Не так давно на шпальтах historians.in.ua був опублікований текст «українська жінка та українська історіографія», у котрому Володимир Маслійчук висвітлив різні іпостасі жінки ХVІІІ ст., представлені у вітчизняній історіографії. Доволі широке коло історичних персонажів надавало дослідниками можливості вибору, однак вони описували переважно «сміливу» та «волелюбну» жінку¹. У нашому ж дослідженні звернемо увагу на девіантні практики поведінки самотніх жінок, у першу чергу – на розпусту. Аналізуючи подібні асоціальні практики, спробуємо виділити категорії самотніх жінок, які були найбільше схильні до нестандартної поведінки, зупинитися на причинах проституції та вказати на можливі її наслідки.

Одразу зауважимо, що до категорії «самотніх» ми відносимо удів, солдаток, незаміжніх та жінок з невизначеним сімейним станом. «Удовою» зазвичай вважають жінку, котра втратила чоловіка й після його смерті залишилася бездітною самотньою особою або жінкою з дітьми і не одружилася вдруге². У народній традиції вдівство вважалося Божим покаранням на самотність, великим нещастям та відповідно змінювало ставлення суспільства до такої жінки. Подібним до вдового було становище козачок або солдаток, чоловіки яких перебували на військовій службі, адже почасти, взагалі, було не відомо чи живі їхні чоловіки. Тільки в 60-тих роках XVIII ст. полкових командирів почали зобов’язувати направляти повідомлення про смерть солдатів їхнім дружинам³, однак дане розпорядження виконувалося не завжди, тому останні залишалися вічними вдовами без підтвердження цього статусу та без права повторно влаштувати свою долю⁴. За Сенатським указом від 26 червня 1774 р. вони не могли укласти другий шлюб за життя першого чоловіка, оскільки такий сімейний союз визнавався недійсним⁵. Частина з них були ще молодими, як то 20-літня «гусарская жена» Анна, мешканка с.Диканьки, яка згадувалася в Генеральному описі цього села. Вона проживала разом з трьохлітньою донькою Євдокією у родині свого 50-річного батька Трохима Прощенка⁶. Окремою категорією позашлюбних жінок можна також вважати незаміжніх, які ще не вийшли заміж, або ніколи не були одруженими⁷.

Окрім удів та солдаток у Румянцевському описі зустрічаємо жінок, чоловіки яких пропали безвісті⁸, були засудженні, перебували на заробітках, або ж покинули свої родини. Про таких, зазвичай, зазначалося: «не ведома куда отошел»⁹. Їхні жінки офіційно залишалися в шлюбі, а фактично були самотніми. В облікових джерелах сімейне становище таких жінок переважно не визначалося, деяких осіб з дітьми маркували вказівкою «мать ихъ», «матка ихъ», «сваха», «теща» без роз’яснення причин відсутності чоловіків. Як приклад назвемо 40-річну козачку Парасковію, яка проживала у домогосподарстві 67-літнього козака Зиновія Миця. У переписній книзі с. Жуки Полтавської сотні вона позначена тільки як «сваха», присутність або відсутність її чоловіка не зазначено¹⁰. Солдатки, вдови, жінки з невизначеним сімейним станом, а інколи й незаміжні особи, залишаючись без чоловіків на довготривалий час, могли не витримувати випробовування самотністю, тому вдавалися до розпусти та інших девіацій, чим викликали осуд сільської громади. У суспільному баченні побутувала думка про них як «гулящих осіб».

Соціальний статус позашлюбних жінок змінював їхню поведінку. При цьому неправедний шлях був доволі поширеним напрямком поведінкової стратегії таких осіб. Польська дослідниця І. Пугацевич (I. Pugacewicz) назвала це породженням «вдови диявола», позаяк вони за покликом плоті, необхідністю влаштування дітей та з інших обставин шукали собі чоловіка¹¹.

Така асоціальна поведінка засуджувалася церквою і сільською громадою. В очах християнських проповідників жінка була втіленням всіляких спокус, які вабили у безодню плотського гріха. Статеві відносини вже самі по собі вважалися рівнозначні гріху, лише народження дитини могло виправдати цю провину. Статевий акт відсторонював людину від Бога, вчили християнські авторитети, тому через неможливість подавити цю сферу людського життя необхідно було встановити строгий контроль, пронизати свідомість гріховністю та налякати крайньою небезпекою для людей¹². Назагал, питання інтимної сторони життя жінки завжди турбувало православну церкву, яка прагнула не допускати вольностей жінок ні в якій галузі, у тому числі й в сексуальній сфері.

