Белетристика є репресованим іншим історії¹
Мішель де Серто

Майже на початку «роману» В.Ґ.Зебальда «Аустерліц» оповідач представляє читачеві однойменного героя «Жака Аустерліца». Сам цей оповідач подорожував до Бельгії, зокрема, до Антверпена – «частково з дослідницькою метою, частково з інших причин, не до кінця мені зрозумілих» – та зрештою опинився у залі очікування центрального вокзалу (“Salle des pas perdus”), де зустрічає Аустерліца, який фотографує залу очікування та втягує оповідача у бесіду про історію архітектури, яка виявляється професією Аустерліца. Так у 1967 р. почалася, повідомляє ця історія, низка бесід між оповідачем та Аустерліцем; останній, як виявляється, шукає інформацію про свою родину, яку (він виявив це лише у віці 16 років) складали чеські євреї, які (можливо, а може і ні) загинули у таборах смерті Третього Райху. Роман містить багато випадкових та запланованих зустрічей між оповідачем та Аустерліцем від тієї найпершої зустрічі в “Salle des pas perdus” аж до останньої зустрічі в Gare d’Austerlitz у Парижі, де Жак Аустерліц повідомляє оповідачу про способи, завдяки яким минуле може приховувати свої секрети від живих, аж до знищення монументів, що засвідчують існування минулого (як у новозбудованій Bibliothèque nationale в Парижі: «Ця гігантська нова бібліотека, яка, згідно з однією поширеною зараз огидною фразою, призначена для того, аби стати скарбницею усієї літературної спадщини, виявилася нездатною допомогти у пошуках слідів мого батька, який зник з Парижу більше 50 років тому»). Не зовсім зрозуміло, чи Аустерліц скаржиться на некорисність нової Bibliothèque, чи просто оплакує втрату свого старого. У будь-якому випадку, пошуки того, ким були та як виглядали батьки Жака Аустерліца,  набувають форми подорожі у просторі, від одного «lieu de memoir»  до іншого, у якому кожне з цих місць показує інший аспект тих способів показування, якими колись представлене як «спадщина» виявляється свого роду перешкодою на шляху до пожиточного знання минулого. Кінцевим пунктом прибуття (чи радше передостаннім) є відоме «потьомкінське село» Терезієнштадту, де транзитній станції на шляху до таборів смерті надано зовнішнього вигляду курорту на кшталт Марієнбаду. Цей маскарад концентраційного табору як свого роду костюмованої спільноти відпочивальників створює образ наповненості усіх місць Європи, де старим добрим цінностям гуманізму та християнства, нації та спільноти, держави та церкви дозволено виявлятися у формі таких собі «заповідників», у яких нещасні приборкані тварини мляво дивляться на відвідувачів, які вважають, що перебувають у сферах свободи та відповідальності.

Прямо на початку «Аустерліца» оповідач (перед тим, як зустрітися із Аустерліцем на центральному залізничному вокзалі в Антверпені) відвідує “Nocturama” антверпенського зоопарку. “Nocturama” є вмістилищем для тварин, які сплять протягом дня та виходять лише вночі, й їхні очі є незрячими на денному світлі та видющими у темряві. Оповідач починає свою розповідь про зустріч із Аустерліцем із роздумів про очі тварин, які можуть бачити лише в темряві, й уподібнює їх до очей філософів, як-от Вітґенштайна (чиє фото з’являється у тексті), який навчає нас бачити радше образи, аніж концепти. За цим розділом ідуть довгі описи, спочатку розмірів і прикрас зали очікування антверпенського головного вокзалу, а потім структурно виділяється історія низки військових укріплень, побудованих навколо Антверпена, що розвивалася від їхньої повної непридатності до захисту міста (та їхнього розширення і розбудови із кожною невдачею, аж поки вони не стали такими розлогими, що їх неможливо було вже заповнити людьми) до використання їх як гестапівської в’язниці та катівні протягом Другої світової війни. Фортифікації Бреєндонка слугують свого роду наскрізною метафорою повідомлення Зебальдового оповідача про подорожі Жака Аустерліца повоєнною Європою у його спробах використати своє експертне історичне знання для встановлення своєї власної тотожності чи хоча б тієї її частини, що пов’язана зі знанням про походження особи.

