У «Сутінках богів» (La caduta degli Dei; Götterdämmerung) Лукіно Вісконті розповідає свою локальну версію народження нацизму. Це кіно про історію однієї німецької родини 1930-х років, чиї члени крок за кроком винищують один одного, реалізуючи нацистську мрію расової та ідеологічної чистоти.

Таємний двигун цієї драми - Ашенбах, молодий арієць, привабливий та монструозний, який залишається неушкодженим упродовж усіх поворотів сюжету. Він ніколи не виходить на авансцену, ніколи не привертає до себе максимуму глядацької уваги, він ніколи не є героєм епізоду, але все це не заважає бути йому, можливо, головним героєм фільму. Він завжди стоїть за спиною, нашіптує і радить, підштовхує та утримує: невидимий ідеолог, що керує іншими персонажами фільму, як бездушними маріонетками.

Ашенбах влаштовує вбивство барона Йоахіма фон Ессенбека, голови родини; спричиняє втечу Герберта, віце-президента сімейної компанії, його дружини та дітей; влаштовує вбивство Константина – нациста, до якого перейшло правління справами; нарешті він робить Мартіна, перверзійного юнака, головою «сім’ї» та м’яко штовхає його до ідеї отруєння своєї матері та її коханця Фридриха.

Ашенбах здійснює вбивства, жорстокість, підступність, зраду, одним словом, - зло; але здійснює їх чужими руками.

Те, що він нашіптує, є простим і жахливим у своїй простоті: не треба лякатися вбивства, не треба лякатися знищення іншого, не треба лякатися почуття ненависті. Вбивати – це природно, необхідна умова існування «людського, надто людського»; треба лише зробити один крок, усунути одну-єдину перепону, замінити одну істоту на іншу – і щастя буде поруч, на відстані витягнутої руки.  

Цей нацистський Мефістофель, на відміну від його середньовічного чи романтичного попередника, не пропонує сучасному Фаусту нічого навзамін, жодного бартеру, жодного договору. Він дає йому обіцянку влади та щастя, яку ніколи не виконує, натомість забираючи його душу та його тіло, без шансів на спасіння.

***

Історія зла протягом останніх двох століть є заплутаною та сповненою несподіваних поворотів.

Класичний Мефістофель з «Фауста» Ґете відіграє тут ключову роль: саме його знамените самовизначення, «Teil der Kraft die stets Böses will und stets Gutes schafft», «частина тієї сили, що завжди хоче зла і завжди творить благо», є одним із головних образів романтизму початку ХІХ століття, його літератури та філософії.

Для тієї епохи характерна одна проста і спокуслива думка: зло насправді не існує саме по собі; воно є лише хитрістю добра.

Мефістофель Ґете є найвиразнішою та найвідомішою емблемою цієї думки: темна сила хоче творити зло, але насправді творить добро. Мефістофель прагне загибелі Фауста, але насправді є інструментом на шляху його пізнання життя. Зло – тільки маска добра, його обхідний шлях, його хитрість.

У цю епоху Ґете не є єдиним, хто дає цій думці право на життя. Геґелівська «Феноменологія духу» ключову роль у філософії віддає силі заперечення: нове ствердження в історії – це завжди лише «заперечення заперечення», зло і навіть подвійне зло, вбивство вбивці, яке веде до вищого блага «абсолютного духу». По той бік Рейну «Міркування про Францію» французького католика Жозефа де Местра, опубліковані 1797 року, висловлювали подібну ідею: французька революція є злом – нещадним, кривавим, терористичним; але воно, через якийсь парадоксальний історичний сюжет, веде до «вищого добра», до «смерті смерті», la mort de la mort.

Майже кожний романтичний літературний герой – це уособлення образу «позитивності зла» та його «вищого смислу»: герої Байрона чи Шатобріана, Бальзака чи Гюґо досягають своєї мети через страждання та відчуження; вони проходять через біль, злочин, скорботу чи навіть символічну смерть; вони ніби живуть у земному чистилищі і лише так «спокутують» чиїсь (реальні чи фантомні) «провини».  

Шлях романтичного героя до добра стелиться через зло і злочин. Зло є шляхом до добра; зло є хитрістю добра.

***

Мине століття і все зміниться. Новина, яку приносить кінець ХІХ-го – початок ХХ-го століття, є абсолютно іншою, протилежною і несподіваною.

Фрідріх Ніцше вчить, що усі наші «високі цінності», передусім платонічні та християнські, є лише маскуванням страшного підґрунтя: неявного прагнення помсти з боку слабких, прагнення ув’язнити волю до життя, підпорядкувавши її вигаданим цінностям, які дають перевагу стражданню над радістю, слабкості над силою.

Зиґмунд Фройд вчить, що ті самі наші «високі цінності» є лише маскуванням невидимих потягів несвідомого, їхнім обхідним шляхом та їхньою сублімацією; що в основі релігії та моралі – сексуальні потяги та потяг до смерті, прагнення тілесного з’єднання з забороненим об’єктом та прагнення знищення.

