Історія правоохоронних органів Радянської України викладається вітчизняними й зарубіжними авторами у низці публікацій різного часу. Час написання тієї чи іншої роботи суттєво впливає на стиль подання матеріалу та загальний зміст описуваного. Більшість спеціалістів з питань історіографії історії правоохоронних органів та поля їх роботи – суспільних девіацій, засвідчують наявність фактично трьох основних етапів у хронології вивчення цієї проблематики. Перший етап – наповнюють праці істориків, кримінологів й соціологів 1920-х років, в яких осмислюється процес становлення й структурні зміни у правоохоронній системи, а також специфіка злочинності¹. Такі дослідження, проведені авторами – сучасниками подій, є надзвичайно цікавими, оскільки одночасно виступають і як наукова література, і як джерело (приміром ідеологічних настанов чи статистичних даних того часу). На кінець 1920-х років вивчення означеної тематики згортається в силу ствердження на рівні державної ідеології щодо того, що із зміцненням радянського суспільства з нього мусить зникнути конфліктність і, зокрема, кримінальна злочинність, яка є породженням соціально несправедливого буржуазного суспільства. Через це у вивченні злочинності наступає тривала перерва, а праці про правоохоронні органи набувають характеру «ювілейності» та «парадності»². З початком перебудовчих процесів у Радянському Союзі, а згодом – і в незалежній Україні, у процесі лібералізації й плюралізації соціального знання, спостерігається наукове повернення низки наукових проблем після тривалого замовчування. Проблематика злочинності, а також нового, «непарадного» бачення радянської системи правоохорони, займають свою нішу у сучасному науковому дискурсі. Головними ознаками нової літератури з висвітлення цих питань є претензія на всебічність (об’єктивне бачення як позитивних моментів, так і негативних) та позаідеологічність (науковість)³.

Однак мусимо визнати, що більшість пострадянських наукових праць побудована передусім на архівних документах самих правоохоронних органів, тож відтворює їх бачення себе як системи. Такий погляд, «з середини системи» дозволяє детально відтворити специфіку роботи та спосіб мислення самих працівників, однак не дозволяє реконструювати суспільний дискурс у сприйнятті правоохоронної системи, оцінки людей щодо результативності та якості її роботи.  

На жаль, у вивченні даної теми дослідник виявляється доволі обмеженим у сенсі наявних джерел. З одного боку, архівні дані щодо становлення та роботи правоохоронної системи знаходяться у відомчих архівах з обмеженим доступом до них громадських дослідників (за виключенням документів за 1920-ті роки, що за виключенням документів, які торкаються активно-розшукової частини роботи правоохоронної системи, були передані до державних архівів). З іншого, обмеження виникають і у пошуках оцінок роботи правоохоронної системи на рівні мемуарної літератури та листування (важко уявити пересічну людину, яка б у приватному листі чи спогадах детально аналізувала роботу правоохоронної системи). Тож, з репрезентантів суспільного дискурсу залишаються лише дані періодичної преси (що представляють бачення журналістів, які задовольняють певний попит на інформацію й, певною мірою, виконують політичне замовлення) та статті, що були представлені у наукових збірках того часу (й репрезентують фахову думку, хоча й забарвлену ідеологічно).

Так чи інакше, лише на цьому «суспільному» рівні можемо знайти детальне та емоційе зображення ставлення населення до правоохоронної системи, відтворення стилю її роботи та її успіхів, а також тих і негараздів, яким у документах, продукованих самою системою, приділено вочевидь мало уваги (та лише у вигляді статистичних показників посадової злочинності в середині системи без зайвої деталізації).  

Мусимо зазначити, що преса 1920-х років намагалася стати трибуною для всіх можливих учасників суспільної комунікації, завдяки чому долалась однобічність бачення наявної ситуації. Правоохоронні органи, так само як і інші радянські установи України, мали широкі можливості представити себе та свою діяльність з позитивного боку на шпальтах газет. Здебільшого позитивно забарвленими (або такими, що мусили привернути увагу до роботи міліції та її ролі у встановленні революційного порядку) були повідомлення про офіційні заходи (зібрання, кампанії, ювілеї тощо). До них міг бути прив’язаний «проблемний» матеріал (у більшості випадків про погане фінансування правоохоронних органів чи складності роботи за наявних умов), який знову ж таки покликаний був продемонструвати героїзм правоохоронної буденної роботи. До цієї групи можна віднести й аналітичні матеріали, що з’являлися 1-2 рази на рік та демонстрували загальний рівень злочинності в країні, пропонували пояснення збільшення або зменшення тих чи інших видів злочинів, демонстрували успішність чи пояснювали неуспішність роботи правоохоронних органів у сфері подолання злочинності. Такі статті в цілому мали нейтральний характер, однак потенційно можливі висновки знову ж повертали увагу читача до «героїзації» повсякдення працівника міліції чи розшуку, особливо там, де вдалося знизити показники рівня тих чи інших видів злочинів.

Не менш цікавою групою повідомлень є «хроніка подій», у тому числі й пов’язаних із злочинними проявами що, приміром, були постійною рубрикою та розміщувалися у кожному числі газети «Комуніст». Оскільки саме повідомлення передавалося в газету з правоохоронних органів, то і тут ми можемо знайти спроби продемонструвати свої успіхи. Останнє виявляється в тому, що коли матеріал подається лише про скоєння злочину та початок його розслідування, в тексті немає жодної вказівки на те, хто у подальшому нестиме відповідальність за його розслідування (безособові конструкції типу – «провадиться пошук винних», «розпочато слідство» тощо). У разі піймання злочинця на місці злочину, обов’язково вказуються «герої» – «працівником міліції був затриманий…», або «в результаті проведених заходів працівниками кримінального розшуку були заарештовані…» тощо⁴. Останній момент є надзвичайно важливим для персоналізації захисника, творення у пересічного мешканця та читача відчуття захищеності, впевненості у наявності сили, що охороняє їх спокій та інтереси.