Якщо «Аустерліц» являє собою, як нам повідомляє обкладинка німецького видання, «Roman», то це роман, у якому нічого не відбувається, в якому бракує хоча б чогось, що віддалено нагадувало би сюжет чи сюжетну структуру (роман із «невдалою інтригою»?), у якому все, як видається, обертається довкола героя, хоча як у випадку Аустерліца, так і оповідача, поняття «героя» саме розривається на уламки і фрагменти «людини без властивостей». Однак, у книжці повно цікавих, якщо не сказати захоплюючих, історичних відомостей, передань та знань. Оповідач переконливо обігрує обізнаність Аустерліца у його професійній сфері (історії мистецтва), і його описи різних історичних монументів та місць (lieux) відомих історичних подій є гостро «реалістичними» у загальному розумінні цього слова. Значення цього «роману» проглядає з розривів у послідовних описах місць та споруд, які засвідчують ті способи, до яких вдавалася «цивілізація», побудована на структурах зла, утиску, виключення, знищення та приниження, яке переживав маленький єнот, який у блідому світлі Ноктурами «сидів посеред маленького потічка із серйозною міною, знову і знову миючи той самий шматок яблука, як ніби сподіваючись (als hoffe er), що все це миття, що перевершувало усіляку можливу ґрунтовність (weit über jede vernünftige Gründlichkeit), може допомогти врятуватися з нереаль ного світу (aus der falschen Welt), у якому він опинився, так би мовити, не через свою власну помилку (ohne sein eigenes Zutun)» (англ. вид., с. 4, нім. вид., с. 10-11).

Оскільки у книжці Зебальда домінує реальний світ, тобто історичний, емпіричний та документальний «факт», то її складно окреслити як «белетристику» (fiction). Ця книжка точно є «літературою» чи прикладом літературного письма; вона так само свідомо змодельована та свідома своїх «технік», як і кожен виразно «поетичний» артефакт, наприклад, як у відомому реченні, що описує табір в Терезієнштадті на десяти сторінках німецького тексту (англ. вид., с. 236-244, нім. вид., с. 339-349). Водночас, вся ця штучність використовується для того, аби викликати в уяві образ реального історичного референта - те, що Вальтер Беньямін міг вважати описом того, чим наша хвалькувата «цивілізація» завдячує у своїх досягненнях і перевагах певним формам жорстокості модерної людини до свого власного виду. Іншими словами, літературні інструменти, використані в «Аустерліці» Зебальда, слугують для того, аби випрацювати штучну оптику, за допомоги якої можна виправдати судження (етичного чи морального типу) щодо реального світу історичного факту. Слід сказати, що тут немає «судження», яке ми могли би вивести з книжки, щодо «справжньої» природи історичного світу, представленого перед нами через висловлювання оповідача про «вигаданий» пошук Жаком Аустерліцем відомостей про його «вигаданих» батьків. Або, радше, якщо тут слід вивести якесь судження, то це судження може бути виведене лише з фігуративно закодованого способу повідомляння про події (чи бездію). Якщо бути точним, то кожен наратив чи кожен опис низки подій, переданий в оповідній манері, тобто у вигляді та у формі історії, може транслюватися в суто концептуальний за своєю природою апарат, подібно до того, як лінгвіст Жорж Лакофф трактував усі метафоричні твердження (тобто – як замасковані концепти). Але слід наголосити: те, що надає Зебальдовому опису реального історичного світу певного фікціонального виміру, – це саме той спосіб опору будь-яким імпульсам до концептуалізації – чи то ролі оповідача, чи то «значення» «вигаданої» подорожі його протагоніста у пошуках загубленого коріння.

