Відчуття української культури як гібридної переслідувало мене здавна: я часто уявляла її таким собі покручем, у якому в химерних, не надто життєздатних пропорціях переплелися аграрна, індустріальна та інформаційна доба. Віднедавна я почала схилятися до думки, що «переплелися» — то був надміру оптимістичний концепт. У реальності в українській культурі співіснують, якщо спростити, два паралельні світи, які лише зрідка здивовано стикаються у запеклих інтернет-боях: світ модерного та постмодерного мислення.

Паралельність — читай: неспроможність перетнутися — цих світів особливо помітна в тих-таки інтернет-суперечках, особливо довкола розмаїтих проблем ідентичності (національної, сексуальної, ґендерної), які останнім часом постійно опиняються в центрі суспільної уваги. Якщо вчитатися в потоки взаємних образ, насмішок, обурень і щирих спроб переконати опонента в своїй правоті, впадає в очі безсилість. Диспутанти безсилі не лише зсунути одне одного з мертвої точки, вони часто неспроможні навіть прийняти той факт, що хтось справді може так думати. Судження опонента видаються абсурдними, химерними, практично інопланетними. Часто у висловах чутно розпач, який неодмінно проймає людину, коли від неї раптом чекають доведення аксіоми; в такій ситуації аргументи логічно поступаються місцем риторичним плачам: «Як ви не можете зрозуміти, що займатися сексом з людиною своєї статі — протиприродно?!» або «Я не знаю, як можна не розуміти, що всі платники податків мають користуватися однаковими правами, незалежно від того, з ким вони сплять?!» Ментальні процеси співбесідника здаються опоненту непроникними, непридатними до раціонального осягнення. Власне, якщо сказати прямо: опоненти видаються одне одному психічно хворими.

Аналогія з психічним розладом тут недаремна: модерне і постмодерне мислення оперують різними уявленнями про психічну норму. Метафорично кажучи, модерн — культура неврозу, а постмодерн — культура психозу. Звісно, це не буквальне перенесення; не йдеться про те, що всі носії модерного мислення мають невротичні риси, а всі носії постмодерного не бачать нічого дивного в поведінці людей, які страждають на шизофренію або одержимі параноїдальними фантазіями переслідування. Мова не про актуальні неврози та психози, а радше про певний тип організації уявлень про себе і реальність.

Як правило, невротик — це людина, яка має доволі стабільне та непорушне уявлення про свою ідентичність, володіє відчуттям тяглості цієї ідентичності в часі, має чітке уявлення про довколишню реальність, і це уявлення в цілому відповідає загальноприйнятому в культурі. Один із базових страхів для невротичної особистості — здійснювати свої «заборонені» бажання. Невротик — сам собі обмеження, його психічні захисти надміру сильні, настільки сильні, що регулярно обертаються проти нього самого.

Натомість на психотичному рівні функціонування людині важко визначитися з власною ідентичністю (ґендерною, сексуальною, навіть віковою), її внутрішній час фрагментарний, вона сумнівається у спогадах про минуле і не може виразно уявити себе в майбутньому, вона так само не вірить у цілісність та непорушність ідентичності інших людей. Зрештою, вона не певна навіть у цілісності та непорушності світу, що її оточує, реальність також є для неї проблематичним концептом. Як пише американська психоаналітик Ненсі Маквільямс у одному зі своїх підручників для молодих терапевтів: «Доволі часто люди психотичної організації цілком щиро ставлять питання: “Звідки мені знати, хто я?” або навіть “Як я можу знати, що справді існую?”».

Якщо бути чесними, в постмодерних координатах ці питання аж ніяк не видаються симптоматичними чи божевільними (зрештою, філософія ставила їх задовго до панування постмодерну). Так само людині з постмодерним мисленням не здається хворобливим нестійке уявлення про власну ідентичність: ідентичність розуміється як пластична, мінлива і навіть фрагментарна, створювана наново в кожній окремій ситуації. З погляду постмодерного мислення, навпаки, стійка і тягла в часі ідентичність видається аномально ригідною, неадаптивною, штучною. Релятивізм, деконструктивізм, «смерть автора» — всі ці ознаки постмодерної доби носять виразні «психотичні» риси, якщо спиратися на сказане вище.

