Він супроводжував мене з свідомого життя, ген з дитсадка до вступу в університет. Його було багато і різного. Томи його повного зібрання припадають пилом на горищі. Ми трохи не щомісяця на уроках літератур читали про нього вірші, багато з яких вчили напам’ять, він був моральним взірцем і втіленням мудрості «безсмертного вчення». Жовтенятська зірочка з ним малим та кучерявим (у добу своєї неформальної юності, я прикрашав цими зірочками свого піджака), постійна присутність у класах, піонерській кімнаті, чи у шкільному вестибюлі бюстів, портретів, картинок . Ми знали дати життя та смерті, ім’я та по батькові його дружини, могли довго говорити про нього. Єдиним інакшим щодо Леніна був дядько, що, знаючи моє дитяче захоплення історією, твердив: «Еслі Петро Перший прожив би ще двісті год, він би пішов путьом Леніна». У чому я тоді вже, розуміючи класову сутність історії, сумнівався.

 Мій підлітковий вік припав на абсолютну деконструкцію Леніна: він виявився уже частиною моди, кітчу, пов’язаним з кумедним анекдотом і аж ніяк з неосягненим минулим, олюднений: з коханкою Іннесою Арманд  і хворим на побутовий сифіліс, рішучий і суперечливий проте цілеспрямований, нарешті, попри всі спроби ідеології зробити із нього правильного і хорошого (на противагу поганому Сталіну), будівничий системи, люто зненавидженої в часи перебудови, і автор «червоного терору». Публікації кінця 80-х не залишали шансу Ленінові на безхмарне побутування.  Моя остання зустріч з ним відбулася на вступному іспиту з історії у липні 1991 р. я з впевненістю відмінника назвав його твори присвячені «автономізації»…та після серпня (так швидко!) Ленін пропав. Коли люди молодші за мене бодай на десять років щось говорять про «Леніна в серцях», я мушу усміхатися. Знання про Леніна може бути у тих кому за сорок – це їхня «Zeitgeschichte», однак не стільки саме «geschichte», як образотворчість довкола, спогад про неминучість «незустрічі» з Леніним у часи свого дитинства та молодості. Те, куди уже не повернешся.

Навчаючися на історичному ідеологічному факультеті наскрізь із невивітреною до сьогодні радянськістю, ми вже не вчили жодного його твору, не аналізували історію партії і боротьбу з ухильництвом. Його згадували не принагідно, але лише на курсах хронологічно присвяченими добі його життя, а старенький філософ Садовський, атеїст і матеріаліст уже на першому курсі вразив мене постійним нагадуванням, що Ленін зовсім не має заслуг перед філософією, на відміну від Плеханова, критика Фоєрбаха, то лише блідий конспект. А за вікном університетської авдиторії 5-61 виднівся величезний він на площі Свободи. Викладач історії України революційного та радянського часу у повному екстазі, на одній із лекцій враз повернувся туди і,  потрясаючи пальцем виголосив, що жодного ладу у нас тут не буде доки він стоїть. Той викладач теж був майстром на повтори, що Сталін і усі експерименти і кров репресій – це продовження справи Леніна. На сьогодні безсумнівні речі. Ленін на площі був лише антуражем. «Ленінізм» уже був у минулому і аж ніяк не в сучасному. Він уже не « усміхався і дивився пильно з портрета на нас: як ми малюємо, як ми читаємо», але був усе ж присутнім і… зайвим.

Пам’ятник Леніну в Харкові відкрили 5 листопада 1963 р. напередодні 46-ї річниці «Жовтневої революції». Про нього чимало анекдотів, що показує він рукою на публічний туалет, вказуючи напрямок руху, що він наглядає за обкомом і повернувся задом до основних виконавчих органів у Держпромі і до університету, тобто нехтує практичними справами і освітою тощо. Після 1991 р. я натрапляв на кілька проектів демонтажу, громадських і цікавих. Найкращий був пропонований молодиками, що збирали підписи, десь 1994 р. про заміну цього пам’ятника на шоколадний і той шоколад роздати дітям. Я ж був переповнений революційним радикалізмом і пропонував зробити з символом, що не ніс уже жодного навантаження, те, що повсталі санкюлоти зробили з Бастилією: зруйнувати і на тому місці укласти танцмайданчик, з вивіскою: «Тут танцюють!».

