Тема антропофагії в партизанському русі Криму до теперішнього часу знаходилася поза сферою уваги істориків. Перші згадки про це знаходимо лише на початку XXI ст. в роботах кримських дослідників Євгенія Мельничука¹, Володимира Полякова².

Назва «канібали» походить від «каніба» — імені, яким називали до Колумба мешканців Гаїті. Дослівно canibal означало «хоробрий», але в свідомості людей через низку обставин трансформувалося в «людоїдів».

Примітно, що наука віддає перевагу терміну антропофагія, який походить від грецького ἄνθρωπος, anthropos — «людина» и φαγειν, phagein — «поглинати».

Побутовий канібалізм практикувався на прадавній стадії кам'яного віку, із збільшенням харчових ресурсів зберігся лише як виняткове, викликане голодом явище. Зокрема, браком харчових ресурсів в суворих умовах життя пояснюють канібалізм неандертальців.

Щоб зрозуміти, як в середині ХХ ст. люди могли дійти до такого стану, ми повинні трохи поринути в історію партизанського руху в Криму. За основу ми візьмемо лише один документ: звіт одного з керівників партизанського руху в Криму на етапі його формування (начальника Центрального штабу), а згодом командира партизанського загону Івана Сметаніна:

«Кількість заготовлених продуктів взагалі була розрахована на 3-4 місяці. Навіть у лютому 1942 р. продукти, що залишилися, витрачалися в загонах безсистемно і без врахування.

Багато продуктів пішло на харчування військових частин, які, то погоджувалися залишитися в партизанських загонах, то міняли своє рішення і, отримавши продукти, вирушали до Севастополя.

Технічна закладка продовольчих баз проводилася непродумано і недбало, були випадки закладки баз одного асортименту, і це вело до того, що в разі розгрому бази загін залишався, наприклад, лише з цукром, або лише з мукою або сіллю. Ями баз заздалегідь не просушувалися, внаслідок чого пропало (погнило) багато продуктів.

Залишені були продукти так само і на основних базах (Аспорт, Холодна вода, Чучель), з яких їх не встигли вивезти в глибинні пункти лісу. Були також випадки, коли особи, які закопували продукти, згодом не могли знайти цих ям. Виявилось, що вони в той період працювали безконтрольно, пиячили.

Вже в лютому місяці 1942 р. почався відстріл оленів, що в основному і стало їжею багатьох загонів. За орієнтовним підрахунком було убито близько 1 500 оленів і кіз, але відсутність борошняних продуктів і цукру, все ж поступово виснажувало сили людей, а до кінця березня настав голод (випадки голодної смерті).

Були такі важкі дні, коли партизани смажили і їли свої постоли, оленячу шкіру і м'ясо убитих коней шестимісячної давності»³.

З квітня 1942 р. встановлюється повітряний міст, але постачання партизанів як і раніше залишалося геть поганим. Як з'ясувалося, багато в чому це пояснювалося тим, що член Військової Ради фронту Лазар Каганович був переконаний, що партизани самі повинні добувати собі продовольство у ворога. У мемуарах одного з керівників партизанського руху в СРСР полковника Старинова є вражаючий епізод: «Я зумів потрапити на прийом до Кагановича. Але як тільки мова зайшла про кримських партизанів, він різко перервав мене, заявив, що милостиню не подає, облаяв і виставив з кабінету»⁴.

Командування фронтом абсолютно не розуміло кримських реалій. Ось фрагмент тексту наказу адресованого кримським партизанам: «Важко собі уявити, що партизани вмирають з голоду в Криму, де стільки хліба і м'яса. Не час тепер сподіватися на державний пайок. Все за рахунок противника і нічого від держави»⁵.

Найкраща ілюстрація того, що відбувалося в Криму — це динаміка чисельності партизан: листопад 1941 р. — 3700 осіб; травень 1942 р. — 2820; січень 1943 р. — 349, лютий 1943 р. – 266, серпень 1943 р. — 214 осіб⁶!

