Частині читацької публіки це можу здатися дивним, але в Україні є певна – дуже незначна – кількість вищих навчальних закладів, котрі можуть собі дозволити свідомо відмовитися від контролю з боку Міністерства освіти і науки, молоді і спорту України і, таким чином, не підганяти свої програми під його вимоги. Використання організаційного досвіду їхньої праці, за умови забезпечення фінансової незалежности відповідних інституцій і збереження наукового характеру матеріялу, що викладається, може бути використане для створення альтернативних освітніх майданчиків із наданням формальної освіти. Останнє ж може служити ефективним доповненням до спроб різноманітних громадських організацій створити неформальну – і, відповідно, цілковито непідконтрольну державі – систему освіти, як от проєкт публічних лекцій Polit.ua, Одеський вільний університет, котрий намагається діяти в такому ж форматі, та Самоосвітній проєкт «Вільна школа», організований студентською профспілкою «Пряма дія». У тексті ми дозволяємо собі позитивні вислови про окремі заклади, однак просимо не розцінювати ці оціночні судження як приховану рекламу. На жаль, у цих закладах не здійснюється підготовка істориків, політологів, філософів тощо, тож залишається лише заздрити росіянам, котрі мають вільний у змісті навчання від держвимог Европейський університет у Санкт-Петербурзі (одна з його програм від цього академічного року визнається тамтешнім міносвіти, що одразу викликало нарікання її слухачів через появу «нормативних дисциплін» коштом спецкурсів, котрі читалися до того).
Згадуючи про «позаміністерську» освіту, ми можемо розподілити відповідні виші на три основні катеґорії: професійна вища освіта за різноманітними напрямками, бізнес-освіта та богословські навчальні установи. Існують спроби скласти їхній перелік станом на початок 2011 року для незалежних від МОНМС навчальних закладів (як визнаних зарубіжними державними структурами та акредитаційними комісіями, так і цілком неакредитованих), а також установ, котрі здійснюють підготовку служителів культів. У нашому тексті ми спиратимемося на ці реєстри. Звісно, і рівень підготовки, і взагалі характер науковости або, у окремих випадках, псевдонауковости змісту освіти у цих закладах є неспівмірними, бо ж не можна ставити в один ряд, наприклад, Київську школу економіки і «Українську духовну академію рідновірів», однак нас тут цікавить передусім юридичний бік їхнього функціонування в Україні, наявні можливості оминати нормативні обмеження МОНМС і працювати в умовах реальної університетської автономії. Отож, намагатимемося залишати специфіку окремих закладів за кадром.
Перший різновид вишів, котрі ми хочемо розглянути, є, з нашого погляду, найважливішим. Це вузькопрофільні професійні ВНЗ, для яких прив’язка до вимог міністерства стала б завадою до їхнього визнання на міжнародному рівні і – головне –гальмом їхнього розвитку у рівні викладання. перший і, певно, найвідоміший такий заклад – згадана в попередньому абзаці Київська школа економіки (KSE). Вона є правонаступником Маґістерської програми з економічної теорії «EERC», котра діяла в межах НаУКМА до 2006 року, а після відокремлення від неї відмовилася набувати держакредитацію, оскільки це б означало відмову від викладання виключно англійською мовою та від запрошення на викладачів майже виключно представників західного академічного світу. Заклад цей має лише маґістратуру (програми з економіки), фінансується EERC та Фондом Віктора Пінчука. Головним його плюсом є добрі фінансові можливості, щоправда, забезпечені постійними субсидіями від фондів-засновників, а не з відсотків від постійного ендовменту, що міг би гарантувати роботу закладу у випадку втрати фінансування внаслідок економічної кризи або з якихось політичних причин. Саме фінансова незалежність дає цій установі можливість гарантувати якісне англомовне навчання і надавати частині випускників можливість отримати диплом Г’юстонського університету, а в міжчассі також запрошувати з публічними лекціями таких відомих науковців та політичних діячів як Френсіс Фукуяма, Кофі Аннан чи Колін Павелл. За великим рахунком, інтеґрація навчальних програм із зарубіжною установою була б, сказати б м’якше, майже неможливою у випадку виконання приписів українського МОНМС. Звісно, деякі державні заклади в Україні таки створюють спільні маґістерські програми за схемою «подвійний диплом», однак із европейськими, а не американськими, університетами. У доборі запрошених KSE лекторів можна відзначити як неоконсервативні, так і неоліберальні тенденції, котрі є доволі популярними серед економістів як у США, так і в Україні. Однак ця ідеологізованість, котра, вірогідно, позначається і на змісті матеріялу, котрий викладається слухачам, не заважає їй бути чи не «найзахіднішим» вишем країни. Так, наскільки нам відомо, цей заклад був першим в Україні, котрий спромігся передплатити для своїх студентів базу даних JSTOR і саме в цьому випадку це була не забаганка, а необхідна умова навчального процесу. Але це вже зайві деталі.