Для мене падіння пам’ятника Леніна і тоді, і зараз і саме в такій формі як те відбулося, у вирі революційного карнавалу було неминучою подією. На цьому просторі це не вирішується інакше, відсутність дерадянізації не може призвести до інакших наслідків як саме революційного заперечення цього минулого. Насилля та війна лише стали тому каталізатором. Розмови про цивілізоване розлучення із запереченою ідеологією є лише популістською балаканиною. Цивілізовано без юрби і гімну ці пам’ятники можна було зруйнувати на початку 90-х, можна, однак неможливо. «Зволікання смерті подібно»…чи не жовтневий вислів поверженого вождя. Пам’ятники вождю в центрах пострадянських міст лише частина міського ландшафту, незрозуміла для більшості, місце поклоніння для людей, що прагнуть згадати молодість, кількість яких зменшується.

Однак я надто сумнівався щодо дати падіння, прихід Ющенка до влади і його гуманітарна політика змушували сподіватися на те, але історія ставала частиною ідеології політичного протистояння і очікувати бодай на перейменування проспекту Постишева навіть не проспекту Леніна не було жодного сенсу.

  Боротьба із пам’ятниками Леніну стала однією із чинних акцій Євромайдану. Це були символічні кроки, що мали тривалу попередню історію. Ті пам’ятники вважалися тягарем минулого і, що найцікавіше, гуманітарна політика часу президентства Януковича призвела до того, що ці скульптури асоціювалися подекуди не стільки з «вождем, бовваном і катом», скільки із владою, що охороняла ті скульптури і забороняла зносити. Боротьба із «Леніним» виявлялася формою протесту проти режиму. А найвищий у Європі пам’ятник Леніну в Харкові немов передбачений жарт: «Наказом Міністерства культури України № 468 від 30 травня 2013 року  був занесений до Державного реєстру нерухомих пам'яток України як пам'ятка монументального мистецтва місцевого значення, охоронний номер 27-Ха».

Харківський Євромайдан був нечисленним і з браком харизматичних лідерів, однак добре організованим, енергійним і активним. Брак ідей вилився у спроби карнавальної реалізації ідеї давньої і теж початку 90-х змінити літери у назві проспекту Леніна і перейменувати його у проспект Леннона. Однак то був замах на «ленінізм». Звичайно ж кумедний і порожній.

Для мене, людини, що спостерігала Ленінопад, через постійні мандрівки Україною, найбільшим подивом стала подія, що я не догледів,  була спроба повалити пам’ятник Леніну у Харкові 22 лютого 2014 р. і подальше політичне протистояння, яке я вже мав змогу бачити. Цього дня мав відбутися з’їзд Рад «Юго-Востока» і євромайданівці та їх противники влаштували великі акції у місті. Абсолютна безпорадність того з’їзду і втеча зігнаних на анти майдан бюджетників окрилила Євромайдан, що вирушив «валити Леніна» і саме тут виявив свою кадрову і фахову неспроможність, що характерно для недосвідчених революціонерів напевно усіх епох. Гігантський монумент викликав сумнів і страх щодо завалення, не було належних засобів та найголовнішим був сумнів у підтримці цього заходу основної маси громадян, бо місцеві таксисти, представники проросійської організації «Оплот» почали просто автівками намагатися давити євромайданіців біля постаменту. Ну знову ж «зволікання до смерті подібно», ну зовсім не читали уже вождя. Було вирішено почекати і мітингарі обмежилися поверховим захопленням ОДА. Зі спробами домовитися зі «старою владою» і розповідями, що падіння пам’ятника пошкодить лінії метро, «до Пролетарської і далі», як жартували потому (Пролетарська  - остання станція іншої гілки метрополітену). Хоча намірів прибрати пам’ятники тоталітарному минулому, а особливо Леніну «нова майданівська влада» не полишила надалі, з ідеєю створити «парк тоталітарної доби» (цікаво, а хто б взявся реалізувати цей проект, заздалегідь нереальний у харківських обставинах ні щодо фінансів, ні щодо організації, ні щодо політичної доцільності?).

Подальша історія відома: «оборона Леніна» стала основною акцією антимайданівських і проросійських сил, що швидко оточили пам’ятник і розбили біля нього свій табір. Власне, уже «оборонці Леніна» несли в собі зерно його неминучого падіння. Біля пам’ятника вождю замиготіли російські триколори, символ з яким боролися більшовики і георгіївські стрічки. Найцікавіше, перевірено емпірично, було те, що молоді захисники на питання: «Это Вы защищаете  Владимира Ульянова?» відповідали не ствердно: «Нет, Ленина»…Харківська міська влада у особі одіозного міського голови Геннадія Кернеса та його оточення використала оборону Леніна для власних цілей підтримки електорального поля старшого покоління. Запевнення, що пам’ятник стоятиме непорушно і це трохи не основна прикраса площі, що є засадничою для монументалізму цих місць – основний посил цієї влади.