Інформація про факти антропофагії стала надходити до Кримського обкому ВКП(б) уже в червні 1942 р., з початком евакуації окремих партизанських командирів, хоча, можливо, і дещо раніше. В усякому разі, вперше вона зафіксована у звіті командира 1-го Червоноармійського загону Івана Сметаніна: «Мали місце випадки людоїдства в загоні т. Макарова — людоїди були розстріляні»⁷.

Детальніше це явище знайшло віддзеркалення в бесіді 3 червня 1944 р. секретаря Кримського обкому ВКП(б) Володимира Булатова з колишнім командиром Севастопольського загону Митрофаном Зінченком. Примітне те, що він розповідає про випадок людоїдства, що стався, за власною ініціативою та абсолютно безоціночно:

«Дійшли до Чайного будиночка. Бійці говорять: ми підемо в розвалини, може там що-небудь знайдемо.

Вони пішли, а я затримався, сів на камінь. Дивлюся, мої бійці йдуть з настроєм.

- Є свинина!

У мене теж настрій піднявся. Ми їли коней, які по сім місяців лежали здохлими. Береш м'ясо, а воно розповзається. Ось це м'ясо і їли. Коли вони зварили, зі мною був ад'ютант Гусаров. Я поїв. Він мені і говорить: Товариш командир, ви їли того бійця, що залишений був німцями убитим. Німці спалили цей будинок, він згорів. Частину цього тіла ми знайшли і узяли.

Ну, раз поїли, так поїли. Мститися краще будемо»⁸.

У щоденнику колишнього голови Алуштинського міськвиконкому Миколи Луніна є запис від 30 травня 1942 р.: «Коли прибув до табору, дізнався страшну звістку. Міщенко і Варваров були затримані під час людоїдства. Як страшне людське падіння»⁹.

Про вжиті щодо них заходи в щоденнику немає інформації, але судячи з того, що ці ж прізвища згадуються і надалі, то можна зробити висновок, що «сміття з хати виносити не стали». Є облікова картка С. О. Варварова, 1896 р. народження, до війни бухгалтера Алуштинського санаторію. У партизанах перебував від 4 листопада 1941 до 23 липня 1942 р. Боєць Алуштинського загону. Помер від голоду.

Початкова реакція партизанського керівництва на факти антропофагії — не надавати розголосу і обмежитися виховними бесідами.

«У середніх числах квітня в 3-му Сімферопольському загоні мав місце випадок людоїдства з боку бійця О.М.Бурцева, 1908 р. нар., члена ВКП(б). Було ухвалено рішення факт розголосу не піддавати і поговорити про неприпустимість таких явищ і цим обмежитися.

Бурцев повторив факт людоїдства, при чому цього разу залучив двох бійців – Л.П. Ковтуна, 1913 р.н., безпартійного, і П.Є.Семикина, 1920 р.н., кандидата в члени ВКП(б). Факт став відомий всьому загону.

Враховуючи, що всі вони бойові товариші, жодних зауважень не мали, то вони умовно були засуджені до вищої міри»¹⁰.

У мемуарній літературі ця тема вперше знайшла віддзеркалення лише в 2004 р. Ось що писав Андрій Сермуль:

«У деяких нових публікаціях можна прочитати, що в партизанських загонах були випадки людоїдства, при цьому наводиться приклад нашого 3-го Сімферопольського загону. Так от, в 3-му загоні дійсно був одні випадок людоїдства, правда, груповий.

У сорок другому році, взимку німці захопили табір, у тому числі санітарний курінь (ми жили тоді не в землянках, а будували курені), убили поранених, курінь підпалили, і трупи туди покидали. Під час бою від загону відбилася група — 4 людини. Вони три доби блукали по лісу, шукали своїх, прийшли па це горіле місце і від запаху горілого м'яса, з голоду просто збожеволіли. Стали ножами різати ці трупи обгорілі і їсти. Можливо, про це б ніхто не дізнався, але вони ще з собою в загін частини цих трупів притягли. Ну, коли про це стало відомо, то Макаров, Чукін (командир і комісар. – В.П.) і Шагібов, начальник розвідки, ухвалили рішення розстріляти їх. Більше таких випадків, наскільки мені відомо, не було»¹¹.

