Сергій ГІРІК. Наука за парканом або Про відсутність українського наук-попу.

hirik-sergiy Академічне співтовариство людям ззовні часто видається досить таки закритою спільнотою. Вузькопрофільна наукова література для пересічного читача часто є недоступною через перевантаженість термінологією й потребу в наявності базових знань із теми. Звісно, в гуманітарних та соціяльних науках (за винятком лінгвістики) усе дещо простіше, але тенденції там простежуються ті ж таки. І можливості доступу до результатів дослідженьⁱ цієї справи аж ніяк не змінюють.

Звісно, далеко не кожен науковець зобов’язаний бути одночасно популяризатором науки. Та й здібності писати про предмет своїх студій просто, як і здібності викладача, далеко на завжди йдуть поряд із дослідницьким талантом. Але основна проблема полягає не в цьому, а у цілковитій відсутності майданчиків для висвітлення результатів досліджень для широкої громади чи просто ознайомлення пересічного зацікавленого в такій інформації читача зі станом справ у конкретній галузі. Звісно, формально науково-популярна періодика існує, якась їх частина ще з радянських часів, інша – кільканадцять найменувань, переважно спеціалізованихⁱⁱ – від 1990-х рр. Але їхні невисокі наклади та обмежене коло авторів, а також відсутність більш-менш розкручених науково-популярних інтернет-ресурсів у юанеті є дуже тривожним явищем, яке зайвий раз відокремлює широкого читача від академічної спільноти…

Звісно, певною мірою поточна ситуація є наслідком незначної кількості та слабшого рівня науково-популярних видань в УРСР порівняно з центральними. У 1960-1980-ті рр. складно було уявити більш-менш освічену людину, яка б не стежила за публікаціями у часописах «Вокруг света», «Наука и жизнь» або «Знание – сила», власне, я й сам виріс на збережених у домашній бібліотеці старих підшивках цих журналів. Усі ці видання збереглися, деякі з них стали досить вдалими комерційними проектами. Звісно, для того-таки «Вокруг света» іншої долі годі було й очікувати, хоча публікації в ньому стали відчутно менш цікавими. Однак, як усі ми бачимо, на українському ринку преси вони (окрім двох варіантів «Вокруг света» – власне російського та українського російськомовного випусків, присутніх на кожній газетній ятці) майже непомітні. Власне, ненабагато більш помітними вони є і на загальному тлі періодики в самій Росії…

Тобто виявляється, що пересічному українському читачеві з зацікавленнями, які виходять поза межі більш-менш присутньої на ринку друкованого слова та мережевої журналістики політичної аналітики, елементарно майже немає чого читати. Звісно, поза гуманітарною сферою, але й там ситуація майже критичнаⁱⁱⁱ. Що ж стосується негуманітарних галузей, то в них усі спроби створювати справді цікаві науково-популярні проекти протягом останнього двадцятиріччя на жаль виявлялися марними^iv. Про такі ж зразки природничого наук-попу, як, наприклад, «Science» чи навіть такий розрахований на широку аудиторію російський сайт як membrana.ru нашим читачам лишається хіба що мріяти. І в цей час читати доступні публікації цих ресурсів.

Але це – ситуація з періодикою, тобто сферою, яка за визначенням потребує більш стабільних фінансових вливань (передусім, на етапі розкрути проекту, якщо його задумано як комерційний), ніж книговидання. Але ситуація у книговидавничій галузі не менш сумна. Звісно, виходять сотні назви книжкового наук-попу різної наукової вартості, часто-густо – відверто псевдо- та антинаукового, але й із приємними винятками з правила. Але загальна картина виглядає мало не безнадійною. Звісно, на цьому відображається загальний стан науки: менше досліджень – менше гарних спроб популяризувати їхні результати. І цілком закономірно, що, скажімо, в країні, в якій протягом півстоліття не існувало інституціоналізованого сходознавства вважай ніхто не зміг би написати настільки захопливі книжки спогадів, як класичні «Над арабскими рукописями» Ігнатія Крачковського чи «У моря арабистики» й «Свет с востока» померлого наприкінці лютого цього року Теодора Шумовського – книги, які захопили сходознавством не одне покоління академічної молоді. Але ж залишилися автори, які можуть писати гарні популярні книжки з тієї ж нумізматики – приречені на комерційний успіх – аналоги зачитаних поколіннями «Кладоискательства и нумизматики» живого класика української медієвістики Миколи Котляра чи «О чем рассказывают монеты» знаного білоруського дослідника Валентина Рябцевича. Натомість, на ринку книг із цієї теми на тлі поодиноких якісних зразків^v з’являються численні позиції, які кількістю фактологічних помилок можуть хіба що віднадити від справи зацікавленого читача або, що ще гірше, ввести в оману просто зацікавленого^vi.

Те ж саме стосується і літератури з інших галузей історичної науки. Так, поряд із опублікованими величезними накладами антинауковими опусами Юрія Канигіна, Юрія Шилова і т.п. авторів (які, до того ж, викладають в українських вишах!^vii) скромні спроби протидіяти поширенню подібних концепцій^viii тонуть у морі антинаукової маячні. Такої ж оцінки заслуговує стан справ із уявленням пересічного читача про давньослов’янське язичництво, коли на тлі майже цілковитої відсутності серйозного матеріалу викладачі рекомендують студентам багатьох вишів ознайомлюватися з ним за такими клінічними випадками псевдонауки, як «Словник давньоукраїнської міфології» Сергія Плачинди. На жаль, знайомство з дослідженнями з цієї теми для викладачів відповідних дисциплін у регіональних університетах обмежується у кращому разі «Язычеством древних славян» і «Язычеством древній Руси» Бориса Рибакова. натомість, про таку підставову (і надзвичайно просту для сприйняття завдяки своєму популярному характеру!) книжку, як «Міфологія слов’ян» польського медієвіста Александра Ґєйштора не йдеться – її не перекладено, а польською читати ліньки.

