У березні поточного року я вперше побачив у центрі Берліна стенд із матеріалами про “неонацистів на Майдані” й щиро намагався подискутувати із активістками, які на всі мої зауваження, відповідали запитанням: “Ви член фашистської партії “Свобода”?”. Тоді я не міг  уявити ані масштабів путінської пропаганди у найбільшій країні Євросоюзу, ані того, що незабаром українська тема стане чи не головною лінією поділу всередині німецького суспільства. Наступні місяці показали, що в інформаційній війні проти України на “західному фронті” можна виокремити основні, періодично повторювані тези; визначити коло ключових медіа-акторів та суспільні групи, яким адресовані їхні твердження; зауважити культурні стереотипи, на які спирається сучасна пропаганда. Ця стаття і є спробою систематизації й аналізу неоднорідного “пропутінського” сеґменту німецької публічної дискусії про “українську кризу” (саме таке окреслення конфлікту переважає в медіа та вважається нейтральним).  

Основні повторювані тези

Перелік найпоширеніших “пропутінських” тез складений мною не лише на підставі німецьких ЗМІ, а й з особистого досвіду відкритих лекцій і дискусій про Україну на різному рівні по всій Німеччині (від Бундестагу до з’їзду німецьких істориків, від Фестивалю поезії до класичних університетських аудиторій). Практично завжди на таких заходах в тій чи іншій формі лунали наведені нижче коментарі.

- “В українській кризі винен, у першу чергу, Захід”. Основний аргумент полягає в тому, що, мовляв, Захід першим порушив принцип недоторканості повоєнних кордонів, підтримавши й визнавши незалежність Косова, а також нерозважно роздратував Росію, послідовно розширюючи НАТО на схід. “Волевиявлення” на кримському “референдумі” прирівнюється до волевиявлення Косова (фактично за путінською логікою пояснення анексії Криму “правом тамтешнього населення на самовизначення”). Натомість, вибір більшості українців на користь євроінтергації оголошується нав’язаним ззовні, несамостійним і нереалістичним. Мовляв, ЄС легковажно підтримував “завищені очікування”, тим самим, спровокувавши Путіна, а Майдан узагалі не відбувся би без “американських грошей” (віра лівих активістів в силу долара зворушлива сама по собі, але в німецькому контексті вона передусім пов’язана із сильним антиамериканським сентиментом, про який нижче). У цій самій логіці наголошується на потребі розуміти “легітимні інтереси Росії” на пострадянському просторі. Як під оплески заявив на одному із телешоу відставний генерал НАТО Харальд Куятт, шукати вирішення конфлікту слід “не у протистоянні Путіну, але разом з Путіним”.

- “В Україні триває громадянська війна Сходу і Заходу країни, головною причиною якої є націоналізм Заходу та київського уряду, що прийшов до влади внаслідок Євромайдану”. Ця теза спирається на утривалене десятиліттями медійне зображення України як глибоко розділеної країни, в якій “захід” є проєвропейським (й, водночас, ультранаціоналістичним), а “схід” – проросійським чи просто російським. При цьому Україна описується як неповноцінна держава, випадковий продукт розпаду СРСР, глибоко розколота країна без власної історично-культурної суб’єктності, яке є лише полем протистояння справжніх міжнародних потуг. У контексті “громадянської війни” на другий план (чи взагалі поза поле уваги) відсувається питання про російську інтервенцію, а згодом – й відкриту військову агресію. Той самий контекст дозволяє порівнювати Україну із Чехословаччиною (з підтекстом щодо бажаності поділу) та розважати про принади федералізації. Вплив стереотипу “двох Україн” відчутний і в тому, що в описі воєнних дій на теренах Донецької та Луганської областей саме слово “Донбас” вживається вельми рідко, натомість повсякчас мовиться про “східну Україну”, що створює враження, ніби ДНР і ЛНР контролюють не 25% території Донбасу, а мало не весь “схід” країни.

- “Росіяни та російська мова в Україні потребують захисту, особливо, у регіонах, де росіяни становлять більшість”. Фраза, що позірно звучить, як легітимна європейська норма, в ситуації браку знання про реальну мовну ситуацію та мовну політику України перетворюється на прийняття стратегічно важливого для путінської пропаганди ототожнення російськомовності з російською ідентичністю та проросійською політичною лояльністю. Німецькі ЗМІ регулярно друкують мапи “мовно-етнічних зон” України, що не враховують ані ситуативності українського білінгвізму, ані його соціального виміру (російськомовне місто – україномовне село). Звідси випливає вельми типова фраза про регіони з “російською більшістю”. Зокрема, 23 серпня 2014 року в інтерв’ю “Welt am Sonntag” віце-канцлер Зіґмар Ґабріель упевнено заявив, що Україна може зберегти територіальну цілісність лише за умови пропозиції федералізації для “регіонів, де росіяни становлять більшість” (Gebieten mit russischer Mehrheit).

