Свобода від слова: міркування про сучасний стан української публічної думки¹.

Цей текст є спробою долучитися до дискусії про перебіг української пострадянської трансформації. Я хотів би зосередитися тут на деяких особливостях функціонування української публічної сфери та ролі у цих процесах науковців-гуманітаріїв і фахівців з соціальних наук.

Моя теза полягає в наступному: багато сучасних українських проблем пов’язані з тим, як ми думаємо, говоримо та дискутуємо про українську справу, оскільки цей спосіб думання та дискутування визначає те, як ми та наші співвітчизники потім діємо. Отже, проблема полягає в характері та якості української публічної мови та публічної сфери.

На можливе запитання – чому проблема публічної мови є такою важливою? – можна відповісти наступним чином. Якщо ми приймаємо, що нація є політичною та/чи культурною спільнотою, то публічна мова є тоді чимось на кшталт дзеркала самосвідомості цієї спільноти, і насамперед через неї ми можемо дізнатися про існування такої спільноти як певної колективної цілісності. Тому, як це підкреслює Лєшек Колаковський, деградація публічної мови, чи то в формі її стерилізації, коли «всі знають, що нічого не є і не може бути ‘насправді’ в публічній мові, що всі слова втратили свій первинний сенс, і дивуватися цьому не варто…»², чи то в формі цілковитого зведення її до мови повсякденного життя, означала би втрату суб’єктності, а отже – смерть будь-якої спільноти як певної цілісності.

Знову ж таки, перефразовуючи Колаковського, турбота про українську справу мала б тоді полягати у боротьбі з такою деградацією публічної мови, яка є, по суті, формою духовної деградації. У цьому тексті я хотів би звернути увагу на деякі аспекти такої деградації публічної мови у сфері політики, не чіпаючи, натомість, інші сфери (наприклад, мистецтво чи релігію).

На мою думку, ключова поразка українських науковців в незалежній Україні полягала в тому, що вони добровільно віддали сферу політики до виняткової компетенції професійних політиків та тих журналістів, які коментують їхні дії, таким чином невиправдано звузивши і саму цю сферу, і простір дискусій довкола неї. Самі ж науковці, натомість, зайняли комфортну нішу спеціалістів у своїх вузьких ділянках. Як наслідок, склалася ситуація, за якої людина може сама доторкнутися до сфери політики лише або голосуючи на виборах, або беручи участь в акціях колективного спротиву, або, в крайньому разі, ставши професійним політиком.

Що відбувається, якщо віддати політику в екслюзивне користування професійним політикам, особливо політикам, які сформувалися ще за радянських часів, ми знаємо з власного досвіду: формується уявлення про політику, як про «брудну справу», разом із супутніми відчуттями безнадійності, тупиковості та безсенсовності. Тому у будь-якої розумної та порядної людини перспектива стати професійним політиком викликає зазвичай огиду, а ті нечисленні інтелектуали та митці, які все ж таки пішли до політики, часто намагаються потім якомога швидше її покинути (згадаймо хоча б приклад Святослава Вакарчука). Отже, маємо якесь замкнене коло, яке видається насправді нездоланним.

На мою думку, розірвати це коло та змінити ситуацію можна лише у тому разі, якщо ми відкинемо це звужене розуміння політики як справи політиків, а, натомість, приймемо широке трактування (яке походить ще з давньогрецьких часів), згідно з яким політика є необхідною дискусією про спільне життя. В ідеалі брати участь в такій дискусії мають всі громадяни, але, так би мовити, модерувати її, визначати найважливіші питання та ставити обговорення у ширший контекст мають саме інтелектуали, просто в силу того факту, що вони є найкраще до цього підготовленими. У цьому контексті, залишається тільки підтримати декларацію редакторів часопису «Політична критика» Олексія Радинського та Василя Черепанина, які у передмові до першого номеру зазначають, що надзавданням журналу є «…перевизначення самого поняття політики в українському контексті. Українські ‘професійні політики’ послідовно дискредитують це поняття, безперервно нарікаючи на ‘політику’ як джерело своїх і наших бід. Цьому варто протиставити розуміння політики як необхідної дискусії про облаштування спільного світу, що відбувається не в парламенті та на екрані телевізору, а в наших щоденних словах і діях»³.

