Сергій Сєряков. Сім міфів про єзуїтське шкільництво.Тривале перебування України на пограниччі степової і землеробської цивілізацій, а згодом - західно- й східнохристиянського та ісламського світів, визначило етнокультурний синкретизм її історичного буття. Цей очевидний факт, на жаль, й досі залишається поза увагою частини вітчизняних науковців, які за інерцією продовжують ототожнювати минуле нашої країни з історією її православних і греко-католицьких мешканців. На нашу думку, такий підхід звужує й примітивізує історію України, штучно витісняючи за її межі інші етно-конфесійні групи та маргіналізуючи низку значущих явищ політичного, соціального й культурного життя. Одним з подібних недооцінених феноменів вітчизняної історії є діяльність римсько-католицької церкви. Саме оновлювальні процеси в римсько-католицькій церкві у посттридентську добу стали поштовхом для якісних зрушень в межах Київської православної митрополії, а в ширшій перспективі – визначили подальший шлях розвитку української культури на засадах синтезу „православної” і „латинської” традицій. Одним з активних чинників цих трансформацій було єзуїтське шкільництво. Його непересічна роль в історії України засвідчується чималим списком “великих українців”, вихованих в освітніх закладах ордену; генетичною спорідненістю останніх з православними школами нового типу; єзуїтськими впливами у царині музики, архітектури, театрального мистецтва. Попри все це, образ єзуїтської школи в українській історіографії і суспільній думці й досі залишається оповитим численними міфами, коріння яких сягають ще XVIII – XIX ст. Спробуємо ж розглянути найпоширеніші з них.

 

Міф 1. Єзуїтські школи мали суто клерикальний характер

Насправді освітні заклади ордену були зорієнтовані на реалізацію трьох головних цілей - відтворення власних кадрів, підготовку дієцезіального клеру і навчання світських осіб (насамперед – шляхетського походження). Останнє поступово стало пріоритетoм освітньої діяльності ордену, особливо – в регіонах зі змішаним конфесійним складом (зокрема на українських землях).
Як відомо, школа в XVI – XVII ст. відігравала ключову роль у боротьбі різних конфесій за душі віруючих. Найбільшу цінність з-поміж потенційних неофітів, в умовах панування принципу “чия влада, того і віра”, набували представники соціальної еліти. Але щоб здобути їх симпатії, треба було запропонувати привабливий освітній продукт. Саме тому єзуїти приймають гуманістичну модель освіти, яка концентрувала увагу на речах життєво важливих для шляхти – класичних мовах, античній письмовій спадщині, поетичному й риторичному мистецтві.

Загалом світським елементам освіти приділялася левова частка часу на нижчому щаблі єзуїтської школи (studia inferiora) – в класах інфіми, граматики, синтаксису, поезії і риторики. Відповідно переважна більшість їхніх учнів не мала наміру приєднуватися до духовного стану. Натомість серед слухачів курсів філософії і теології світські особи зустрічалися значно рідше, а викладання цих предметів носило схоластичний характер. Ця обставина певно й ввела в оману критиків єзуїтського шкільництва, які поширили типові риси його вищого щабля (studia superiora) на орденську школу загалом.

 

Міф 2. Єзуїтські школи мали консервативний і архаїчний характер, відставали від вимог часу

Насправді зміст єзуїтської освіти завжди відповідав духові епохи. В XVI-XVII ст. граматико-риторичні школи ордену (studia inferiora) мали безумовно ренесансний характер. Замість середньовічних trivium-у і quadrivium-у до їхньої структури входили курси граматики, поезії і риторики. Навчальний процес скеровувався не на абстрактне засвоєння латини, а на її вивчення шляхом ознайомлення з античною спадщиною. Остання ж розглядалася як набір взірців для наслідування поетичних і риторичних технік.

