Позаду нас, між рейками,
східні робітниці в білих хустинках
кайлами й лопатами довбали гравій.
Гюнтер Грасс. Бляшаний барабан: Роман / З нім. пер. О. Логвиненко. – К., 2005. – С.462.

Ця коротка фраза в романі Ґюнтера Ґрасса вкотре свідчить, що остарбайтерки у незвичних білих хустинках з кайлами і лопатами були прикметною ознакою німецького суспільства воєнного часу. Упродовж Другої світової війни на території нацистської Німеччини та на окупованих Райхом землях працювало приблизно 13,5 млн. чоловіків, жінок та дітей із 26 країн Європи¹. З них понад 4,5 млн. були військовополоненими та майже 8,5 млн. становили цивільні робітники та в'язні концентраційних таборів². За визнанням автора фундаментального дослідження історії примусової праці в ІІІ Райху Ульріха Герберта, націонал-соціалістичне «використання іноземців» 1939–1945 роках стало найбільшим в історії, з часів рабства, масовим застосуванням іноземців в економіці окремої держави³. Жителі окупованих територій Радянського Союзу становили в Райху найбільшу групу іноземців. Так, наприкінці вересня 1944 р. в німецькій економіці працювало понад 7,9 млн. іноземних цивільних та військовополонених, з яких майже 2,8 млн. були доставлені з СРСР (631 559 військовополонених та 2 174 644 цивільних робітники)⁴.

Питання про кількість жителів з території сучасної України, які залучалися у роки війни до примусової праці в Райху, належить до одного з проблемних. Складність його полягає не лише у труднощах суто статистичних: яким чином виділити українців (або жителів України в її сучасних кордонах) з інших національних груп іноземців? На перешкоді також стає відсутність спеціальних знань навіть серед науковців про існування різних категорій примусових робітників, куди потрапляли українці, та, відповідно, їх відмінний правовий статус і різні «колонки» у статистичних звітах німецьких посадовців.

Почнемо з хроніки подій. Переважна більшість українських громадян була доставлена до Райху з окупованої території України впродовж 1942-1944 рр. внаслідок жорстокого примусу. Проте, перші українці опинилися на примусовій праці в Німеччині ще влітку 1939 р. Це були жителі Закарпаття, яких вивозили на примусову працю до Австрії⁵. Наступними на початку вересня 1939 р. потрапили до Райху галичани – військовослужбовці польської армії, які опинилися у німецькому полоні, а з часом були переведені у стан цивільних робітників. Архівні документи також свідчать, що з вересня 1940 р. українці прибували працювати до Райху в числі військовополонених та цивільних робітників з Франції⁶, яка була центром міжвоєнної трудової імміграції, і сюди в пошуках роботи стікалися переселенці з Польщі, і Західної України зокрема⁷. За даними, наведеними у дослідженні С. Качараби, із Західної України в період з 1926 по 1938 роки до Франції емігрувало понад 54 тис. українців⁸. Перші цивільні робітники з сучасної території України почали прибувати до Німеччини влітку 1941 р. – це жителі областей, що увійшли до дистрикту Галичина⁹. У цей же час до так званих таборів для росіян почали надходити полонені червоноармійці, серед яких були й українці за національністю чи народжені в Україні. Колишні радянські військовополонені перебували в Райху також і в статусі цивільних робітників. Коли навесні 1942 р. з окупованих радянських територій почалося масове вивезення цивільних робітників до Німеччини, першими до партій «завербованих» потрапили відпущені як «українці» полонені червоноармійці. Доставлені з різних територій і у різний спосіб українці і в Райху перебували в різному правовому становищі, та працювали й жили за різних умов. Наприклад, українські емігранти, котрі прибули до Райху з Франції, мали права та інші вигоди французьких цивільних робітників.

Всі мешканці українських територій, які до 1939 р. входили до складу СРСР, перебували в Райху у статусі остарбайтерів (нім: die Оstarbeiteren, "східні робітники"). Таку назву (поряд з "цивільні росіяни", "радянські росіяни") нацистські чиновники вживали щодо багатонаціональної групи цивільних робітників (не-німців), вивезених з окупованих територій Радянського Союзу, чітко позначаючи, таким чином, їхнє відмінне від інших іноземних робітників у Третьому Райху соціально-правове становище. Робітники із Західної України (дистрикту Галичина), Західної Білорусії, країн Прибалтики перебували в Райху в іншому політичному статусі. Тому найбільшою помилкою українських істориків, і не лише їх, є спроба обчислити кількість українських примусових робітників шляхом, коли від загального числа остарбайтерів за весь період війни 2,8 млн.¹⁰  (німецькі дані на 1945 р. див. табл. І.) віднімають число вивезеного на примусову працю населення УРСР – 2,2 млн. (дані НДК на травень 1945 р.) або 2,4 млн. (обчислення 1960-х рр.. див. табл. ІІ). Вільно оперувати цими числами недопустимо, адже вони мають різне походження. До обчислених Надзвичайною державною комісією вивезених з Української РСР робітників увійшли як остарбайтери, так і робітники з Галичини, які мали інший статус. Щоб не припускатися подібних помилок, потрібно чітко знати походження тих чи інших узагальнених даних.