Дещо специфічними з точки зору іміджу правоохоронців були публікації про чистки в міліції у 1921-22, 1923 та 1925 рр. Матеріали в періодичній пресі про чистки були надзвичайно деталізованими, з відтворенням атмосфери публічного зібрання (нагадаємо, що самі чистки проводилися публічно, зазвичай для їх проведення обиралися підприємства з значною кількістю працюючих, які й складали публіку, що висувала свої претензії або висловлювала подяку правоохоронцям, що переживали цей «публічний» іспит)⁵. Така деталізація призводила до демонстрації як позитивних моментів у роботі міліції (коли мова йшла про працівників, що не отримали зауважень від «публіки», а навпаки були визнані гарними працівниками, що дбають про інтереси народу), так і негативних (коли з усією очевидністю демонструвала хабарництво, самодурство, жорстокість та інші негативні моменти у роботі тих, хто проходив чистку). Вірогідно така інформація у пресі була небажаною для міліції (особливо для публічно засуджених та вичищених за службові злочини). Однак в цілому такі публікації скоріше працювали на вибудовування «позитивного» іміджу міліції через те, що читачі мали змогу побачити, що кожен міліціонер відповідає перед населенням, що кожен, якщо він не зарекомендував себе добре, може бути волінням народу виключений з лав міліції. Зрештою, таким чином знімалися самі скарги населення на дії міліції – бо  склад останньої був сформований за оцінками споживачів її послуг – населенням з району її діяльності.

Однак крім вказаних вище публікацій на шпальтах газет з’являлася інформація, яку там, вочевидь, працівники правоохоронної системи не хотіли б бачити. Це гучні повідомлення про злочинність в самій системі, що покликана її долати. Одна з таких справ займала увагу читачів газети «Комуніст» майже півроку – від першого повідомлення про початок слідства й доки йшов судовий процес над вищими чинами київської міліції, звинуваченими у стабільно діючій системі хабарництва з використанням службового положення, тобто – корупції.

Означена серія публікацій є цікавою не лише тим, що відкриває сторінку негативу, професійної злочинності у лавах установ, що повинні були б з цим боротися. Вона є цікавою через ту деталізацію, що була характерна для подібних публікацій – скрупульозне відтворення промов, повсякденного професійного та родинного життя звинувачених, настроїв та реакції публіки на ті чи інші вислови підсудних тощо. За офіційними рядками зазвичай зникає жива людина, розчиняється у минулому її повсякденне життя. Ці ж матеріали, навпаки, реконструюють дещо з того, з чого складається ця повсякденність – з того, що їсть людина,  що п’є, у що вбирається, як сприймає світ, що думає з цього приводу та як поводиться.

Справа «київської міліції» вражала своєю масштабністю. В Києві 15 квітня 1926 р. перед виїзною сесією Верховного Суду УСРР стали 113 звинувачених міліцейських працівники (з яких 16 – члени партії) та пов’язані із ними громадяни⁶. До розгляду справи було залучено 120 свідків та 13 експертів⁷. Суд представляли головуючий тов. Романов, члени тов. Тетін та тов. Кумбикевич й додатковий член Верховного Суду тов. Усачов. Звинувачення представляли прокурор Верховного Суду тов. Пригов, київський прокурор тов. Зорін й помічник прокурора тов. Короткая. Захищали звинувачених 17 захисників. Через значну кількість учасників процесу, його засідання було вирішено проводити у великому залі ІНО (Інституту народної освіти, колишньому університеті). Вхід на засідання був за перепустками, що виписувалися для обраних журналістів (у тому числі і для кореспондента газети «Комуніст» А. Аграновського).  

Факт системної злочинності у київській міліції викрився випадково – відомий бандит Кельманський (на прізвисько «Мунчик») перед розстрілом за вироком суду подав заяву на ім’я київського прокурора із проханням приїхати до нього, та розповів йому й старшому слідчому про зв’язок міліції із злочинним світом, який виявлявся у звичайному розподілі награбованого. За справу взялося ДПУ, і через деякий час було встановлено, що начальник київської губернської міліції й завідувач адміністративним відділом Губвиконкому Федір Коваленко через свою дружину Лідію Коваленко регулярно отримував «підношення» від начальників районів, наглядачів та простих громадян, зацікавлених у вирішенні будь-якого питання на свою користь. Мовою статті, «суворий та недоступний у своєму кабінеті» начальник міг бути «переконаний лише таким аргументом»⁸.

Федір Коваленко застрелився сам у своєму кабінеті на момент арешту. Тож судові слухання розпочалися вже без головного винуватця. Сам він, до призначення у Києві, працював начальником губернської міліції у м. Харкові. За повідомленнями свідків, вже там, у Харкові, Ф. Коваленко завів «добру» традицію «подарунків» від підлеглих у вигляді продуктів та вина. У Києві масштаби діяльності стали значно більшими. В цілому ж на суді велася мова про те, що він брав хабарі з начальників районних міліцій, покривав злочинні дії своїх підлеглих, «підзаробляв» на закупівлях для міліції, відчутно «переплачуючи» постачальникам (за один з прикладів була наведена ситуація із закупівлею свистків для міліції – громадянці Шкодіній у Харкові було виплачено за 9 тис. штук свистків 4,5 тис. рублів, по 50 копійок за штуку, тоді як в Києві ті ж самі свистки можна було б купити за 900 руб., по 10 копійок за штуку).

Створення корупційної системи (в якій за гроші та подарунки вирішувалися питання заведення чи не заведення кримінальної справи, право на торгівлю, на отримання «вотчини» – тобто робочого місця, з якого можна було «збирати» гроші тощо) вимагало складної системи взаємодії й правильно підібраного складу наближених осіб. Правою рукою став заступник Ф.Коваленка – Сергій Фрадько, член партії з 1915 р., робочий, в міліцію прийшов з Червоної Армії, де займав командні посади. Саме йому приписували організацію корупційних зв’язків зверху до низу у київській міліції.  Міліціонер отримував хабар від пересічного громадянина, передавав надзирателю, надзиратель – начальнику району, а останній або персонально, або через вістового, передавав «вищій інстанції» – Ф. Коваленко й С. Фрадько.   

Начальники районних міліцій отримували гроші від надзирателів, які «закріплювали» за собою низку магазинів, лавок, готелів, від власників яких отримували щомісячну данину (переважно грошима, однак не нехтували речами й продуктами). Особливо відзначилися у цьому відношенні три райони міліції Києва – Центральний, Либідьський й Подольський (Петровський). Тут «податки» збирали з власників готелів, магазинів, будинків розпусти, самогонщиків, продавців спирту, «непманів» (як крупних, так і малих). В Либідьському районі дружина начальника міліції Едуарда Раймана сама ходила по магазинах й накладала на торговців «податки» на користь чоловіка. У разі, якщо хтось відмовляв у виплаті – начальник міліції відправляв до «неплатника» наряд міліції з обшуком. Обшуки обставлялися таким чином, щоб нанести якомога більшу шкоду підприємцеві – ламали підлогу, у ресторанах затримували продаж обідів, у готелях обшуки проводили вночі, спеціально щоб потурбувати клієнтів.

