Проблема поширення венеричних хвороб та їх лікування

Серед проблем, що супроводжували зростання проституції в Олександрівську, було поширення венеричних захворювань. Повії за день могли «обслуговувати» декількох чоловіків, а рівень санітарії в будинках терпимості був дуже низьким, тож вони були головними розповсюджувачами венеричних хвороб. Це було актуально і в контексті індустріалізації Катеринославської губернії та переселенням людей з сіл до міст. Становище було настільки критичним, що в 1886 році сифіліс включили до спеціальної категорії хвороб, котрі вимагали негайного лікування [16, 8]. Стосувалося це також і Олександрівська, міська влада якого приділяла велику увагу боротьбі з цими болячками. Так, в Олександрівській земській лікарні було виділено 3 палати для лікування сифілітиків, а у 1902 році, при розширенні Олександрівської земської лікарні, на дебатах Земського зібрання дорадчий лікар М.А. Лукашевич наводив цифри, що з 40 ліжок в земській лікарні 17 виділялися для лікування сифілісу та інших венеричних хвороб [22, 746]. Тоді ж постало питання за чий рахунок лікувати повій. Комітет міністрів 15 грудня 1867 року прийняв положення за яким міським управам дозволялося самостійно обирати як лікувати повій, безкоштовно чи стягувати за це платню. [20, 92].

Спочатку у місті жриць кохання лікували платно, а гроші за їх лікування стягувалися з власниць будинків терпимості, однак на сесії Земського Зібрання, котра відбулася 30 січня 1885 року плату за лікування було скасовано. Причиною такого рішення було те, що «мадам» не хотіли витрачати кошти на лікування персоналу та втрачати прибутки на час лікування, тому досить часто намагалися приховати факт венеричної хвороби у своїх працівниць, що ще більше сприяло розповсюдженню [21, 73]. З цього часу витрати на лікування повій повністю лягли на міський бюджет і обходилось приблизно в 500 рублів на рік [19, 82]. Утім, така доброчинність була дещо обтяжливою для міського бюджету. У 1893 році на засіданні Олександрівського Повітового Земства була заслухана доповідь управи «Про стягування плати за лікування повій в Олександрівській Земській лікарні». Пропонувалося знову ввести плату. Основним аргументом на користь цього було те, що у навколишніх містах, як Катеринославської, так і сусідніх губерній, кошти на лікування повій стягуються з власниць будинків терпимості, а тому тамтешні «мадам» посилають своїх дівчат на безкоштовне лікування до Олександрівська. Так дорадчий лікар М.А. Лукашевич, при обговоренні доповіді, навів наступний приклад: напередодні 4 повії були оглянуті місцевим лікарем в Олександрівську та визнані хворими, після чого були відправлені до Земської лікарні, однак згодом виявилося, що вони приїхали напередодні потягами з Павлограда та Мелітополя, щоб, вдаючи з себе місцевих, отримати безкоштовну медичну допомогу. Частина гласних виступала за повернення плати, бо в такий спосіб місто буде витрачати менше грошей і зможе їх скерувати на інші, більш важливі потреби; інші була проти, вказуючи, на те, що у Катеринославі, Павлограді та інших містах лікування повій насправді було безкоштовним і введення оплати лікувальних послуг не покращить ситуації в Олександрівську. Наприкінці засідання зібрання постановило: «колишню постанову залишити в силі, а доповідь управи відхилити» [21, 83].

На цьому проблеми не закінчувалися. Як вже було зазначено вище, для лікування від венеричних хвороб в Олександрівській Земській лікарні було виділено 3 палати. Однак повій клали поряд з іншими людьми, що створювало ряд неприємностей для останніх. Завідувач Олександрівської земської лікарні у 1891 році скаржився на це до Земського Зібрання: «Досить часто я змушений класти їх (повій) в одну палату з одруженими жінками та неповнолітніми дівчатами страждаючими спадковим сифілісом і через те, що в лікарні завжди лежить мінімум дві повії – то лікарня перетворюється в своєрідний будинок терпимості через їх поведінку, розмови, анекдоти, поведінка цих дам не може не позначитися шкідливо на моральності інших хворих, а деякі з них просто відмовляються лягати до лікарні, щоб не лежати поряд з повіями».

Медичний догляд повій теж був набагато складніший, ніж за іншими хворими. У той час, як хворі інших категорій, серйозно ставляться до свого перебування в лікарнях та легко підпорядковуються лікарняним порядкам, повії постійно порушують правила лікарні, та боротися з ними звичайними лікарняними заходами надзвичайно важко» [19, 98]. Як наслідок, управою було запропоновано винайняти окреме приміщення для лікування дівчат. Зібрання погодилося з управою і постановило дійти згоди з міським управлінням щодо питання про лікування повій в Олександрівську. В наступному році управа через С.В. Нечипоренка та земського лікаря С.Є. Носєнко намагалася домовитися з містом стосовно оренди окремого приміщення для лікування жриць кохання, однак, міська влада відмовилася розглядати це питання посилаючись на те що починає будівництво власної лікарні і в майбутньому переведе своїх хворих з земської лікарні до нової, міської. Тому лікування повій невдовзі більше не буде створювати проблем для земства [20, 126].

