У квітні цього року, в контексті щоразу гарячішої війни на Донбасі, відомий івано-франківський письменник написав таке: «На нашому далекому сході живе зовсім інший народ. Такий, якого ми, західняки, не можемо ні зрозуміти, ні прийняти, ні – тим більше – вважати за своїх. Гарні байки про соборність легко розсипаються, коли зустрітися з цими людьми віч-на-віч. Бо вони знають своє. І вони зовсім не подібні до нас» [1]. Наприкінці грудня минулого року, реагуючи на зорганізований режимом Януковича київський антимайдан, відомий львівський історик описав Донбас як місце проживання «совків», котрі «не вміють колядувати», «вірять гороскопам і китайським календарям», полюбляють «Голубой огонек» та салат олів’є, «ставляться з погордою до тих, хто думає інакше».  Теза про вплив культури та історії на сучасність у цьому («різдвяному») тексті була подана так: «Народи, де колядують, мають кращі шанси на добродут і гідність за народи, які не вміють колядувати. Тож колядуймо. І вчімо цього тих, хто не знає чи забув колядки»[2].

      У травні, коментуючи щоденні повідомлення про убитих українських солдатів, львівський журналіст дозволив собі таке висловлювання у Фейсбуці: «У мене таке враження, що, крім галичан, ніхто не гине за Донбас. Я вже неодноразово висловлювався, що перебування Донбасу у складі України не коштує жодної смерті. А тим паче – галичан. Тому я цілковито підтримую тих матерів, які зараз блокують військові частини, аби їхніх дітей не кидали, як гарматне м’ясо, на Донбас. За Східну Україну повинні воювати насамперед східняки». У впливовому тижневику «Дзеркало тижня» він таки проголосив, що в складі України усі пострадянські роки «Захід… мучився в країні Сходу» [3]. Інший львівський журналіст 13 червня так відгукнувся на пропозицію зведення на українсько-російському кордоні захисного муру: «звести стіну на кордоні ідея добра, але малореальна – там же з обок боків москалі, то, може, відразу на збручі її збудувати, щоб потім зайвий раз не переносити?» [4].

      Подібні цитати можна було б множити. Їхня головна спільна риса – інтелігентський галицький редукціонізм, тобто, уявлення про те, що Україна може бути успішною, позбувшися невиліковно совєтизованого Донбасу. Такі рецепти – не винахід воєнного часу, але реактуалізація висловлювань, попередня хвиля яких припала на 2010 рік, обрання президентом України Віктора Януковича. Багатьом здавалося, що саме голоси Криму та Донбасу прирекли Україну на правління корумпованого та малоосвіченого вихідця з кримінального світу. Ще один відомий львівський письменник тоді запитував: «навіщо нам така велика держава?», й пафосно заявляв, що він «відпускає Крим і Донбас» в упевненості, що «влада тоді у нас буде винятково демократична» [5].

      Для розуміння генеалогії таких висловлювань варто пригадати, що наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років в україномовних інтелектуальних колах переважало уявлення про доконечність «дерусифікації» України, роз’яснення фальші радянської пропаганди, що мало відкрити очі й очистити уми «зіпсованих» зовнішнім впливом східних українців. Утім уже до середини 1990-х стало зрозуміло, що не буде ніякої «дерусифікації» (тим більше, миттєвої), у влади залишаються ті самі посткомуністичні еліти (зазвичай вихідці з урбанізованого та індустріалізованого сходу країни), соціально-економічний розвиток України залишає бажати кращого й вона не має шансів на повноцінну інтеграцію до євроатлантичних структур.

      До другої половини 1990-х в інтелектуальній есеїстиці впливових письменників та политологів утвердився схематичний образ «двох Україн», розділених мовою (російська vs українська) та історією (європейською, тобто, польсько-австрійською vs російсько-радянською) [6]. Дві України, попри всі застереження та «постмодерну іронію», поставали як географічно окреслені й внутрішньо гомогенні цілості (що не збігалося ані з мовною, ані з релігійною мапами України, але загалом відповідало картам електоральних симпатій).  При цьому, одна з Україн («східна») описувалася не просто як інша, але як гірша. Україна ж «західна» ставала «останньою територією» (образ одного з есеїв Юрія Андруховича), де, завдяки Австрії, в складі якої Галичина знаходилася 114 років (від поділів Речі Посполитої до 1918 року) збереглася європейська архітектура, що відрізняє, наприклад, Станіславів «від Дніпропетровська, Кривого Рогу чи Запоріжжя, які в свою чергу нічим не відрізняються між собою» [7].