З іншого боку, ця книга демонстративно не є історією, хоча її «зміст» і безпосередній референт – це саме «історичне», а це означає, може зауважити хтось, що книга, незважаючи на меланхолію, яка виростає із твердження про те, що, коли йдеться про пошук сенсу індивідуального життя чи буття, суто «історичне» знання «історії» ставить більше проблем, аніж розв’язує, близька до перетворення на свого роду філософію історії, хоч і філософії виразно «практичного» (аніж «теоретичного») роду. Знову, як у випадку із Вальтером Беньяміном, історія пошуків Жаком Аустерліцем недавнього минулого Європи, як видається, виявляє лише те, що люди, які «робили історію» тут – як-от нацисти – так само зацікавленні у приховуванні свідчень про їхні дії, як вони були зацікавлені у святкуванні та монументалізації їхніх намірів. Виявляється, якщо ми виводимо якісь уроки зі спостереження над історією Аустерліца, то вони мають полягати у відкритті того, що не існує такої речі, як «історія», стосовно якої ми можемо виміряти та осягнути вартість певної «антиісторії» чи «містифікації», спрямованої на приховування та затемнення «істини» минулого. Це все антиісторія, завжди писана так само «проти», як і на користь певної «істини». Отже, можливо, нам слід класифікувати «Аустерліц» як історичний роман, свого роду постмодерністську версію жанру, винайденого (за легендою) сером Вальтером Скоттом та вповні реалізованого у «Війні і мирі» Толстого, який, мені видається, водночас реалізує і «деконструює» жанр історичного роману, розроблений Скоттом, Мандзоні, Дюма, Гюго, Діккенсом, Джорджем Еліотом, Флобером і бозна-скількома ще іншими письменниками ХІХ ст. в Європі. Можна сказати, що хоча «Аустерліц» можна читати як алегорію неможливості - або, цитуючи Ніцше, шкідливості (Nachteil) – історії «für das Leben» [для життя] .

Розглянутий в такий спосіб, цей роман може сприйматися просто як свого роду постмодерністський внесок до цієї дискусії про стосунки між історією та літературою, фактологічним і белетристичним письмом, реалістичним і уявним чи раціональним і міфічним письмом, що почалася від т. зв. «кризи історизму» (Historismus) на початку ХХ ст. І якщо ми мали на меті приєднатися до цієї дискусії, нам доведеться зважати на той факт, що жанр історичного роману у часи Скотта, Ґете та Байрона мав дійсно повсюдну популярність серед освіченої публіки, а в той же час зазнавав постійного засудження з боку професійних істориків, які вважали характерні для нього суміш факту та фікції, анахронічність, спроби досліджувати минуле інструментами уяви – злочином, якщо не сказати гріхом, величезного засягу – «ви не повинні змішувати види». Авторитет та престиж цього літературного жанру зник після встановлення нового типу науки в кінці ХІХ ст., пройшов головоломну трансформацію в руках видатних літературних модерністів (Джойса, Павнда, Еліота, Стайн, Пруста, Кафки, Вірджинії Вулф тощо) та відкрито відродився в іншому модусі та регістрі фактично у кожного автора, якого ми би хотіли піднести чи, навпаки, засудити за допомогою терміна «постмодерніст». Як продемонстрували Лінда Хатчеон та Емі Еліас (принаймні як на мене), панівним жанром постмодерністського письма є «історіографічна метабелетристика (metafiction)» (Хатчеон) чи «метаісторичний роман» (Еліас).

Слід зауважити, що відродження історичного роману в таких формах, яких йому надали такі різноманітні письменники, як Томас Пінчон («Викрикуючи лот 49», «V», «Веселка гравітації», «Мейсон і Діксон»), Делілло («Терези», «Зворотній бік світу»), Філіп Рот («Американська пастораль», «Змова проти Америки»), ізраїльська письменниця Міхаль Говрін («Моментальні знімки»), Роберт Розенстоун («Король Одеси»), Норман Мейлер, Вільям Ґасс, Кормак Маккарті, Пат Баркер та інші, слід розглядати в контексті повоєнної дискусії про нацистські злочини проти людства, геноцид євреїв та ромів, гомосексуалістів та розумово хворих – цілого питання про сенс і значення Голокосту, відчуття потреби «порозумітися із минулим», не лише у Європі, але також і в решті колоніального світу, вимог постраждалих, жертв і тих, хто вижив під час подій небаченого раніше роду, які були уможливлені власне наукою і культурою, які дозволили Заходу руйнувати те, що він не міг ув’язнити, одомашнити, залякати або ж в іншому випадку принизити та позбавити гідності.