Традиційним прикладом, що ілюструє слабкість української публічної сфери, є вказівка на те, що в Україні немає жодної дійсно масової щоденної газети, тоді як, наприклад, в країнах Центральної та Західної Європи таких газет є зазвичай по кілька, і вони репрезентують різні ідеологічні середовища. Погоджуюсь, що факт такої відсутності є дійсно серйозною проблемою, яка, втім, до певної міри врівноважується наявністю кількох якісних тижневиків та новинних й аналітичних сайтів, а також, звісно, принаймні двох незалежних загальнонаціональних телеканалів. Як наслідок, ми все ж таки маємо більш-менш якісний аналіз поточних подій та ситуації у політичній сфері (в її широкому розумінні) на загальнонаціональному рівні (на регіональному рівні ситуація є значно менш оптимістичною).

Тому, я хотів би вказати на іншу проблему нашої публічної сфери та публічної мови, а саме – проблему політично-суспільно-культурних інтелектуальних часописів. Вони, як відомо, є не менш важливим елементом функціонування розвиненої публічної сфери, ніж щоденні газети чи тижневики, а відсутність чи слабкість цього елементу безпосередньо позначається на якості публічної мови. Ця проблема, наскільки мені відомо, досі не стала предметом якоїсь серйозної дискусії, попри те, що матерія для дискусії є досить очевидною: для того, щоб перерахувати дійсно якісні інтелектуальні часописи в Україні, буде достатньо пальців однієї руки. Але проблема не лише в кількості: на жаль, навіть найстаріші інтелектуальні часописи, які існують вже більше 10 років (як-от, наприклад, «Критика» чи «Ї»), як видається, так і не стали насправді впливовими гравцями в українському публічному просторі. І йдеться не стільки про наклади, які в інтелектуальних часописах і в інших країнах ніколи не були великими (втім, навіть враховуючи це, наклади відповідних українських видань є низькими), але, насамперед, про здатність впливати на характер та зміст дискусій, що точаться в українській публічній сфері, а через це – і на саме публічне життя. Інший момент, на який, як видається, також варто звернути увагу – це слабка ідеологічна поляризація наявних інтелектуальних часописів, що свідчить про несформованість ідейних середовищ, які мали б стояти за кожним виданням. Ця поляризація дещо посилилась протягом останніх двох років з появою двох інтелектуальних часописів, які чітко задекларували свою прихильність до лівих ідей, - журналів «Спільне» та «Політична критика». Це, своєю чергою, може змусити вже наявні інтелектуальні видання чіткіше окреслити власну ідеологічну позицію, а отже і тематичну спрямованість номерів.

Шукати причини такої ситуації з інтелектуальними часописами можна, очевидно, і в інституційних негараздах, і в проблемах з фінансуванням, але мені хотілося б передусім звернути увагу на зазначену вище позицію науковців-гуманітаріїв та фахівців з соціальних наук, які добровільно віддали сферу політики до ексклюзивної компетенції професійних політиків та журналістів, які коментують їхні дії, і таким чином самоусунулися від обговорення цієї проблематики. Я думаю, цей чинник не варто недооцінювати, оскільки, як показує досвід зарубіжних країн, саме науковці-гуманітарії переважають серед редакторів та авторів видань цього типу.

Усе це має безпосереднє відношення не лише до проблеми якості української публічної мови, але також і до активно обговорюваного останнім часом питання свободи слова. Річ у тім, що повноцінна свобода слова визначається не лише відсутністю цензури чи тиску з боку органів державної влади чи власників ЗМІ. Навіть якщо цензури та тиску немає, свобода слова може бути лише позірною, а отже, і малоефективною, і досвід нібито повної свободи слова в Україні протягом перших п’яти років після Помаранчевої революції, як видається, добре це демонструє. Для повноцінної свободи слова необхідними є плюралізм думок та присутність у публічній сфері рефлексії над сферою політики (у широкому сенсі) на різних рівнях. У більшості випадків є так, що лише в тому разі, якщо певні проблеми є описаними в публічній сфері, вони можуть бути сприйнятими звичайними громадянами, які потім зможуть щось про них сказати, або відреагувати якось інакше. Без цього першого елементу свобода слова часто залишається лише потенційною, тобто ми опиняємося в ситуації, коли в принципі є можливість говорити, але немає що сказати⁴.