Ситуація загострювалася постійними скандалами. У 1891 році повітовий ісправник повідомив Катеринославського губернатора, що завідувач Олександрівською Земською лікарнею, нібито за відсутністю вільних місць в міській лікарні, рекомендує поліції відправляти хворих повій за 80 верст у Покровську чи Гуляйпільську лікарні. Скандал отримав великий розголос і влада не змогла замовчати цей факт, тому спеціальна комісія досить швидко підготовила доповідь з цього питання. Згідно висновків комісії поліція в даному питанні діяла на свій розсуд, без дозволу на те управи, і, навіть, відправляючи повій до Гуляйпільської лікарні не поцікавилася у тамтешнього завідувача чи є вільні місця. Як наслідок прибулих до Гуляйполя жінок, за відсутністю вільних місць, завідувачу довелося покласти в коридорі. Через цей випадок управа рекомендувала поліції більше не займатися свавіллям і якщо в майбутньому виникне схожа ситуація, то завчасно дізнаватися про наявність вільних місць в лікарнях сусідніх міст [19, 95].

Проституція під контролем: лікарсько-поліцейський комітет

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття Олександрівськ стрімко розвивався зростало населення, будувалися нові підприємства. У результаті міській владі ставало все важче контролювати проституцію. Тому в Олександрівську, вслід за іншими великими містами було вирішено створити новий орган контролю за повіями – лікарсько-поліцейський комітет. І хоча, проституція на початок ХХ століття не набула великого розмаху в місті, проте створювала багато проблем як для мешканців так і для влади. Тому 12 червня 1902 року, на пропозицію Катеринославського губернатора, міська дума постановила створити при міському громадському управлінні лікарсько-поліцейський комітет для контролю за проституцією та розповсюдженням венеричних хвороб. Олександрівськ став другим містом в губернії після Катеринослава, де був створений спеціальний комітет для контролю за проституцією. Розпочати свою діяльність він повинен був з 1 січня 1903 року, а виконання обов’язків поліцейського наглядача було покладено на особливого поліцейського чиновника Четиркіна. Однак, вже 4 лютого 1903 року до міської управи надіслано клопотання, в котрому йшлося про те, що поліцейський наглядач знайшов спільну мову з повіями [12, 23].

На основі всеросійського закону було вироблено статут лікарсько-поліцейського комітету для Олександрівська. Головою комітету був міський голова, а до складу комісії входили: помічник губернського лікарського інспектора, міський лікар, поліцмейстер.

Комітет повинен був перевіряти повій на венеричні хвороби, для цього в місті мали виділити спеціальний будинок. Якщо у повії знаходили венеричну хворобу, то її одразу відправляли на лікування до спеціальних лікарень – у супроводі агента, щоб не втекла. На кожну жінку в лікарсько-поліцейському комітеті заводили спеціальну особову картку, куди записували її особисті дані та усі відвідування лікарів. Усі повії повинні були стати на облік, для цього в комітеті завели дві книги: в одну записували усіх повій з будинків терпимості, в іншу повій-одиначок. При цьому вказували: прізвище, ім’я, по-батькові, віросповідання, вік, колишнє місце роботи, час надходження під лікарський нагляд [11, 57].

Тепер влада не тільки контролювала діяльність будинків терпимості, а і знала відносно точну кількість повій в місті. Якщо в 1893 році дорадчий лікар управи М.А. Лукашевич на засіданні Земського зібрання заявив, що через часте оновлення складу будинків терпимості підрахувати кількість місцевих повій досить важко, то зі створенням лікарсько-поліцейського комітету і заведенням спеціальних книг облік повій став можливим. Так, у 1906 році в Олександрівську було зареєстровано 1 будинок терпимості, в котрому працювало 82 повії, повій-одиначок в місті було 38 осіб [15].

Однією з проблем боротьби з поширенням венеричних захворювань було те, що повії досить часто намагалися приховати свій стан, ігноруючи постанови комітету. Лікар складав відомість про кількість зроблених оглядів, їх результати та кількість відправлених до лікарні, а також про число тих повій, що не з’явилися на огляд. Щомісяця таку відомість надсилали до лікарсько-поліцейського і лікарського відділення, а щотижня відомість надходила лікарському інспектору [11, 58].