Ця поширена спроба «порозумітися із минулим» охоплювала не тільки відкриття того, що раніше ігнорувалося, придушувалося, репресувалося чи приховувалося від ока у минулому націй, класів, рас і, звісно, статей теж, – вона стосувалася також (або ж багатьом здавалося, що стосувалася) необхідності ще раз задуматися про потрібність, цінність та багатство, переваги та недоліки того типу знань про минуле, що його створили нові кадри професійних істориків, які прийшли в професію у кінці ХІХ ст. для служби європейській національній державі. Цей новий тип знань претендував на статус «науки» (Wissenschaft) і був уповноважений визначати те, які питання слід ставити сучасності щодо минулого, які свідчення мають наводитися у спробах відповісти на ці питання, і де має проходити властива лінія розрізнення між належним і неналежним використанням історичного «знання» у всякій спробі з’ясувати чи прояснити теперішні зусилля з відповіді на центральне питання морального та соцієтального порядку. Питання, що його Кант називав «практичним» (під яким він розумів етичне): що я/ми маю/маємо робити?

І тут я підходжу до проблеми «практичного минулого». Наближення до проблеми забрало багато часу, але я мусив рухатися до неї саме цим маршрутом, через обговорення історичного роману, постмодерністського літературного письма, і зокрема Зебальдового погляду на історію та історичне, аби бути здатним сказати щось вартісне про те твердження де Серто, що я його використав як епіграф: «Белетристика (fiction) є репресованим іншим історії» або «Репресованим іншим історії є белетристика (fiction)». Моя теза, яку тут я не можу розвинути настільки повно, як хотілося би, полягає в тому, що одним із шляхів, яким ішла історія на початку ХІХ ст. задля перетворення на наукову (чи паранаукову) дисципліну, було відділення історіографії від її давніх асоціацій з риторикою, і після цього – з belles letters, активністю аматорів та дилетантів і типом письма, що було більш «креативним» і «поетичним», і в якому уява, інтуїція, пристрасть і, навіть, упередження отримали перевагу над міркуваннями істинності, чіткості, «рівної» мови та здорового глузду. Отже, «à bas a la rhetorique! [Геть риторику!]». Цю думку Віктора Гюго поділяли прибічники того, що пізніше було названо «реалістичним романом». Найбільш відомим прикладом тут є Гюстав Флобер, чий власний тип реалізму набув форми применшення значення риторики на користь того, що він називав (і, очевидно, винайшов) «стилем». Але виключення риторики (витлумаченої як теорія композиції, за допомогою якої певний масив інформації опрацьовувався для різних практичних цілей – переконування, спонукання до дій, надихання почуттів поваги чи огиди тощо) зі сфери історіографії, на історичні дослідження мало вплив цілком відмінний від того, який виключення риторики зі сфери літературного письма мало на «літературу». Разом із «водою» риторики історіографія вихлюпнула також – або ж вважала, що зробила це – і «дитину» «белетристики» (fiction). Але саме ця «белетристика» (fiction) трактувалася новими «літературними реалістами» як дискурсивний інструмент, за допомогою якого реальність, що розумілася як «історична» у сучасному значенні терміна, могла розглядатися як театр «практичного сенсу», місце, де факт та цінність можуть бути переплетені через наративізацію подій, у яких дії людей показувалися як активність  творення світу, а не просто перебування в ньому.

Старший, риторично структурований, тип історичного письма відкрито пропагував дослідження та споглядання минулого як вступ до життя у публічному просторі, як альтернативний щодо теології та метафізики засновок (не згадуючи в якості альтернативи той тип знання, який можна вивести з того досвіду, що його Аристотель називав «утилітарним» життям торгівлі і ремесел), аби відкрити чи винайти принципи, які могли би відповісти на центральне питання етики: що я маю (мушу, повинен) робити? Або ж, у термінології Леніна: «Що робити?».