В Центральному районі начальник міліції Менабде виявився замішаним у таких самих поборах, а також розтратах й фальсифікаціях. До переходу в Центральний район він був начальником міліції Петровського району, де вдався до розтрати. Однак після переведення компенсував її, використовуючи зібрані у непманів Центрального району гроші.   

Начальник активної частини розшуку та уповноважений ДПУ Горський-Умнов, разом з іншими працівниками розшуку, тримав постійний зв'язок із злочинним світом. Приміром, той самий бандит «Мунчик», зі свідчень якого й почалося розкручування справи про корупцію в міліції, регулярно ділився із Горським-Умновим тим, що здобував власним ремеслом. Горський-Умнов отримував викрадені золоті годинники, костюми, браслети тощо. Гроші та речі передавалися через посередників, одним з найвпливовіших серед яких була відома київська крадійка Марія Левченко, що одночасно була дружиною «Мучника» й коханкою Аркадія Горського-Зубцовського, брата Горського-Умнова. На суді сам Горський-Умнов заперечував свою провину й казав, що потрапив під вплив свого брата, який перебував у зв’язку із М. Левченко, а також матері «Мучника», яка приносила йому додому викрадені речі, благаючи пом’якшити вирок її сину. Однак показання Мучника, що були взяті перед його стратою за постановою НК доводили інше – Горський-Умнов був у нього напередодні винесення вироку та обіцяв, що «Мучника» не засудять більше ніж на 10 років, тож, вочевидь, мав особисту зацікавленість у вирішення його долі⁹.

Учасники корупційних стосунків навіть стоврили свою умовну мову – специфічні назви для певних дій та осіб. Так, Поліщука, вістового начальника міліції Ф. Коваленка, що приходив до начальників районних міліцій по гроші, називали «жандармом», а самі гроші називали «транспорт на Київ»¹⁰, надзирателів та інших нижчих чинів міліції – «плотвою» тощо.

На лаві підсудних разом опинилися ті, хто брав хабарі, та ті, хто їх давав. На вечірньому засіданні 17 квітня, після зчитування обвинувального висновку, почалося опитування підсудних. Всі вони не визнавали своєї провини або визнавали її частково по окремих пунктах. Вони готові були погодитися із звинуваченнями в дрібних розтратах на персональному рівні, однак категорично заперечували свою участь у злочинних діях, що мали хоча б якісь ознаки організованості, зокрема – у передаванні «транспорту» на Київ. Не визнавали свою провину і торговці та власники ресторанів й готелів. Однак на цьому ж засіданні один з них, власник ресторану-готелю «Марсель» Гельфанд, замішаний у близьких фінансових та дружніх стосунках із подружжям Коваленків, поскаржився на те, що один з колишніх помічників начальників районних міліцій погрожував йому вбивством. Після цього суд прийняв рішення розділити та ізолювати певних учасників процесу. Вірогідно, поза межами судових засідань між тими, кого утримували разом, визрівав сценарій поведінки на суді. Очевидним для них було те, що уникнути відповідальності вже не вдасться, тож потрібно було її звести до мінімуму. Як професіонали, вони розуміли, що найбільш загрозливими для них є звинувачення по злочинах, що мали організований характер. Саме цим і зумовлено те, що вони усі разом не визнавали звинувачень щодо поборів та «транспортів». Однак ця система захисту могла спрацювати лише за тих умов, коли всі вони змогли б дотриматися виробленої загальної стратегії¹¹.

У процесі допиту підсудних поступово вимальовувалася та система хабарництва, що була створена та пов’язувала між собою усіх працівників системи на чолі з начальником  Федіром Коваленко. Злочини подібного типу буває надзвичайно важко довести, особливо через те, що в такій ситуації усі учасники процесу можуть бути покарані, тому викриття одного стає проблемою для обох учасників стосунків. В даному випадку ситуація ускладнювалася ще й тим, що на лаві підсудних опинилися люди, що самі добре знають Кримінальний Кодекс, відповідно і знають, як його обійти. Тож на рівні високопоставлених професіоналів корупційні стосунки видавалися за тонко організовану систему дарувань. І лише через викриття непідготовлених низових працівників поступово поставала жорстка картина реальності: «Яка була напрацьована завершена система дарувань! І її перше правило: подарунок підносити у будь яких випадках та під яким завгодно приводом, але головне – не очікуючи натяку начальника. Подарунки треба дарувати в день іменин дружини начальника, незалежно від того, скільки разів у православному календарі позначені іменини Феліцати (дружина С.Фрадько – прим.авт.). Можна дарувати подарунки до дня св. Пасхи, з нагоди від’їзду начальника у відпуску, хоча б у двотижневу, або навіть у короткострокове відрядження. Не гріх давати подарунки з нагоди, або точніше – перед підвищенням підлеглого на посаді… Колись брали грубо, брутально. Зараз все робиться делікатно, ввічливо. При такого роду методах хабарництва треба перш за все категорично видалити з свого лексикону такі слова, як «вимагати», «брати», «наказувати». Ці терміни замінюються з успіхом такими безневинними словами, як «просити», «позичати», «брати в магазині в кредит», «просити зимове плаття для товариша», «пожаліти товариша, в якого немає штатського костюму й хромових чобіт». Особливий та найбільш реальний вид хабара, коли подарунок дається комуністу від комуніста, тобто отримують подарунок, за висловом С. Фрадька «як комуніст від комуніста». Цей вид «комунізованого хабара» особливо цікавий, оскільки при ньому, як правило отримує подарунок той комуніст, який чином старший і більш забезпечений, а дає – чином молодший та незабезпечений»¹².

