Пропонований текст являє собою продовження теми, яку автор розглядає у статті «Той самий Сталін і його історики» (Критика. – 2012. – Ч.9-10), з поширенням її на український матеріял

Український сюжет у сучасній історичній «сталініяні» є досить марґінальним і куди менш ориґінальним за російський варіант, розглянутий в есеї, який читачі мали можливість прочитати в «Критиці». Якщо в Росії може собі дозволити бути відвертим неосталіністом навіть представник академічного істеблішменту (як ми це бачимо на прикладі Юрія Жукова та інших перерахованих у тому тексті авторів), то в Україні це є ознакою поганого тону. Саме тому суто неосталіністських праць із претензією на науковість виходить небагато. Натомість, більш поширеними є публікації, у яких сталіністський підтекст є вторинним (такі тексти ми розглядати не будемо, тим паче, що зазвичай вони бачать світло не у книжковому форматі). Гадаємо, що для більш детального аналізу під цим кутом зору доцільно обрати книжку однієї з найбільш знакових постатей українського неосталінізму – Мирослави Бердник (дочка Олеся Бердника, власниця ЖЖ-акаунту varjag_2007). Це особливо цікаво з огляду на присвоєння їй журналом «Архіви України» звання «Автор року – 2012» за одну зі статей, опублікованих у цьому виданні.

2010 року невеликим накладом (200 примірників) було випущено у світ книжку Мирослави Бердник «Пешки в чужой игре. Страницы к истории украинского национализма». Авторка цієї праці не приховує своєї політичної анґажованости, тож у цій науковоподібній книжці (робота взагалі не містить бібліографічних посилань, у ній присутній лише короткий перелік використаних книжок наприкінці, до того ж із численними помилками, так, заголовки польських видань подано без діякритик) дозволяє собі відверто окреслювати власне політичне кредо. Власне, приводом для розгляду цієї книжки як неосталіністської став не образ Сталіна (у ній він відсутній), а сама манера авторчиного письма, котра полягає у суміші поширених у відповідному середовищі штампів, використанні лайливих епітетів, змішуванні в одну купу всіх опонентів (українські соціял-демократи 1910-х рр. для Бердник відрізняються від членів ОУН лише тим, що діяли в інший час і, відповідно, потрапили до іншого розділу її книжки) та абсолютній безапеляційності висновків у стилі освячених авторитетом церкви викладів катехизму (власне, цілком у традиції підручника «История ВКП(б). Краткий курс»). Загалом же дається взнаки те, що Мирослава Бердник не має фахової історичної освіти, не оформлює посилань тощо, що ускладнює предметний аналіз книжки.

Авторка за будь-якої нагоди (і це в «історичній» праці, присвяченій зовсім іншим періодам) намагається висловлитися на адресу чинного на час виходу її книжки президента Віктора Ющенка не просто негативно, а доводячи свою критику до абсурду. Вона обвинувачує його уже навіть не в потуранні націоналістам чи їхньому впливі на нього, а в тому, що політику цього діяча нібито «визначали [підкреслення наше. – С.Г.] представники націоналістичних партій, котрі підтримали його на виборах» і у 2004 році «з політичного марґінесу потрапили у велику політику». Цікавим є карикатурно-апокаліптичне зображення державної політики пам’яти у 2005-2009 роках – її авторка змальовує як щось цілісне й однотипне на всій території України: «У багатьох містах України масово встановлюють меморіальні дошки, пам’ятники Петлюрі, Бандері, Шухевичу, головорізам із СС “Галичина”. Полиці книгарень ломляться від тягаря книг ідеологів інтеґрального націоналізму і їхніх сучасних послідовників». Надзвичайно колоритною є також добірка цитат для епіграфів до розділів цієї праці (звичайно, усі вони наводяться без посилань).

Перший розділ опусу – «Антиросійські хроніки (1900-1917 рр.)» – містить детальний виклад різноманітних проєктів територіяльних змін у Европі, які, за словами авторки, лежали в основі зовнішньої політики і воєнних доктрин Австро-Угорщини та Німеччини (хоч Бердник і робить обмовку щодо надкритичного ставлення Бісмарка до подібних розумових побудов). При цьому вона згадує імена таких напівзабутих німецьких філософів і геополітиків як Едуард фон Гартман (для якого російська тема взагалі була побічним епізодом) чи Пауль Рорбах – навряд чи варто згадувати про те, наскільки незначним був їхній вплив на інтелектуальне життя Німеччини межі століть.