Критики єзуїтської моделі освіти акцентували увагу на нехтуванні нею низки звичайних для сьогодення предметів (математики, географії, історії). Їх перебування на узбіччі єзуїтської навчальної програми пояснюється тим, що вони не вписувалися в обрану орденом гуманістичну модель освіти. Врешті-решт в XVI – XVII ст. така ієрархія значущості дисциплін не була дивиною. Схожу структуру освіти мали факультети вільних мистецтв в університетах, протестантські гімназії, православні школи нового типу.

Коли ж починається культурно-наукова революція доби Просвітництва, єзуїти швидко реагують на зміну освітньої кон’юктури. Оскільки шкільний статут ордену (“Ratio studiorum”) забороняв порушувати існуючу структуру граматико-риторичних шкіл, єзуїти вдаються до хитрощів. Паралельно з цими гуманістичними освітніми закладами виникають Конвікти шляхетних. В них викладалися якраз ті знання, що відповідали освітнім потребам соціальної еліти Просвітництва, – механіка, математика, архітектура, історія, географія тощо.

 

Міф 3. Єзуїтські школи мали елітарний характер, були недосяжними для вихідців з нижчих верств суспільства

Формально єзуїтські школи були вільні від соціальних обмежень. Шкільний статут ордену застерігав, що “жодному не може бути відмовлено у прийнятті до школи через його низьке походження або убогість”. Соціальна відкритість єзуїтської освіти ґрунтувалася на безкоштовному наданні знань. Усі потреби осередків Товариства Ісуса задовольнялися виключно з прибутків від фундацій (землеволодінь чи грошових сум). Відповідно, створення школи або ускладнення її структури було можливим лише після досягнення осередком ордену певного рівня сталого добробуту.

При єзуїтських школах існували бурси бідних, які надавали матеріальну підтримку вихідцям з незаможних родин. В окремих випадках юнаки перебували на повному утриманні ордену. Скажімо, в Острозькому колеґіумі у другій половині XVII ст. на таких засадах навчалися 20 незаможних шляхтичів. Проте більш поширеним явищем було безкоштовне проживання найбідніших юнаків у спеціальних будинках (бурсах) при колеґіумах.

Водночас слід зауважити, що доступ юнаків до єзуїтських шкіл обмежувався освітнім цензом – вони були повинні володіти елементами латини. Звичайно, у більш виграшній ситуації опинялися представники заможної шляхти, які могли винайняти для своїх синів домашніх вчителів. Проте становище вихідців з соціальних низів не було відверто безнадійним. Адже вони могли здобути початкову освіту в будь-якій парафіяльній школі, мережа яких в Речі Посполитій XVI-XVII ст. була вже досить щільною.

 

Міф 4. Єзуїтські школи були знаряддям окатоличення православних і протестантів

Насправді ситуація з релігійними уподобаннями вихованців ордену не є настільки однозначною. “Ratio studiorum” не містить жодних рекомендацій про необхідність окатоличувати учнів інших конфесій. Навпаки, говорячи про важливість приватних розмов для прищеплення побожності, шкільний статут ордену застерігає від відвертого тиску на релігійні почуття юнаків. Подібна бесіда мусила вестися таким чином, аби “не здавалося, що будь-кого примушують до нашої віри”. Втім, зважаючи на шляхетне походження частини студентів, такого брутального підходу годі було й чекати.

Водночас релігійне виховання учнів природньо мало суто католицький характер. Юнаки були зобов’язані щомісячно сповідуватися отцям-єзуїтам, у свята вислуховувати їхні проповіді, щотижня вивчати католицький катехізис, щоденно відвідувати мессу, перед початком кожного заняття виголошувати католицьку молитву.

Втім навряд чи подібна методика “ужинку душ” була надто успішною. Свідченням цього є численні приклади, коли відомі згодом учні єзуїтських шкіл зберігали вірність православ’ю (Б. Хмельницький, П. Могила, І. Мазепа, М. Смотрицький, С. Косів, І. Гізель та ін.). І вони не були винятком. Як доводять Г. Літвін і Н. М. Яковенко, напередодні Хмельниччини шляхта Київщини, Брацлавщини і Волині в переважній більшості ще лишалася православною. Цього звичайно не сталося б, якби релігійне виховання учнів єзуїтських шкіл дійсно було ефективним знаряддям окатоличення. Адже не підлягає сумніву: більшість місцевої еліти пройшла саме через єзуїтську систему освіти, яка відповідала їхнім культурним потребам і мала щільну мережу своїх закладів на українських землях.