Обрання моделі «дарування» працівниками міліції 1920-х років є і відображенням домінуючої ідеології (з її акцентами на рівності, відданості, служінні державі та суспільству, колективізмі тощо), і свідченням високої групової згуртованості працівників правоохоронної системи. За оцінками російського дослідника Г.О. Сатарова¹³ соціально-психологічні моменти корупційних відносин можна розглянути через такі поняття як «дарування», «обмін» та «послуга». На його думку означені моделі відносин між людьми хронологічно з’являються саме в такій послідовності і, відповідно, є різною мірою узвичаєними у суспільстві. Такі форми взаємодії є спілкуванням двох сторін, що має спільну рису – наявність третьої сторони. У разі дарування такою третьою стороною є група, в межах якої все відбувається, і яка контролює подібні дії, спираючись на моральні настанови. У разі обміну – це ті процедури, що його регулюють, та інститути, які забезпечують однаковість процедур. У разі послуги – це держава, що винаймає чиновника, обов’язком якого є надання цих послуг та контроль за взаємодією між громадянином і державними установами, а також громадянське суспільство, яке так само намагається контролювати ці відносини. Ці типи відносин суттєво відрізняються один від одного. Так, відносини дарування – найдавніші, укорінені. Наявність у них третьої сторони найменш помітна, оскільки мораль, що управляє ними, рефлектується слабо та сприймається без напруги, майже на підсвідомому рівні. Нарешті, вони позитивно забарвлені, а тому й максимально комфортні. Наступні за давністю звичаю – відносини обміну. Вони звичні, оскільки людський досвід пронизаний ними, але не мають постійного характеру, а тому й не забарвлені емоційно. Про наявність третьої сторони (інститутів, що охороняють процедури обміну) пригадують тільки тоді, коли відносини обтяжуються будь-яким конф¬ліктом. Відносини послуги суттєво відрізняються від двох перших. Перш за все, вони наймолодші за часом виникнення. Крім того, – мало звичні, оскільки громадяни стикаються з владою нечасто, ніж ідуть до магазину чи звертаються по допомогу до родичів. Для 1920-х років відносини послуги були ще занадто мало вкоріненими, обміну – певною мірою протирічили домінуючій ідеології, натомість практика дарувань прекрасно корелювала з революційною свідомістю й вписувалася у групові стосунки згуртованої та певною мірою ізольованої групи (яка в силу своїх контрольних функцій немов би ставила себе поза суспільством).

Серія публікацій в пресі крок за кроком відкривала різноманітні механізми хабарництва. Автором наступної схеми був Менабде, начальник спочатку Петровського, а згодом Центрального району міліції м. Києва. Коли він хотів придбати подарунок для дружини, він ішов у косметичний магазин, питався у продавця, скільки, приміром, можуть коштувати парфуми, платив за них, однак сам не забирав, а казав, що надішле надзирателя. Згодом приходив надзиратель і загадково посміхаючись до нездогадливого торговця, забирав парфуми, а на наступний день повертав їх назад як такі, що дружині не сподобалися і забирав гроші. Якщо і на цьому етапі торговець не здогадувався, як себе правильно поводити далі, починалася друга «атака» - між 17 та 18-ю годинами вечора знов з’являвся надзиратель і складав протокол за пізню торгівлю, за яку передбачено штраф (що «тягне» на два-три флакони парфумів). Підписавши протокол, торговець біжить до відділення міліції, щоб розв’язати власне питання і там дізнається, що немає проблем, які не можна вирішити, однак чи не замислювався він над тим, що дружині начальника міліції дійсно потрібні парфуми? Питання поставлене обережно, іде мирна розмова, у ході якої торговець сам «здогадується» як правильно вчинити далі. А згодом поступає нове замовлення від начальника і торговцю рекомендують самому віднести подарунок дружині начальника додому. Протокол про штраф зникає.

Ситуація правильно продумана і організована, оскільки за радянським законодавством і той хто бере хабара, і той хто дає – у рівному ступені визнавалися винними і опинялися на лаві підсудних. Лише за умови, якщо той, хто повинен дати хабара, вчасно повідомив про це правоохоронні органи, він звільнявся від відповідальності. Тож, усвідомлюючи ту загрозу, що йшла від флакону парфумів, торговець на суді відмовлявся визнати будь-який зв'язок між парфумами та протоколом про пізню торгівлю, та вважав парфуми для дружини начальника міліції подарунком від щирого серця.

Менабде належала й інша схема забезпечення друзів та родичів необхідними товарами. Він відправлявся за покупками по магазинах із тими, кому хотів «допомогти» та купував у торгівців товари за суму, відчутно нижчу навіть від собівартості. «Клієнт» обирав, начальник міліції «розплачувався», таким чином відбувалася систематична закупівля в магазинах дешевих товарів за посередництвом Менабде.

Це в цілому демонструє складність з точки зору викриття такого злочину, як хабарництво. В даному випадку обидва боки такої взаємодії не зацікавлені у кваліфікації їх взаємин як факту хабарництва і намагаються «списати» все на подарунки, дружню взаємодію тощо, яка в цілому влаштовує усіх учасників такої комунікації. Саме через це ускладнюється і виявлення меж поля взаємодії, зараженого корупцією. Так певною загадкою залишилося питання про наявність у цій справі «третіх осіб» - тобто невідомих третіх, яким самі Ф. Коваленко та С. Фрадько повинні були передавати хабарі. Суд уході слухань розбив цей міф, з’ясувавши, що все замикається на міліцейській системі на чолі з її керівником. Однак саме питання залишилося повністю не з’ясованим – чи то черговий міф, що був вигаданий звинуваченими для зменшення своєї провини, чи і справді існував хтось поза межами виявленої корупційної схеми¹⁴.

Цікаву сторінку тогочасного життя жінки високопоставленого керівника відкриває «жіноча лінія» у справі київської міліції. Перед судом постали Феліцата Фрадько, Лідія Коваленко, Олександра Райман. Усі вони – домогосподарки, всі мають добру освіту та привабливу зовнішність, усі – «чесні безпартійні». І всі, кожна по своєму, ділили злочини зі своїми чоловіками.