      Розмірковуванням про «дві України» прийшла на підмогу своєрідно адаптована постколоніальна література: її українські адепти зверхньо назвали співгромадян на сході країни «креолами» та фактично створили наратив, який за Едвардом Саїдом можна назвати «внутрішнім орієнталізмом». Можливо через силу антипольських сентиментів в історії українського руху в цьому наративі порівняно слабко була представлена запропонована польськими авторами широка концепція «Центральної Європи» й спільного спадку багатонаціональної Речи Посполитої. Хоч деякі публіцисти таки підкреслили вагому роль історичного кордону між Річчю Посполитою та Диким полем (зрозуміло, що Донбас опинився у межах останнього й поза європейським минулим України). Нарешті підпертя тезі про «дві України» надали фантазії «Зіткнення цивілізацій» Самуеля Гантингтона, який, нагадаю, провів нормативний кордон цивілізацій по Дніпру.

      Образ «втраченої Європи» напрочуд цікавий тим, що він ілюструє співвідношення європейської міфології та націоналізму. Усі цитовані вище автори включали до тих чи інших своїх текстів ностальгійні нотки про толерантну «бабусю Австрію». При цьому, замилування у втраченій, уявлюваній мультикультурності не завадило відштовхнути й очорнити сучасну гетероґенність. Остання виступає вже не як омріяне розмаїття, але як слабкість й перепона для успішного національного проєкту!

      2010 року літературознавець Роман Дубасевич проаналізував стереотипізацію російськомовної (східної) України в текстах провідних українських ессеїстів і дійшов важливого висновку про те, що в основі їхніх побудов лежить та сама ідея «чистоти нації» та уявлення про «національне відродження» як повернення до незіпсованого тяжкою історією «природного» стану «національно свідомої» України [8].

      В уявлення про еталон гомогенності й чистоти України два обличчя. Перше з них: наївна віра в те, що «правда» звільнить мешканців сходу від радянських нашарувань та матиме цілющий ефект, дозволить їм повернутися до національної «нормальності». Другим обличчям є переконаність: ніщо вже не допоможе окрім ампутації (при чому, для добра і України, і Донбасу). В обох випадках нинішній стан свідомості Донбасу описується як статичний та ненормальний. Й обидва підходи фактично відмовляються від пошуку реалістичних формул співіснування різних Україн в рамках однієї політичної спільноти.

      У контексті нинішньої війни віра в «чистоту» нації нерідко вбирається у шати раціоналізму, мовляв, «совок» на Донбасі і так не вилікувати, а тепер на все це і так не має часу. Тому Україні слід відмовитися від Донбасу, не проливати за нього кров, а, якщо той раптом захоче, тоді нехай сам себе захищає від російської агресії. Цю тезу підсилює риторичне запитання: чому саме на Донбасі ситуацію вдалося дестабілізувати до рівня, небаченого ані в Одесі, ані в Харкові, ані в Дніпропетровську? Риторична відповідь закладає особливу піддатливість мешканців регіону до російської пропаганди й масове неприйняття ними України як «своєї» держави. Важливо, що аргумент мови відходить на другий план, адже в українськості переважно російськомовних Києва (з часів Помаранчевої революції) чи Дніпропетровська (з весни поточного року, [9]) публічно сумніватися вже не прийнято.

      Динаміка поняття «Східна Україна» відобразило важливий смисловий зсув: лояльність до України та готовність захищати Батьківщину в ситуації війни відсунули на другий план питання мовних преференцій. Вони ж фактично зменшили «схід України» до Донбасу, що став не просто «гальмом на шляху до Європи», а й зручним негативним архетипом, у який, наче в дзеркало, можуть тепер не без самозамилування дивитися інші регіони, не зауважуючи при цьому властивих їм самим родових плям патерналізму, хабарництва та кумівства.

      Політична актуальність галицького редукціонізму полягає в тому, що він  перекладає головну відповідальність за трагедію Донбасу з місцевих еліт та зовнішньої інтервенції на населення регіону. Розповіді про еталонну Україну, що «колядує», блокують інтелектуальний пошук раціональних формул співіснування різних регіонів. До того ж, редукціонізм по-своєму співзвучний путінській пропаганді, що прагне усьому світові довести, що Україна – це  неповноцінна держава, випадковий продукт розпаду СРСР, глибоко розколота країна, проблем якої не вирішити без урахування «легітимних інтересів» Росії. 