Ймовірно, автор спогадів виклав версію того, що сталося, в тій редакції, як це було відомо і сприймалося рядовими партизанами.

Дійсність же була страхітливою. Ось що писав сам Єремєєв голові трибуналу в пояснювальній записці:

«Зайшовши в один зі згорілих наметів, де лежав труп бійця, я взявся за обгорілу руку, рука відокремилася від тулуба. Я вирішив руку з'їсти, оскільки вона була вже зварена на вогні. З'їв половину руки, тобто всю м'якоть і сповна наївся, відчув себе бадьоро.

Там же наступного дня я вже став варити м'ясо мертвих бійців, але вже не сам, а з політруком Христофоровим, що приєднався до мене, і бійцем Долговим, які дізналися, що я вже їв людське мертве тіло і стали разом зі мною варити і їсти.

12 травня я був відряджений з групою — Долгов, Данілкін і Нагорний для поховання трупів. Прийшовши в табір, я знайшов убитого політрука Христофорова, в якого живіт хтось розрізав, і, коли я його оглянув його, то виявив, що нутрощі у нього були відсутні. (Це означало, що труп вже використовувався як сировина. – В.П.).

Тоді я вирішив розбити череп Христофорова і узяти з голови мізки для свого харчування. Для цього я сам, без сторонньої допомоги дробив у голові отвір і вийняв мізки, зварив їх з липовим листям. Поїли утрьох, тобто я, Нагорний і Долгов.

Я наказав вийняти нутрощі в іншого вбитого, і ми стали їх варити, коли у цей час прийшов начальник штабу Пащенко і комендант Паршин, які викинули відро з вмістом, а нас затримали і привели в загін»¹².

Якщо випадки антропофагії, описані М. Зінченком і А. Сермулем, мали, в їх трактуванні, спонтанний характер і не мали під собою ідеологічного підґрунтя, то інакше все виглядає в спогадах начальника особливого відділу загону М. Колпакова, що були опубліковані в 2008 р. Хочу підкреслити, що в цьому випадку йдеться про один із найкращих загонів, яким командував Федір Федоренко.

«У нічний час до штабного намету буквально вбіг черговий по табору і доповів, що він бачив, як від місця поховання померлих з голоду партизан чотири людини проїхали в намет нашого загону. Оглянувши намети, я наткнувся на протигазову сумку, при дотику до якої відчув, що в ній м'ясо».

У результаті проведеного розслідування з'ясувалося наступне:

«Один з партизанів якось розповів, що в 1933 р. жив на Україні, переніс голод. Ніби між іншим сказав, що ті, хто їв м'ясо померлих, залишилися живі, а ті, хто не їв — померли голодною смертю. Нам, мовляв, теж це загрожує з дня на день.

Під враженням від почутого чотири партизани вирішили врятувати себе від голодної смерті вживанням м'яса померлих партизанів. Три ночі вони приносили м'ясо, готували разом з виданою їм мукою і їли. Інші партизани участі не брали, м'яса не торкалися. Не дивлячись на те, що все це робилося відкрито, на їхніх очах, ніхто не зважився зупинити кримінально каральні дії чотирьох, всі зайняли нейтральну позицію»¹³.

«У кінці січня 1943 звернули увагу, що в деяких померлих вирізані печінка і сідничні м'язи, по снігу виднілися криваві сліди, що вели до наметів. Було виявлено шість чоловік. серед них Сагалай, Харашин, Южаков, Колядінський, Бєляєв, які при допиті зізналися, що бажаючи себе врятувати, споживали людське м'ясо. Всі шестеро чоловік були трибуналом засуджені та розстріляні, з них четверо — комуністи»¹⁴.

Імовірно, випадки антропофагії були більш масовими, ніж про це можна судити з офіційних документів. Після того, як партизанське керівництво стало застосовувати розстріли, це викликало фактичний бунт в окремих загонах. Вже згадуваний начальник штабу Пащенко був убитий групою бійців, які після цього пішли в невідомому напрямку. У той час було ще декілька випадків дезертирства, які супроводжувалися вбивством своїх безпосередніх командирів.

При цьому слід з гіркотою відзначити ту страшну прірву, яка розділяла рядових бійців і партизанське командування.