Лікарсько-поліцейський комітет почав контролювати здоров’я частими оглядами, таким чином було зменшено ризики передачі венеричних хвороб клієнтами. Якщо ж повія не приходила на перевірку, то до будинку терпимості скеровували спеціальних агентів, котрі повинні були привести її на огляд, або подавали запит на розшук дівчини, котра не з’явилася на огляд [11, 59]. Комітет змушений був так чинити тому, що, як правило, на медичний огляд не з’являлися саме хворі особи, котрі до того ж могли ще продовжувати працювати таємно.

Окрім перевірки повій на венеричні захворювання на комітет було покладено також інші обов’язки. Комітет розшукував таємних повій, переслідував звідників, розглядав непорозуміння між власницями та повіями, видавав дозволи на відкриття та закриття будинків терпимості. До цього часу, слід відзначити, вони знаходилися у віданні поліції. Ще одним обов’язком комітету було стежити за віковим цензом жриць кохання. У 1901 році вікове обмеження для роботи за такою «професією» було збільшена з 16 до 21 року. Але слід відзначити, що комітет не дуже ретельно слідкував за дотриманням цього припису. Так, вік повій в цей час, в Олександрівську, коливався від 17 до 36 років [14].

Робота лікарсько-поліцейського комітету обходилася в 1344 руб. на рік (1903 р.). 900 з них платила казна, а 444 виділяли власниці двох будинків терпимості Якубович та Рутман. За ці гроші утримувалися поліцейський наглядач та 2 городових. Наглядач отримував Х класс чинування та VII клас пенсії, його річна зарплатня дорівнювала 900 руб., з них 200 – жалування, 200 – на харчування, 100 – канцелярські витрати, 100 – квартира, 300 – рблів на роз'їзди у справах служби. Двоє городових отримували по 222 руб. на рік. Хоча місто і не повністю оплачувало утримання лікарсько-поліцейського комітету, проте владу не влаштовувало витрачати такі великі суми і тому увесь час його існування управа просила перевести його у підпорядкування поліції та звільнити місто від утримання Поліцейського наглядача [12, 187].

Не всі бачили тільки позитивний бік від існування лікарсько-поліцейських комітетів. Загалом же серед тогочасної інтелігенції побутувала думка, що регламентація проституції лише шкодить їй самій, тому усілякі випадки перевищення повноважень контролюючими органами одразу отримували всебічний розголос з подальшою критикою. В Олександрівську також були запеклі противники такого роду контролю, котрі постійно публікували свої критичні думки стосовно проституції. У газетах за 1910 рік читаємо про «споживачів людського м’яса», таким терміном називали категорію чоловіків, котрі купували любов за гроші, прирівнюючи їх до «людожерів нової формації». Зокрема наводилися наступні аргументи проти – огляд повій відбувається в маленьких, тісних приміщеннях, куди їх привозять декілька разів на місяць і від тієї тісняви в очікуванні огляду, деякі з низ непритомніють. Сама ж процедура проводиться в присутності городових. Користі це приносить мало, проте ще більше принижує і так принижену жінку. Але найбільшим злом вважалося видання жовтого квитка, котрий ніби викреслював їх зі списку людей, що, на думку автора, було гірше ніж постриження повій, та відрізання їм вух, що практикувалося раніше як покарання. Відтак, автор переконавшись в неефективності сучасної регламентації проституції, пропонував вести заходи вільного нагляду [1, 2]. Тон таких статей був зневажливим відносно державних органів, часто у них описували повій, як бідних жінок позбавлених права на життя, а владу як головну причину всіх проблем в сфері проституції.

Можливо, з огляду і на таке «лобіювання», посада наглядача для контролю над проституцію була скасована 8 серпня 1914 р. Останній поліцейський наглядач Павловський пробув на ній два місяці, замінивши померлого 8 червня 1914 року свого попередника Яковлєва. Зауважимо, що тоді ж був розпущений і лікарсько-поліцейський комітет [12, 290], що означало завершення спроб прямого контролю над міською проституцією.

*****

Проституція в Олександрівську добре простежується в документах з другої половини ХІХ століття. Її функціонування мало багато «супутніх» виявів, чоловіки, котрі постійно користувалися послугами повій, почасти вносили істотний дисонанс у повсякденне життя. Розповсюдження венеричних хвороб, високий рівень злочинності, пагубний вплив на моральність – все це давалося взнаки. Супротив добропорядних мешканців міста виявився у численних скаргах до владних інституцій, де йшлося про повій-одиначок, борделі та місця їх розташування. Міщани вимагали перенесення будинків розпусти з міста в якісь більш віддалені місця, суворішого контролю за одиначками. Тому влада реагувала на такі виклики, чи, принаймні показувала таку реакцію. При цьому більшість заходів «з гори» були спрямовані на ліквідацію наслідків, а не на усунення причин, багато нововведень закінчувалися провалом. Причинами цього були підкупи “мадам” поліцмейстерів та лікарів, як наслідок ті поверхово та вибірково слідкували за виконанням законів, а повії та власниці будинків терпимості їх майже не виконували. Зрештою, виникає питання, а чи всі представники міського «патриціату» цуралися послуг гетер? Можливо у цьому причина їхньої пасивності? З іншого боку, треба було реагувати на закиди місцевої преси, котра висвітлювала «проституційну» тематику.

