Ситуація з книжковими перекладами в Україні далека не лише від досконалості, а й просто від більш-менш задовільного стану. Аж надто помітним це стає, коли вести мову передусім про переклади наукової та науково-популярної літератури.

Багато в чому це перегукується зі станом справ у Росії. Завдяки імпорту російського книжкового продукту на український ринок ситуація в двох країнах є тісно взаємопов’язаною (при цьому, наукової та науково-популярної перекладної літератури це стосується найменше – найцікавіші публікації російських видавництв виходять малими накладами, тож їх зазвичай доводиться діставати приватними каналами з Москви та Санкт-Петербурга¹.

Отож, що стосується українського ринку. У радянський період, окрім короткого розквіту протягом 1920-1930 рр., переклади наукової та науково-популярної літератури українською мовою робилися епізодично і, часто-густо, неякісно, що різко контрастувало зі справою перекладів художньої літератури. Чого вартий хоча б хрестоматійний приклад перекладу із російського перекладу зібрання творів Маркса і Енґельса (чи не єдиного масштабного проекту в жанрі non fiction, виданого масовим тиражем) або лише одноразового видання, наприклад, такого знакового для світової думки тексту, як «Походження видів» Чарлза Дарвіна².

Зміна ситуації на початку 1990-х багато в чому зобов’язана (що, знов таки, ні для кого не є таємницею) передусім не зусиллям українських видавців, а масштабним фінансовим вливанням з боку фондів-ґрантодавців. З одного боку, це мало величезний позитивний ефект, оскільки за 1990-2000 року ми стали свідками справжньої зливи світової наукової та науково-популярної літератури в українських перекладах, причому мова йшла як про класику, так і про актуальні праці. Перед у цьому вели передусім не ті видавництва, котрі існували ще з радянського часу, а новостворені. Для деяких із них публікація перекладної літератури стала одним із ключових напрямків діяльності, що ми можемо побачити на прикладі Видавництва Соломії Павличко «Основи», асортимент якого протягом 1990-х рр. майже всуціль складався з перекладів, частина з яких, судячи з їх присутності в прайс-листах цього видавництва ще наприкінці 2000-х, зависла на складах.

Однак, як немає лиха без добра, так немає й добра без лиха. Особливості ґрантових програм, які передбачають звітування в стислі терміни, призводили до меншої ретельності в роботі над виданнями, що готувалися. В умовах перманентної фінансової кризи видавці економили (і продовжують це робити, хоч є й приємні винятки) на всьому – на наукових редакторах, які часто-густо вписуються до даних про книгу умовно або в принципі відсутні, на якості технічного виконання самих перекладів, на перекладанні не з оригіналу. Так, промовистим є факт перекладу одного з класичних філософських текстів Йоганна Гейзинґи «Homo ludens» (К.: Основи, 1994; перекладач – Олександр Мокровольський, відомий передусім завдяки перекладам художньої літератури, зокрема, творів Толкіна) не з голландського первопису, а з англійського перекладу. Що стосується якості перекладів, то, наприклад, від українського перекладу дуже важливої книжки Роджерса Брюбейкера «Nationalism Reframed»³ розчарування залишилося в пам’яті надовго. Гадаю, я в цьому не самотній. Цю книжку, як і багато інших перекладних видань, характеризує надзвичайно складна мова. Особливо це стосується синтаксису – довжелезні речення, до кінця яких читач уже забуває, про що йшлося на початку – та мало не повсюдні граматичні неузгодження тексту. Під час читання таких книжок постійно виникає бажання спробувати зробити зворотній переклад незрозумілого речення на англійську, а коли це не допомагає – відшукати оригінал…

Та трапляються з якістю перекладів й куди сумніші, чи, навпаки, просто анекдотичні у своїй безглуздості, випадки. Це стосується, зокрема, перекладу книги Еріка Гобсбаума «The Age of Extremes»⁴, який із якоїсь примхи перекладача (згаданого вже вище Олександра Мокровольського) перетворився з «епохи крайнощів» чи пак «екстрем» на «Вік екстремізму». Це породжене перекладацькою помилкою й освячене авторитетом одного з найвідоміших британських істориків визначення ХХ ст. було підхоплено українськими науковцями (у т.ч. тими, кого включено до числа «публічних інтелектуалів»), так, його вжила Наталія Яковенко в своєму «Вступі до історії»⁵, а також Леонід Зашкільняк в одній зі своїх статей⁶. У цьому випадку ми бачимо, як у помилки перекладача з’являється власне життя.