Ситуація лишень починала змінюватися у XVIII ст., коли «старина з новизною перемішалася». Саме в цей час, на думку Н. Пушкарьової¹³ та А. Щапова¹⁴ змінювалося становище жінки, яка ставала більш розкутою та незалежною. Свого часу С. Шашков взагалі вважав, що упродовж XVI, XVII, XVIII ст. поступово руйнувався шлюб та замінювався свободою статевих відносин, а XVIII ст. називав епохою крайньої розбещеності¹⁵. Однак, дана теза про свободу видається перебільшенням, тим більше, у світлі останніх досліджень І. Ворончук, котра висловлює думку, що внутрішньосімейні стосунки в XVI–XVII ст. були патріархальними і доволі суворими¹⁶. Оцінити ситуацію істотно заважає тогочасна просвітницька риторика, котра лунає з багатьох джерел. Так поширення розпусти у середовищі простолюду відзначав граф, Президент ІІ Малоросійської колегії П. Румянцев у «Записке о усмотренныхъ въ Малой Россіи недостаткахъ и неустройствахъ, о исправленіи которыхъ Малороссыйской коллегіи трактовать должно». Він писав, що «простой народ мнимымъ въ свободе своевольствомъ, доведенъ до … лености и распутства, ибо многіе, оставляя свои пахотныя и другія земли, бродять изъ места на другое, и чтобъ удобнее провождать жизнь праздную и распутную»¹⁷. Зауважимо, що жінки часто таки не відзначалися скромністю та цнотою, як це яскраво засвідчили дослідження В. Маслійчука¹⁸.

Логічно, що тогочасне суспільство «на місцях» було далеким від просвітницьких ідеалів, громада доволі повільно приймала нововведення у шлюбно-статевих відносинах, позаяк продовжувало викривати та публічно карати жінок за блуд. Так, за порушення сьомої Божої заповіді, «не чини перелюбу», селяни доволі по-варварськи розправлялися з розпусницями. Наприклад, удову Оксану Верещиху, жительку одного з малоросійських сіл, запідозрену у незаконному зв’язку з писарем, роздягли наголо, спершу прикували ланцюгами до стовпа, а потім вели по вулиці з музикою, били різками, кулаками та пили горілку. На голову бідоласі овдягли солом’яний вінок з будяками та ще й примушували її танцювати¹⁹. За «Правами за якими судиться малоросійський народ» за блуд удові, або дівчині передбачалося публічне покарання різками або батогами²⁰. Тілесні покарання чекали на блудниць і у польських селах, окрім них за порушення норм сексуальної моралі жінкам передбачалися штрафи, навіть існувала загроза вигнання з громади²¹ [20, с.167].

У контексті тяжкості покарання самотня жінка все ж перебувала в більшій безпеці ніж одружена, адже заміжніх мали судити за подружню зраду на смерть. У 1728 р. бунчуковий товариш Федір Заборовський скаржився на свою дружину Феодосію Петрівну, уроджену Войцехович, яка «допустилась всяких зброденъ и оттого прижила дитя». Чоловік вимагав судити свою дружину. На жаль ми нічого не знаємо про вирок, а за нормами Литовського Статуту 1588 р. жінка, котра мала законного чоловіка, але зрадила йому з кимось, мала бути покарана на смерть разом з коханцем – «обое горломъ карани быти мають» (р. 14, арт. 30).

Аналогічні покарання за перелюб були типовими для раннньомодерної Європи в цілому. Наприклад, в Англії за законом 1650 р. за шлюбну зраду винним передбачалося повішання²². Утім, якщо одружений чоловік вступав у сексуальний зв’язок із незаміжньою жінкою, то йому готувалося поблажливе покарання: три місяці у в’язниці і зобов’язання моральності в поведінці протягом наступного року. При цьому, англійські дослідники вважають, що довгий час після цього закону, шлюбна зрада не вважалася серйозною образою, лише в кінці XVIII ст. у Англії були зроблені спроби обмежити перелюби штрафними санкціями²³.

