Соціально-економічне життя південноукраїнського повітового міста ХІХ століття було багатогранним та доволі барвистим. Однією із малодосліджених граней буття міста Олександрівська Катеринославської губернії є інститут проституції. Проституція була невід’ємною частиною життя будь-якого повітового центру Російської імперії другої половин ХІХ – початку ХХ століть. Історія проституції добре представлена в історіографії сусідніх країн – Росії, Польщі. В Україні ж дослідження з вибраної тематики одиничні та не охоплюють усі сфери взаємовідносин.

Метою нашої статті є нарис проституції повітового міста Російської імперії на прикладі міста Олександрівськ в другій половині ХІХ на початку ХХ століть.

Будинки розпусти як інституція

У 1806 році Олександрівський посад Катеринославської губернії отримав статус міста. І хоча присвоєний статус говорив про перехід на новий рівень, проте Олександрівськ протягом І половини ХІХ століття залишався фактично селом. В 1850-х роках промисловість в Олександрівську була представлена лише 2 заводами: цегельним та салотопним, які виробляли продукції в рік ледве на 20 тис. рублів [3, 54]. Ситуація в місті починає змінюватися в ІІ половині ХІХ століття – з’являються нові підприємства, формується робітничий клас. Зростає чисельність населення, так якщо в 1858 році населення Олександрівську складало лише 3855 чоловік, в 1872 – 5413, в 1885 – 6707, то в 1897 році в місті вже жило 18849 чоловік [23, 474]. У другій половині ХІХ століття в місті з’являються перші повії. А в 1874 році на вулиці, що вела до річки Московки турецьким підданим євреєм Левітом відкрито перший дім розпусти в Олександрівську [13]. Слід відзначити той факт, що за «Правилами для власниць борделів» від 29 травня 1844 року борделі було дозволено відкривати лише з дозволу поліції жінкам у віці від 30 до 60 років [8, 83]. Однак, це не завадило Левіту отримати дозвіл на відкриття будинку терпимості, що доводить умовність дотримання законодавства в даному повітовому центрі. Цей бордель користувався поганою славою в місті, його основними клієнтами були люди низьких станів: робітники, залізничники, кримінальні злочинці. А поліцейські рапорти тих часів свідчили про великі проблеми, котрі створювали навколишнім жителям відвідувачі закладу. Так один з поліцейських рапортів засвідчував, що юрба відвідувачів будинку терпимості вночі розбудила увесь квартал стріляниною з револьверів [5]. Через деякий час після відкриття у дворі борделю відбулася велика пожежа, котра тільки завдяки швидким діям пожежної команди не перекинулася на сусідні будинки. З того часу про будинок терпимості Левіта в документах не згадувалося жодного разу [4].

Здавати в оренду будинки під борделі людей штовхали різні фактори, хтось заради великих прибутків, а хтось щоб просто вижити. У 1884 році до міської управи звернувся губернський секретар, колишній вчитель Андрій Василенко з проханням дозволити відкрити в його мебльованих кімнатах Мусі та Абраму Китайчиковим бордель [13]. У своєму проханні до міської управи про відкриття будинку терпимості Андрій Василенко називає наступні причини, котрі його змусили здати кімнати в найм власникам борделю: 1) за 16 років, котрі він присвятив роботі вчителя в повітовому училищі він так і не отримав ніяких нагород, ні доброго імені, ані гідної платні. 2) і більш важливою причиною було те, що через свою старість та хворобливість він не міг забезпечувати сім’ю, а здача в оренду його трьох квартир приносило прибутку лише 15 рублів на місяць. Тому «…вкрай бідне моє становище – писав Василенко до управи – змушує мене не тільки страждати цю зиму в холоді й голоді, але до того ж я позбавлений можливості платити податки міській управі. Покірно прошу увійти в моє становище і дозволити в мене відкрити будинок терпимості» [4]. У тому ж році влада такий дозвіл надала. Абрам та Муся Китайчикови не зволікали з відкриттям, і скоро другий будинок терпимості в історії Олександрівська відкрив свої двері. Бордель розташовувався в центрі Олександрівська поряд зі школою змішаного типу [5]. Тут слід відзначити, що за «Правилами для власниць борделів» будинки терпимості повинні були відкриватися на відстані не менш ніж 150 сажнів від церков чи навчальних закладів, але в Олександрівську, при це обмеження не врахували, що в майбутньому призвело до постійних скарг мешканців навколишніх будинків. Такі випадки недотримання відстані до релігійних чи навчальних закладів на території Російської імперії були непоодинокі: в Євпаторії будинок терпимості Фельдмана було побудовано в 40 сажнях від мечеті і зачинено за декілька років лише після багатьох скарг від татар, у Вільно будинок розпусти знаходився на відстані 15 сажнів від єврейської молитовної школи і лише скарги віруючих не дозволили відкрити другий будинок терпимості неподалік від Свято-духовного монастиря [16; 16].

