У 1860 році знаменитий французький історик Жуль Мішле пише книгу під назвою «Море», La mer. Її остання частина називається «Відродження морем», La renaissance par la mer.

У ній він доводить, що людська природа потребує рекреації. Що в житті індивідів і цілих суспільств потрібні «відродження», і що ніщо у цій справі так не допоможе, як вода. Особливо морська вода.

«Жити на землі – це спокій; жити на морі – це боротьба», - пише Мішле. «Боротьба, що оживляє того, хто може її витримати».

***

Ще всередині XVIII століття британський лікар Ричард Рассел доводив своїй країні, що море є найкращим джерелом здоров’я. Він зробить багато для того, аби море стало модою, притягуючи до себе людей із великих міст. Рецепти Рассела були простими: купатися у морській воді, пити морську воду, їсти морепродукти, тримати дітей на свіжому повітрі, загартовувати їх та якнайменше одягати їх у холодну погоду.

Мішле цитує Рассела з вдячністю: «йдеться не про те, аби лікувати, а про те, аби творити та перетворювати». Море – найкраща відповідь новому суспільству, - суспільству, яке змушує людей працювати цілими днями і яке забирає всі їхні сили. «Приходьте сюди, стомлені робітники, змучені жінки, діти, покарані вадами своїх батьків», «підходь ближче, бліде людство», - пише Мішле із типовою риторикою своєї епохи.

У морі, продовжує він, міститься «принцип відновлення», principe réparateur; воно дарує шанс на «реґенерацію слабких, стомлених, блідих мешканців міст».

***

Недивно, що питання здоров’я стає для Мішле передусім питанням клімату. «Медицина дедалі більше ставатиме еміґрацією», - пише цей історик: він буде одним із тих, хто підтримуватиме знамениту міфологію ХІХ століття, що штовхатиме митців і буржуа у подорожах цілою Європою в пошуках природи, яка відповідала би їхній нервовій системі. Що, можливо, штовхатиме навіть цілі людські маси до пошуків кращого клімату. Передусім морського.

Сьогодні мільйони туристів щороку наповнюють морські узбережжя, аби відчути терапевтичну міць моря, аби переконатися, що немає кращої «рекреації», ніж солона вода, нескінченний горизонт, сонячна спека та чисте повітря. Вони, не усвідомлюючи цього, є продовжувачами справи Ричарда Рассела чи Жуля Мішле.

Однак чимало з рецептів знаменитого історика вони давно загубили.

Наприклад, рецепт самотності. На морі, пише Мішле, треба уникати скупчень людей та великих компаній: «море любитиме вас більше, якщо ви не прагнутиме собі жодного іншого друга».

***

Метафорика Мішле є знаком не тільки нової медицини, але й нової естетики та нової антропології епохи. Він багато зробить для реабілітації півдня, засмаги та темної шкіри – усупереч літературним кліше першої половини століття.

Художня література початку століття, від Байрона до Альфреда де Мюссе, цінує блідих романтичних героїв – героїв на межі життя і смерті, які порівнюються з напівпрозорими неземними істотами; чиї обличчя безкровні, чиї тіла безтілесні, схожі на ангелів чи духів, які перебувають на межі земного буття.

У Мішле все по-іншому: блідість обличчя – ознака не безтілесної романтичної аристократичності, а хвороб нового промислового суспільства; вона свідчить не про близькість до іншого світу, а про поразку у війні зі смертю; не про наближення до вічного життя, а про заперечення життя взагалі.

Для Мішле «реґенерація» - це не «духовний» процес, а суто тілесна процедура: зустріч з водою, повітрям та сонцем; кальцій, йод та засмага, на які багатий морський клімат. «Нове життя» приходить не в анахоретських монастирях, а на берегах Бретані чи Лазурового узбережжя, де літня спека творить «гарячу кров», le sang chaud. Де шкіра всмоктує в себе морську рідину, «це солоне молоко, яке є життям».

На морі, пише Мішле, «можна справді побачити неочікувані відродження», «des renaissances inattendues».

***

Слово «відродження» («renaissance») у цій останній фразі не є випадковим.

В європейській історіографії Мішле знаменитий також і тим, що одним із перших почав називати культуру кількох століть після середньовіччя «Ренесансом».

Сама епоха XV-XVI століть, звісно, дала для цього поштовх, шукаючи своєї ідентичності у метафорах «відродження», «нового народження», la rinascita, la renaissance, Wiedererwachsen.

Але Мішле зробить революцію: він стверджуватиме, що «Ренесанс» – це не просто відродження античного мистецтва чи повернення studia humanitatis: це епоха тотальної рекреації людини. Не тільки якогось жанру мистецтва, а людини взагалі. Епоха, яка стає для Мішле першим симптомом і першою надією того, що він називає renaissance éternelle: «вічним відродженням».

Що таке «вічне відродження»? Це боротьба людини проти смерті. Тобто те, що є для Мішле сенсом історії. Великою мрією та великою ілюзією романтизму.

У цьому «вічному відродженні» море відіграє не меншу роль, ніж, скажімо, мистецтво. Чи історія.