Другий зразок, який нам хотілося б навести, це Інститут релігійних наук ім. Томи Аквінського (ІРН), у будинку якого міститься й описана вище KSE. Цей виш функціонує як філія Папського університету ім. св. Томи Аквінського «Анґелікум», видає його дипломи (лише з богослів’я, але як світського фаху). Заклад цей створено не для підготовки кліру, бо ж для цього є семінарії, котрі у католицькій церкві так само надають ступінь маґістра теології, тож у ньому навчаються й некатолики (судячи зі статистики, яку веде ІРН, таких серед його студентів близько 40%). Плюсами цього закладу є велика увага до викладання іноземних та класичних мов та загальногуманітарної – передусім із філософії та історії – підготовки слухачів, велика кількість викладачів-іноземців (переважно поляків) і регулярне проведення в рамках роботи інституту публічних лекцій та диспутів за участю запрошених дослідників. Мінус – відсутність ендовменту, тобто повна залежність існування ІРН від того, наскільки міцні позиції посідатимуть у країні засновники закладу – орден домініканців, а також певні застереження щодо змісту освіти, оскільки заклад, незважаючи на свою світськість, таки є церковною організацією й не надто вітає вільнодумство у своїх стінах. Однак, про цей заклад цілком можна сказати, що він, умовно кажучи, є найбільш світським із усіх релігійних вишів країни, якщо, звісно, не рахувати Український католицький університет (УКУ), визнаний державою за кількома напрямами підготовки. УКУ, до речі, теж зробив спробу забезпечити повну автономію у змісті освіти принаймні для частини програм ми бачимо і в УКУ, однак він для цих програм не став забезпечувати прикриття у вигляді диплому зарубіжного вишу, видаючи лише власний документ про освіту. Мова йде про міждисциплінарні маґістратури зі спеціяльностей «релігійна журналістика» та «християнська етика», до навчальних планів яких не включено «обов’язкові» дисципліни, що їх вимагає держава, а, натомість, додано масу спецкурсів, котрі безпосередньо стосуються отримуваного фаху. Те, що документи про освіту від перелічених закладів не визнаються державою, уповні компенсується тим, як вони котуються у потенційних працедавців. До того ж, оскільки мова в усіх цих випадках іде саме про маґістерські програми, на них вступають люди, котрі вже мають певний життєвий досвід і знають, чого хочуть у житті, тож можуть не перейматися тим, чи матиме отриманий диплом звичний вигляд пластикової картки з тризубом. Що ж стосується продовження освіти на докторських програмах, то воно для випускників цих інституцій є можливим у вишах відповідного профілю поза Україною.