Що стосується сумлінності наукових редакторів перекладів, то тут ситуація часто буває не менш показовою, а деякі речі виглядають просто анекдотично. Так, у перекладі «Минулого однієї ілюзії» Франсуа Фюре⁷  назву книги «Революційні праві, 1885-1914. Французькі витоки фашизму» передано як «Революційне право, 1885-1914» (???!!!), тобто її перевернуто з ніг на голову, ба більше – стараннями перекладача ця написана у 1970-х рр. праця стала «класичною книгою» «в інтелектуальних колах, які вважаються попередниками італійського фашизму Муссоліні, зокрема у Франції» (С.271). Яким чином її текст зміг потрапити з кінця ХХ ст. у його початок, перекладач не пояснює⁸… Ще цікавішими бувають випадки з книжками з філософії. Так, читаючи український переклад «Німецького дитинства початку століття» Вальтера Беньяміна, можна дізнатися, що православні ходять до синагоги⁹.
Аналогічні перли можна повизбирувати й у виданих у Росії перекладах (особливо – тих, що побачили світло поза науковими видавництвами). Так, «притчею во язицех» стало перехрещення Михайла Грушевського на Хрущевського в опублікованому московським «Центрполиграфом» перекладі книжки Олега Федишина «Germany's Drive to the East and the Ukrainian revolution, 1917-1918»¹⁰.

Узагалі, можна багато що закинути українським видавництвам і в тому, як вони добирають книги для перекладу. Так, дивною є ситуація, коли вже кілька років як вийшов російський переклад «Українського націналізму» Джона Армстронґа (М.: Центрполиграф, 2008, звичайну для цього видавництва відсутність наукового редагування тут замінено непрофесійним коментуванням – невідомо ще, що гірше), а українського немає і навряд чи він з’явиться найближчим часом. Дивно, що перекладено майже всі книжки Джеймса Мейса, у тому числі явно другорядні, а чи не єдина його праця, яка дійсно стала етапом в американській україністиці – «Communism and the Dilemmas of National Liberation: National Communism in Soviet Ukraine, 1918-1933» (HUP, 1983) – перекладу не дочекалася і, мабуть, не дочекається – книжкам цього автора про Голодомор пощастило куди більше… Те ж саме можна сказати і про книжки Джона Решетаря та Юрія Бориса з історії української революції 1917-1920 – незважаючи на давній час їх написання (1950-1960-ті рр.), вони досі є must read для фахівців із цього періоду і, незважаючи на бідність своєї джерельної бази, вигідно відрізняються від багатьох праць сучасних авторів із теми. І те, що ті, хто цих книг дійсно потребує, знайде можливість прочитати їх в оригіналі, суті справи не змінює – англійською їх прочитає фахівець, але чи робитиме це пересічний студент істфаку? Незрозуміло, чому поряд із вищезгаданою «Епохою крайнощів» Гобсбаума, нехай і недоладно перекладеною, досі не з’явилася його трилогія з історії ХІХ ст. («Епоха революцій», «Епоха капіталу», «Епоха імперій»)¹¹ – такі класичні праці мають принаймні існувати в перекладі українською, та й більше – вони є приреченими на комерційний успіх.

Але в ситуації, коли вибір літератури для перекладу перекладено з плечей видавництв на ґрантодавчі контори, логіку дій яких іноді важко пояснити раціонально, у ситуації, коли стислі терміни здавання готової книжки та обмеженість ґрантових коштів, які, до того ж, покривають зазвичай лише вартість прав та перекладу, не дозволяють готувати ґрунтовний науковий апарат, у ситуації хронічного незнайомства маси українських дослідників із найбазовішими публікаціями їхніх західних колеґ і відсутності бажання й можливості за цими публікаціями стежити (кількадесят навіть надважливих перекладів, виданих накладами в тисячу-дві примірників, проблеми не вирішать) – навіть не знаєш, на що нарікати спершу.