«Русская весна» в Харкові, із захопленнями облдержадміністрації, розгонами демонстрацій опонентів із побиттям і публічним приниженням за українську позицію теж несла у собі загрозу відплати. Поведінка місцевих еліт, відсутність соціальної бази для повстання проти українських сил, зосередження російських інтересів на сусідньому Донбасі, вміла політика державних структур і, поза всяким сумнівом, роль нового міністра МВС з харківським походженням і інтересами Арсена Авакова призвели до того, що Харків залишився спокійним містом, а енергія євромайдану була трансформована у волонтерські рухи.

Харківська область залишалася символічно немов поза Україною, пам’ятники Леніну були повалені у основних обласних сусідніх центрах: Дніпропетровську, Полтаві, Сумах. Збереження такої радянськості під час збурення суспільства і воєнних дій на Донбасі було незрозумілим і неприпустимим. Харків, попри слабкість тут державницьких позицій, традиційно був і залишається центром модерного націоналізму та радикальних рухів. Рушійною силою євро майдану були харківські футбольні вболівальники, «ультрас» зі своїми розгалуженими структурами. Роль націоналістів і вояків батальйону «Азов», чиє керівництво з Харкова, у останніх подіях є незаперечною.

28 вересня 2014 р. після великої української демонстрації почалося повалення пам’ятника Леніну. Цього разу завдяки настирливості моїх друзів, я був там. Насправді акція була добре організована, з непоганою перспективою показати повалення боввана як народну ініціативу. Великої техніки не було і основна маса демонстрантів була дуже молодою. Були стрімери, хороша болгарка і заздалегідь приготовлені троси. Найголовніше, незважаючи на те, що інформація про пиляння ніг у «вождя» і початок повалення з’явилася на основному українському російськомовному каналі «Інтер» задовго до падіння, істотних провокацій не було, захисники Леніна не зорганізувалися як 22 лютого. За день до повалення певну частину противників української влади у Харкові на чолі з комуністкою Аллою Александровською було заарештовано за незаконний мітинг. Але основна маса демонстрантів була мого кшталту, прихильники демонтажу чужого ідеолога будь яким чином. Робота болгаркою тривала кілька годин і окремі демонстранти, мерзнучи на осінній погоді, кричали: «Вова, падай уже, холодно ведь!»…Повалення пам’ятника було дуже карнавальним під звуки кричалок, музики, лозунгів, гімну. Я вже висловив своє емоційне враження на фейсбук: «Він усередині виявився порожнісіньким, очікування на години роботи під гаслами "ультрас" та постійного гімну виявилися марними. Перша спроба була невдалою, де не де спалахували бійки. Однак на площі відчувався запах ейфорії. Другий підпил болгаркою. Натягнуті троси. Бовван почав хилитися і площа наповнилася неймовірним криком радості. Він лише прим'яв траву, яка там небезпека, яке пошкоджене метро, про що брехали і комуністи і демократи, що прийшли до влади. Далі почалося найбільше видовище. На уламки "вождя" ринув натовп юні, там мало кому було за тридцять. Велич перемоги і обліплений монумент і абсолютно маскулінне підхоплене хором і хлопців і дівчат: "Соси, Новороссия!". І далі гімн, і далі підстрибки, що не москалі...ідоли падають, і далі буде...».

Але я волів би як історик лише зазначити до скептиків, що назвали даний акт «провокацією» чи обурилися з приводу «вандалізму» знесення. Демонтаж цього символа минулої доби був неминучим, саме символа і тут жодна мистецька вартість чи вписування у монументалізм площі не гратимуть жодної ролі і теж сприйматимуться як ідеологеми, до 1963 р. ця велика площа усе ж обходилася без цього елементу і він лише символ епохи, з якою давно розлучилися, чи радше усе ще так важко розлучаються. Тим більше, символічне значення цього пам’ятника змістилося. Руйнівники і захисники у своїй основі не знають ні років життя, ні основних творів і дійсно значення для історії цієї постаті. Нагадаю Ленін особисто не бував на території України (і Харкова), хоча чимало писав про Україну і про Харків, його присутність тут лише ідеологічна. З приводу способу, у який його було знесено, як це не прикро, то він уже був улюбленим способом партії Леніна у боротьбі з опонентами. Банально, але насильство породжує насильство навіть через майже століття, навіть таке. Трагедія і фарс ходять поруч. Очікувати після невдачі харківського лютневого повалення інакшого способу було просто не слід. І чи це провокація, чи передвиборчий хід – це не має значення, зроблено неминучий символічний крок. Мені особисто його геть не бракуватиме, харківський пам’ятник мені не здавався особливим, може я надто звик до цього радянського міста…

І я закричав як кричали усі, хтось у радості, хтось у відчаї, а хтось просто, бо кричать усі… «Помер великий Пан».