Лідія Коваленко – дружина начальника Київської губернської міліції. Крок за кроком на суді виявляється її характер. З своїм майбутнім чоловіком, тоді начальником Харківської губернської міліції, вона знайомиться у ситуації цілком буденній. Останній жив на квартирі у її батьків в Харкові. Саме тоді вона умовила Федіра Коваленко покинути свою першу дружину, селянку за походженням. Розумна та досвідчена жінка, вона поступово зайняла домінуюче місце в родині. Скориставшись слабкістю чоловіка, його схильністю до надмірного вжиття спиртних напоїв, вона прихильно ставилася до отримання ним «спритних» подарунків, поступово починаючи замовляти щось і собі. Вона знайшла доволі цікавий стиль поведінки на суді – наголошуючи на коханні до свого чоловіка, вона крок за кроком вдає з себе залежну від нього жінку, що діяла так за його вказівками: «Я робила те, що мені говорив робити Коваленко, і те, що він сам часто робив… Ніхто мені не пояснював, що так не можна… Я була політично абсолютно неосвічена. Ніхто зі мною не займався. Я – звичайна обивателька.  Не могла долучитися до суспільного життя, бо, коли приходили гості, чоловік розмовляв з чоловіками, а я з жінками, які настільки ж зналися на суспільному житті, як і я. Я була лише хазяйкою в домі, і все, що робив мій чоловік, здавалося мені добре»¹⁵.  

Феліцата Фрадько, 27-річна семипалатинська міщанка із середньою освітою, молода жінка старого партійця, на суді видає з себе домогосподарку, що повністю слухалася свого чоловіка та не втручалася у його справи.

Вона регулярно отримувала «подарунки» (зокрема на суді мова велася передусім про отримані від ресторатора й власника готелю «Марсель» Гельфанда коштовні подарунки – золоті сережки, пояс та камею) і вочевидь не може не здогадуватися, що така її популярність пов’язана з роботою чоловіка. Щодо її несвідомості стосовно дій чоловіка, то за повідомленням одного із звинувачених, Раймана, коли він приніс на квартиру до С. Фрадька 3 пляшки вина, Феліцата відповіла «Що таке три пляшки?! Нам надсилають вино відрами»¹⁶. Викриває її «невинність» й записка від чоловіка, перехоплена під час їх ув’язнення у БУПРі: «Цаточка, ти позаздрила життю Лідії Коваленко й її вбранню – за це я й гину»¹⁷.

Поступово з’ясовуються кроки «падіння» чи «неправильного виховання» старим партійцем своєї дружини: «Феліцата якшається з Гельфандом. Феліцата отримує від непмана Гельфанда сережки, камею, срібний пояс. Дружина відповідального працівника, старого члена партії, зустрічається й приймає у себе у гостях ресторатора Гельфанда… Так чи інакше Феліцата починає отримувати подарунки: від Менабде – котиковий комір, відріз на костюм, відріз мадеполама,  від Горського – відріз трикотину, від Петрова – відріз на пальто й самовар. Менабде, Горський, Петров – товариші чоловіка по службі  – комуністи й підлеглі…Кожні два-три дні невідомі особи приносять їй якісь посилки: вино, окіст, горілку. Й Фрадько п’є та їсть принесене,  бачить на дружині нові сукні. Чому за такої системи партійного подружнього впливу – міщанці Феліцаті відмовитися від золотих сережок»¹⁸.  

Система «подарунків», що описувалася вище, була добре налагодженою та підтримувалася з середини необхідною «міфотворчістю». Остання, правда, іноді давала збої, як, приміром в ситуації, коли помічник начальника Федотов подарував С. Фрадько дамські золоті наручні часи з написом: «Суворому, але справедливому начальнику від комскладу Липецького району». На суді Федотов пояснив, що на той момент не можна було купити в Києві чоловічий годинник, тож були змушені купити дамський. Тож подарунок «суворому начальнику» дістався Феліцаті.

Олександра Райман – дружина начальника Либідьської районної міліції Едуарда Раймана. Спита і завжди п’яна, вона означається свідками та звинуваченими як «диктатор у спідниці». На її фоні сам начальник міліції сприймався як менше зло, бо «він був такий чоловік, що міг критично підходити до своїх вимог…він знав по докладах та рапортах, скільки можна брати…А Райманша абсолютно не рахувалася й не приймала до уваги наші джерела. Вона не вміла критично мислити. Вона була надто вимогливою. Вона була диктатором…»¹⁹.

Подружжя Раманів важким тягарем лягало на всіх підлеглих та «підконтрольних». Олександра Райман сама ходила по магазинах і призначала «платню», а незгодних карала руками чоловіка (у вигляді обшуків, штрафів тощо). Навіть коли начальник з дружиною від’їжджали на відпочинок, життя підлеглих не тільки не покращувалося, а ставало ще гіршим. По-перше, вони були змушені регулярно відправляти гроші на відпочинок, по друге, – слідкувати за донькою Райманів та приносити їй цукерки й іграшки, і по-третє, виконувати розпорядження матері Раймана, що залишалася при онучці й віддавала розпорядження усій міліції. Тобто, надзирателі були змушені забезпечувати «подарунками» три покоління родини Райманів.   

В Либідському районному відділенні міліції надзирателі поділялися на «надзирателів 2-го поверху» (що йшли до кабінету начальника, Едуарда Раймана, за завданням чи із рапортом) й «надзирателів 3-го поверху» (що одразу відправлялися на третій поверх до Олександри Райман, щоб відрапортувати про чергове підношення).

У оцінці такого стилю життя жінок високопоставлених керівників на суді з’явилося цікаве слово-пояснення – «периферія». Кожного разу, коли хтось із звинувачених жінок здійснював гріхопадіння у вигляді прийняття чергового підношення чи подарунку, її чоловік був на «периферії». Після повернення до Києва наявність підношення була вже здійсненним фактом – дією нерозумної жінки, яка так і залишилася обивателькою й міщанкою. Тож у процесі допитів вимальовується модель захисту – жінки залежали від чоловіків, що не навчили їх правильно поводитись, чоловіки були «на периферії» (тобто у від’їзді), і усі разом – не винні.  

Важливим моментом є те, що більшість із звинувачених протягом усього часу розгляду їхньої справи у суді, визнали окремі факти власної злочинної діяльності, однак не усвідомили в повній мірі злочинного характеру власних дій: «Ну промахнувся, зробив пару помилок і за це потрапив у злочинці!... За пляшку вина, за фунт ковбаси – злочинці!»²⁰. До останнього вони продовжували вважати, що покарані за «дрібниці», за «ніщо», що певною мірою є свідченням інституалізації хабарництва, тобто набуття ним постійно відтворюваних та узвичаєних форм поведінки, які не сприймалися вже як відхилення чи злочин, а стали нормою.