Яке відношення до всього цього мають інтелектуальні часописи? Найбезпосередніше. Саме інтелектуальні часописи мали б відповідати за переведення дискусій про сферу політики у ту ширшу площину, про яку вже говорилось вище. На відміну від газет, тижневиків та телебачення, вони (зокрема, через свою некомерційність) мають змогу дистанціюватися від «гегемонії новин» та запропонувати більш глибокий та різнобічний опис світу довкола нас - опис, який дає змогу вийти поза поточні політичні суперечки та пов’язані з ними обмеження. Отже, саме інтелектуальні часописи, спираючися на ідейні середовища, що мають за ними стояти, повинні визначати порядок денний української дискусії про облаштування спільного світу, а також, що дуже важливо, - ставити цю дискусію у ширший європейський та світовий контексти⁵. Важливо зазначити, що налагодження такої дискусії може стати дієвим способом боротьби з деградацією української публічної мови у формі її стерилізації, а отже – способом повернення довіри до слова у публічному просторі.

І насамкінець. Я розумію, що у висловлених вище міркуваннях йдеться про добре відомі та досить очевидні речі. Втім, як видається, ці речі все ж треба час від часу повторювати, оскільки, знову ж таки перефразовуючи Лєшека Колаковського, саме з таких повторів і складається турбота про українську справу.

Володимир Склокін – кандидат історичних наук, доцент кафедри історії Східноукраїнської філії Міжнародного Соломонового університету (Харків). У 2010 році захистив кандидатську дисертацію на тему «Військові обивателі Слобідської України: інтеграція до імперського суспільства (1765–1798)». Науковий редактор українського видання монографій Войцеха Вжосека «Історія-культура-метафора. Постання некласичної історіографії; Про історичне мислення» (Київ, 2012) (спільно з С. Трояном та А. Киридон) та Еви Доманської «Історія та сучасна гуманітаристика: дослідження з теорії знання про минуле» (Київ, 2012) (у друці). Працює над дослідженням, присвяченим дискусіям про модель національної історії в незалежній Україні.

¹ Цей текст є спробою висловити деякі міркування, які з’явилися у результаті участі в двох конференціях, що відбулися в межах проекту «Партнерство вільного слова» протягом 2010-2011 років (18-20 жовтня 2010 р., Варшава; 7-9 жовтня 2011 р., Київ). Цей проект об’єднує провідні інтелектуальні часописи та сайти з Білорусі, Польщі та України, і покликаний створити простір для спільної дискусії над сучасними проблемами функціонування публічної сфери та свободи слова в цих країнах. Висловлюю щиру подяку редакторам українських, польських та білоруських видань за цікаві думки та ідеї, висловлені в ході цих зустрічей, особлива подяка керівнику проекту, редактору квартальника «Res Publica Nowa» Войцеху Пшибильському, якому, попри різноманітні труднощі, вдалось створити умови для дуже потрібного діалогу.
² Kołakowski L. Sprawa polska // Kołakowski L. Nasza wesoła apokalipsa. Wybόr najważniejszych esejόw. Krakόw, 2010. S. 204.
³ Див.: Від редакції. Що таке «Політична критика»? І чому наркотики є політичними // Політична критика. 2011. Т. 1. С. 7.
⁴ У цьому місці варто навести цитату із статті польської дослідниці Йоанни Кусяк «Нехтування локальністю», де авторка розмірковує над слабкістю чи, навіть, фактичною відсутністю серйозних аналітичних польських місцевих ЗМІ та її наслідками: «Відсутність поглибленої інформації на місцеві теми означає не більше і не менше, ніж те, що люди про локальність взагалі не думають і не будуть думати. Тому що мислення рідко стає автоматичним процесом – велика частина людей немає жодної точки зору щодо більшості тем, доки їх про це не запитають, або своїм висловлюванням не спонукають до мислення. Тому і свобода слова також стає позірною: без доступу до інформації не можна так насправді ні подумати, ні сказати те, що можна було б подумати чи сказати, якщо б з’явилася нагода. Тому однією з основних стратегій пропаганди є приховування інформації. Навіть, якщо формально людям можна висловлюватися, вони не будуть цього робити, тому що не матимуть, що сказати – виявляється, що сам потенціал свободи слова, без доступу до інформації та громадського багатоголосся, яке його супроводжує, не достатній. Таким чином на місцевому рівні зникає функція громадської думки. Більше того, неможливість артикуляції перевтілюється у реальну неможливість брати участь…». Див.: Кусяк Й. Нехтування локальністю (http://publica.pl/konferencja-pws-ii). Зрозуміло, що зазначене вище може бути актуальним і для інших сегментів публічної сфери.
⁵ Див. проникливий аналіз ролі інтелектуальних часописів та ідейних середовищ, що за ними стоять, у статтях Кшиштофа Володько «Ми змінюємо світ!...будемо на це сподіватись» та Домініки Козловської «Сучасна роль медіа, свободи слова та громадської думки» (http://publica.pl/konferencja-pws-ii).