Ніцше і Фройд, а також нескінченні юрми їхніх послідовників, обертають стару фаустіанську схему: не зло є хитрістю блага, а «благо» є хитрістю зла; наші високі цінності є маскою наших низьких інстинктів, тим, що ці інстинкти легітимує та виправдовує, що дає їм здійснювати їхню таємну владу.

Ніцше буде, окрім усього іншого, автором книги Götzendämmerung, «Сутінки божків», «Сутінки ідолів» - відповіді на Ваґнеріанську Götterdämmerung. «Сутінки богів» Вісконті будуть ще однією такою відповіддю.

***

Парадокс історії Лукіно Вісконті у тому, що в ньому можна бачити і новітні варіації на тему Фауста та Мефістофеля, і зображення суспільства після новин, відкритих Фрідріхом Ніцше та його прагненням бути «по той бік добра і зла».

Але є одна деталь, яка робить із цієї історії щось цілковито нове. Жахливий талант Ашенбаха полягає в його здатності переконати всіх героїв, кожного у свій момент, що зло необхідне і природне. Що його не треба виправдовувати чи маскувати; що його можна прийняти в усій його чистоті, без будь-якої думки про «благо». Що вбивство є неодмінністю; що не треба ховати свого прагнення вбивати і мститися, що не треба ховати своїх темних інстинктів. Що бути злим, жорстоким і підступним – це частина «людського, надто людського».

Нацизм було частково переможено у 1940-х роках, але з поверхні нашого соціального життя його головна думка нікуди не зникла. Вона живе в нашій буденності, в нашому щоденному існуванні, вона стала плоттю і кров’ю нашого «демократичного суспільства», вона проникає в наші вчинки, не будячи нашого сумління і не змушуючи нас червоніти.

Ця думка полягає в тому, що зло можна не маскувати. Що зло є природною річчю, найприроднішою у світі річчю. Що ніщо не є природнішим, ніж егоїзм, маленька брехня, цинізм, ненависть до ворога, «переслідування власних інтересів» та «здоровий прагматизм». Що іншого можна знищувати – якщо не фізично, ти символічно чи вербально – і це знищення приносить цілком легітимну садистську насолоду.

Цей-самий Ашенбах, ніби знищений військами союзників, нікуди не зник з нашого існування. Він продовжує вештатися поміж людей, зазирати їм в обличчя своїми блакитними очима, посміхатися своєю арійською посмішкою та нашіптувати: «нічого страшного», «все ок», «можеш бути злим», «роби так, як усі», «чим ти гірший», «тобі за це нічого не буде».

***

Історія зла протягом останніх двох століть, отже, є заплутаною та сповненою несподіваних поворотів.  

Зло грало у дивну гру з добром на початку ХІХ століття, адже воно стверджувало, що є лише маскою та хитрістю блага.

Зло грало у дивну гру з добром на початку ХХ століття, адже воно стверджувало, що «добро» є лише його маскою та хитрістю.

Однак у сучасному світі все стало набагато простіше, набагато очевидніше – і набагато серйозніше. Зло не відчуває потреби «маскуватися» під благо: воно стало достатньо сильним і достатньо автономним, щоб ховатися за фаустіанською вірою в те, що «зло насправді є прихованим благом» чи ніцшеанською вірою в те, що «благо насправді є прихованим злом».

Воно вже не нашіптує нам потай, соромлячись, як старомодний нацист Ашенбах; воно говорить вголос, з екранів телевізорів, з інтернет-форумів, з багатотисячних мітингів, з цинічних посмішок та брудних жартів: «так, я зло, я тут, поруч», «я є вашою плоттю та кров’ю», «я вашим людським, надто людським», «не соромся мене», «бачиш, ніхто не соромиться мене», «знищуй і радій», «ненавидь і радій», «вбивай і радій».

Сьогодні зло ховається не лише у глибині несвідомого, у хитромудрих конструкціях ідеологій, у нав’язаних цінностях. Воно взагалі рідко ховається, воно перестало відчувати себе в небезпеці. Воно лежить на поверхні, банальне та повсякденне, агресивне та жорстоке, prêt à porter, безкоштовне і вульґарне.

Кожного разу, коли ми легко даємо себе втягнути в мову ненависті, коли ми сповнюємося презирства до уявного ворога, коли ми чинимо над кимось насильство чи радіємо насильству над іншими, ми стаємо його легкою здобиччю, його буденними співучасниками, його комп’ютерними персонажами.

Зло стало відвертим, видимим, прозорим та очевидним. Воно вже не потребує виправдання. Воно не змушує червоніти.

Ненависть, агресія, експлуатація та цинізм перестали бути тим, що люди прагнуть приховати глибоко всередині себе. Чого вони соромляться, що вони прагнуть будь-що замаскувати.

Сьогодні люди соромляться іншого. –

Любові, наприклад.