Сьогодні професіоналізація історичних досліджень передбачає, принаймні в принципі, що минуле має вивчатися, як кажуть, «тільки заради нього самого» чи як «річ у собі», без жодних прихованих мотивів, відмінних від прагнення істини (звісно ж факту, радше ніж доктрини) про минуле та без жодної схильності до виведення уроків з дослідження минулого та перенесення їх у теперішнє для обґрунтування дій та програм на майбутнє. Інакше кажучи, історія у своєму статусі науки для дослідження минулого мала очиститися від усякої зацікавленості у практичному минулому – окрім, звісно, окремих помилок чи оманливих властивостей пам’яті, які слід коригувати за допомогою непорочної історичної свідомості, яка має справу лише з «речами як вони є» чи були, але ніколи – з бажанням того, «якими вони могли б бути».

Але практичне минуле, яке вигнали з дверей властивої історії, повернулося через вікно, створене реалістичним романом – реалізм якого, як авторитетно продемонстрував Авербах, полягав у рішенні трактувати теперішнє «як історію», тобто поширити літературну (чи поетичну) уяву на дослідження наявного соціального світу та показати його sub specie historiae, як драму людських істот, що намагаються усвідомити зміни, історичні по суті, які, здається, накривають їх із головою, ведуть облогу на кожному повороті «модерності». «Я намагався писати історію людського серця», - написав Бальзак у передмові до «Людської комедії», - проекту, який Флобер у свідомому змаганні з Бальзаком довів до довершеності у напевно найвидатнішому історичному романі ХІХ ст., «Вихованні почуттів», і особливо у видатних сценах, де його герої розводяться про свої намагання сповнити свої бажання, не усвідомлюючи і не знаючи про великі історичні події, що розгортаються навколо них, формуючи їхні долі та підтримуючи їхні надії, водночас позбавляючи їх найбільш необхідного. Нечасто наголошують на тому, що Bildung (виховання), досліджене в Bildungsroman, є реальністю специфічно «історичного» роду. Але «історія», з якою стикається герой, є не тільки минулим, але і частиною минулого, що триває у кожному теперішньому і постає як таке, що висуває претензії на теперішнє особливо деонтологічного (тобто, сучасного етичного) роду.

Такі минулі сучасності вважаються модерністами неуникненною складовою модерністського існування. Існування минулого в сучасності та твердження про те, що минуле представляється як здатне накладатися на живі створіння – у спосіб, зовсім невідомий класичній язичницькій культурі – свого роду таємниці, апорії та парадокси, що привели певного модерністського філософа до відчаю неспроможності осягнути їхній сенс, а тим більше розігнати чи розв’язати їх. У певному сенсі етика закінчилася в історизації людського життя – події, що її проголошував та вихваляв Ніцше у «Генеалогії моралі» як таку, що звіщає для людства «vita nuova», нове життя, оскільки тепер було можливо відкинути «мораль» як винахід слабких і в процесі чи в якості частини проекту звільнення зрештою позбавитися від «незручних» аспектів історичної свідомості та сміливо поглянути в очі проблемі того, як «використати» критичне знання «Historie» (не «Geschichte») für das Leben [для життя].

Але тепер я маю звернутися до питання, що його я використав для окреслення та розв’язання цієї загадки дискурсу (історії), який, незважаючи на претензії на усвідомлення істини минулого, продовжує використовувати способи репрезентації, спільні для міфу, красного письменства, легенди та пригодницького роману: наративу. Саме через наратив, чи радше наративізацію, відбувається накладання на матеріал реального життя структур та форм значення, що трапляються лише в оповіданнях (story), байках  та мріях. Саме через наративізацію матеріали «історії» можуть перероблятися у властивий об’єкт практичних умовиводів та наповнюватися можливими відповідями на питання: що я маю робити? Або: що робити?

Що таке практичне минуле?