Наступний розділ праці – «Спонсори української справи» – є зразковою колекцією штампів про «австрійський генштаб», дуже популярних у середовищі російських конспірологів. Бердник повторює фрази про те, що діяльність мало не всіх українських організацій Галичини перед Першою Світовою війною фінансувалася Німеччиною та Австро-Угорщиною з урядових коштів (окремо згадує про це щодо газети «Діло» та Наукового товариства ім. Шевченка). Наводячи епізод із виходом Дмитра Донцова з Союзу визволення України, вона використовує вираз, який слід оцінювати як закид у бік сучасних неурядових організацій – «Питання впиралося в те, що “союзники” не могли поділити, висловлюючись сучасною мовою, ґранти». Розповідаючи про пропаґандистську діяльність українських соціял-демократичних груп у таборах для військовополонених, вона, звісно, не згадує про розкол у Другому інтернаціоналі, котрий стався якраз перед тим і після якого більшість соціял-демократичних партій підтримали уряди своїх країн у війні – а, власне, саме цей розкол став одним із чинників, який зумовив можливість такої діяльности цієї політичної групи.

Присвячений митрополитові Андреєві Шептицькому нарис «Кар’єра аристократа-монаха (1888-1917 рр.)» вартий уваги з огляду на автор чині обвинувачення на його адресу. Так, Бердник виявляє відверту відразу до будь-яких благодійницьких ініціятив, за визначенням вбачаючи у них, як і в будь-якій іншій громадській діяльності, політичний підтекст: «Шептицький заробляє собі політичний капітал за допомогою перевіреного способу – філантропічної і меценатської діяльности. За кошти митрополії він розгортає будівництво музею, лікарні, виділяє допомогу бідним […]. При цьому вміло пропаґує уніятство». Щоправда, вона не пояснює, який сенс мало пропаґувати і без того панівну у реґіоні церкву. Загалом цей розділ написано з відверто проправославних позицій. Усі дії православної церкви, навіть православний прозелітизм серед греко-католиків Галичини, вітаються беззастережно. У аналогічних діях керівника греко-католицької церкви, навіть спрямованих на збереження status quo, Бердник бачить «змову проти православ’я», релігійний «Drang nach Osten» тощо. Духові цього цілком відповідає і незадоволення авторки здійсненим 2007 року перейменуванням вулиці Січневого Повстання на вулицю Івана Мазепи – тут вона виходить не з соціяльних мотивів і цілком леґітимної для людини, яка береться називати себе комуністом, пам’яти про робітників «Арсеналу», котрі повстали проти Центральної Ради (про них авторка навіть не згадує, та й не потрібні ці робітники Компартії України, під патронатом якої влаштовувалися презентації аналізованої книжки), а виключно з релігійних, називаючи Мазепу «підданим церковній анатемі зрадником». Власне, виявлений тут православний фундаменталізм лише зайвий раз підтверджує, що до числа лівих цю авторку зарахувати аж ніяк не можна, бо ж подібні слова міг написати лише праворадикал.

Іронічну усмішку викликає пояснення авторкою кількости представників українських організацій у Петрограді станом на 1917 рік: «У перші дні Лютневої революції у чисельній українській діяспорі, що сховалася від тягарів війни у різноманітних бюрократичних структурах, котрі давали право ухилитися від армії, було створено “Тимчасовий український революційний комітет”».

