2014-08-31-borovykЯкщо не брати до уваги політично ангажованих оцінок, на цей час серед дослідників склалася консенсусна думка відносно того, що комплекс угод, які були укладені між СРСР і Німеччиною в 1939 р., насамперед таємні домовленості про розподіл сфер впливу у Східній Європі, послужили спусковим механізмом Другої світової війни. Ці угоди також прийнято розглядати як один з найбільших злочинів нацизму і комунізму, пов’язуючи політику радянського і гітлерівського режимів з експансіоністським, агресивним характером нацистської і комуністичної ідеологій. Дуже поширеною є думка, що зокрема Сталінова позиція була пов’язана з бажанням радянського лідера використати німецьку військову міць для остаточної дестабілізації ситуації в капіталістичному оточенні СРСР, його граничного ослаблення, а відтак для створення умов, необхідних для просування проекту світової комуністичної революції. З моєї точки зору, такий погляд на причини укладення фактичного німецько-радянського союзу та мотиви учасників тієї угоди значно спрощує реальну картину подій і не дозволяє винести правильних уроків з історичного досвіду. Як на мене, було би дуже корисно спробувати поглянути на радянську і німецьку політику другого міжвоєнного десятиліття, а відтак і на наступне німецько-радянське збройне протистояння та на Другу світову війну в цілому з як на вираз традиційних імперських, а не лише модерних тоталітарних практик.

     Свою увагу я хотів би зосередити насамперед на мотивації радянської сторони, як на найменш очевидному випадку такої імперсько-колоніальної точки зору. Зазвичай, пояснюючи поведінку радянського керівництва напередодні початку Другої світової війни, дослідники покликаються на тексти В.Леніна, який пов’язував перемогу світової комуністичної революції з вибухом світової імперіалістичної війни. Цілком можливо, що Сталін також розглядав таку перспективу як цілком можливу, або навіть неминучу. Принаймні він неодноразово заявляв про це публічно, висловлюючи сподівання, що СРСР вступить у нову світову війну останнім, у зручний для себе час, аби «кинути вирішальну гирю на чашку терезів, гирю, яка могла би переважити». Маємо однак пам’ятати, що хоча Сталін і позиціонував себе як вірного ленінця, його політика в багатьох суттєвих моментах була новаторською.

     Насамперед це стосується проблеми націоналізмів, і на сьогодні на цю тему вже існує дуже багата література. В умовах гострої кризи «великого перелому» керівництво держави, шукаючи можливостей для збереження свого впливу і розширення соціальної бази режиму, звернулося до ідеї радянського патріотизму. Осердям такого патріотизму став російський націоналізм, котрий мав підставово імперський характер. Ще в 1929 р. Сталін обґрунтовував необхідність радикальних перетворень в СРСР небезпеками для незалежності «нашої Батьківщини», наполягав на необхідності подолати вікову російську відсталість від Заходу. В іншому випадку, застерігав радянський очільник, «нас затруть». На той час, щоправда, ідея російської першості в СРСР ще не була очевидною, але вже у 1933 р. Сталін, виступаючи перед учасниками першотравневої демонстрації, оголосив росіян «основною національністю світу», яка першою підняла прапор Рад проти цілого світу.