      В орієнталізації Донбасу та постулюванні національного редукціонізму ключовим залишається ідеал гомогенності. Цей ідеал прикладається різними авторами до однієї з  внутрішньо найрозмаїтіших країн Європи. При чому, розмаїття (наприклад, співіснування в Україні трьох, а не однієї православних церков) розглядається за такою логікою як слабкість й якщо не брак, то нестача суб’єктності. Таким чином, під проєкт сучасної, відкритої, плюралістичної та, якщо завгодно, європейської, України закладається інтелектуальна міна сповільненої дії, яка може детонувати в умовах війни, що триває, та щоразу глибшої економічної кризи. Замість наповнення української суб’єктності новим змістом та пошуку адекватної мови опису різних її частин, інтелектуальний редукціонізм послаблює плюралістичність українського проєкту й підсилює ексклюзивний націоналістичний дискурс, навіть якщо постулює свою до нього опозиційність. 

      [1] Тарас Прохасько, Далекосхідний український фронт, http://gk-press.if.ua/node/11885 

      [2] Ярослав Грицак, Різдвяне, http://gazeta.ua/articles/grycak-jaroslav/_rizdvyane/534035. Пор. критичний коментар: Володимир Кулик, Про колядки, іншування та міжгрупові відмінності, http://krytyka.com/ua/community/blogs/pro-kolyadky-inshuvannya-ta-mizhhrupovi-vidminnosti та нову публікацію Грицака, де він повторює тезу про примат «цінностей» над «ідентичністю» для розуміння сучасної України, але уникає дискримінаційної риторики: Ярослав Грицак, Україна витримає і це випробування, http://krytyka.com/ua/articles/ukrayina-vytrymaie-i-tse-vyprobuvannya-1 

      [3]  Остап Дроздов, Західна Україна на вихід, http://gazeta.dt.ua/internal/zahidna-ukrayina-na-vihid-_.html  Пор. його ж коментар з приводу надання дітям переселенців з Донбасу пільг при вступі до вищих навчальних закладів інших регіонів України: «Хочу нагадати, що (на відміну від Криму), Донбас офіційно не вважається тимчасово окупованою територією. Більше того – цей регіон офіційно не носить статусу зони збройного конфлікту. І тому я вважаю, що держава Україна нічого не винна цьому регіону, в якому місцеве населення надає пасивну підтримку сепаратистам» (Остап Дроздов, Донбаська дискримінація, http://nvua.net/opinion/drozdov/Donbaska-diskrimnacya-4289.html).  

      [4] Ідеться про Володимира Павліва. Пор. його статтю: Україна двох швидкостей, http://zaxid.net/news/showNews.do?ukrayina_dvoh_shvidkostey&;objectId=1311587 

      [5] Юрій Винничук, Я відпускаю Крим, http://tsn.ua/analitika/ya-vidpuskayu-krim.html 

      [6] Докладніше див.: Микола Рябчук, Дві України: реальні межі, віртуальні ігри. Київ: Критика, 2003. Опис дискусій початку 2000-х навколо теми «двох Україн» див. у: Оля Гнатюк, Прощання з імперією. Українські дискусії про ідентичність. Київ: Критика, 2005, с. 360–374. Серед критичних публікацій про текст Рябчука, у котрих йшлося про нехтування автором інших ліній поділу всередині України та недооцінку об’єднавчих чинників:  Володимир Кулик, Щирі українці та їхній othering // Критика. 2000. № 12; Ярослав Грицак, Двадцять дві України // Критика. 2002. № 4; Татьяна Журженко, Миф о двух Украинах. Комментарий к статье М. Рябчука «Две Украины» // Перекрестки. 2005. № 3-4. 

      [7] Цитата з есею Юрія Андруховича «Ерц-герц-перц» (1994), у якому він навів причини, чому українці мають бути вдячні Австрійській імперії. Щоправда, у «Лексиконі інтимних міст» (2012) письменник патетично визнав, що, відвідавши Дніпропетровськ, він зрозумів, «що я таки дійсно зовсім не мав рації» і «мені слід було падати на коліна і благати у дніпрян пробачення за ту давню легковажну ахінею». 

      [8] Роман Дубасевич, Діти розпачу, http://www.telekritika.ua/daidzhest/2010-12-20/58543 

      [9] Докладніше про Дніпропетровськ та динаміку його нинішньої трансформації див. мій есей: Днепропетровск. Там, где начинается Украина http://gefter.ru/archive/12617