За результатами розгляду у суді справи головні звинувачувані С. Фрадько (заступник начальника Київської губернської міліції), Менабде (начальник міліції Центрального району м. Києва), Горський-Умнов (начальник активної частини розшуку й уповноважений ДПУ), Малишев (помічник начальника міліції по Промміліції) виїзною сесією Верховного Суду були засуджені до розстрілу. Засуджені подали до ВУЦИКу прохання про помилування, яке було відхилено. Усі засуджені до розстрілу були страчені.

Це основні моменти гучної «київської справи», яка відкрила завісу над внутрішнім життям міліції. Але на сьогодні робота історика не вичерпується лише наведенням фактів та творчим переказуванням наявних документів. Протягом минулого століття у площині гуманітарної дисциплінарності (історія, лінгвістика, філософія, соціологія) були теоретично обґрунтовані та методично розроблені моделі роботи з текстами, що дозволяють через мову текстового повідомлення реконструювати соціальну структуру, соціальні інститути та соціальні практики.

Одним з таких методів є критичний дискурс-аналіз, який «розглядає дискурс – мову, що використовується у мовленні чи письмі – як форму «соціальної практики». Дискурс як соціальна практика передбачає діалектичний взаємозв’язок між певною дискурсивною подією й ситуацією(ями), інститутом(ами) й соціальною структурою(ами), які завдають його структуру – вони формують дискурсивну подію, але й дискурсивна подія формує їх. Тобто дискурс соціально конституюючий, так само як і соціально конституйований – він конституює ситуації, об’єкти знання, соціальні ідентичності людей, груп та їх взаємозв’язки. Він конституює – в сенсі допомагає підтримувати й відтворювати соціальний статус-кво й, у той самий час, сприяє його трансформації»²¹.  Означений метод дозволяє розглянути як мова й соціальна структура впливають одна на одну, та як з складної суміші мови та соціальних фактів постають прихована ідеологія використання мови та відносини влади. Мова перетворюється на поле класової боротьби, яка одночасно є боротьбою за право встановлювати значення певним знакам.

Згідно з методом, прочитання тексту (виявлення дискурсу) неможливе без з’ясування умов й контексту його написання. Розглянута у статті серія публікацій у періодичній пресі з приводу справи київської міліції стає частиною публічного дискурсу у березні-травні 1926 р. У правоохоронних органів, що опинилися в центрі публічного скандалу, за плечима вже були період становлення й організаційних пошуків (тобто на момент події маємо вже цілком усталену систему взаємодії між органами правоохорони з доволі чітким поділом функцій, що виключало дублювання або перехрещування обов’язків), пережиті масштабні та публічні за своїм характером чистки (1921, 1923 й 1925 років, з яких найбільш масштабною та публічною стала чистка 1923 р., в результаті якої вдалося сформувати «пролетарський склад» правоохоронців) та стабільну законодавчу базу (що дозволяло уніфіковано підходити до розуміння злочину у межах усієї держави та виносити стандартизовані вироки чи призначати покарання). Усталення правоохоронного інституту відбувалося паралельно з усталенням радянської влади в цілому, яка вже вирішила проблему системної кризи початку 1920-х років за рахунок поступок дрібному приватному капіталу та тимчасової відмови від колективних форм виробництва, розподілу та споживання. Саме на цьому етапі влада, що вибудувала міцну систему державної безпеки (її інституційною формою було Державне Політичне Управління) мала сили зайнятися остаточним зміцненням своєї системи за рахунок вичищення з неї тих елементів, що не відповідали ідеологічно витриманому конструкту «радянського службовця». Справа Київської міліції була лише однією із справ, що в 1925-1926 рр. активно обговорюються журналістами та читачами. Поряд з нею не менші соціальні драми розігрувалися на шпальтах газет навколо справи харківських суддів²², керівників провідних радянських установ на Херсонщині²³, Тульчинщині, Одещині, Донеччині²⁴. Тож це був період чіткої розстановки основних акцентів у процесі ідентифікації, що передбачала чітке позиціонування по лінії «ми»-«вони». Процес ідентифікації зазвичай передбачає конструювання образу «ми» та його позитивне описування (на відміну від «вони», які подаються спрощено, нейтрально, або частіше – негативно).

Журналісти, які висвітлювали справу київської міліції, продукували тогочасний дискурс, що містив у собі поетизовано високе сприйняття головних репрезентантів владної ідеології, легалізовано домінуюче «ми» з очевидно позитивним змістом, що протиставлялося чужому «вони». В групу позитивних означень за цією низкою публікацій можемо включити «робочий клас» й, у меншій мірі, але поруч із ним – «радянський службовець» та «селянка», яким протиставлялися негативно забарвлені «вони» – «внутрішні вороги», «міліцейсько-базарна контрреволюція», «торговці, мануфактуристи, ресторатори та інші ідеологи базару», «торговці-хабародавці». У цій низці означень з усією очевидністю проступає головна ідеологічна опозиція робочій людині – це той самий напівнегативно означений у 1920-ті роки «непман», здатний створити таку атмосферу (ринкову), в якій будь-який радянський службовець стає злочинцем²⁵.

До речі, з точки зору деталізації образу (ті, хто був віднесений до категорії «своїх» зазвичай подаються не тільки позитивно, а й більш детально, більш випукло), обидві категорії («ми» й «вони») подані доволі схематично. Різниця полягає лише у розставлених акцентах та наданих оцінках – позитивність «ми» не підлягає сумніву тож і не вимагає деталізації. Тим більше, що «ми» в цих публікаціях виступає судією стосовно дій тих, хто вважається хоч і внутрішнім, але ворогом.

Якщо проаналізувати цю пару ще й з позицій теорії розрізнень²⁶, то можемо стверджувати що виривання з контексту саме цієї пари унеможливлює існування будь-яких інших опозицій у створеній авторами логічній схемі. Себе вони маркують як людей, що представляють радянську владу та її бачення ситуації, як представників ідеологічно домінантного робочого класу, означивши таким чином свою залученість до цієї групи, поза межами якої залишаються немарковані зовнішні, розрізнення з якими відбувається за загальним критерієм «радянський (колективний) / нерадянський (приватний, ринковий)».