Важливим є те, що до аморальної поведінки могли спонукати ті, хто апріорі мав захищати моральність. Примітний приклад цього знаходимо у протоколі допиту Пріськи Костирківни, наймички срібнянського священика Йосифа Данилова зафіксованому Срібненською сотенною канцелярією Прилуцького полку 8 жовтня 1742 р. Двадцятилітня Пріська, батьки якої давно померли, наймалася до багатьох людей. Одного разу вона була прийнята на рік за служницю до батюшки Йосифа та мала «телесный грех с оным отцом». Через рік, коли вони вже проживали (за її словами) як чоловік та дружина, вона завагітніла.  Батюшка наказав іншому наймиту вивезти її в сусіднє село Блотницю і там залишити. На судовому засіданні священик своєї провини не визнавав, оскільки вважав, що «панянство ее не ним, попом, было скорчено», адже ще в молодих роках вона була зґвалтована Ільком Дорошенком, жителем села, де проживав її батько²⁴.

Отже, гріховної поведінки припустилася не тільки молода дівка, але й священик, який мав особистим прикладом показувати дотримання заповідей Божих та демонструвати моральність духовного пастиря. Зрозуміло, що й жінка-наймичка могла в корисних цілях послуговуватися небайдужістю господаря. Зрештою, до блуду могли вдаватися й конкретно з метою заробітку, особливо там, де розваги підігрівалися алкоголем. Як писав Климентій Зіновіїв про жінок «в корчемних гостиницах блудно жывущыхъ»: «…іные до корчмы болшъ за тымъ и прихожають…Не так для напитку як для тоеи то справы…Уже ж окаянницы престанте того хлеба»²⁵.

На думку мандрівного поета, проституція була заробітком для деяких жінок. Про такий жіночий промисел, на який підводили молодих дівчат зводниці, згадано також у поемі «Енеїда» І. Котляревського: «На гріх дівок що підводили, І сим учились промишлять…»²⁶. Вже згаданий С. Шашков виокремив наступні причини проституції: крайня бідність, жебрацтво та голод; втрата батьків та матерів, вигнання з родинного дому; повна самотність та безпорадність; необхідність утримання престарілих та слабких здоров’ям батьків; старші доньки у сім’ях, які не мали ні батька, ні матері та утримували своїх малолітніх сестер та братів, а, іноді, племінників та племінниць; овдовілі або покинуті чоловіками жінки, які вимушені кормити багаточисленне сімейство; ті, що прийшли до корчми, особливо з метою заробітку; привезені та покинуті солдатами, офіцерами або іншими чоловіками; наймички, розбещені своїми господарями, а потім вигнані²⁷.

Дещо виправдовує такий заробіток в українських містах та виявляє позитивні моменти для суспільства в розпутній поведінці жінок І. Сердюк: «Імовірно, що проституція була обумовлена демографічною поведінкою міського населення і була необхідна в соціумі з високою часткою неодружених чоловіків або заробітчан, які залишили дружин вдома, а самі тривалий час перебували в місті. Крім того повії могли зменшувати напругу пов’язану, наприклад, з перебуванням у населеному пункті військових на постої»²⁸.

За християнськими нормами блудниці повинні нести покарання. У есхатологічному апокрифі поширеному в українських землях у XIV-XVIII ст. «Хождєніє Богородиці по мукам» наголошувалося, що розпутниці карались на пекло. Подібний опис покарання повій в потойбічному світі зустрічаємо в «Енеїді»:

«Були і тії там панянки,
Що наряджались напоказ;
Мандрьохи, хльорки і діптянки²⁹,
Що продають себе на час»³⁰.

У земному ж світі на перелюбниць церква накладала епітимію³¹, зауважимо, що для світської влади цього бути не досить. Так, указом імператриці Катерини ІІ від 4 травня 1765 р. передбачалося «вдовъ и девокъ, кои не въ престарелыхъ летахъ, и обращаються въ праздности и въ непорядочныхъ поступкахъ, отсылать на поселение въ подлежащія места за карауломъ»³².

Зв’язок з повіями передбачав й моральну відповідальність унаслідок збезчещення свого світлого імені, як про це застеріг Климентій Зіновіїв³³:

«А такъ братіе прошу васъ, в корчмах не кохаимо:
але паче в своих ся домах удоволяимо.
Бо которыи члкъ до корчемъ не быветъ:
того от безчестія и сам бгъ сохраняетъ³⁴.

Окрім безчестя, якого можна було зазнати відвідавши повій, чоловіки могли ще й наразитися на різні венеричні хвороби. Серед них, мабуть, найпоширенішою була «французкая болезнь» (сифіліс). Саме з такою хворобою укладач Румянцевського опису с. Жуків Полтавського полку позначив трьох осіб. Один із них був 30-річний неодружений козак Наум із сім’ї 80-річного Олексія Онищенка. Іншими венерично-хворими були дві заміжні жінки. Однією з них була 35-літня Варвара Андреєва, мати шістьох дітей, дружина 40-річного козака Терентія Супруненка, яка «одержима французкой болезнью, вся в ранах от чего работать не может». Іншою хворою була козачка 38 років Марія Семенова, мати двох дітей, яка так само «одержима французкой болезнью»³⁵.