Розрізненням між «історичним минулим» і «практичним минулим» ми завдячуємо Майклові Оукшоту, знаному британському політичному філософові та консервативному ідеологові, що помер 1990-го року у 89-річному віці. Це розрізнення корисне для відділення модерного професійного підходу істориків до дослідження минулого та тих способів, до яких вдаються пересічні особи та представники інших дисциплін, закликаючи, пригадуючи чи прагнучи використати «минуле» як «простір досвіду»²  (Козеллек), що має окреслюватися на основі усіх типів суджень та рішень повсякденного життя. Практичне минуле складається з усіх спогадів, ілюзій, бродячої інформації, ставлень та цінностей, які індивід або група щосили викликають, аби виправдати, облагородити, перепросити, надати алібі або створити прецедент для проведення дій по створенню життєвого проекту. Політичне, правове чи релігійне минуле нечасто можна досліджувати у спосіб, відмінний від ідеології чи певного роду parti pris. Ці типи минулого, можна сказати, належать до «історії», поза сумнівом, але вони рідко надаються до технік дослідження професійних істориків. Оскільки до такого минулого звертаються рідше задля встановлення фактів з даного питання, аніж для створення фактичної бази, з якої можна висловити судження про дії в теперішньому, це минуле не можна трактувати згідно з принципом «спершу факти, потім інтерпретації», такого милого серцю історика. Оскільки і в дослідженнях саме цих аспектів минулого на кону перебуває не скільки «які є факти?», скільки радше те, що буде дозволено вважати фактом і, більше того, що буде дозволено вважати специфічно «історичним» на противагу суто «природній» (чи то пак в цьому випадку «надприродної») події.

Практичне минуле, згідно з Оукшотом³, є версією минулого, що її більшість із нас носить у своїй свідомості та використовує у виконанні своїх повсякденних завдань – тоді, коли ми мусимо висловлювати судження про ситуації, вирішувати проблеми, ухвалювати рішення та, що важливіше, напевно, відповідати на наслідки рішень, ухвалених як нами, так і за нас тими інституціями, членами яких ми є більш чи менш свідомо. Оукшот вважав, що принципова різниця між історичним минулим та практичним минулим полягає у тих завданнях, що мотивують їхнє дослідження. Історичне минуле було минулим, що його можна досліджувати науково, незацікавлено, саме по собі і «для нього самого». В ідеалі – і це був основний крок модерної наукової історіографії – історичне минуле не досліджувалося задля якоїсь зовнішньої щодо нього мети, відмінної від питань про те, із чого воно насправді складалося, як воно усвідомлювало себе, і що тоді сталося і надало йому певної конфігурації, окреслення чи траєкторії розвитку.

Понад усе історичне минуле не давало жодних уроків для теперішнього; воно було предметом строго імперсональної, нейтральної та у кращому випадку – об’єктивної зацікавленості. Зрештою, історичне минуле було минулим, сконструйованим істориками. Воно існувало лише в книжках та наукових есеях. Його автентичність – але не його реальність – гарантувалася іншими професійними істориками, відданими конвенціям свого цеху для збуту свідчень та дослідження документів і посідання влади визначати, що було правильною історією, а що ні. Ніхто ніколи не проживав історичне минуле, оскільки історики переймалися ширшим розмахом та типом відомостей (чи знання), яким жоден актор реального минулого не міг володіти. Вивчення історичного минулого не має своїм наслідком виведення законів історичної причинності та дуже мало дає у напрямку генералізації чи типізації. Історичне минуле складається з окремих подій, фактичність яких було встановлено на обдуманих засадах, і стосунки між якими є більш чи менш випадковими. Використання наративу для представлення зібрань таких окремих подій виправдовувалося на основі того факту, що історичні події є залежними від часу і простору (чи місця) і тому можуть бути реалістично (якщо не правдиво) представлені або як діахронічні послідовності, або як синхронні структури. Все це, на противагу до «практичного минулого», яке розробляється для служби «теперішньому», пов’язане із цим теперішнім у практичний спосіб, із чого ми, отже, можемо вивести уроки та застосувати їх до сучасності для передбачення майбутнього (або принаймні досяжного майбутнього) та надання причин, якщо не виправдання, тих заходів, що мають вживатися в теперішньому в ім’я майбутнього, кращого, аніж теперішній лад.