Будинки розпусти створювали постійні проблеми навколишнім мешканцям, тому не всі домовласники хотіли здавати приміщення під борделі, а попит значно перевищував пропозицію. Ті ж домовласники, котрі здавали свої приміщення брали високу плату за оренду. Так І.Т. Нафа, власниця борделю, платила домовласнику Стрельцову 800 рублів на рік [12, 230]. Середня ж зарплата повії в Олександрівську складала 10 руб. на місяць, це було нижче ніж в середньому по Росії, яка коливалася в межах 25 – 40 руб. на місяць [15].

У цей час в місті відкриваються й інші будинки терпимості, всі вони розташовувалися в центрі міста, біля залізничної станції, на Ярмарковій вулиці (сучасна вул. Жуковського). Однак місцевим жителям дуже не подобалися такі сусіди. Постійний шум, асоціальні елементи, котрі були частими відвідувачами таких закладів, скандали та бійки в них, все це не давало спокою жителям міста і вже досить скоро, після відкриття перших будинків терпимості вони почали писати скарги та клопотання про їх перенесення за межі міста. Так, Сидір Рафаїловіч Півоваров та Емануїл Ісакович Шедкович зауважили: «В доме Василенко содержится дом терпимости, где достигают крайнего безобразия. Урядник напившись пьяный, разбил окно и дверь, выгнал на улицу свою сожительницу-проститутку в костюме прародительницы Евы. Ночью и днем продолжаются в доме разврата эти безобразия на глазах малолетних детей, пагубно влияя на их нравственность» [4]. Через велику кількість таких клопотань та скарг 9 жовтня 1884 року відбулося засідання міської думи, де розглядалося питання про перенесення будинків терпимості за межі міста. Дума погодилася з жителями міста, про неприйнятність знаходження борделів в центрі і постановила перенести їх на Слобідку (район сучасної вул. Українська) чи Карантинку (сучасна назва Калантирівка), а виконання цього рішення покласти на місцеву поліцію [10, 5]. Однак, через 2 роки після цієї ухвали, 21 жовтня 1886 року, до міської думи звернувся повітовий ісправник, з висновком про неможливість перенесення будинків терпимості з центру в передмістя. Однією з найважливіших причин він називав відсутність підходящих приміщень в цих районах, котрі б відповідали «Правилам для власниць борделів» [4]. Дума погодилася з висновком повітового ісправника і тому дозволила відкласти перенесення будинків терпимості в передмістя на один рік, до 1887, але з часом про це питання було забуто. Лише в 1894 році, коли з’явилася нагальна потреба перенести бордель з Ярмаркової вулиці, управа просила повітового ісправника зайнятися цим питанням. Поліція знову виступила проти переносу будинку терпимості і приводила аргументи, що теперішнє місце є найкращим для цього промислу. Головною причиною поліція тепер називала те, що будинок було огороджено високим парканом і він нікому не завдає клопоту, до того ж вельми зручний для поліцейського нагляду. Проте дума наполягла на своєму і вимагала перенести будинок терпимості Софії Якубович в Карантинку. Це рішення було виконано того ж року [10, 5]. З 1894 року в місті майже не існувало будинків терпимості, а один єдиний на все місто відкрив свої двері в передмісті, в Карантинці. Перенесенням будинку терпимості до передмістя влада змогла вирішити проблеми жителів Олександрівська, на вулицях стало значно спокійніше, а батьки вже не переживали за аморальний вплив повій на їхніх дітей. Але з перенесенням борделю в Карантинку влада створила багато клопоту для мешканців передмістя. Вони так само як і жителі Олександрівська, не мали наміру довго миритися з неподобствами, котрі творилися в будинках розпусти. В 1899 році домовласники передмістя написали скаргу в Олександрівську міську думу. У скарзі йшла мова про те, що перенесення будинку терпимості в Карантинку створило великі проблеми для місцевих мешканців – вони бояться випускати своїх дітей на вулицю, не можуть спокійно відпочити після роботи через постійний шум, котрий лунає з борделю. Домовласники просили перенести будинок терпимості в інше, більш віддалене від житлової забудови місце. Влада розглянула цю скаргу і посилаючись на те що з перенесенням будинку терпимості проблема не буде вирішена, залишила його на старому місці [10, 3].