 

Міф 5. В єзуїтських школах антична спадщина зазнавала суворої цензури. Учні отримували відфільтровані знання, які узгоджувалися з католицькою доктриною

Вихованці ордену дійсно не мали вільного доступу до творів античних авторів. Проте це було пов’язане не стільки з конфесійно-доктринальними, як з іншими міркуваннями. Єзуїтська школа ґрунтувалася на принципі “pietas litterata” (“освіченого благочестя”), який передбачав поєднання античної ерудиції з вихованням християнської моралі. Тому єзуїти прагнули вберегти учнів (осіб дитячого і підліткового віку) від знайомства з еротичною складовою греко-римської культури. Як наслідок, відповідні слова чи фрагменти змісту усувалися з творів античних авторів. Якщо ж це було складно зробити технічно (як у випадку з Теренцієм), такі праці взагалі не рекомендувалося читати учням.

Пріоритет у подібній цензурі моральних мотивів є очевидним з огляду на перелік обов’язкової лектури вихованців studia inferiora. Серед іншого, до неї входили (саме в “неочищеній” формі) праці Вергілія, Цезаря, Салюстія, Лівія, Плутарха, яких важко запідозрити в ідейній спорідненості з католицькою доктриною.

Конфесійно-доктринальні мотиви мали значно більшу вагу при вивченні філософії і теології. Викладачі Св. Письма повинні були орієнтуватися на Вульгату і змістовно близькі до неї тексти. Професори схоластичної теології мусили йти за св. Фомою Аквінським. Вчитель філософії був зобов’язаний звертатися лише до Аристотеля (за винятком тих моментів, де його вчення розходилося з католицькою доктриною). Все це не викликає подиву: було б наївним очікувати, що підготовка католицьких священиків у добу Контрреформації здійснюватиметься на засадах ідейного плюралізму.

 

Міф 6. Єзуїтське шкільництво мало космополітичний характер і було слабко пов’язаним з місцевим культурним контекстом

Освітня система ордену була універсальним явищем, діяльність якого регламентувалася єдиним документом – “Ratio studiorum”. В усіх єзуїтських школах пропонувався стандартний набір знань, які викладалися в одній послідовності, тими ж методами, на основі тих самих підручників. Мовою навчання усюди була латина.

Проте враховувалася і регіональна специфіка. Шкільний статут ордену неодноразово залишав остаточне рішення в певному питанні на розсуд конкретного виконавця. При цьому часто вказувалося на необхідність враховувати традиції тієї місцевості, в якій знаходиться школа.

Важливу роль в коренізації єзуїтської освіти відіграла характерна для неї методика вивчення латини. Вона передбачала часте здійснення перекладів з творів античних авторів на рідну мову і навпаки. Це збагачувало лексику і стилістику новітніх мов, робило їх більш придатними для використання у науковому і художньо-літературному дискурсі.

Порушувати універсалістську модель єзуїтської школи примушували й потреби місіонерської діяльності. У деяких випадках (в Жмуді і Інфлянтах) вона починалася за відсутності в ордену кадрів місцевого походження. Саме з метою їх підготовки у Віленській академії в період з 1614 до 1621 рр. було створено гуртки з вивчення литовської, латвійської та естонської мов. У результаті, як це не парадоксально, саме “універсальна” єзуїтська школа започаткувала формування їх літературного канону.