Добре зрозумілим є, чому постмодерна «психічна норма» не може бути інкорпорована у модерне мислення. Страх перед здійсненням «заборонених» бажань і породжена цим страхом невротична боротьба з ними не дозволяє прийняти змінну і пластичну ідентичність або релятивну мораль як «нормальні». Це добре ілюструється популярним гомофобним аргументом у суперечках довкола прав ЛГБТ: мовляв, поки вони не афішують свого способу життя і обмежуються стінами своєї спальні — я нічого проти не маю, але не треба тут на паради ходити і в кіно цілуватися. Тобто: поки гомосексуальні люди переживають сором і провину за свої «заборонені» бажання, так само, як це переживають люди «невротичної» свідомості, їхня гомосексуальність не має значення, адже важливо лише те, що вони залишаються в межах прийнятної для модерної культури «психічної норми». Та щойно вони ставлять під сумнів загальноприйняту картину реальності, загальне уявлення про «природну» даність, непорушність ґендерної та сексуальної ідентичності — себто, виявляють «психотичні» риси, — як прийняття стає неможливим. Прийняти їх такими — означає похитнути своє уявлення про «психічну норму», а значить, і певність у тому, що власна ідентичність та «нормальність» знаходяться у безпеці.

Власне, таке непримиренне сусідство модерної та постмодерної, «невротичної» та «психотичної» культур, думаю, характерне для західних ліберальних демократій в не меншій мірі, ніж для України: рух від центрів до периферії буде неодмінно заглиблювати в дедалі більш монолітну і менш варіативну реальність, в дедалі «модернішу» картину світу. Втім, є суттєва відмінність: в Україні модерний, «невротичний» дискурс є офіційним, домінуючим, тоді як у країнах Заходу — можливо, домінуючим кількісно, але марґінальним статусно. Це лише підкреслює «психотичність» постмодерної психічної норми, адже вводить її у конфлікт із модерним мисленням базових соціальних інституцій, таких як влада, медії, освіта, яким нібито за самою суттю належить право унормування.

Особисто мені не здається, що це буття в паралельних світах швидко отримає свій розв’язок в Україні. Цьому не сприяє, наприклад, згадане на початку відставання в історико-культурних процесах. Тоді як в західній культурі дедалі частіше звучать думки про перехід у добу після-постмодерну (трансмодерну, метамодерну — термінологія поки неузгоджена, спостереження за новим станом культури тривають), в українській культурі цілий прошарок інтелектуалів із модерним типом мислення успішно затримав дихання і так і не заразився бацилами українського постмодерну, який був запізно розпочатий і тому, зрозуміло, швидко промайнув. Цікаво, що про «смерть постмодернізму» і постання нової парадигми в українському культурному просторі найчастіше нагадують саме вони. Виникає враження, що перехід до після-постмодерного періоду ця частина інтелектуалів сприйняла як торжество істини, як повернення на правильний шлях після недовгого і болісного збочування на манівці, так і не помітивши при тім, що найбільш дражливі для них концепти — релятивність знання та судження, пластичність соціальної та ґендерної ідентичності, розмитість моральних імперативів — після-постмодерн прийняв від постмодерна у спадок і любовно зберіг. Відбулася відмова від тотальної іронії та спроба пошуку «нової щирості»: себто, якщо знову звернутися до психологічних аналогій, сталося «переростання» певного недієвого більше психічного захисту та спроба більш чесно поглянути всередину себе. Але зміни «психічної норми» не відбулося. Повернення безсумнівних ідеалів, чітких імперативів, безпомильних орієнтирів — все це просто неможливо для тієї частини людства, яка відкрила для себе відносність усього. Це так само неможливо, як викреслити з себе болюче дитяче відкриття, що мама з татом — зовсім не всесильні боги, а звичайні люди зі своїми слабкостями, які теж помиляються.

Думається, що перетнути, сполучити чи примирити ці паралельні світи не є можливим. На карту поставлено відчуття реальності та своєї адекватності в ній, і поступитися цим — це, по суті, поступитися всім собою. Залишається лише з інтересом спостерігати за війною світів: хто і кого в результаті відсуне на маргінеси.