***

У Люсьєна Февра, одного з творців знаменитої історичної школи «Анналів», є чудова стаття «Як Жуль Мішле відкрив Відродження». У ній Февр доводить, що відкриття Ренесансу було пов’язане з особистою історією Мішле: у «Колеж де Франс» він читає лекції з Середньовіччя тоді, коли хворіє та помирає його дружина; він починає лекції з нової епохи, XV-XVI століть, коли закохується у нову жінку, Мадам Дюменіль, одну зі своїх слухачок. Особисте відродження спонукало до відкриття епохи Відродження.

Сьогодні, коли опубліковані лекції Мішле у «Колеж де Франс», цю версію можна поставити під сумнів. Слово Renaissance на позначення нової епохи можна зустріти уже у липні 1838 року, до смерті дружини (липень 1839-го) та до зустрічі з Дюменіль. Скоріше, «ренесансна» метафорика для Мішле була характерна і незалежно від його особистої історії; вона була продовженням цілих доктрин «реґенерації» та «палінгенесії», метафорики проходження через смерть та нового народження, які захоплюють французький романтизм, від Жозефа де Местра до Балланша, від Шатобріана до Едґара Кіне. Ролан Барт точно помітив у Мішле «воскрешальний міф» (mythe résurrectionnel); міф про те, що історик має «прожити смерть» (doit vivre la mort).

Кохання до Мадам Дюменіль цю рекреаційну метафору тільки підсилило. Воно створило фундамент до відчуття дивовижного – і часто такого ілюзорного – збігу між особистим життям та життям цілих суспільств.

***

У багатьох речах ми сьогодні є нащадками відкриттів і ілюзій Жуля Мішле.

Метафори «реґенерації» та «відродження», які він почав популяризувати у французьких республіканських колах, створили ідеологічне підґрунтя для революцій 1848-го року. Без них складно зрозуміти і риторику «національного відродження» так званої «весни народів», і риторику «соціальної реабілітації» бідних та експлуатованих, які здобувають силу в лівих теоріях тієї епохи, від Лямне до П’єра Лєру.

Проблема, однак, полягає в тому, що «реґенераційні» метафори можуть нести із собою і плюси, і мінуси; і шанси, і загрози.

Плюс полягає в думці, що в суспільному житті, на відміну від індивідуального, «смерть» ніколи не є остаточною. Що попри репресії, знищення, завоювання, геноцид, експлуатацію чи дискримінацію у людських груп залишається шанс на відновлення своїх прав та свого колективного життя. Що ніколи не можна припиняти боротьбу.

Мінус полягає в тому, що, вірячи у «нове життя», яке нібито ховається за поворотом особистої чи колективної історії, «реґенераційна» метафорика надто легко кваліфікує якусь реальність чи якусь епоху як «темні часи» чи «смерть». Надто легко нехтує позитивними чи живими речами, які наповнюють людське існування в різні періоди історії, прощаючись із ними, як із мерцем, що не заслуговує на пам’ять.

Подібним чином сам Жуль Мішле надто легко попрощався з «темним» Середньовіччям, не побачивши в ньому його традицій та його краси. Подібним чином його консервативніші попередники де Местр чи Балланш – які і були головними авторами «реґенераційної» метафорики романтизму – надто легко попрощалися з Французькою революцією, яка дала сучасному людству його ключові цінності. Нарешті, подібним чином початок ХХ століття приніс із собою чимало «реґенераційних» і «палінгенесійних» теорій – як правих, так і лівих, - які створювали ілюзію можливості побудування нової реальності через радикальну руйнацію старого суспільства чи навіть знищення цілих груп людей.

***

Мистецтво життя, я думаю, полягає не тільки в тому, аби щось «відроджувати» та шукати «нового життя», надто легко асоціюючи «старе життя» зі смертю. Не тільки в тому, іншими словами, аби фанатично прагнути чогось нового.

Мистецтво життя полягає також у тому, аби опиратися смерті, жорстокості та інерції в будь-яких їхніх проявах – зокрема, тих, що ховаються під маскою «нового». Часто це мистецтво полягає в спротиві руйнуванню старих речей, які знищуються ходою історії, власним старінням чи «технічним прогресом».

Ця тиха стратегія підтримки життя того, що є живим, може бути важливим доповненням, а інколи і дієвою протиотрутою, до прагнення «відродження» реальності, яка відійшла у минуле. Адже це «відродження» може бути способом відновлення сил чи повернення минулого життя, а може і прискорювати смерть тих цілком живих речей і цілком живих людей, які стоять йому на заваді. Тобто здатне нести із собою і життя, і знищення.

І тут море, старе й нове нескінченне море, резервуар і нестримного руху, і грандіозної незмінності, може зіграти свою маленьку роль.

Бо воно справді є «вічною метаморфозою» та «рідинним існуванням», як писав сто п’ятдесят років тому Жуль Мішле.

Стихією, що часто дозволяє зберегти сили для того, аби, як говорив Е.Т.А. Гофман, «ніколи не припиняти жити, доки ви не помрете».

Володимир Єрмоленко, філософ, есеїст, перекладач. Доктор політичних студій (Школа вищих досліджень з суспільних наук, EHESS, Париж), кандидат філософських наук, викладач Києво-Могилянської академії. Автор книги "Оповідач і філософ: Вальтер Беньямін та його час" (Київ: "Критика", 2011).