Напевне, подібною хворобою недужала 50-річна наймичка в маєтку Івана Кованьки в с. Рибцях Полтавського полку Устина Нечерська, яка мала трьох дітей до 14 років і лице якої було у ранах. Сімейний стан жінки був не визначений³⁶. Отже, як вже зазначалося вище, наймичка потрапляла під категорію можливих жінок-проституток, які таким чином заробляли на прожиття, а її діти могли бути байстрюками.

Поширення венеричних хвороб серйозно непокоїло уряд Катерини ІІ, занепокоєння бачимо в Сенатському указі від 20 травня 1763 р. «О скорейшемъ леченіи въ госпиталяхъ воинскихъ чиновъ, одержимыхъ венерическою болезнію и о ссылке облечающихся въ непотребстве женщинъ, по излеченiи отъ болезни, въ Нерчинскъ на поселеніе». Він був спрямований на те, щоб «более таковая прилипчивая болезнь размножиться не могла». Усім військовим командам надсилалися укази «с темъ, когда кто изъ воинскихъ чиновъ въ той болезни найдуться, таковыхъ допрашивать, отъ кого ту получили, и по показанію ихъ, техъ женщинъ велеть сыскать, и по приводе осматривать». При виявлені жінок, удів, солдатських дружин або їхніх дочок, з «прилипчивою» хворобою передбачалося лікування та відправлення на поселення в Нерчінськ. Для солдатських дружин був можливий варіант видання їх чоловікам з розпискою про їхнє утримання та недопущення «непотребства». Інших, поміщицьких жінок-розпутниць, передавати під панський нагляд із лікуванням. Проте, якщо чоловіки або поміщики відмовлялися від таких жінок, тоді примусово відправляти їх на поселення³⁷ [40, с. 258]. Припускаємо, що такими козацькими дружинами, взятими під розписку чоловіків, могли бути дві вищезгадані венерично-хворі особи. Як бачимо, в указі, якнайперше, згадано категорії самотніх жінок. Утім, наскільки ретельно виконувалися ці вимоги в реальному житті ми можемо лише здогадуватися.

Підводячи підсумки, хотілося б зауважити про те, що до розпусних дій були, передусім, схильні самотні жінки: удови, козачки, особи з нез’ясованим шлюбним станом, незаміжні, хоча, можливо, й заміжні жінки. Більшість з них прагнули знайти нового шлюбного партнера та укласти перший або повторний шлюб. Вони з морально-психологічних, матеріальних причин змінювали свою поведінку, такі жінки засуджувалися та каралися сільською громадою, церквою та державними органами. Натомість, чоловіки, окрім безчестя від зв’язку з повіями, могли наражатися ще й на різного роду венеричні захворювання.

Олена Бороденко – аспірантка кафедри історії України Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г. Короленка.

