Протягом довгого часу мені не хотілося висловлюватися щодо одіозного «мовного питання» ні в якій формі, навіть у лаконічній формі Фейсбук-статусів. Але наразі процеси, запущені в певних колах «мовним законом», почали виявляти ознаки настільки химерного фарсу, що деякі міркування про мову самі просяться на язик.
В принципі, ситуація з протестами проти Закону про мовну політику і з самого початку була не обіцяла нічого хорошого. «Національно свідома» частина українського суспільства зреагувала на неприховану провокацію, відповідальними за яку є водночас і влада, і опозиція, саме так, як від неї очікували. Попри те, що більшість активних учасників акцій прекрасно усвідомлювали, що ними маніпулюють. Втім, замість того, щоб висловити публічний протест проти набридлої вже експлуатації мовного питання, проти передвиборчих загравань із електоратом, які виливаються у штучне розпалення протистояння між Сходом і Заходом країни, замість того, щоби проявити готовність розуміти політичні процеси та адекватно реагувати на брудні ігри не лише влади, а й опозиції (без чого неможливе формування громадянського суспільства), представники проукраїнської спільноти очікувано кинулися протестувати навіть не проти самого закону – проти міфологізованого та демонізованого уявлення про нього. Реальні проблеми прийнятого законопроекту – як те, що він відбирає шанси на захист у мов малочисельних національних меншин, – загубилися за голосінням про утиски української мови. Дивним чином закріплення за російською мовою статусу мови національної меншини (ах, який нахабний ляпас «великому русскому языку»!) перетворилося в свідомості протестувальників мало не на прийняття російської як другої державної. Міфічні жахи, якими загрожує цей закон функціонуванню української мови на Сході країни, не здаються смішними, думаю, лише тим україномовним громадянам, які не мали можливості пожити в російськомовних регіонах. Бо в нас, мешканців цих регіонів, немає ілюзій щодо того, як вона функціонує і зараз. Інших чітко артикульованих аргументів за те, як цей закон може змінити статус і стан української мови, мені почути ні від кого не вдалося.
З часом події почали набувати дедалі більш мелодраматичного характеру. Полеміка довкола закону швидко перетворилася на опереткову істерію, яка особливо помітна в соцмережах. Притомні люди з числа поетів, письменників, творців української культури загалом, багатьох з яких я знаю особисто, у своїх дописах на Фейсбуці перейшли до плакатно-пропагандистського і часом навіть шароварницького пафосу, самі того, здається, не помітивши. Френди, у художньому смакові яких я раніше ніколи не сумнівалася, без задньої думки перепощують незугарно зроблені демотиватори на захист української мови, які за змістом більше нагадують переосмислені українськими націоналістами радянські агітки. Врешті-решт, цілковито неефективні з практичної точки зору, суто символічні, навіть ритуально-жертовні страждання голодувальників додали до загальної мелодрами таку знайому українській культурі мученицьку нотку.
Як на мене, доброю ілюстрацією цього процесу може бути історія появи в мережі Фейсбук групи «Бойкот російськомовної «Української правди». Як пояснили самі ж засновники групи у зверненні до головного редактора «Української правди» Олени Притули, користувачка на ім’я Наталія Панченко під кожним(!) російськомовним постом на сторінці «Української правди» у Фейсбуці розмістила коментар, в якому висловила прохання до працівників видання писати українською мовою. Робити це, на її думку, вони мали б, ні більше ні менше, «якщо не з поваги до Вашого читача, то хоча б з поваги до себе». У відповідь на це адміністратор сторінки поцікавився, чи планують «шановні читачі» вболівати лише з україномовних спортсменів. Така відповідь здалася Наталії Панченко та її однодумцям хамською, і з дискусії виріс конфлікт, де і справді почали звучати вислови різної міри скандальності. Результатом конфлікту стала поява у Фейсбуці групи «Бойкот російськомовної «Української правди», яка на 1 серпня нараховувала 1000 учасників (втім, деякі з них, виявляється, були додані до групи без їхнього відома).
Вся ця ситуація нагадує мені бородатий анекдот, у якому водій запитує примхливого «голосувальника»: «Так вам шашечки чи їхати?» Вам українська мова чи проукраїнська діяльність? Невже найкращий об’єкт для «мовного виховання» – це «Українська правда», видання, яке за довгі роки ніколи не відступало від своєї проукраїнської позиції? Цікаво, чи борцям за українську мову, які заснували цю групу, справді видається адекватною думка, що людина, яка пише російською, не поважає себе (а думка ця прямо випливає із формулювання в тому працьовито розспамленому Наталією Панченко коментарі)?
Вся ця «навколомовна» колотнеча мене особисто наштовхнула на дві невтішні думки. По-перше, вона вкотре нагадала мені про те, що українці досі не виросли із етносу в політичну, державотворчу націю. Звісно, мова є важливою складовою національної ідентичності, але наразі певна частина українців поводиться так, ніби застрягла в колоніальному минулому, де мова – не складова національної ідентичності, а останній, і то ненадійний, притулок. Оце постійне відчуття загроженості, як на мене, родить параною, яка виявляється у інфантильному небажанні пускати до своєї «пісочниці» будь-кого, хто не відповідає впізнаваним формальним критеріям «свого». На жаль, до цієї частини українців належать в тому числі й чимало діячів культури, публічних, часто авторитетних осіб, які, здавалося б, першими мали перерости застарілі травми. Та, як не дивно, патріотичному українцю, незалежно від рівня освіти і роду занять, дуже часто хочеться, всупереч власним деклараціям, наслідувати ненависну Росію у псевдоімперському прагненні перетравити всі можливі культурні відмінності, прямуючи до мононаціонального і монокультурного ідеалу української державності.
По-друге, з сумом помічаю, що українці наполегливо вибирають «шашечки». Українська політика і суспільне життя в цілому дедалі глибше заплутується в мереживі символів, не наповнених жодним змістом. Наче в театрі шекспірівської доби, коли таблички з написом «Сад» глядачеві вистачало, щоб побачити на сцені сад, українець натренувався бачити щось за табличками «Парламент», «Влада», «Патріот», «Культура», хоча дуже часто зміст явища не відповідає підпису. Українець готовий вибирати до парламенту письменників та музикантів, які мають репутацію високодуховних людей, і не замислюється над тим, чи допоможе їм висока духовність покинути всі свої творчі справи та регулярно відвідувати сесії. Українець готовий не бачити патріота в людині, яка говорить російською, які б розумні речі вона цією російською не говорила. Звісно, це стосується далеко не всіх українців, сподіваюся, навіть не більшості, але тенденція впадає в око. За таких обставин все неминуче перетворюється на фарс, де влада робить вигляд, що вона влада, опозиція робить вигляд, що вони опозиція, а виборці – що вони виборці. «Голодувальники» граються в рімейк «революції на граніті» та думають, що борються за Україну. «Мовні протестуючі» граються в революцію та фантазують про повалення ладу. І виникає серйозне питання, хто ж буде розставляти речі на свої місця, коли справи нарешті дійдуть до краю, якщо всі вже звикли називати несправжні речі справжніми іменами та спускати пару в екзальтовані дописи та театралізовані дійства?