Daniel Beauvois, Trójkąt ukraiński. Szlachta, carat i lud na Wołyniu, Podolu i Kijowszczyźnie. 1793–1914. Lublin, 2005. Блискучі дослідження Бовуа, утім, також не вільні від елементів есенціалізації. Зокрема, рішуче засуджуючи «колаборацію» шляхти з Російською імперією або її ставлення до підданих селян, він фактично оцінює шляхетську поведінку з висоти політичної культури нашого часу і майже не приділяє уваги з’ясуванню пізньопросвітницьких та ранньоромантичних уявлень і підходів до цих проблем. Докл. про це див.: Андрей Портнов, Изобретая Речь Посполитую // Ab Imperio. 2007. № 1. С. 46–62.
   18. Ola Hnatiuk, Pożegnanie z Imperium. Ukraińskie dyskusje o tożsamości. Lublin, 2005. S. 213–215. Укр. переклад: Оля Гнатюк, Прощання з імперією. Українські дискусії про ідентичність. К., 2005. С. 314–316.
   19. Andrzej Nowak, Ab Imperio. Nowe spojrzenie na historię Rosji // Przegląd Wschodni. T. VIII. Zesz. 3. S. 605–630 [передрук у: Andrzej Nowak, Od Imperium do Imperium. Spojrzenia na historię Europy Wschodniej. Kraków, 2004. S. 13–42].
   20. Алексей Миллер, Тема Центральной Европы: современные дискурсы и место в них России // Новое литературное обозрение. 2001. № 6. С. 76, 95.
   21. На путях становления украинской и белорусской наций: Фаторы, механизмы, соотнесения. Москва, 2004. С. 21 (Це видання є публікацією запису дискусій в Інституті слов`янознавства РАН).

p style=/li/li

і спрощення – ціна кожної концептуальної історичної схеми. Книжка Снайдера тут не виняток. Важливий, натомість, сам напрямок думок автора – вельми симптоматичний для сучасної інтелектуальної ситуації з її увагою до не-національних форм політичної організації та історичних альтернатив націоналізму. Інтелектуальна мода на пошук історичних альтернатив етнічному націоналізмові та відмова західних гуманітарних наук від ототожнення модерності з націоналізмом і національною державою, звернула увагу таких авторів, як Снайдер, до Першої Речі Посполитої. Парадоксальним чином, ця держава (яка в просвітницьких текстах виступала взірцевим прикладом хаосу і відсталості) перетворилася на еталон модерності (парламентаризму, громадянських свобод, релігійної толерантності).