1. Див.: http://www.historians.in.ua/index.php/dyskusiya/1028-volodymyr-masliychuk-ukrainska-zhinka-ta-ukrainska-istoriohrafiia
2. Словник української мови: в 11 томах. – Т.1. – К., 1970. – С. 312.
3. Потрібно зауважити, що продовж XVIII ст. поштове сполучення було слабо розвинуте. Тільки після 1765 р. було затверджено пошту як інститут загального користування та окремим указом засновано кінну пошту Малоросії. Див.: Прокоп’юк О. «Учреждение о конной почте в Малой Россіи…» (до історії функціонування Київської духовної консисторії у XVIII ст.) // Київська старовина. – 2007. – № 4. – С. 129-130.
4. Щербинин П. Жизнь русской солдатки в XVIII – XIX веках // Вопросы истории. – №1. – 2005. – С. 80.
5. Полное собрание законов Российской империи (ПСЗРИ). – СПб., 1830. – Т.ХІХ. – С. 465.
6. Центральний державний історичний архів України у м. Києві (далі – ЦДІАУК) – Ф.57. – Оп.2. – Спр. 252. – Арк. 255.
7. Бороденко О. Незаміжні жінки Гетьманщини другої половини XVIII століття (історико-демографічний аспект на прикладі облікових джерел сіл Полтавського полку) // Історична пам’ять. – Полтава, 2012. – Вип. 27. – С. 61
8. Сердюк І. Вдівці і вдови у Рум’янцевському описі Переяслава (історико-демографічний аналіз) // Краєзнавство. – 2008. – №1–4. – С. 176.
9. ЦДІАУК. – Ф.57. – Оп.2. – Спр.252. – Арк. 209.
10. Там само. – Спр. 221. – Арк. 9.
11. Puqacewicz I. Wizerunek dobrej wdowy w opiniach Ojców Kościoła i moralistów w epoce wczesnonowożytnej // Rodzina i gospodarstwo domowe na ziemiach polskich w XV-XX wieku: struktury demoqraficze, społeczne i gospodarcze / Pod red. C. Kukli. – War–wa, 2008. – S. 259-254.
12. Гуревич А. Я. Избранные труды. Культура средневековой Европы. – СПб., 2007. – С. 129.
13. Пушкарева Н.Л. Русская женщина в семье и обществе Х-ХХ вв.: этапы истории // Этнографическое обозрение. – 1994. –№3. – С.4–5.
14. Щапов А. П. Сочиненія в трьох томах. – Т.ІІІ. – СПб., 1908. – С. 578-579.
15. Шашков С. С. Историческія судьбы женщины, детоубійство и проституція. – СПб., 1872. – С. 219-221.
16. Ворончук І.О. Населення Волині в XVI – першій половині XVII ст.: родина, домогосподарство, демографічні чинники. – К., 2012. – С. 85.
17. Авсеенко В. Г. Малороссія въ 1767 году. Эпизод изъ исторіи XVIII столетия. По неизвестным источникам. – К., 1864. – С. 150.
18. Маслійчук В. Девіантна поведінка жінки на Слобожанщині у 80-х – 90-х рр. XVIII ст. (за матеріалами повітових судів Харківського намісництва) // Соціум. Альманах соціальної історії. – К., 2005. – Вип. 5. – С. 198.
19. Коваль К. Историческое развитие быта женщины, брака и семьи. Хрестоматия. – М., 1931. – С.109.
20. Права, за якими судиться малоросійський народ. – К., 1879.
21. Корзо М. Контроль за соблюдением норм сексуальной морали в польской деревне XVII-XVIII вв. // Соціум. Альманах соціальної історії. – К., 2003. – Вип. 2. – С. 167.
22. Phillips R. The family and state // Encyclopedia of European social history. From 1350 to 2000. Volume 4. – Charles Scribner’s Sons, 2001. – Р. 138.
23. Phillips R. Sex, lat, and the state. // Encyclopedia of European social history. From 1350 to 2000. Volume 4. – Charles Scribner’s Sons, 2001. – Р. 303.
24. Ділова і народно-розмовна мова XVIII ст. (Матеріали сотенних канцелярій і ратуш Лівобережної України). – К., 1976. – С. 300–301.
25. Зіновіїв К. Вірші. Приповісті посполиті. – К., 1971. – С. 103–104.
26. Котляревський І. Енеїда. Наталка Полтавка. Москаль-чарівник. – К., 1987. – С. 97.
27. Шашков С. Историческія судьбы женщины, детоубійство и проституція. – СПб., 1872. – С. 517.
28. Сердюк І. Полкових городов обивателі: історико-демографічна характеристика міського населення Гетьманщини другої половини XVIII ст. – Полтава, 2011. – С. 148.
29. Мандрьохи, хльорки і діптянки – повії.
30. Котляревський І. Енеїда… – С. 95.
31. Епітимія – церковне покарання за гріхи у вигляді церковної заборони або наказу виконати визначену кількість молитов, поклонів, здійснити паломництво, яке священнослужитель-сповідник накладав відповідно до тяжкості скоєних ним гріхів.
32. ПСЗРИ… – Т. ХVII. – С. 129.
33. Змаргіналізовані особи – викинуті із суспільства, безхатні, безробітні, низькокваліфіковані працівники, мігранти, старці та інші. Вони мають складність у спілкуванні з родиною та сусідами, живуть у своєрідній ізоляції, контактують якнайперше з подібними собі. Див.: Dyczewski L. Grupy marginalne // Kultura grup mniejszościowych i marginalnych. – Lublin, 2005. – S. 29, 32, 36.
34. Зіновіїв К. Вірші… – С. 197.
35. ЦДІАУК. – Ф.57. – Оп.2. – Спр. 221. – Арк. 18–19, 71.
36. Там само. – Спр. 511. – Арк. 48.
37. ПСЗРИ… – Т. ХVI. – С. 258.