Ми маємо два корпуси джерел, у яких є інформація стосовно вивезеного населення до Німеччини – це німецькі джерела (відомості імперських міністерств та інших установ, котрі займалися працевикористанням іноземців у Райху, окупаційних установ в Україні, органів місцевого управління, які безпосередньо проводили вербування цивільного населення), та джерела радянських органів влади, які займалися підрахунками збитків, заподіяних Україні нацистською окупацією.

Німецькі документи, які доступні на сьогоднішній момент дослідникові, не дають можливості підрахувати загалом кількість депортованих робітників з України за весь період окупації. По-перше, територія України була поділена між різними окупаційними адміністраціями, кожна з яких звітувалася окремо. По-друге, впродовж війни територія цих адміністрацій постійно змінювалася й охоплювала не тільки суто українські області. Звіти й донесення німецьких окупаційних органів містять в основному проміжну інформацію: про відправку окремих транспортів з робітниками, або підсумкові дані про вивезення робітників за певні періоди. Підрахунки кількості іноземних робітників, які провадили центральні установи Райху, також не можуть дати відповіді на наше питання, бо такої суверенної держави – України – на той час не існувало, й українці належали до різних категорій іноземних робітників. Так, наприклад, у відомостях про чисельність іноземних робітників на території Райху на кінець вересня 1944 р., які подавало відомство Генерального уповноваженого з використання робочої сили, не має робітників такої національності як українці¹¹. Депортовані жителі з України значилися в цьому документі серед числа робітників із території Польщі (1 375 817), та цивільних робітників та військовополонених із Радянського Союзу (2 461 163), табл. І. Німецькомовна історіографія традиційно також не виділяла українців з-поміж примусових робітників з території Радянського Союзу. Тільки в нещодавньому дослідженні М. Шперера (2001 р.) подаються відомості, що до Німеччини було депортовано впродовж 1941-1944 р. понад 1,7 мільйонів українців¹².

Радянські підрахунки вивезеного населення з України здійснювалися на основі розслідувань Надзвичайної Державної комісії зі встановлення та розслідування злодіянь німецько-фашистських загарбників та їхніх спільників, проведених у 1943-1945 рр. При кожному виконкомі обласних та районних рад депутатів трудящих діяли спеціальні комісії «по виявленню та обліку фактів злочинів, збитків нанесених німецько-фашистськими загарбниками  державним, кооперативним організаціям, установам та громадянам СРСР». Крім того, в багатьох областях України впродовж 1944-1947 рр. на вимогу відділу Держархівів УНКВС кожна сільська та міська рада повинна була надати «Хронологічну довідку про тимчасову фашистську окупацію даного населеного пункту та його звільнення Червоною Армією (1941-1944 рр.)», в якій повідомити точні дати окупації та визволення населеного пункту; інформацію про кількість розстріляних, повішених та арештованих окупантами громадян; факти діяльності підпільних груп, партизанських загонів та з’єднань та участь у них місцевих жителів; кількість вивезених громадян “на каторжні роботи до Німеччини”, перебіг бойових дій на території населеного пункту, допомогу місцевих жителів Червоній армії тощо. Наприклад, у Полтавській, Вінницькій, Київській областях є такі довідки по кожному населеному пункту, а Хронологічні довідки по Дніпропетровській, Чернігівській та Ізмаїльській областях опубліковані окремим виданням¹³. На основі зібраного таким чином матеріалу на 20 травня 1945 р. встановили, що з України в Німеччину були вивезено 2 143 581 осіб¹⁴. Впродовж наступних кількох років ці дані перевірялися й уточнювалися, й на початку 1947 р. кількість депортованого населення з України становила 2 033 639 осіб¹⁵.

У 1963-1965 рр. на запит Інституту історії партії ЦК КП України філіалу інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС всі обласні партійні архіви при обкомах КП України надавали довідки про діяльність радянського підпілля, партизанських загонів, про знищене та вивезене до Німеччини місцеве населення, які були підготовлені на основі зібраного ще в 1944-1947 рр. матеріалу. Опубліковані дані про кількість вивезеного до Німеччини населення з кожної області України у третьому томі видання „Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941–1945 рр.”, яке готував Інститут історії партії ЦК КП України, вірогідно і є результатом опрацювання довідок обласних партархівів 1963-1965 рр. (табл. ІІ).