Тепер слід наголосити, що ці два типи минулого є радше ідеальними типами, аніж описами дійсних точок зору чи ідеологій. Більше того, слід зауважити, що професійна історіографія утверджувалася (на початку ХІХ ст.) в університетах, аби слугувати інтересам національної держави, допомагати в роботі зі створення національних ідентичностей, і використовувалася у підготовці освітян, політиків, імперських управлінців, а також як політичних, так і релігійних ідеологів відкрито «практичними» способами. У відомих фразах європейської культури ХІХ ст.: «історія є філософією, що навчає на прикладах» та «historia magistra vitae», йшлося, зрештою, про ту саму історію, що її професійні історики просували як минуле, що досліджується заради нього самого і на його власних засадах, sine ira et studio. Але ця гадана нещирість з боку професійних істориків повністю гармоніювала із тодішньою ідеологією науки, яка розглядала природничі науки як водночас «незацікавлене» та «практичне», або соціально корисне знання. Таке бачення науки узгоджувалося із панівними філософіями позитивізму та утилітаризму, які зробили внесок у трансформацію наукової картини світу в цілий Weltanschauung [світогляд], який дозволив осягати «історію» взагалі як таку, що пропонує неухильні докази прогресу цивілізації та тріумфу білих рас світу.

Звісно, з висоти ХХ ст. цей міф прогресу та соціал-дарвінізм, що був його основою, були піддані нищівній критиці, на яку професійна історіографія відповіла відступом на позиції певного роду емпіризму здорового глузду як обґрунтування нейтральності та неупередженості, за допомогою яких історики створювали ідеологічно заспокійливі картини історичного минулого. Цей емпіризм дозволив професійній історіографії й надалі проголошувати ідеологічну нейтральність («лише факти і нічого крім фактів») та зневажливо ставитися до «філософії історії» того типу, що був успадкований від Конта, Геґеля та Маркса, й поширений Шпенглером, Тойнбі та Кроче у міжвоєнний період, як до «ідеології» чи релігійного пророцтва, що маскувалося під «історичну науку» (пор. Поппер, Коллінґвуд тощо).

Зараз філософія історії – якою б пророчою, спрямованою на передбачення, чи апокаліптичною вона не була – загалом не трактується як альтернатива тому, що називається «правильна історія». Більшість філософів історії – від Геґеля і далі – вважали свою працю розширенням чи доповненням роботи звичайних істориків. Вони вважали, що забезпечують процедури узагальнення, синтезування чи то символізації безлічі праць, написаних діючими істориками, аби вивести якісь загальні принципи стосовно природи існування людини разом із іншими людьми у часі. Чи вони робили це адекватно, чи ні – це питання дискусійне. У будь-якому разі, не історикам вирішувати, добре чи погано філософи історії використовували знання та інформацію, приготовану звичайними істориками – так само як не фізикам вирішувати, як створене ними знання може бути впроваджене в практику інженерами, винахідниками, підприємцями або, якщо вже про це йдеться, військовими відомствами. Певна річ, немає різниці між розважаннями філософа про природу мистецтва, які ґрунтуються на його висновках щодо певних об’єктів мистецтва, а також праць істориків мистецтва, і використанням праць істориків у спробах відчитання не скільки значення в історії, як радше видів значень, які можна вивести із вивчення історичних праць.

У будь-якому випадку я не бажаю слідувати за цією лінією дискусії, оскільки, як історія показує нам, справжні історики є дуже обережними щодо філософії історії, і вони мають для цього свої підстави. Тому, як видається, існує зовсім мало шансів поєднання їх на спільному ґрунті у найближчому майбутньому. Але, як би там не було, слід сказати, що філософія історії належить до того класу дисциплін, які покликані вносити порядок і сенс радше до «практичного», ніж до «історичного» минулого, яке конструюється професійними істориками для повчання своїх колег із різних дослідницьких царин.

Але це розрізнення між минулим, сконструйованим істориками, та минулим, сконструйованим філософами історії, дає усвідомлення, або принаймні так видається, щодо зв’язку між фактом та фікцією (або, як іноді формулюють, між історією та літературою) у контексті культурного модернізму.