Наступною була «жіноча» пара розрізнень. Позитивним «дружині-селянці», «дружині відповідального працівника, члена партії» протиставлялися «міщанка», «обивателька», «донька багатих батьків», «дружина радянського працівника-злочинця» («помпадурша»), «любителька шикарних туалетів, брильянтів та частих «журфіксів»²⁷. У даному випадку на перший план виступає розрізнення за критерієм «бідний / багатий», однак використання терміну «журфікс» зрештою виводить на розрізнення «дореволюційний / сучасний (постреволюційний)», «нерадянський / радянський)».

Ще однією опозиційною парою були «комуністична родина» – «непманська родина». Останні конструкти в тексті майже не деталізовані, використовуються як цілком очевидні означення, що є опозиційними за своєю сутністю. Однак за акцентами, що розставлені в тексті, подібне розрізнення повертає нас до критерію «радянський/не радянський».

З точки зору критичного дискурс-аналізу будь-який текст є полем боротьби дискурсів, тож інтертекстуальним за своєю сутністю. Тексти, продуковані автором 20-х років, є відображенням його сприйняття реальності та відтворенням тих мовленевих конструктів, якими його сучасники означали дійсність. Поруч із вибудовуванням опозиційної пари «ми-вони» з точки зору людини, що маркує себе як «радянська», знаходимо в тексті і відтворення дискурсів, приміром тих самих «непманів». Один з підсудних, Гельфанд, власник ресторану-готелю «Марсель», під час допиту виголошує своє бачення дій міліції й свою систему опозицій. Приміром, він поділяє низових працівників міліції, що були «руками» керівництва у збиранні хабарів, на «порядних» (такі, що брали гроші та робили за це послугу) та «не порядних» (що гроші брали й одразу про це забували). Власно кажучи, головним критерієм такого розрізнення є економічна успішність, яка досягалася при партнерстві із «порядними» надзирателями, та не досягалася з «не порядними». У цій оцінці фіксуємо й певну інституалізацію хабарництва – воно сприймається як даність. Порядність співвідноситься не з законом на рівні держави, а правилами позадержавного «чесного» (з точки зору представника ринкової моделі) обміну на рівні міжособистісних стосунків. Тож бачимо локальну групову ідеологію «непманів», в цілому зацікавлених у місцевій адаптації радянських законів до реалій життя, опосередкованих діяльністю представників правоохоронних органів.

Цікавими є і прояви групової ідентичності головними винуватцями цієї справи – представниками міліції та кримінального розшуку. Ця група виступає як неоднорідна, її представників поєднує єдина система, в якій вони працюють, однак не поєднують статус, походження, світобачення тощо. І якщо на початку процесу спрацьовувала групова ідентичність, що ґрунтувалася на професійному чиннику (всі звинувачені відкидали звинувачення у хабарництві, а наявну систему відносин характеризували як щирі й дружні «подарунки»), то зрештою проступає поділ на керівництво («маститі професори хабара», «кити», що примушують підлеглих порушувати закон) й рядових працівників («учні», дільничні міліціонери й надзирателі, «братва», «плотва», «маленькі люди», яких примушують, які віддають останнє, кар’єра яких залежить від керівництва тощо).  Обидві групи обирають різні стратегії захисту – «учні» активно вибудовують образ «жертви обставин», перекладаючи всю провину на керівництво, останні виправдовують свої дії (навіть в поетичній формі) за схемою «усі так роблять» або важкими умовами життя: «Я не знаю міліціонера, який би взяв ручку чи перо в руки і хоча б щось зробив без хабара»; «Треба бути суворими з правопорушниками, інакше можна й з голоду померти» (вислови Менабде)²⁸; «Кто на свете согласится / Жить всегда в сплошной борьбе? / Разве можем мы забыться / И не думать о себе? /Вы поверьте, это дело / Нам барыш большой дает, / Кто работает умело – / Никогда не пропадет»²⁹ (Аркадій Горський-Зубцовський, брат Горського-Умнова, подав замість усної відповіді щодо допустимості хабарництва вірші, спеціально написані в Бупрі).

Однак подібна риторика швидко розпадалася на очах під час слухань в суді. Доволі швидко ставало очевидним, що ніхто з керівництва міліції з голоду не помирав. А щодо твердження «всі так роблять», то це доволі розповсюджений варіант виправдання власних дій, який у даному випадку не відповідав простій логіці – якщо всі так роблять, то чому залишався поділ на «міліціонерів 2-го поверху» й «міліціонерів 3-го поверху» у відділку Райманів, або поділ на успішних «фаворитів» й «поганих» міліціонерів у С. Фрадька. Тож система хабарництва охоплювала не всіх працівників міліції, а лише тих, які правильно і своєчасно зрозуміли натяки керівництва й погодилися на таку систему відносин в обмін на покращення умов роботи та кар’єрне зростання.

І ще один момент, на який хотілося б звернути увагу. Аналіз образів Ф. Коваленка й С. Фрадька, створених журналістами на шпальтах газети, дозволяють говорити про їх семантичну неоднорідність. Приміром Ф. Коваленко з одного боку характеризується як «суворий», «хитрий», «обережний», «ідеолог», «зачинатель» (коли мова іде про налагодження механізму систематичного хабарництва), з іншого – як «слабовольний комуніст», «безвольний», «безхарактерний» (коли мова іде про самогубство чи вплив дружини), з одного боку він комуніст і радянський керівник, з іншого – внутрішній ворог, ідеолог базарної контрреволюції. Те саме стосується й образу С. Фрадька. Тож їх характеристики не залишаються стабільними, вони є контекстуальними й семантично неоднорідними (тобто в різних контекстах їх образ набуває різного смислу, має різне значення). Це певною мірою свідчить про нестабільність соціальних відносин. Стабільність останніх передбачає нормативне відтворення дискурсів.

Такі ж моменти спостерігаються і у вибудовуванні образу «непманів», які з одного боку подаються як злочинці, що опинилися на одній лаві із міліціонерами-корупціонерами, як представники «базарної» ідеології, а з іншого – як соціально неоднорідні жертви свавілля радянських службовців (працівників правоохоронних органів) та прихильники влади.