У розділі про діяльність української еміґрації у міжвоєнних США, яка значною мірою є простим переказом тексту відомої аґітаційно-сенсаційної книжки Майкла Сейєрса та Алберта Кана «Таємна війна проти Америки», переповідається також відсутній у тій книжці епізод. Мова йде про напівапокрифічну у своїй неймовірності історію про участь оунівського аґента Григорія Мацейка у підготовці до планованого німецькою розвідкою замаху на Франкліна Рузвелта у 1941 році. Імовірно, така підготовка справді могла мати місце, принаймні, американська розвідка дійсно отримувала про це сиґнал і вживала заходів на запобігання такому замахові (відповідні документи кілька років тому було оприлюднено Іваном Качановським; Мирослава Бердник у цьому випадку не називає свого джерела навіть у підсумковому списку використаних публікацій наприкінці книги, хоча кілька років тому вона розміщувала короткий виклад допису Качановського у своєму блозі). Однак залишається відкритим питання про те, наскільки серйозно можна сприймати такі наміри чи й узагалі саму можливість використання з подібною метою члена ОУН, нехай і саме того, котрому за кілька років перед тим пощастило застрелити міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького. Узагалі, необхідно відзначити, що всі без винятку українські політичні сили міжвоєнної доби – від праворадикального до лівоцентристського фланґу – Мирослава Бердник пов’язує із найрізноманітнішими зовнішніми впливами, тобто цілковито відмовляє їм у історичній та політичній суб’єктності. Навіть у створенні Андреєм Шептицьким релігійних навчальних закладів у міжвоєнній Польщі вона відшукує «британський слід», мовляв, їх було створено в інтересах британської розвідки й «британського (підкреслення наше) нафтового маґната Генрі Детерінґа», який до революції 1917 року мав нафтові промисли в Баку (насправді мається на увазі голландський маґнат Генрі Детердінґ, але яка різниця для пані Бердник, чи він Детерінґ, чи Детердінґ, чи британець, чи голландець? Цільовій авдиторії її книжки це байдуже, а голландський маґнат якось не дуже в’язався б із британською розвідкою). У її пасажі про конфіскацію церковного майна у свіжоприєднаних до УССР 1939 року західних областях звучить фраза «було що втрачати владиці Андрею». Якось зайвим виглядає нагадувати, що церковне майно включно з тисячами гектарів лісу Шептицький таки не міг втратити, бо воно йому просто не належало.

Порівняння Мирославою Бердник з пропагандистською метою Гітлера і Ющенка виглядає безпорадно і є яскравим прикладом того, що в інтернет-жарґоні носить назву reductio ad hitlerum («Коли Гітлер прийшов до влади, у Німеччині було створено «Аненербе» – «Інститут спадку предків». Ющенко ж, своєю чергою, заснував «Інститут національної пам’яти»). Хотілося б порадити шановній авторці почитати тексти лекцій Алєксєя Міллера про історичну політику/політику пам’яти на постсовєтському просторі загалом¹, однак навряд чи це допоможе. Ясна річ, заснування Інституту національної пам’яти і справді є політично мотивованим, а існування подібних установ і їхня діяльність є інструментами державної політики, а не академічного життя, але позиції таких структур можуть послабити аж ніяк не такі сміховинні арґументи, як той, що його вживає пані Бердник. Абсолютно аналогічним є й її закид у бік дослідників Голодомору, котрі, мовляв, посилаючись на звіт італійського консула у Харкові, піднімають на свій щит «фашистський пропаґандистський матеріял», бо ж у Італії в цей час у влади були фашисти. Ясна річ, термін «Голодомор» авторка книжки послідовно пише з маленької літери і в лапках (особливості вживання цього слова давно стали маркером політичної позиції людини, про що зазначав ще Георгій Касьянов у своїй книжці про образ Голодомору в історіографії й публіцистиці й шукаючи політично нейтрального варіянту його написання²).

Розділ про Другу світову війну являє собою набір пропаґандистських штампів, які взагалі не потребують аналізу. Вельми колоритним є й патосне закінчення розглянутої роботи, котре, певно, має підкреслити власну значущість і сміливість авторки в очах її потенційних читачів (це на 200 примірників книжки, яка не викладалася в мережі!) чи ґрантодавців: «На Україні, особливо на Західній, знову панує страх перед ОУН, КУН, ВО “Свобода”, Українською національною асамблеєю, Українською національною самоообороною» (це, зауважмо, пишеться про 2009-2010 рік, коли писалася ця книжка! Припорошений пилом жупел ледь живих КУН та УНА-УНСО у цей час міг би спрацювати хіба що у випадку дуже далекого від політичних реалій України читача).

Розглянутий текст є досить прикметним для оцінки українського неосталіністського інтелектуального середовища загалом у його поглядах та методах «дослідницької» роботи. Звісно, з огляду на незначну продуктивність такого штибу авторів, дати адекватну загальну оцінку тенденціям, які панують у цьому колі, іноді доволі важко. Та сподіваємося, що спроба принагідного аналізу, яку ми тут пропонуємо читачам, буде для них принаймні цікавою.

1. Касьянов Г., Миллер А. Россия – Украина: Как пишется история. Диалоги – лекции – статьи. – М.: РГГУ, 2011, а також матеріали на сайті polit.ru, які було зібрано у цій книжці.
2. Касьянов Г. Danse macabre: Голод 1932-1933 у політиці, масовій свідомості та історіографії (1980-ті – початок 2000-х). – К.: Наш час, 2010. – С. 6 прим. та ін.