На початку 1943 р. положення погіршилось настільки, що до Сочі була відправлена радіограма: «Почалася масова смертність. Вмирають командири»¹⁵.

Відкритим текстом підкреслювалося, що голодною смертю вмирають навіть ті, хто роздає продовольство, що вже було говорити про рядових партизанів.

Начальник особливого відділу О. Колодяжний доповідав: «Каплун зробив заяву: «Тих, хто споживає мох і дещо страшніше, я розумію: ними керує інстинкт самозбереження, але як зрозуміти начальників, кивнув він у бік штабу, — у яких завжди такі пухкі речові мішки».

Тимофій Каплун — до війни секретар Карасубазарського райкому партії, з початком партизанського руху комісар Карасубазарського загону. Був розжалуваний і переведений в рядові бійці.

Отримавши догану за подібні розмови, він не став каятися, а навіть оскаржив її в підпільному обкомі. Як написав про цей інцидент у своїх спогадах Микола Луговий: «Заварилася каша»¹⁶.

Тимофій Каплун не був єдиним, хто наважився зробити закид щодо вищого партизанського керівництва. Ось що писав у своєму щоденнику І. Купрєєв:

«8 травня. Скинули продовольство. Вранці знайшли один парашут, увечері ще п'ять. Муковнін, Семерньов і Талишев (командир, комісар і уповноважений особливого відділу. — В.П.) звинуватили мене, що я вкрав два казанки муки. Образливо і соромно! Самі злодії, вкрали цілу гондолу.

Вкрали дві банки масла по 25 кг, два окости, згущенки, консерви, шоколад і печиво. Все це заховали на Хиралані, і зараз їдять масло і консерви, а партизани вмирають з голоду. Але боюся все розкрити. Вони зі мною розправляться»¹⁷.

Якщо бунт Т. Каплуна обійшовся для нього відносно безболісно, то для одного з кращих командирів загонів І. Барановського все закінчилося трагічно. Виступивши проти дискримінаційної щодо загонів «продовольчої програми», він був одразу ж зміщений з посади командира 5-го загону (всього їх на ту пору було шість) і як рядовий боєць пішов до іншого загону. Але це був лише початок трагедії.

Як людина, вхожа до «вищого світу», І. Барановський знав надто багато. Зокрема і те, що продовольчі гондоли приховувалися вищим партизанським керівництвом і використовувалися для вузького кола осіб. Одна з таких гондол з продуктами призначалася для розвідгрупи Чорноморського флоту, якою командував лейтенант Антонов.

«Барановський повів Антонова і Юдіна на пошуки продуктів у Горілий табір, де за наказом Єрмакова ще 20 квітня був захований парашут Антонова.

Залишки продуктів знайшли відразу. Раптово з'явилися люди Єрмакова і Мустафаєва, розправилися з Барановським, і лише диво утримало їх від таких же дій стосовно флотських розвідників.

27 травня Єрмаков зробив черговий запис у щоденнику: «На Горілому таборі розстріляли Барановського Ігоря Зіновійовича за розграбовування наших маленьких баз — муки 40 казанків і сухарів — 115 казанків».

«У спогадах колишнього командира бригади М. Котельникова особовий склад загонів, якими командував Барановський, ставився до нього з повагою, знаючи, що продукти, що залишилися у нього, завжди будуть витрачені на харчування розвідників, що вирушали на завдання, поранених і хворих партизанів. Вони знали твердо, що Барановський для начальства не «відстібав» нічого, що зробило його білою вороною в очах командування і викликало безкінечні з ним сутички»¹⁸.

Наприкінці статті я хочу навести останню сторіночку зі щоденника М. Луніна:

«23 серпня. Ночували в лісі. Сьогодні йдемо удвох. Пройшла група, очолював яку С(еверський). Трохи пізніше нас випередила дружина Коломенчука. Вона щойно поховала свого чоловіка. Трішки він не дійшов. Чи дотягнемо ми? Допомоги не обіцяли. Їсти нема чого. Зупинилися в трьох кілометрах від табору. Немає більше сил тягнути Сичова. Варили суп і компот із слив. Ночували в лісі.