В цілому ж можемо зазначити наступне. Газетні повідомлення 1920-х років, присвячені правоохоронній системі радянської України, були доволі різнорідними, що дозволяє на сьогодні розглянути не лише те, як репрезентувала себе сама правоохоронна система, а й виявити той суспільний дискурс її сприйняття, якій ніс в собі оцінку її діяльності різними верствами населення – інтелігенцією (у особі частини журналістів), робітників та селян (учасників публічних обговорень, чисток, авторів відгуків «з місць» тощо), «непманів» (підприємців, характеристика яких мала переважно негативну конотацію, однак періодично проривалося і їх соціально групове бачення поточного моменту) та влади (через офіційні повідомлення або персоніфіковані звернення та роз’яснення поточного моменту). Специфіка подання матеріалів (з їх скрупульозним відтворенням деталей, дослівним цитуванням слів усіх виступаючих тощо) дозволяють працювати з мовленевими конструктами не тільки журналістів, а й пересічних громадян того часу, тобто бодай почасти вийти на системи світосприйняття, домінуючі ідеологічні настанови, системи значень тощо, а зрештою і на процеси конструювання соціальної структури й соціальних цінностей того часу.

Увага до деталей побуту дозволяє певною мірою відтворити буденність того часу, життя пересічної людини, що опинилася у вирі «великих» подій державного масштабу.   

Розгляд матеріалів щодо процесу над хабарниками з київської міліції демонструє наявність вже в середині 1920-х років того, що б сучасною мовою означили терміном корупція – наявність розгалуженої та стабільно діючої системи використання свого владного положення, коли владний статус та його можливості стають вигідним ресурсом, який можна продавати за цілком матеріальні блага. Означені матеріали не лише фіксують наявність корупційних стосунків, а й містять детальну характеристику механізмів подібної взаємодії, психологію й діяльність основних її акторів.  

1. Гернет М. Предисловие к работе «Преступный мир Москвы»  // Гернет  М.Н. Избранные произведения. Москва, 1974; Тарновський Е. Личный состав и репрессия ревтрибуналов // Еженедельник советской юстиции. 1922. № 11. С. 7 (6-7); Тарновський Е. Голод, НЭП и движение уголовных и гражданских дел в народных судах» // Еженедельник советской юстиции. № 29-30. С. 10 (9-10); Якубсон В. Уголовная репрессия в годы революции // Еженедельник советской юстиции. 1922. № 4. С. 4; Лейбович Я. К характеристике современных самоубивств в Советской России // Еженедельник советской юстиции. 1923. № 14. С. 315-317; Броннер В.М., Елистратов А.И. Проституция в России. Москва: Изд-во наркомздрава РСФСР, 1927 та інші.
2. Див. приміром: Советская милиция: история и современность (1917-1987). Москва: Юрид.лит., 1987; Из истории милиции советской Украины. Киев: Из-во МООП УССР, та інші.
3. Див.: Білас І. Г. Репресивно-каральна система в Україні. 1917-1953: Суспільно-політичний та історико-правови аналіз: У 2 кн. Кн..1. К.: Либідь, 1994; Міхеєва О.К. Кримінальна злочинність і боротьба з нею в Донбасі (1919-1929). Донецьк: Східний видавничий дім, 2004; Іваненко В.В., Іщенко І.В., Україна непівська: аналіз соціальних аномалій південного регіону. Дніпропетровськ: Вид-во Дніпропетр. нац. ун-ту, 2006. та інші.
4. Див.: Коммунист. 1921-1928 (Систематична рубрика «Хроніка: події»).
5. Див. приміром: Начало чистки в Харькове // Коммунист. 1923. № 47 (941). С. 3.; Чистка міліції // Комуніст. 1923. № 51 (945). С. 3.
6. Орлов А. 113. (К делу киевской милиции) // Коммунист. 1926. 13 апреля. С. 3.
7. Самарин И. Дело киевской милиции. (По материалам обвинительного заключения) // Коммунист. 1926. 15 апреля.  С. 2-3.
8. Орлов А. 113. (К делу киевской милиции) // Коммунист. 1926. 13 апреля. С. 3.
9. Дело киевской милиции // Коммунист. 1926. 8 мая. С. 2.  
10. Аграновский А. Дело киевской милиции. Менабде // Коммунист. 1926. 17 квітня. С. 3.
11. Див.: Дело киевской милиции. Вечернею заседание 17-го марта // Коммунист. 1926. 18 квітня. С. 2.
12. Аграновский А. Дело киевской милиции. Об «учителях» и «учениках» // Коммунист. 1926. 26 квітня. С. 4.
13. Сатаров Г. А. Тепло душевных отношений: кое-что о коррупции // Общественные науки и современность. 2002. № 6. С. 18–27.
14. Аграновский А. Дело киевской милиции. «Третьи лица» // Коммунист. 1926. 27 квітня. С. 4.
15. Аграновский А. Дело киевской милиции. Лидия Коваленко // Коммунист. 1926. 27 квітня. С.3.
16. Дело киевской милиции. Допрос подсудимых // Коммунист. 1926. 26 квітня. С. 4.
17. Аграновский А. Дело киевской милиции. Лидия Коваленко // Коммунист. 1926.  27 квітня. С. 3.
18. Аграновский А. Дело киевской милиции. «Периферія» // Коммунист. 1926.  22 квітня. С. 4.
19. Аграновский А. Дело киевской милиции. Любопытные детали // Коммунист. 1926. 30 апреля. С. 3.
20. Орлов А. Дело киевской милиции. Перед приговором // Коммунист. 1926. 19 мая. С. 3.
21. Тичер С. Методы анализа текста и дискурса / пер.с англ. Харьков : Изд-во Гуманитарный Центр, 2009.  С. 48.
22. Коммунист. 1925-1926 рр.
23. Коммунист. 1926.  лютий-березень.
24. Лист начальника міліції Старобільського округу. ЦДАВОУ. Ф.1, оп. 20, спр. 2100, арк. 195.
25. Дело о преступлениях в Киевской милиции (По материалам предварительного следствия) // Коммунист. 1926. 19 січня. С. 3.
26. Тичер С. Методы анализа текста и дискурса. С. 253-272.
27. Журфікс – від франц. jour fixe – у дореволюційній Росії відповідний день тижня у будь-якому будинку, відведений для регулярного прийому гостей. На журфікси приїздили без запрошення.
28. Дело киевской милиции. С процесса // Коммунист. 1926. 24 апреля. С. 2.
29. Аграновский А. Дело киевской милиции. Об «учителях» и «учениках» // Коммунист. 1926. 26 квітня. С. 4.