У вересні 1902 року в Олександрівську Сирітську Опіку надійшла заява від опікуна над майном сиріт, котрі залишилися від Ульяни Помошак. Виявилося, що при перенесенні будинку терпимості в Карантинку було порушено одне з «Правил для власниць борделів», а саме відкриття таких закладів на відстані не менше ніж 150 сажнів від навчальних та тому подібних закладів. В Карантинці будинок терпимості Софії Якубович було відкрито буквально за парканом сирітської садиби. Більше того, у 1896 році міська дума одноголосно дозволила Брюхі Митницький відкрити другий будинок терпимості поряд з будинком Якубович на Карантинці (у 1902 році він ще не функціонував, проте у виділеному приміщенні вже тривали ремонтні роботи). Звичайно, таке сусідство завдавало чимало клопоту сиротам: відвідувачі будинку терпимості перестрибували через огорожу, ламали дерева та споруди, тим самим завдавали матеріальних збитків садибі. Через це опікун просив перенести подалі обидва – існуючий та майбутній – будинки розпусти. Заява опікуна над сирітським майном викликала великий переполох в міських органах управління, і того ж місяця міський голова разом з помічником ісправника Ф.Н. Анфіловим виїхали на місце для перевірки фактів, викладених опікуном в заяві. Як наслідок, в своєму висновку, міська управа рекомендувала огородити високим парканом садибу сиріт від будинку Якубович, а також скасувати рішення 1896 року про відкриття поряд другого будинку терпимості [10, 8].

На цьому проблеми в передмісті, що їх створював бордель, не закінчилися і місцеві жителі продовжували писати скарги. З них видно, що насправді проблеми були набагато більшими і глибшими ніж здавалося на перший погляд. Поряд з будинком терпимості знаходився завод О.Ф. Циглєра, тому «…досить часто чутно безглузду лайку між робітниками заводу та повіями…» [10, 10]. Іншою проблемою було те, що постійні відвідувачі борделю – безробітні ганялися за місцевими жителями, били та знущалися з них, поліцейські ж робили вигляд, що нічого не бачать, або заявляли, що це не їх пост і нічим вони допомогти не можуть. Ще однією проблемою будинку терпимості в Карантинці було те що він знаходився лише в 15 сажнях від залізниці і вночі нетверезі клієнти досить часто перетинали переїзд, що призводило до численних нещасних випадків. Все це набуло настільки великого розголосу, що у вирішенні цієї проблеми міська управа звернулася по допомогу до губернатора. Губернатор постановив посилити поліцейській контроль в Карантинці, не переносити будинок терпимості в іншу місцевість через відсутність достатніх для цього підстав. Однак він зазначив: якщо управа знайде підходяще приміщення для борделю, то після завершення терміну оренди будинку, в котрому він зараз, за окремим розпорядженням його слід буде перенести в іншу місцевість [10, 15]. Лише в 1907 році бордель було перенесено в новозбудований будинок на площі Шевченка (сучасний парк Клімова), котра знаходилася на околиці міста [15].

В місті існували наступні заклади: будинок терпимості Левіта, Мусі та Абрами Китайчикових, Софії Якубович, Хани Рутман, Косинської, Нафа, Леї Наєр, останнім був будинок Малки Чидновер. І хоча кожен з них існував лише декілька років, проте залишав помітний слід в історії міста. Найбільше в місті одночасно працювало 2 борделі.

Повії-одиначки в житті міста

На рівні з будинками терпимості у місті працювали також і повії-одиначки, у свою чергу серед них також виділялися легальні та нелегальні повії. Одиначки мали декілька постійних локусів для роботи. Це були вул. Соборна поряд з собором та вул. Базарна [6, 121]. Такі місця постійно створювали неприємності для жителів міста, так біля собору люди обходили ту частину вулиці, а на вул. Базарній дівчата стояли поряд з магазином готового одягу Златіних. У газеті «Александровскія новости» від 10 вересня 1910 року писали, що повії нижчого стану стоять перед крамницею навіть посеред дня, чим створюють незручності відвідувачам магазину [2, 3].

Окрім зазначених вище незручностей для мешканців міста повії створювали і інші, вони не реєстрували свій рід заняття. Поліція повинна була постійно проводити облави на таємних повій в готелях та на квартирах. Однак бували випадки, коли поліцію звинувачували у зловживанні владою та у прагненні наживи під час арештів. У місцевій пресі досить часто критикували неправомірні дії поліції. Так 5 травня 1910 року в №2 газети «Александровскія новости» було опубліковано статтю «Споживачі людського м’яса» анонімного автора, в якій він критикує агентів, котрі полюють на таємних повій, щоб отримати грошову винагороду. Так, одного разу при облаві, до поліцейського відділку було доправлено шість «повій», котрі виявилися незайманими. До того ж ці дівчата вимушені були заночувати в дільниці поряд зі справжніми повіями і «це був їх перший крок до падіння» – пише автор [1, 2]. Та і такі кроки не несли потрібного ефекту, адже досить часто досвідчені повії займалися проституцією, без медичної книжки, офіційної реєстрації завдяки хабарництву поліції [7, 43].