Суто комерційні видавничі проекти, які науково-популярними можна назвати лише в лапках, як от серія подарункових історичних видань видавництва «Кріон», часто досить таки сумнівної науковості, ми тут обговорювати не будемо.

Підсумовуючи, хочеться сказати, що одна якісна науково-популярна брошура (якісна в розумінні, що її автори не забувають про першу частину цього означення і дбають про науковість свого тексту) робить для справи протидії розквіту псевдонауки куди більше, ніж десятки солідних томів, які не науковець читати не буде. Такі книжки, коли їх прочитає підліток, стають вакциною, котра прищеплює імунітет від без критичного сприйняття вигадок навіть у тих царинах, про які у прочитаних книжках не йшлося.

А про перспективи популяризації науки як засобу протидії паранауковим явищам (зокрема, у лінгвістиці та історії) ми плануємо написати далі.

ⁱ У випадку студій українських авторів, опублікованих в українських «ваківських» виданнях протягом останніх років. Що стосується іноземної наукової періодики, то вона переважно є недоступною. Скачувати з баз даних штибу «Jstor» публікації за ціною 20-40 доларів за статтю, ясна річ, можуть собі дозволити далеко не всі з тих, хто волів би з ними ознайомитись.
ⁱⁱ Тут хочеться особливо відзначити появу дійсно якісних періодичних видань із нумізматики та суміжних дисциплін, зокрема київського квартальника «Нумізматика і фалеристика» (виходить із 1997 року) та львівського щорічника «Львівські нумізматичні записки» (виходить із 2004 року), а також «Вестник Одесского музея нумизматики» (випускає окремими відбитками статті переважно з античної нумізматики). На тлі майже цілковитої відсутності аналогічних видань у радянський період (неперіодичні збірники «Нумизматика и эпиграфика» (Москва), «Труды Государственного Эрмитажа. Нумизматика» (Ленінград) та «Нумизматика и сфрагистика» (Київ), які досі входять до must read переліку для нумізматів-науковців та колекціонерів, усе ж таки були занадто академічними як на масового читача). Аналогічні цікаві періодичні науково-популярні видання цієї тематики з’явилися і в Росії («Петербургский коллекционер» (Санкт-Петербург), «Бонистика» (Москва) тощо, де вони так само тримаються на ентузіазмі редакторів та автури.
ⁱⁱⁱ Прекрасний аналіз ситуації на ринку української інтелектуальної преси вісім років тому в «Неприкосновенном запасе» подав Яків Андерер, див.: Андерер Я. «Украинская» «интеллектуальная» «периодика». Часть 1. Контекст проблемы // http://magazines.russ.ru/nz/2004/1/an19.html; Его же. «Украинская» «интеллектуальная» «периодика». Часть 2. Литераторы и эссеисты, философы и ученые // http://magazines.russ.ru/nz/2004/34/an15.html. Незважаючи на те, що з часу написання цієї статті минуло вже досить багато часу, висловлені в ній думки залишаються настільки ж актуальними, а ситуація стала ще сумнішою.
^iv Передусім це стосується львівського журналу «Світ науки» (української редакції «Scientific American»), що видавався в 1996-2003 рр. Див. статтю на суміжну з проблематикою нашої колонки тему десятирічної давнини, яка теж, на жаль, лишається актуальною: http://dt.ua/SCIENCE/i_komu_vin_potriben,_tsey_nauk-pop-24729.html
^v Серед таких приємних винятків недавнього часу слід назвати книжку Георгія Бейдіна та Михайла Григор’янця «Клады и монеты Харьковщины» (Х.: Курсор, 2007), яку, до того ж, написано аматорами – її автори не мають формальної історичної освіти.
^vi Цікаво, що автори останніх зазвичай мають більші амбіції, ніж ті, хто підходить до справи більш серйозно. Показовим у цьому плані, коли, знов таки, брати до уваги книжки з нумізматики та боністики, є приклад «монографії» (означення з передмови до книги) луцького історика Ігоря Пасюка «Грошовий обіг на Волині з найдавніших часів до нашого часу» (Луцьк: Твердиня, 2008), у цій суто компілятивній книжці наявна безліч помилок (прикладом «сумлінності» її автора є те, що Михайло Грушевський у ній із якогось дива перетворився на Миколу (С. 95)). Майже третину її обсягу займають явно не авторські термінологічний словник та перелік українських ювілейних монет 1995-2008 рр., а основну частину книги перевантажено дослівно взятими з кількох джерельних публікацій описами знайдених на Волині скарбів. При цьому, на відміну від названої в попередній примітці книжки, цю у вихідних даних позиціоновано як «наукове видання», у ній значаться імена рецензентів та гриф із рекомендацією до друку одним із волинських вишів, а саму книжку видано за бюджетний кошт.
^vii Юрій Канигін – в Університеті сучасних знань Товариства «Знання» України, Юрій Шилов – у МАУП.
^viii Коли говорити про окремі видання, а не статті в періодиці, маю на увазі зокрема збірку «Новітні міфи і фальшивки про походження українців» (К.: Темпора, 2008) та брошуру Леоніда Залізняка «Походження українців: між наукою та ідеологією» (К.: Темпора, 2008), видані в серії Likbez-Абетка.