- “Німеччина має уникнути нової війни, тим більше, якщо ідеться про загрозу застосування ядерної зброї”. Ціною уникнення війни називають при цьому поступки Путіну, демонстрацію поступливості та мирних намірів. Ця логіка, що ґрунтується на європейській культурі політичного компромісу, не усвідомлює, що прояви нерішучості й слабкості лише заохочують президента Росії до подальшої ескалації ситуації. Існує також острах перед ще непередбачуванішою гіпотетичною “Росією після Путіна”. Він визначає настанову на те, що Путінові слід залишити змогу “гідно вийти із ситуації” з мінімальними іміджевими втратами (що, своєю чергою, не враховує масштабів розгорнутої всередині Росії пропаганди війни та державності, що “встає з колін”, розширюючи свої кордони та зони впливу).

- “Економічними та історичними аспекти німецько-російського співробітництва не можна жертвувати заради незрозумілої, далекої та слабкої України”. Ця теза спирається на переконання, що проблеми України мають локальну природу (див. згадану вище тезу про “громадянську війну”) і не несуть загрози для Німеччини. Натомість, погіршення взаємин з Росією вже розглядається як загроза – економічна, мілітарна й культурна. Україна ж у такій схемі постає лише прикрою перепоною для довготривалого процесу пошуку порозуміння з великим східним сусідом.

- “Критика Путіна та сучасної російської політики – це русофобія”. Досить поширена теза, що її варто враховувати при кожному виступі перед німецькою публікою. Я повсякчас намагаюся довести протилежне й пояснити, що якраз сліпа підтримка Путіна є русофобією, адже штовхає Росію до політичної та економічної прірви й цілковито заперечує потенціал її демократичного розвитку.

Загалом прихильники наведених вище тез не становлять собою цілісної суспільної групи. Серед них можна виокремити вагому частину (але не всіх) прихильників лівих політичних поглядів (у першу чергу, симпатиків представленої в парламенті Лівої партії – Die Linke); частину великого німецького бізнесу; частину консервативно і право налаштованих німців, зазвичай скептичних щодо подальшого розширення ЄС (їхнім політичним виразником стала нова, наразі не представлена в Бундестазі партія “Альтернатива для Німеччини”, AfD); частину переселенців з теренів колишнього СРСР.

Культурні підґрунтя пропутінської постави

- сильний антиамериканізм, насамперед, німецьких лівих середовищ, який був, до всього іншого, вчасно і вправно підтриманий одкровеннями Едварда Сноудена. Це впливає на те, що, за спостереженням Анни Вероніки Вендлянд, німецький лівий дискурс упізнає імперіалізм винятково на Заході, але не в російській політиці на пострадянському просторі.

- німецька повоєнна культура консенсусу та пацифізму, за якою будь-які переговори кращі за силові дії, за мир можна боротися винятково мирними засобами й будь-який конфлікт можна вирішити, якщо його сторони вип’ють разом достатню кількість кави. Тож не варто дивуватися, що серед німецьких еліт та суспільства переважає негативна настанова щодо вступу України до НАТО та постачань Україні зброї (недавнє рішення Берліна постачати зброю противникам “Ісламської держави” є, в цьому контексті, революційним). Утім, такий пацифізм залишає дуже мало шансів жертві агресії та не дає відповіді на запитання, як зупинити насильство, що спочатку встановлює нові правила і кордони, а потім імітує переговорний процес.

- стереотип Східної Європи як терену хаосу, етнічного націоналізму й антисемітизму. Путінська пропаганда намагається вписати актуальні події в Україні у цю історично утривалену та упізнавану стереотипну схему, зокрема, за допомогою роздмухування теми “неонацизму”, “загроз для меншин” тощо. Цікаво, що до такої “Східної Європи” входить не лише Україна, а й Польща та балтійські держави, але не Росія. Відповідно, антиіммігрантське насильство, гомофобська риторика, обмеження свободи слова в Росії ніби виводяться з поля зору, а про прояви расизму в Росії мовиться набагато менше, ніж про “фашизм в Україні”.