Траплялися також і випадки, коли повії звинувачували поліцейських в перевищенні повноважень. Влітку 1915 року в готелі «Національ» поселилася жінка, така собі Іванова з Херсону, спосіб життя якої був доволі підозрілий: увесь день спала, а в ночі десь гуляла. Власнику готелю Дразману та його співмешканці Бобровій жінка хвалилася що приїхала сюди продати свою цноту за 200-300 карбованців. Тут слід зазначити, що в Російській імперії на ринку сексуальних послуг дуже високо цінувалась жіноча невинність. Така поведінка Іванової викликала недовіру у власників готелю, і вони звернулися до поліції з проханням перевірити жінку. Коли ж поліцейський прийшов до готелю, Іванова влаштувала скандал, тому замість неї до відділку забрали її подружку, у котрої не виявилося при собі документів. Вже у відділку було встановлено, що подружка знає Іванову протягом двох тижнів і вони обидві займаються проституцією. Пізніше до відділку з’явилася Іванова, влаштувала там скандал, після чого швидко залишила місто. Поліцейського Кузнецова було притягнуто до дисциплінарної відповідальності за перевищення повноважень [9, 11].

Література

1.    Александровскія новости – 05.05.1910. – №2. – Без автора.
2.    Александровскія новости – 10.09.1910. – №57. – Без автора.
3.    Бойко А.В. Турченко Ф.Г. Історія рідного краю – Запоріжжя, 2000 – 128 с.
4.    Бордели дореволюционного Александровска // [Електронний ресурс] http://zabor.zp.ua/Statiy/bordeli_alexandrovska.htm – Дата доступу: 15.01.2012. – Без автора.
5.    Вертепний Р. Самые известные бордели Александровска // [Електронний ресурс] http://retro.zp.ua/life/leisure/102-samye-izvestnye-bordeli-aleksandrovska.html  – Дата доступу: 13.04.2011.
6.    Гордієнко Г. Під щитом Марса. Спогади. Том 1. – Філадельфія: Накладом автора, 1976. – 369 с.
7.    Елистратов А.И. О прикреплении женщины к проституции. (Врачебно-полицейский надзор). Казань, 1903.
8.    Зюбан М.Н. Политика Российского государства в отношении женской проституции: середина ХІХ столетия – 1917 г. // Известия Российского государственного педагогического университета им. А.И. Герцена. – 2008. – №77. – С. 82–86.
9.    Державний архів Дніпропетровської області. – Ф. 20. – Оп. 1. – Спр. 119. –  Дело о неправильных действиях полицейского надзирателя 2 части г. Александровска Кузнецова по отношению к Ивановой. – 38 арк.
10.    Державний архів Запорізької області. – Ф. 24. – Оп. 1. – Спр. 116. –  Дело Александровской городской управы о домах терпимости. – 16 арк.
11.    Державний архів Запорізької області. – Ф. 24. – Оп. 1. – Спр. 159. – Об организации городского врачебно-полицейского комитета. – 270 арк.
12.    Державний архів Запорізької області. – Ф. 24. – Оп. 1. – Спр. 466. –  Об организации городского врачебно-полицейского комитета. – 300 арк.
13.    Державний архів Запорізької області. – Ф. 24. – Оп. 1. – Спр. 1271. (станом 20 років назад)
14.    Державний архів Запорізької області. – Ф. 24. – Оп. 1. – Спр. 1289. (станом 20 років назад)
15.    Державний архів Запорізької області. – Ф. 24. – Оп. 1. – Спр. 1298. (станом 20 років назад)
16.    Долецкий Э.В. История одного ремесла: О “некоторых женщинах” Евпатории ХІХ века // [Електронний ресурс] http://evpatoriya-history.info/history/05-nineteenth-age/bordeli-evpatorii-xix-veka.php – Дата доступу: 18.04.2014.
17.    Жуков Н. Как в Вильне пытались переселить публичные дома // [Електронний ресурс] http://szhaman.com/bez-nazvaniya-22/#more-2147 – Дата доступу: 06.04.2014.
18.    Журнал Александровского уездного Земского собрания очередной сессии 1886. – Александровск, 1887. – 463 с.
19.    Журнал Александровского уездного Земского собрания XXVI очередной сессии 1891. – Александровск, 1892. – 351 с.
20.    Журнал Александровского уездного Земского собрания XXVII очередной сессии 1892. – Александровск, 1893. – 308 с.
21.    Журнал Александровского уездного Земского собрания очередной сессии 1893. – Александровск, 1894. – 230 с.
22.    Журнал Александровского уездного Земского собрания XXXVII очередной сессии 1902. – Александровск, 1903. – 1098 с.
23.    Константінова В.М. Урбанізаційні процеси на півдні України (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.): дис. ... докт. Іст. Наук: 07.00.01 / Константінова Вікторія Миколаївна – Запоріжжя, 2011.