24 серпня. Пройшли Купреєв, Шадурін та інші, навіть не зупинилися. Товариші!!! Йтимемо. Треба! Жити хочеться. Пішли. Дійшов до табору я один. Сичов помер на першому ж підйомі.

Погодували мене подвійною порцією бульйону з м'ясом. Є(рьоменко) дав ще один шматочок м'яса. Спасибі! Отже, евакуація не відбулася. Що ж робити?

25 серпня. Вирішив іти у степовий район. І(ванов) і Коханчик підтримали мене і допомогли. Шукаю товариша, тому що один я не дійду.

26 серпня. Цілий день відпочивав біля багаття. Попова ще сподівається на евакуацію. Повернулися дві групи. На баштані товаришів обстріляли німці. Двоє з наших важко поранені»¹⁹.

На цьому запис в щоденнику обривається. Микола Лунін помер.

Отже, тема антропофагії, табуйована протягом усіх років існування комуністичного режиму, і сьогодні вимагає зваженого наукового підходу. Вона наочно демонструє як ницість тих, хто, втративши людську подобу, опустився до антропофагії, так і тих, хто їх до цього стану довів. З іншого боку, ми бачимо велич духу тих партизанів, які не зламалися самі та зберегли почуття бойового братерства.

Період антропофагії в партизанському русі в Криму охоплює вельми значний за тривалістю час: від квітня 1942 і до серпня 1943 р. Лише після того, як кримський півострів знову став об'єктом геополітичних інтересів Верховного командування, почалися стабільні постачання продовольства, і проблема антропофагії відійшла в минуле.

Поляков Володимир Євгенович – кандидат історичних наук, доцент кафедри історії РВНЗ «Кримський інженерно - педагогічний університет».

Фото: Кримські партизани. Орієнтовно кін. 1941 – поч. 1942 р. З особистого архіву колишнього командира 2-го району Івана Генова. Публікується вперше.

1. Мельничук Е. Б. Партизанское движение в Крыму. Накануне. Книга 1. — Львов: Гриф Фонд, 2008. —163 с.
2. Поляков В. Е. Страшная правда о Великой Отечественной. Партизаны без грифа «Секретно». — М.: ЭКСМО, Яуза, 2009. — 384 с.; 2-ге вид.: М.: ЭКСМО, Яуза, 2011. — 448 с.
3. Державний архів Автономної Республіки Крим (ДААРК). − Ф. П-151. − Оп. 1. − Спр. 21. - Арк. 62 – 69.
4. Старинов И. Г. Записки диверсанта. — М.: Вымпел, 1997. — 439 с.
5. ДААРК. − Ф. П-151. − Оп. 1. − Спр. 23. - Арк. 93-98.
6. Там само. С. 87.
7. ДААРК. − Ф. П-151. − Оп. 1. − Спр. 21. - Арк. 62-69.
8. ДААРК. − Ф. П-156. − Оп. 1. − Спр. 47. - Арк. 135.
9. ДААРК. − Ф. П-151. − Оп. 1. − Спр. 443. – Арк. 17.
10. ДААРК. − Ф. П-151. − Оп. 1. − Спр. 23. - Арк. 140.
11. Сермуль А. А. 900 дней в горах Крыма. — Симферополь: СОНАТ, 2004. —  98 с.
12. ДААРК. − Ф. П-151. − Оп. 1. − Спр. 23. – Арк. 142.
13. Колпаков Н. Е. Всегда в разведке / Под ред. Н. И. Олейникова — Симферополь: ОАО «Cимферопольская городская типография», 2008. — С. 73.
14. ДААРК. − Ф. П-151. − Оп. 1. − Спр. 27. - Арк. 20.
15. Луговой Н. Д. Страда партизанская: 900 дней в тылу врага. — Симферополь: Эльинью, 2004. — С. 110.
16. Там само. — С. 542.
17. Мельничук Е. Б. Партизанское движение в Крыму. Накануне. Книга 1. — Львов: Гриф Фонд, 2008. —163 с.
18. Там само.
19. ДААРК. − Ф. П-151. − Оп. 1. − Спр. 443. - Арк. 42.