Чому дурні – бо бідні, чому бідні – бо дурні…

Але я погрішу проти істини, коли не скажу про існування позитивних винятків – перекладів книг, про які російські колеги можуть лише мріяти, а, за умови володіння українською і незнання мови оригіналу, користуватися українськими виданнями. Мова йде про майже всі основні праці Поля Рикера, дві книги Райнгарта Козеллека («Минуле майбутнє» та «Часові пласти», видані «Духом і літерою»). Сам факт їх появи, хоча й у перекладах, які не можна вважати досконалими, є дуже важливим. Не менш знаковою є й поява нещодавно опублікованої «Ніка-Центром» книжки Войцеха Вжосека «Історія – Культура – Метафора. Постання некласичної історіографії. Про історичне мислення»… Винятки є, але шкода, що вони лишаються винятками.

1. 1. Це стосується, наприклад, маси науково-популярної та суто наукової літератури, що побачила світ у санкт-петербурзьких видавництвах «Евразия» та «Петербургское востоковедение» чи московських «Языках славянской культуры» та багатьох інших. У той же час, менш спеціалізовані видавництва («УРСС» та «Центрполиграф») досить активно продають свої книги на українському ринку. Щоправда, рівень підготовки перекладів (крім репринтів радянських видань, які масово продукує «УРСС» у таких серіях як «Лингвистическое наследие ХХ века», «Школа классической филологии», «Размышляя о марксизме», «Размышляя об анархизме» та ін.) там залишає бажати кращого – дається взнаки відсутність наукового редагування.
   2. Цікаво, що її перевидано лише 2009 року, без будь-якого наукового апарату, з майже дослівно списаною з Вікіпедії передмовою та частими хибодруками, див. Дарвін Ч. Про походження видів шляхом природного відбору. – Л.: Літературна агенція «Піраміда»; К.: Федерація органічного руху України, 2009.
   3. Брюбейкер Р. Переобрамлений націоналізм. Статус нації та національне питання у новій Європі / Пер. О. Рябова – Л.: Кальварія, 2006.
   4. Гобсбаум Е. Вік екстремізму: Коротка історія ХХ віку, 1914-1991. – К.: Альтернативи, 2001.
   5. Яковенко Н. Вступ до історії. – К.: Критика, 2007. – С.186. Тут це визначення винесено до назви одного з підрозділів – «Передчуття катастрофи у переддень „століття екстремізму”» (!).
   6. Буквально: «В історії не тільки двох сусідніх народів – українського і польського – ХХ ст. залишиться, за образним визначенням знаного англійського історика Е. Гобсбаума, століттям „екстремізму”» (Зашкільняк Л. Українсько-польські стосунки ХХ ст. у суспільній свідомості українців і поляків // Вісник Львівського університету. Серія соціологічна. – 2008. – Вип. 2. – С. 128).
   7. Фюре Ф. Минуле однієї ілюзії. Комуністична ідея у ХХ ст. – К.: Дух і літера, 2007. Перекладач – В. Каденко, науковий редактор – Олексій Гарань. Що стосується наукового редактора, то, враховуючи його наукову репутацію, тут ми, швидше за все, маємо справу з неуважністю або недбалістю, а не з некомпетентністю. Тільки от легше від того не стає.
   8. Цим прикладом я завдячую Олександрові Полянічеву.
   9. «Це трапилося на єврейський Новий рік, батьки тоді турбувалися, щоб я потрапив на одне зі святкових богослужінь. Очевидно, йшлося про реформаторську громаду, до якої моя мати, за родинною традицією, виявляла симпатію, тоді як мій батько віддавна визнавав православний обряд» (Беньямін В. Вибране. – Л.: Літопис, 2002. – С.150). Тут відзначилася перекладач Наталія Лозинська та редактори Ксенія Сімович та Юрій Рибачук. Звісно, що тут вони «просто не зрозуміли», в якому значенні вжито слово «orthodox».
   10. Федюшин (Sic! Помилка навіть у прізвищі автора!) О. Украинская революция, 1917-1918. – М.: Центрполиграф, 2007. Тут недбалість виявив такий собі Л. Ігоревський (існує версія, що це – колективне псевдо групи перекладачів цього видавництва), про цей перекладацький epic fail, уже побачивши його в самій книжці, я чув принаймні з трьох незалежних одне від одного джерел.
   11. Існує неякісний російський переклад усіх трьох томів (Ростов-на-Дону: Феникс, 1999).