У багатьох дискусіях про постмодернізм, що мали місце після відомого есею Ліотара на цю тему⁴, небагато людей вважали за необхідне зауважити, що панівним жанром і способом постмодерністського письма є (нео)історичний роман⁵. Якщо бути точним, більшість критиків переймалися тим, що вважалося нещасливою (якщо не сказати катастрофічною) сумішшю (або ж обробкою) розрізнення між фактом та вигадкою, або ж реальністю та фантазією, оскільки воно, як видається, порушує табу, що підтримувало можливість певного типу «серйозної» художньої літератури, під якою я маю на увазі тип (модерністського) письма, що мало відносини між минулим і майбутнім (чи пам’яттю та сприйняттям) за принциповий предмет своєї зацікавленості. Я відсилаю до першого покоління модерністських письменників, представниками яких були Конрад, Пруст, Джойс, Еліот, Паунд, Вулф, Кафка, Стайн тощо, і всі вони, як видається, звернулися проти «історії» як спільної справи, радше ніж як проти вирішення проблеми того, як давати собі раду з сучасністю, обтяженою рештками минулого. Літературний модернізм останніми ропро те, що минуле представляється як здатне накладатися на живі створіння – у спосіб, зовсім невідомий класичній язичницькій культурі – свого роду таємниці, апорії та парадокси, що привели певного модерністського філософа до відчаю неспроможності осягнути їхній сенс, а тим більше розігнати чи розв’язати їх. У певному сенсі етика закінчилася в історизації людського життя – події, що її проголошував та вихваляв Ніцше у «Генеалогії моралі» як таку, що звіщає для людства «vita nuova», нове життя, оскільки тепер було можливо відкинути «мораль» як винахід слабких і в процесі чи в якості частини проекту звільнення зрештою позбавитися від «незручних» аспектів історичної свідомості та сміливо поглянути в очі проблемі того, як «використати» критичне знання «Historie» (не «Geschicbr /hte») ками був звинувачений у нарцистичному «презентизмі», дефектному відчутті історії, відходом до ірраціоналізму та психозу, погордою до понять істини і факту, та поверненням до того, що Томас Еліот у своїй рецензії на джойсівського «Уліса» визначив як «міфічний метод». Все це цілком може бути правдою, оскільки ми усвідомлюємо, що «історія», від якої втікали модерністи, не була світом, із яким вони стикалися у повсякденному житті, але фантомною версією минулого, сконструйованою професійними істориками, «історичним минулим», створеним для того, щоб позбавити минуле його «практичної» корисності.

Переклад Ірини та Володимира Склокіних

Друкується за виданням: Hayden White. The Practical Past // Historein. A Review of the Past and Other Stories. 2010. Vol.10. Pp. 10-19. (http://www.nnet.gr/historein.htm)

Дякуємо редакції часопису «Historein» за згоду на цю публікацію.

Гейден Вайт – професор-емерит Каліфорнійського університету в Санта-Крузі.

1. Michel de Certeau, “History and Science”, Heterologies: Discourse on the Other, Minneapolis: University of Minnesota Press, 1986, 29.
2. Reinchart Koselleck, Futures Past: On the Semantics of Historical Time, Cambridge: MIT Press, 1985, 21 ff.
3. Michael Oakeshott, On History and Other Essays, Indianapolis: Liberty Fund, 1999, 1-48.
4. Jean-François Lyotard, The Postmodern Condition: A Report on Knowledge, Minneapolis: University of Minnesota Press, 1984.
5. Огляд теми постмодерністського роману на Заході та теоретичних питань, спровокованих відродженням історичного роману як панівного жанру, див.: Amy Elias, Sublime Desire: History and Post-1960 Fiction, Baltimore: The John Hopkins UP, 2001. Певний час тому Лінда Хатчеон зауважила, що постмодерністський роман був присвячений виробництву того, що вона назвала «історіографічною метабелетристикою (metafiction)», яка демонструє, що «белетристика (fiction) є історично обумовленою, а історія – дискурсивно структурованою». A Poetics of Postmodernism: History, Theory, Fiction, New York: Routledge, 1988, 120.

font-size: 8pt;