Олена Петренко. Боротьба за «жіночий ресурс». ОУН vs радянська владаУ період розпалу післявоєнної радянізації журналіст та згодом депутат Верховної Ради СРСР Кузьма Пелехатий, відомий своїми сатиричними публікаціями, порівняв західноукраїнську жінку з пшеницею, яка піднімається вгору після теплого і рясного травневого дощу. Дотримуючись офіційної ґендерної ідеології Радянського Союзу, Пелехатий закликав на черговому засіданні партійних активісток залучати й інших жінок до всіх сфер виробництва та насамперед до суспільного життя країни. Принцип рівних прав, що зручно поєднувався в гендерних уявленнях радянської влади з патріархатними настановами, мав на меті, однак, не тільки підтягнути «відсталу» західноукраїнську жінку до рівня її «сестер зі Східної».  

В умовах посиленого зтягнення та мобілізації сил з боку ОУН та УПА, між повстанцями та радянською владою в післявоєнний час відбувалась своєрідна боротьба за «жіночий ресурс». Із наступом радянських військових частин та з ускладненням можливостей легального перебування чоловіків у містах, в підпіллі відбувається доволі відчутна «переорієнтація» на жінок. Своєю чергою радянський уряд, фіксуючи мобілізацію жінок до лав підпілля, посилював роботу серед них, намагаючись залучати жінок до «суспільних радянських робіт». Їхня допомога очікувалась і в найбільш небезпечній ділянці «робіт» - в «боротьбі з залишками банд українських німецьких націоналістів». У перші післявоєнні роки на таку «роботу» було особливо важко загітувати місцеве населення. Тисячі молодих спеціалістів – учителів, агрономів, лікарів їхали до Західної України тримати ідеологічні бастіони в умовах все більш напруженної політичної ситуації, в центрі якої особливо відчутною стає конфронтація насильницьких практик. Офіційно легітимне насилля радянської влади, яке лежало в основі проведення радянізації, наштовхувалось на опір місцевого населення, значна частина якого так чи інакше була дотичною до націоналістичного підпілля, або з ним кооперувала. Таким чином розгорталась самодинаміка насильства з боку представників підпілля, яке традиційно, з часів УВО та раннього періоду діяльності ОУН, вибудовувало ідентичність ворога як потенційного об’єкта фізичного знищення.

Саме в представниках радянської влади в особах працівників райвиконкомів, сільрад, сільського господарства, медичного персоналу та педагогів підпілля вбачало подвійну загрозу: з одного боку, в очах СБ ОУН(б) вони могли бути цілеспрямовано направленими агентами радянських спецслужб, з другого – в кадрах зі Сходу, які народилися та виросли за соціалістичного устрою, вбачався певний потенціал розкладання місцевого населення, схиляння його на бік радянської влади.

Джефрі Бурдc, який порушив питання свідомого ґендерного насилля з боку радянської влади у боротьбі проти повстанців, звернув увагу насамперед на типовість дій влади, яка через насилля над жінками прагнула викликати відчуття слабкості та безпомічності чоловіка-воїна, який не може відстояти свою жінку. Радянські спецслужби послуговувались традиційними рольовими стереотипами, які пізніше значною мірою спричинилися до формування в культурі пам`яті сприйняття жіночої участі в націоналістичному підпіллі виключно як героїчної жертовності та стражденності.

Як же виглядала ситуація по інший бік барикад?

Як відомо, ОУН 1930-х років, проводячи численні терористичні акції, активно послуговувалась допомогою жінок, які брали участь в атентатах та поряд з чоловіками опинялися на лаві підсудних у процесах, що набули великого розголосу в польській пресі. Водночас, популярність галицької жіночої організації «Союз Українок» та її зростання ОУН сприймала насторожено. Відношення Організації до діячок Союзу можна схарактеризувати радше як  вороже, як до конкуренток,  які відтягують потужний жіночий ресурс, виступаючи з пацифістських позицій та наголошуючи на саморозвиткові жінки як особистості. Залучаючи жінок до організації, керівництво ОУН притримувалось політики традиційних рольових моделей, де жінці надавався контракт матері та берегині затишку, а її «запуск» в публічні сфери війни розглядався прагматично як одна з можливостей продовження боротьби. Погляди українських націоналістів на роль жінки красномовно виклала Марта Н., яка, згадуючи участь жінок у практично всіх сферах активності підпільників, в тому числі у збройних акціях, підкреслює, що це є вимогою часу, і «тисячі жінок (...) своєю смертю кличуть у бій інших, щоб вони продовжували визвольну боротьбу до перемоги».

До жінок-ворогів українське підпілля ставилося як до рівноправних політичних суб’єктів.  Щодо жінок-представників радянської влади застосовувалось насилля в тій ж мірі, як і щодо чоловіків. Окремі приклади переходу комсомольців та комсомолок, партійних активістів до лав підпілля не підважують факту прямого фізичного насилля щодо них з боку СБ ОУН (б).

Прикладом є доля багатьох вчительок післявоєнної Західної України, які викладаючи та певним чином виховуючи західноукраїнських дівчат та юнаків – надію націоналістичного підпілля, особливо потрапляли в фокус  уваги  СБ й тим самим наражали себе на суттєву небезпеку.

Політика ОУН щодо «східнячок» була в цілому неоднорідною: поряд з масивною пропагандою про включення східних українців в боротьбу проти пануючої влади, розповсюджувалася низка документів, що свідчать про вкрай вороже ставлення до новоприбулих. Навіть до тих фахових кадрів зі Сходу, які проявили себе у «національній справі», ставлення підпілля було загалом обережне.

Як і для радянської влади, для ОУН було характерним розуміння індивіда через групову ідентичність та визначення для нього наперед заданих норм поведінки: через уніфікацію особистості відбувалась і уніфікація насильства над нею.

Можливо, саме тому історія «перековування» дівчини Тані, радянської вчительки з Харківщини, в оповіданні «Учителька» підпільниці Богдани Світлик, виглядає все ж більше зромантизованою розповіддю, канва якої, а насамперед епілог, радикально розходяться зі змістом більшості архівних документів, включно з документами ОУН та УПА.