     Важко з певністю стверджувати, наскільки щирим був Сталінів націоналізм і чи визначав він свою зовнішньополітичну стратегію виходячи з інтересів Росії-СРСР, а чи маючи на меті перш за все просування комуністичного проекту в світі. Швидше за все поведінку поплічників Сталіна визначала мінлива суміш особистих страхів, ідеологічних постулатів та інтересів, серед яких абсолютним пріоритетом завжди було утримання влади. Важливо, однак, що саме російський націоналізм виявився найбільш дієвим засобом політичної мобілізації в СРСР. Він дозволяв звести захист Батьківщини до рангу «вищого закону життя», а отже виправдати будь-які жертви, які доводилося принести населенню в ім’я цієї мети. Педалювання теми патріотизму виправдовувало, а одночасно і вимагало, мілітаризації і нарощування озброєнь. Особливо циклопічних масштабів оборонних заходів потребувала країна, яка не могла похвалитися стабільним внутрішнім устроєм, кишіла внутрішніми ворогами, які лиш чекали моменту, аби виступити разом з силами інтервентів. Зрештою, чинники політичної консолідації і мілітаризації перетворилися на взаємно стимулюючі процеси, що переконливо показав російський історик Олег Кен у своєму дослідженні мобілізаційного планування в СРСР в міжвоєнний період, знайомство з яким значною мірою визначило хід викладених тут міркувань.

     До кінця 1930-х років логіка обраного Сталіним шляху привела СРСР до ситуації, в якій саме ставка на ескалацію, на велику війну стала найбільш вірогідним виходом. Президент США Дж. К. Адамс свого часу зазначив, що якщо «нація буде утримувати велику армію, не маючи перед собою супротивника, то може виникнути ентузіазм, наслідки якого важко передбачити». «Революційна національна гордість», заради ствердження якої було принесено стільки жертв, потребувала великих перемог. А крім того, з 1937 р. економіка більше не демонструвала високих темпів росту і рівень життя, і без того дуже невисокий, почав знижуватися. Досить швидко застарівало також і озброєння, вироблене у небачених кількостях у першій половині 1930-х років.

     Щодо сприйняття німецько-радянської угоди 1939 р. в СРСР, зазвичай стверджується, що пакт з Гітлером став справжнім шоком для радянських людей. Така реакція була цілком очікуваною. Відзначимо, однак, що з перспективи сьогодення, зважаючи на наявні знання про подальші злочини нацизму, факт цей сприймається значно гостріше, аніж це було у 1939-му. Значно цікавішою проблемою є реакція радянського населення на експансіоністську політику СРСР, що була втілена після укладення угоди. Відомі мені факти дозволяють стверджувати, що територіальне розширення Радянського Союзу за рахунок сусідніх, колись офіційно ворожих держав, сприймалося радянським населенням дуже схвально.

     У радянській пропаганді тих років, в офіційних документах, що ухвалювалися на партійних форумах, розширення території та зростання числа населення подавалися як вираз найвагоміших здобутків радянської влади. Важливо, що як обґрунтування справедливості і законності таких надбань, поряд з іншими мотивами, незмінно звучала тема історичних прав, приналежності приєднуваних територій до Російської держави в минулому. Їх повернення звучало як відновлення історичної справедливості, повернення колишньої величі російської держави і російської зброї. У зв’язку з цим можна згадати цитований істориком Владиславом Гриневичем документ радянських спецслужб, де йшлося про настрої в Червоній Армії в період відразу після завоювання Польщі. Один з червоних командирів, ішлося у звіті, у приватній розмові заявив, що його «переповнює радянський імперіалізм». Подібні настрої в Червоній Армії та радянському суспільстві, наскільки можемо зараз судити, були доволі поширені. Принаймні, поки не прийшли перші масштабні втрати фінської кампанії.

     Таким чином, пакт Молотова-Ріббентропа, як і Друга світова війна в цілому, можуть розглядатися не лише як факт історії комунізму, але і як факт російської імперської історії. Лиш з такої перспективи можна пояснити очевидну подібність сучасних подій в Європі, в епіцентрі яких знову опинилися українські землі, з тими, які Європа і світ переживали 75 років тому. 

Пропонований текст є розширеним варіантом мого виступу під час дискусії в ході засідання круглого столу «Закляті друзі. Нацизм і комунізм у розпалюванні Другої світової війни», який відбувся 28 серпня 2014 р. у Києві.  

Микола Боровик – к.і.н., доцент кафедри новітньої історії  України Київського національного університету ім. Т.Г.Шевченка.