Видається, що влада не мала досвіду в контролі проституції і не завжди адекватно реагувала на проблеми, котрі створювали повії. Лише в 1903 році, коли вже в більшості міст Російської імперії існували спеціальні контролюючі органи, в Олександрівську вперше було створено спеціальний лікарсько-поліцейський комітет. Проводилися постійні огляди на венеричні хвороби, існували списки повій в будинках розпусти та одиначок. Однак, комітету так і не вдалося викоренити повністю таємну проституцію, яка залишалася головним розсадником венеричних хвороб в місті. Зрештою і діяльність цього комітету була припинена.

1.    Александровскія новости – 05.05.1910. – №2. – Без автора.
2.    Александровскія новости – 10.09.1910. – №57. – Без автора.
3.    Бойко А.В. Турченко Ф.Г. Історія рідного краю – Запоріжжя, 2000 – 128 с.
4.    Бордели дореволюционного Александровска // [Електронний ресурс] http://zabor.zp.ua/Statiy/bordeli_alexandrovska.htm – Дата доступу: 15.01.2012. – Без автора.
5.    Вертепний Р. Самые известные бордели Александровска // [Електронний ресурс] http://retro.zp.ua/life/leisure/102-samye-izvestnye-bordeli-aleksandrovska.html  – Дата доступу: 13.04.2011.
6.    Гордієнко Г. Під щитом Марса. Спогади. Том 1. – Філадельфія: Накладом автора, 1976. – 369 с.
7.    Елистратов А.И. О прикреплении женщины к проституции. (Врачебно-полицейский надзор). Казань, 1903.
8.    Зюбан М.Н. Политика Российского государства в отношении женской проституции: середина ХІХ столетия – 1917 г. // Известия Российского государственного педагогического университета им. А.И. Герцена. – 2008. – №77. – С. 82–86.
9.    Державний архів Дніпропетровської області. – Ф. 20. – Оп. 1. – Спр. 119. –  Дело о неправильных действиях полицейского надзирателя 2 части г. Александровска Кузнецова по отношению к Ивановой. – 38 арк.
10.    Державний архів Запорізької області. – Ф. 24. – Оп. 1. – Спр. 116. –  Дело Александровской городской управы о домах терпимости. – 16 арк.
11.    Державний архів Запорізької області. – Ф. 24. – Оп. 1. – Спр. 159. – Об организации городского врачебно-полицейского комитета. – 270 арк.
12.    Державний архів Запорізької області. – Ф. 24. – Оп. 1. – Спр. 466. –  Об организации городского врачебно-полицейского комитета. – 300 арк.
13.    Державний архів Запорізької області. – Ф. 24. – Оп. 1. – Спр. 1271. (станом 20 років назад)
14.    Державний архів Запорізької області. – Ф. 24. – Оп. 1. – Спр. 1289. (станом 20 років назад)
15.    Державний архів Запорізької області. – Ф. 24. – Оп. 1. – Спр. 1298. (станом 20 років назад)
16.    Долецкий Э.В. История одного ремесла: О “некоторых женщинах” Евпатории ХІХ века // [Електронний ресурс] http://evpatoriya-history.info/history/05-nineteenth-age/bordeli-evpatorii-xix-veka.php – Дата доступу: 18.04.2014.
17.    Жуков Н. Как в Вильне пытались переселить публичные дома // [Електронний ресурс] http://szhaman.com/bez-nazvaniya-22/#more-2147 – Дата доступу: 06.04.2014.
18.    Журнал Александровского уездного Земского собрания очередной сессии 1886. – Александровск, 1887. – 463 с.
19.    Журнал Александровского уездного Земского собрания XXVI очередной сессии 1891. – Александровск, 1892. – 351 с.
20.    Журнал Александровского уездного Земского собрания XXVII очередной сессии 1892. – Александровск, 1893. – 308 с.
21.    Журнал Александровского уездного Земского собрания очередной сессии 1893. – Александровск, 1894. – 230 с.
22.    Журнал Александровского уездного Земского собрания XXXVII очередной сессии 1902. – Александровск, 1903. – 1098 с.
23.    Константінова В.М. Урбанізаційні процеси на півдні України (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.): дис. ... докт. Іст. Наук: 07.00.01 / Константінова Вікторія Миколаївна – Запоріжжя, 2011.