Простий підрахунок цих даних дає результат у 2 400342 особи, які були депортовані з території України в сучасних кордонах до нацистської Німеччини¹⁶ (див. таблицю І). До цього часу ця цифра сприймається більшістю істориків як незаперечна істина й не піддавалася серйозній перевірці. Перегляд надісланих у 1963-1965 рр. довідок обласних архівів до Інституту історії партії ЦК КП України викликає чимало запитань стосовно того, на основі яких підрахунків були взяті ці відомості, та певні застереження до даних по деяких областях. Так, приміром, до числа депортованого населення з Київської області не увійшли дані про вивезене населення з міста Києва, а це за різними оцінками від 50 тис. до 100 тис. мешканців¹⁷. Перерахунок даних “Хронологічних довідок про тимчасову фашистську окупацію населених пунктів Київської області та їх звільнення Червоною Армією (1941-1944 рр.)”¹⁸ дав результат у 174 153 депортованих, що майже на 5 тисяч більше офіційного. З іншого боку, викликають певну недовіру дані про депортоване населення із великих міст та районних центрів Київської області, які в «Хронологічних довідках» не підтверджені списком осіб. Так само дані по Харківській області критикує А. Скоробагатов у монографії «Харків у часи німецької окупації 1941-1943», як такі, що не були здобуті в результаті серйозних обрахунків¹⁹. Певні зауваження висловлює стосовно відомостей про вивезене до Німеччини населення з Вінницької області С. Гальчак у своєму дослідженні «„Східні робітники” з Поділля…», який доводить, що загалом із Вінниччини було вивезено 78 650 осіб²⁰.

Для більш достовірного визначення загальної кількості примусових робітників з України вкрай важливо провести нові регіональні дослідження, особливо в архівах меморіалів на місцях примусової праці чи ув’язнення наших співвітчизників в концтаборах і таборах військовополонених. Як приклад такої роботи можна назвати дослідження Артема Папакіна в архіві Меморіалу концтабору Флоссенбюрґ, який з’ясував, що з майже 100 тис. осіб, які пройшли через цей концтабір, 9 775 були уродженцями України²¹. Під час іншого проекту – вивчення історії порохового заводу в німецькому містечку Лібенау, яке проводить Мартін Гузе, за поіменними списками працівників військового підприємства вдалося встановити, що з 11 тис. німецьких робітників та з різних європейських країн – понад 2 тис. осіб було доставлено з Хмельницької, Київської, Сумської області України. Зокрема майже 700 осіб – із міста Шостка та навколишніх сіл²². Аналіз даних про походження іноземних робітників, які були в навколишніх господарствах бауерів, показує, що там переважно працювали польські цивільні та французькі військовополонені. Українських остарбайтерів же направляли на легші сільськогосподарські роботи лише у випадку виробничої травми або загального фізичного виснаження на пороховому заводі.

Зрозуміло, що така копітка робота з персональними даними вимагає від історика певного методологічного вишколу й малопридатна для швидкого «випікання» кваліфікаційних робіт – кандидатської чи докторської дисертацій. Але, в міру насичення дослідженнями історичного періоду Другої світової війни, дійде черга і до таких «невдячних» тем, як перегляд статистики.

Українці в Райху - скільки вони отримали? З’ясування кількості українців, залучених до примусової праці в Райху, на початку 1990-х років було стимульовано міжнародними домовленостями про компенсаційні виплати ФРН колишнім примусовим робітникам з СРСР. Для цього Німеччина надала у розпорядження Фондів «Взаєморозуміння і примирення», які були створені у Києві, Мінську та Москві 1 млрд. марок. Указом №453 КМ України від 16.07.1993 р. було засновано Український національний фонд «Взаєморозуміння і примирення», а також його регіональні представництва. Станом на 1.09.1999 р. гуманітарні виплати в Україні отримали 631 375 осіб, на що було виділено 377 407 тис. ДМ.

У вересні 2000 р., під потужним міжнародним тиском у ФРН був створений Фонд «Пам'ять, відповідальність та майбутнє», в якому взяли участь не лише держава, а й промислові кола Німеччини. Завданням Фонду стала виплата не гуманітарної допомоги, а саме компенсації колишнім примусовим робітникам. За результатами діяльності Фонду «Пам'ять, відповідальність та майбутнє» до червня 2007 р. (коли офіційно було завершено виплати ) 1,6 млн. людей в понад 100 країнах світу отримали загалом 4,37 млрд. євро (див. табл. ІІІ). В Україні УНФ «Взаєморозуміння і примирення» здійснив виплати 471 000 претендентів, у т.ч. і колишнім остарбайтерам та їх спадкоємцям, у розмірі 867 млн. євро.

Таблиця І. Іноземні цивільні робітники на примусовій праці в Райху

Таблиця зроблена за: Spoerer M. Zwangsarbeit unter dem Hakenkreutz… – S. 222.

