Наприкінці листопада в столиці Литви відбудеться саміт «Східного партнерства», головною інтригою якого залишається (не)підписання угоди про асоціацію між Європейським Союзом та Україною. Багато хто оцінює цю угоду як Рубікон геополітичного вибору України та/чи Сталінград російської зовнішньої політики на пострадянському просторі. Раціональну дискусію про угоду із ЄС майже цілковито заступили собою міфологізовані мрії, унаслідок чого, наприклад, текст вільнюської угоди плутають то з безвізовим режимом, то з членством в ЄС, хоч ані про перше, ані про друге у найближчій перспективі мови не йде.

Ризикну припустити, що почасти саме через викладене вище деякі європейські політики несподівано терпляче й наполегливо переконують українську владу «вирішити питання Тимошенко» й, тим самим, дати зелене світло підписанню угоди. Вочевидь відчувши  зацікавленість ЄС в асоціації (пригадаймо, як за часів президентства Віктора Ющенка Європейський Союз недвозначно давав зрозуміти, що Україна «не готова» і крапка), президент Віктор Янукович розпочав гру на нервах, яка, звісно ж, відбувається на два зовнішньополітичні фронти й віддалено (прямі порівняння тут не цілком коректні) нагадує гру Аляксандра Лукашенка напередодні президентських виборів 2010 року. Хто тепер пам’ятає тодішній візит до Мінська міністрів закордонних справ Німеччини і Польщі, що його нівелювали неофіційні домовленості з президентом Росії, досягнені в Казахстані?

Із теле- та інтернет-новин часто складається враження, що вся інтрига Вільнюського саміту зосереджена в казусі Тимошенко. ЄС наполягає на «вирішенні» питання засудженої головної політичної суперниці Януковича. Лише вимоги повноцінного повернення Юлії Тимошенко в політику та зняття з неї усіх звинувачень трансформувалися у прохання відпустити її на лікування до Німеччини. Якщо у професійних колах в ЄС багато хто розуміє, що питання Тимошенко символічне, тобто таке, що уособлює, але аж ніяк не вичерпує проблем українського «правосуддя», то в медійному зображенні усе часто зводиться до однієї особи. Утім істотнішою мені видається інша тенденція: упродовж останніх місяців за звільнення/виїзд за кордон Тимошенко борються не так її колеги з опозиції (попри неабияку спокусу, таки не беру останнє слово у лапки), як європейські політики.

Іншими словами, у питанні Тимошенко, як і визначення майбутнього України, майже прямим текстом переважає логіка: закордон нам допоможе. Ця логіка, на мою думку, яскраво відбиває слабкість української опозиції та, ширше, громадянського суспільства. Незадоволення нинішньою владою величезне, але воно не артикульовано політично й не пропорційне підтримці опозиційних проєктів (котрі дотепер фактично обмежуються популістськими загальниками за відсутності концептуальних підходів та чітких програм). У такій ситуації сподівання на те, що глибокі внутрішні проблеми України розв’яжуть європейські інституції, м’яко кажучи, наївні. Тим більше, що, ще раз наголошую, про вступ країни до ЄС не йдеться. Тож ефект «зовнішнього стабілізатора» перебільшувати не варто. Тим більше, що досвід і Угорщини, і Болгарії, і Румунії підказує: навіть членство в ЄС усіх внутрішніх проблем не вирішує. 

У переддень Вільнюса частина українських еліт (й аж ніяк не все українське суспільство) всерйоз повірила у п’янку ілюзію переходу Рубікона. При цьому, рішення про долю Тимошенко та угоду з ЄС ухвалює одна людина – президент Янукович. Той самий, якому ідеться про дещо інакший Рубікон – наступних президентських виборів. В Україні, на відміну від Молдови, немає мітингів на підтримку євроінтеграції чи активного суспільного обговорення цієї теми. Я не знаю, який буде результат Вільнюського саміту. Але незалежно від нього, історія продовжить свою ходу, й українська дезорієнтація на пострадянській місцевості нікуди не подінеться.