- почуття історичної провини перед Росією, насамперед, за німецькі злочини часів Другої світової війни. При цьому, в масовій німецькій свідомості війна на сході, яка, в першу чергу, відбувалася на теренах сучасних України, Білорусі і Польщі, сприймається як війна “в Росії”, хоч, як нагадує Тимоті Снайдер, зоною бойових дій чи окупації було охоплено не більше 9% території РСФРР. Силу стереотипу “війни в Росії” й, водночас, українського колабораціонізму з нацизмом, добре відбиває напрочуд успішний телесеріал “Наші матері, наші батьки”, який я детально аналізував при іншій нагоді. Натомість, почуття історичної провини та відповідальності перед двічі у ХХ столітті окупованою німецькими військами Україною набагато слабше й практично не накладається на сприйняття сучасних подій.

- брак культурних та історичних асоціацій з Україною. У деяких німецьких енциклопедіях можна дотепер прочитати, що борщ – це “російський суп”. В німецьких університетах немає постійних посад з української історії чи літератури. Українську мову можна вивчати лише в декількох вишах по всій країні. На відсутність німецької україністики накладається слабкість культурних ініціатив з боку України в Німеччині, хоч останнім часом їхня кількість зростає завдяки громадяському сектору. Навіть досить численні переклади сучасної української літератури на німецьку (насамперед, видавництвом Suhrkamp) не рятують справи й залишаються радше нішевою (хоч і вельми важливою) ініціативою.

Головне з описаного вище полягає в тому, що для дуже багатьох німців Україна не є суб’єктом історичного процесу і актуальної політики, а лише полем конфлікту справжніх потуг (Заходу і Росії) чи навіть – всього-лише функцією антиамериканських сентиментів. Показово, що, коли ситуація в Україні опинилася в центрі уваги світових ЗМІ, протягом місяців німецьке телебачення не запрошувало на ток-шоу про це ані представників посольства, ані українських експертів, хоч російський посол та проросійські експерти були там присутні повсякчас. Поступово ситуація трохи змінилася, але німецьке суспільство лише починає звикати до думки про історично-культурну суб’єктність України.

“Ті, що розуміють Путіна”: актори і методи пропаганди

У німецькому публічному просторі активно присутня різношерстна група так званих “Putinversteher” (тобто, тих, що розуміють Путіна). До неї належать впливові колишні політики (зокрема, екс-канцлери Гельмут Шмідт та Ґергард Шрьодер); відставні військові (Харальд Куятт); журналісти та політичні експерти (яскравим прикладом останнього є пов’язаний з Кремлем Александр Рар). Буде великим спрощенням пояснювати їхню мотивацію винятково з бізнес-інтересами. Вона часто спирається на згадані вище культурні стереотипи та на особистий досвід “розрядки” 1960-80-х років, який для деяких політиків дотепер слугує інтерпретаційною рамкою актуальних подій. Вони сьогодні так само остерігаються підтримати Україну, як у 1980-ті боялися підтримати польську “Солідарність”, аби тим самим не дратувати СРСР. У кожному разі, в цій ситуації Росія має змогу, як одного разу сказав Віктор Черномирдін, “проводити закордонну політику закордонними руками”.

Методи російської пропаганди в Німеччині розмаїті: від позірно незначних вуличних акцій (які зазвичай ототожнюють все, що відбувається в Україні, з демонізованими партією “Свобода”, батальоном “Азов” та “Правим сектором”) до запланованого на найближчий час запуску німецькомовної версії телеканалу “Russia Today”. Вагому роль грають і соціальні мережі, а також агресивне масове коментування найважливіших публікацій німецьких ЗМІ, що адекватно висвітлювали українські події. Ставка, при цьому, робиться не лише на описані вище референтні групи (“антиамериканських” лівих, “антиєвропейських” правих), а й на визнані нині стандартними ідеали “збалансованості викладу” та необхідності “почути іншу сторону”. Не так давно редакційна рада одного з найбільших німецьких телеканалів ZDF/ARD обговорювала звинувачення випусків новин у недостатній увазі до “іншого”, не-українського боку, а днями випустила у прайм-тайм розмову з Путіним, під час якої з боку німецького ведучого не пролунало жодного критичного запитання чи заперечення. Шляхетною ідеєю “збалансованості” часто маніпулюють, наголошуючи, що правди (а, отже, об’єктивного опису) не існує взагалі, тому ми змушені мати до діла винятково з різними інтерпретаціями, кожна з яких рівною мірою суб’єктивна.