Таблиця ІІ. Кількість робітників вивезених на роботу з України до Райху

Таблиця ІІІ. Статистика виплат Німецьким фондом «Пам’ять, відповідальність та майбутнє» колишнім примусовим робітникам та їх правонаступникам

Таблиця зроблена за: „Gemeinsame Verantwortung und moralische Pflicht”: Abschlussbericht zu den Auszahlungsprogrammen der Stiftung „Erinnerung, Verantwortung und Zukunft” – Göttingen, 2007 – S. 215.

Тетяна Пастушенко – кандидат історичних наук, старший науковий співробітник інституту історії України НАНУ.

1. 1. Spoerer Mark. Zwangsarbeit unter dem Hakenkreuz. Ausländische Zivilarbeiter, Kriegsgefangene und Häftlinge im Deutsche Reich und im besetzten Europa 1939-1945. – Stuttgart, München. – S. 253.
   2. Ebenda, S. 221 – 222.
   3. Herbert Ulrich. Fremdarbeiter: Politik und Praxis des „Ausländer-Einsatzes“ in der Kriegswirtschaft des Dritten  Reiches. – Bonn: Dietz, 1999. – S. 7.
   4. Herbert U. (Hg.). Europa und der "Reichseinsatz": ausländische Zivilarbeiter, Kriegsgefangene und KZ-Häftlinge in Deutschland 1938 – 1945. – Essen: Klartext-Verl, 1991. – s. 8.
   5. Спогади Лендел В.М. та Химич О.М. у: Пам’ять заради майбутнього. Спогади. – К., 2001 – С.285, 412.
   6. ЦДАВО України, Ф.3676, оп.4, спр.127 (анкеты на лиц, уроженцев Украины, работавших в 1943-1945 гг. в Германии и получивших трудовые книжки на бирже труда в г.Бранденбурге).
   7. Качараба С. Трудова еміграція із Західної України у Францію (1919-1939 рр.) // Галичина: Науковий і культурно-просвітній краєзнавчий часопис Прикарпатського університету імені Василя Стефаника. – Івано-Франківськ, 2002. – Вип. 8. – С. 95–107.
   8. Там само, с.104.
   9. Львівські вісті. – 1941. – 8 листопада.
   10. Spoerer M. Zwangsarbeit unter dem Hakenkreutz… – S. 222.
   11. Herbert U. Fremdarbeiter... – S. 316.
   12. Spoerer M. Zwangsarbeit unter dem Hakenkreutz… – S. 80.
   13. Хронологічний довідник про тимчасову окупацію німецько-фашистськими загарбниками населених пунктів Чернігівської області і визволення їх Червоною Армією (1941 – 1943 р.р.) – Чернігів: Деснянська правда, 1947. – 330 с.; Окупаційний режим на Дніпропетровщині в хронологічних довідках місцевих органів влади: Збірник документів / Автори-упорядники О. В. Касьянов і Н.В. Киструська -Дніпропетровськ: Герда, 2010. – 380 с.
   14. ЦДАГО України, Ф.1, оп.23, спр. 1478 «Справка о приеме и трудоустройстве советских граждан возвращающихся на родину из немецкого рабства».
   15. ЦДАГО України, Ф.1, оп.23, спр. 4351, арк. 3 –51.
   16. Украинская ССР в Великой Отечественной войне Советского Союза 1941 - 1945 гг. - В 3-х т. / Ред. коллегия: Назаренко И. Д. (рук.) и др.; Пер. с укр. яз. Изд. доп. и дораб. – Том 3: Советская Украина в завершающий период Великой Отечественной войны (1944 – 1945 гг.) - К, 1975. – С. 153.
   17. Див. більш детально: Пастушенко Т. В. Остарбайтери з Київщини: вербування, примусова праця, репатріація (1942 - 1953) – К, 2009. - 284 с. Режим доступу:  http://www.history.org.ua/index.php?litera&;kat=7&id=2121
   18. ДАКО. Ф. Р- 4758, оп. 2, спр. 1-55.
   19. Скоробагатов А.В. Харків у часи німецької окупації (1941-1943). – Х.: Прапор, 2004. – С.119.
   20. Гальчак С.Д. «Східні робітники» з Поділля у Третьому Райху: депортація, нацистська каторга, опір поневолювачам. – Вінниця, 2003. – 344 с.; іл.
   21. Папакін А. «Українські в’язні концентраційного табору Флоссенбюрґ». Режим доступу: http://www.unf.kiev.ua/main.php?id=161&;lang=ua
   22. Про дослідницький проект див. режим доступу: http://www.martinguse.de/pulverfabrik/, а також: Гузе М., Сочка Л. Подолати кордони, зав’язати зв’язки. – Langenfeld, 2008. – 20 c.