Наступний зразок «позадержавної» освіти – програми MBA у досить чисельних бізнес-школах, серед яких і такі, що діють при УКУ (Львівська бізнес-школа – LvBS1) та НаУКМА (Києво-Могилянська бізнес-школа – KMBS). Ці програми є чимось середнім між поглибленим підвищенням кваліфікації управлінців і класичною маґістратурою з наголосом на практичному навчанні, а їх фінансування здійснюється вже виключно за рахунок бізнесу. Зрештою, ці програми, хоча в них присутній докторський рівень – DBA, не є академічними у традиційному розумінні, державна визнаність дипломів для їхніх випускників не має особливого значення, тож свобода дій засновників таких шкіл є цілковитою. Головне для них – залучити до викладання успішних бізнесменів, зокрема, представників великих корпорацій із-поза України, і витримати конкуренцію з боку аналогічних навчальних закладів. Така конкуренція зростає, причому частина бізнес-шкіл, зокрема, створених при державних університетах, певно, не зовсім розуміючи специфіку бізнес-освіти, таки робить ставку на державну акредитацію, пропонуючи «диплом магістра із бізнес-адміністрування державного зразка». Тут гарантію автономії установи, так само, як і у випадках KSE та ІРН, становить передусім їх фінансова незалежність, але, на відміну від них, важливість визнання дипломів за межами України є мінімальною – більше важить авторитет самих закладів ув очах середнього бізнесу в самій Україні.
Коли вести мову про кількісні показники за чисельністю як установ, так і студентів, то найбільшою є катеґорія богословських закладів. Вони можуть зберігати реальну автономію принаймні у викладанні тих дисциплін, оцінки з яких вписуються у «диплом церковного зразка», як часто-густо називаються їхні документи про освіту на сайтах таких вишів. Ця катеґорія є найбільш закритою, оскільки лише екуменічні і de facto світські установи, як от ІРН та УКУ, приймають студентів із інших конфесій та позаконфесійних. А от що стосується суто релігійних закладів (католицьких, православних, протестантських, юдейських та ін.), то в умовах вступу до них зазвичай вимагається надати рекомендацію від священика своєї парафії/пастора/рабина тощо та окремо зазначається необхідність бути представником відповідної релігійної громади, тож здобуття такого фаху з суто освітньою метою у переважній більшості випадків виключена. Закритість цих закладів, їх зосередженість на потребах своїх громад та мінімальна кількість загальногуманітарних дисциплін у їхніх навчальних планах (принаймні в тих, які викладено у відкритий доступ) роблять їх менш цікавими для нашого аналізу. Що стосується джерел їх фінансування, то їх складають як кошти з пожертв заможних членів релігійних громад, так і субсидії з боку представників цих самих релігійних груп за кордоном. Засновники таких закладів не мають потреби у визнанні їхніх дипломів, хоча частина протестантських коледжів та університетів і має програми «подвійний диплом» із зарубіжними університетами, у тому числі зі світських спеціяльностей, а також залучається до міжнародного проєкту взаємного визнання євангелістських богословських навчальних закладів (Евроазіятська акредитаційна асоціяція). Що стосується юридичних основ їхньої діяльности, то такі установи зазвичай реєструються як релігійні організації, а не як навчальні заклади, тож у цьому плані запозичення їхнього досвіду неможливе.
Підсумовуючи, можна ствердити, що навіть у сучасних умовах існує певний діяпазон маневрування у формуванні навчальних планів для тих закладів, які готові свідомо відмовитися від державної акредитації. Крім того, існує можливість ліцензування вишів, котрі працюють за програмами інших країн2. Основною передумовою успішної роботи із можливістю повного іґнорування абсурдних вимог МОНМС є стабільне фінансування таких установ, створення для них «вічних фондів»,відсотків із яких вистачало б на їх ефективну роботу. І головне – що особливо впадає у вічі – майже відсутність в Україні подібних закладів чи навіть просто програм із гуманітарних та суспільних наук.
- Характерно, що для неї раніше використовувалася абревіятура LBS, однак її було змінено, вірогідно, через можливі претензії з боку широковідомої London Business School.
- Постанова КМУ «Про ліцензування діяльності з надання освітніх послуг» від 8 серпня 2007 у редакції від 15.08.2012, п.2, пп.5), див. http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/1019-2007-п