Останнє повною мірою стосується агресивно повторюваних тез про “фашистів на Майдані”. Слова “фашистський”, “нацистський” належать до безумовно негативних і є тавром, а не описом. І головне – вони ставлять особу з Україну чи симпатика України в позицію того, кому треба виправдовуватися й доводити власний “не-фашизм”. Цікаво, що цю ситуацію, за моїми відчуттями, майже не змінили результати дострокових президентських та парламентських виборів в Україні, на яких праві партії здобули істотно менше, ніж останнім часом здобувають праві партії в Західній Європі.

Акцентування теми “фашизму” має й важливий практичний сенс, який влучно описав дослідник правого радикалізму Вячеслав Ліхачов: “для Заходу будь-які сумніви в чистоті рук нової української влади… – це прекрасний привід нічого не робити. Я добре пам’ятаю почуття злости й безсилля, що охопили мене у квітні в Бундестазі, коли я намагався закликати німецьких політиків щось робити супроти Росії, що вже окупувала Крим, й уже розпочала бійню на Донбасі, а чув (від депутатів лівого табору) запитання про неонацистів у «Правому секторі»…».

Якою має бути німецька політика?

За моїми спостереженнями, метою російської пропаганди в Німеччині є не любов до Путіна, але страх і дезорієнтація, унеможливлення політичного і суспільного консенсусу щодо заангажованості Німеччини до “української кризи”, і, тим більше, швидких і рішучих дій з протидії російській агресії. Ґлєб Павловський у книжці “Система РФ в войне 2014 года” сформулював це так: “Удавана потуга правителя дорівнює силі страху перед ним”. Засадничу мету пропутінського дискурсу в Німеччині – при всіх його внутрішніх розбіжностях – можна звести до ключового слова: невтручання.

За такою логікою Україна в жодному разі не повинна мати перспективи членства в НАТО, а про членство в ЄС випадає говорити – в найкращому разі – як про віддалену й непевну перспективу. Принципово важливою для “тих, що розуміють Путіна” є теза про бажаність відмови (або принаймні обмеження) політики санкцій щодо Росії, важливість уникнення “нової холодної війни” та категоричне відкидання самої думки про військову допомогу Україні.

Проукраїнська позиція в німецькому публічному просторі

У німецькому медійному просторі надалі бракує компетентного знання про Україну. Утім, опис актуальних подій у найважливіших друкованих та електронних ЗМІ загалом коректний. У публічному просторі присутня позиція, яку можна назвати “проукраїнською”. Її прибічники звертають увагу на факти прямого російського втручання та порушення суверенітету України, наголошують на праві українців самостійно обирати своє майбутнє, критикують стриманість та запізнілість німецької зовнішньої політики. Вони також говорять про конечність допомоги Україні й нестачу німецької емпатії до неї.

Таку позицію відстоює Партія зелених (серед найактивніше задіяних в українських справах – Марілуїзе Бек, Віола фон Крамон, Ребекка Хармс). З відповідними текстами у німецькомовній пресі (не забуваймо також про австрійські та швейцарські видання) та публічними промовами виступають історики Анна Вероніка Вендлянд, Андреас Каппелер, Ґергард Сімон, Карл Шльоґель, літературознавець Ульрих Шмід, політолог Йорґ Форбриґ та інші. Підтримку Україні відкрито висловила письменниця, нобелівська лавреатка Ґерта Мюллер. Істотне значення відіграє і присутність в німецькому публічному просторі російських інтелектуалів, які відважно критикують путінську політику: Владіміра Сорокіна, Лілії Шевцової, Іріни Щербакової та інші.

Український голос в німецьких ЗМІ найчастіше репрезентують письменники, чиї твори перекладі німецькою, у першу чергу, Юрій Андрухович, Андрій Курков, Сергій Жадан. Цікаво, що в пост-майданний період німецькі ЗМІ звертають набагато меншу увагу на Віталія Кличка, якого, особливо на ранній стадії Майдану, зазвичай називали “лідером опозиції” (Oppositionsführer).

Що робити?