 

Міф 7. В єзуїтських школах панувала сувора дисципліна, а вчителі при першій нагоді вдавалися до фізичних покарань

Стереотип школи-казарми є похідним від воєнізованого образу ордену, який особливо активно експлуатувався в радянські часи. Навіть Й. Сталін, якого аж ніяк не можна назвати взірцем високої моралі, дорікав єзуїтам, що “головний їхній метод — це стеження, шпигунство, залізання в душу, знущання...”. Насправді ж єзуїти намагалися ставитися до учнів якомога делікатніше. З одного боку, вони зважали на шляхетне походження частини вихованців і їхню потенційну корисність для зміцнення позицій католицизму. З іншого ж – турбувалися про збереження позитивного іміджу Товариства Ісуса, який всіляко намагалися підважити його противники (згадаймо хоча б “Monita privata”).

Звичайно ж єзуїти турбувалися про підтримку елементарного порядку в класі. Учням заборонялося під час занять залишати своє місце, без дозволу вчителя виходити з кімнати, псувати меблі тощо. Але в цьому врешті-решт немає нічого дивного на тлі інших шкіл, в тому числі – з нашого сьогодення.

Фізичні ж покарання в єзуїтських школах траплялися вкрай рідко. Викладачі намагалися уникати їх, віддаючи перевагу бесідам чи додатковим письмовим завданням. Затятих ледарів і прогульників, після кількох попереджень, виганяли зі школи без права повернення. Натомість за грубе порушення дисципліни (особливо за стінами школи) могли вживатися й фізичні покарання. Вони щоправда не загрожували особам шляхетного походження, яких просто усували зі шкіл.

***

Усі ці риси “чорного образу” освітньої системи Товариства Ісуса на жаль і досі залишаються напрочуд живучими в українській суспільній свідомості. Вживання слова „єзуїтський” суто в негативному семантичному значенні є в рівній мірі характерним як для пересічних українців, так і для представників т. зв. “політичної еліти”, і навіть для багатьох репрезентантів академічного середовища. Вищезгадані стереотипні уявлення про єзуїтське шкільництво є  природнім продуктом ідейного нашарування кількох історико-культурних епох, результатом розвитку власне історіографічних і цілком позанаукових процесів. Головними чинниками формування вищезгаданих міфів, на нашу думку, стало вороже ставлення до Товариства Ісуса з боку світських еліт Просвітництва, прагнення польських авторів доби Романтизму нав’язати цій космополітичній організації роль головного “відповідального” за цілісний занепад Речі Посполитої в другій половині XVII – наприкінці XVIII ст., традиційно недружнє сприйняття ордену єзуїтів (як найбільш динамічної й успішної структури римо-католицької церкви) у православному середовищі, природньо ворожа реакція радянської тоталітарної машини на альтернативне джерело впливу на людську свідомість, упереджене ставлення homorum soveticorum часів Холодної війни до усього того, що походило з іншого боку „залізної завіси”. Розширення доступу українців до джерел з історії ордену єзуїтів і активізація, в останні десятиліття, у західній гуманітаристиці спроб реабілітувати його історичну роль створюють сприятливі передумови для подолання викривлених уявлень про освітню діяльність Товариства Ісуса в українській суспільній думці. Маємо надію, що певну роль у цьому процесі відіграє й дана стаття, автор якої спробував поставити під сумнів вірність аксіоми, добре засвоєної багатьма нашими співвітчизниками ще в радянській школі.  

 

Сергій Сєряков – кандидат історичних наук, доцент кафедри історичних дисциплін Харківського державного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди. У 2004 році захистив кандидатську дисертацію на тему “Єзуїтське шкільництво на українських землях Речі Посполитої у другій половині XVII ст.”. Стипендіат Каси імені Юзефа Мяновського (Kasy imienia Józefa Mianowskiego, Polska Akademia Nauk) (2001, 2003, 2011 рр.), Фонду ім. Королеви Ядвіги (Funduszu im. Krolówej Jadwigi, Uniwersytet Jagielloński) (2002, 2003), Музею історії Польщі (Muzeum Historii Polski) (2009). Сфера наукових зацікавлень: історія католицької церкви, історія гуманістичної освіти, історія Центрально-Східної Європи доби бароко.

images/sampledata/hist-images/autors/seriakov-serhiy.jpg

p style=text-align: justify;