- Давня китайська приказка підказує, що адекватна оцінка ситуації – це половина вирішення проблеми. Українській державі та українському суспільству варто чітко зрозуміти, що вони знаходяться в ситуації війни, міжнародний інформаційний аспект якої є одним із її основних фронтів. У цей фронт Росія інвестує дуже багато й, на відміну від України, проводить систематичну інформаційну політику, що має істотний дезінформаційний аспект. Важливим складником цієї політики є спроба накинути власну мову опису подій. У цьому контексті українцям варто здавати собі справу, що прийнятий багатьма в протидії російській пропаганді самоопис “бандерівці” може бути пасткою, що підтверджуватиме в очах тих самих німців стереотип “винятково націоналістичної східної Європи”. Українцям варто розуміти і те, що за українські подіями зараз уважно стежить весь світ й кожен прояв гомофобії чи антисемітизму (огидний і неприйнятний сам по собі!) буде максимально використаний проти цілого сучасного українського проекту. Те саме стосується проявів русофобії, що їх, як я згадував вище, варто розмежовувати з принциповою критикою агресивної російської політики.

- реформи в Україні, відчутні зміни в усіх сферах життя мають довести і українцям, і міжнародній спільноті серйозність вибору на користь євроінтеграції. Ідеться про доведення  суб’єктності України та того, що всупереч знаному вислову Путіна, наша держава – це не failed state. На мою думку, у цьому контексті напрочуд важливо наголошувати й доводити, що регіональне, мовне, релігійне розмаїття України є складником цієї суб’єктності, а не її запереченням чи підваженням. Серед іншого, це означає усвідомлення того, що антидонбаська риторика, перекладення на тамтешнє населення провин локальних еліт, популяризація тез про “непотрібний Донбас” та “ватніків, які самі в усьому винні” грають на руку Путіну.

- Україна потребує максимально широкої участі в міжнародних програмах обмінів та стратегічних інвестицій у власну культурну промоцію. Метою тут є наближення України до Західної Європи, створення персональних та історично-культурних асоціацій, розвиток емпатії та підваження стереотипів. А також – що не менш важливо – модернізація України та розвиток її публічного простору. Я погоджуюся з Юрієм Рубаном, що у протистоянні загрозам, що виникають в результаті інформаційної війни стратегія гуманітарної безпеки не повинна спиратися на принцип “повторення ходів” (зокрема, через обмеженість ресурсів) й має передбачати асиметрію у відповідях на загрози. Якщо російська інформаційна агресія спрямована на протиставлення Заходові, то українська стратегія має спиратися на інтеграцію України до європейського культурного та політичного простору.

- Безпосередньо пов’язаною з попередньою тезою є критична важливість для України краще знати і розуміти Європейський Союз, природу прийняття рішень в Брюсселі та на рівні національних урядів. Зараз ЄС шукає відповідь на вельми непросте запитання, як демократії можуть протистояти авторитаризмові з ядерною зброєю, як відкритість може перемогти кулуарність, а пацифізм – військове вторгнення. В українському публічному просторі циркулює спрощений погляд, що уряд Меркель керується винятково логікою поступок Путіну (додам, що таке переконання українців, як і свідомо чи несвідомо перекручені цитати провідних німецьких політиків, лежать в інтересі кремлівської пропаганди). На відміну від Путіна, Меркель є демократичним політиком, який має вести постійний діалог із партнерами по коаліції та суспільною думкою. Варто наголосити, що дотепер, попри всі помилки та обмеження, Німеччина зайняла жорсткішу позицію, ніж Путін розраховував. І не варто забувати, що ані Німеччина, ані ЄС, ані США не зроблять всього за Україну. Це стосується, серед іншого, і економічних санкцій проти ключових персон режиму Януковича, і розслідування убивств на Майдані, і послідовної політики реформ.

- Потенціал України для нової візії Європи. Сучасний стан Європейського Союзу нерідко описують як кризовий. Для багатьох громадян «старої Європи» відкритість міждержавних кордонів – це буденність, а не омріяна мета. А ЄС для багатьох асоціюється радше із економічними труднощами, неповороткою бюрократією, фобіями щодо іммігрантів тощо. Ентузіазм щодо «возз’єднання Європи» минув і європейський проект потребує нової легітимності перед обличчям посилення позицій євроскептиків, які показали неочікувано високі результати на останніх виборах до Європарламенту. У такій ситуації Україна має шанс переконати своїх партнерів з ЄС у своєму потенціалі для європейської безпеки, економіки, культури. Але це складне креативне завдання, що істотно перевищує самі лише гасла про “європейський вибір”, і передбачає системні структурні зміни.

Скорочена версія цієї статті була вперше опублікована на сайті “Європейська правда”: http://www.eurointegration.com.ua/articles/2014/11/20/7028003/

Англо-, російсько- та польськомовні версії тексту готуються до друку.