Майже одразу після знайомства з Богданом Сольчаником я взяв його електронну адресу, бо любив пересилати гарним людям інформації про всякі події. А події ці – відкриті лекції, засідання дискусійних клубів і клубів кіна, презентації, конференції etc. – відбувалися на філологічному факультеті Львівського університету. Причетні ж до них були ми – студенти цього факультету. Мати у своєму записнику чи у телефонній книжці його е-мейл означало не просто закріпити знайомство, але позбутися страху втратити цікавого співрозмовника, потенційного друга, колегу, людину, що могла інтелектуально допомогти, чи, зрештою, стати об’єднавчою ланкою між різними середовищами. У таких випадках стежки ставали перехресними.
От він мені й продиктував її – bodiasolch@хххoo.com.
Треба сказати, що тоді – і це характерна ознака духу часу – лоґіни, комп’ютерні псевда ставали другим ім’ям, і були виявленням ідентичності більше, ніж тепер, – коли різних технологій, приладів, ґаджетів настільки багато, що ти просто губишся у тому. Цей лоґін відображає Богдана Сольчаника.
З одного боку – Бодя. Так, Бодя, файний, добрий, веселий і мудрий Бодя, якого хіба так, м’яко, по-доброму називати, при зустрічі тепло тиснути руку і навіть, може, обняти. Це не поважний Богдан, який при вступі в аспірантуру хоче перетворюватися на викладача і вимагати бути «Зіновійовичем», а той, хто, справді, як пишуть його колеги-соціологиі, долає гуманітарні кордони, уявні чи реальні стіни між людьми, є вченим-екуменістом, і таким же викладачем.
З другого боку – Солч. Оце лоґінування прізвища шляхом скорочення і вимови на англо-американський лад відображає його сучасність, орієнтацію на західні методи і форми, які він вважав сприятливими для дослідження української ситуації, для її конструювання. Креативність для нього – завжди на межі, де є місце різним досвідам.
До останніх місяців його життя я пересилав йому інформації про події, до яких вже був причетний з колегами на кафедрі теорії літератури, в Центрі гуманітарних досліджень, в Інституті українознавства, у позаакадемічному середовищі. Він не приходив. Бо – як виявляється – мав надзвичайно велику активність у своєму напрямку, мав справді серйозні досягнення. Якось при зустрічі, давніше, він сказав: не можу приходити, бо я майже весь час у Польщі. Так, він довго там був – на різних стипендіях, в тім числі на докторантській програмі. Я дуже радий за нього – тепер, вже постфактум, бо саме тепер так багато про нього дізнався з численних некрологів. І в мене тільки одне бажання – поговорити з ним, сказати хоча би кілька слів, розповідати далі. Його адресу зі свого списку контактів не стиратиму. Навіть недавно – після смерті – я хотів йому переслати інформацію про свіжий випуск нашого літературознавчого збірника – а раптом Богдан там щось знайде для себе. Надія була завжди, і Сольчаник для нас ставши героєм, насправді не помирав.
Найбільше нам з колегами довелося пізнати Богдана Сольчаника під час кількаденної поїздки до Харкова. Вона стала знаковою для всіх нас – і надовго. Не секрет, що у таких поїздках пізнаєш не лише те, куди їдеш, і того, до кого їдеш, але й себе – тобто своїх людей, людей, з якими разом мандруєш. Ті люди – наша львівська команда – надовго стала дружньою.
Це було двома роками опісля Помаранчевої революції (27-30 листопада 2006 року), ющенківський період, справді романтичний час. А для нас, студентів, суспільна романтика наклалася на романтику особисту – і приватну, і романтику студентського життя, навчання та діяльності. Богдан Сольчаник був втіленням тої романтики – поєднання Помаранчевої революції, проєвропейського способу навчання у Центрі маґістерських програм з культурології та соціології при нашому університеті («Маґістерка»), національно спрямованої активістської діяльності, наукової роботи історико-соціологічного напряму.
Офіційна назва поїздки була – дні Львівського національного університету імені Івана Франка у Харківському національному університеті імені Василя Каразіна. Ми були поділені на дві групи – викладачі, письменники та адміністрація університету, і студенти – науковці, активісти. Спочатку було спільне засідання, під час якого можна було переконатися у прихильності харківського ректора Віля Савбановича Бакірова до нашого міста і нашого університету. Наш проректор Марія Олексіївна Зубрицька цінувала таку підтримку і такого однодумця. Відтак кожна з наших група працювала окремо – під час обговорення проблеми студентського самоврядування і студентської активності, і під час спільних сніданків/обідів/вечерь.
Це була дуже добре організована поїздка – і з боку нашого університету, і з боку ХНУ. Харківський університет вразив всім – і своєї просунутістю (особливо університетська бібліотека), і своєю українською мовою, і своїм прийняттям нас, яке було філігранним. Все було продумано до дрібниць, ставлення було неймовірно добре. Нами опікувалося одночасно кілька груп молодих активістів ХНУ. І чесно кажучи, їхнє студентське самоврядування виглядало більш структурованим та організованим, ніж у нашому ближчому до Європи Львові. Може, втім, воно не було таким незалежним, як могло би нам уявлятися, а відчувало більше впливу згори. У кожному разі ці люди були щирими у своїх діяльностях, вони хотіли спілкування з нами, це були часи «Різдва разом» – чудової теплої ініціативи, якої тепер нема. Тиха усмішка на обличчі Богдана і його доброокий (запозичу, як писали про Івана Світличного) погляд на харківських колег свідчив про вдале спілкування та поповнення запасів завзяття до продовження обраного шляху вже у Львові.
Молодіжну частину нашої делегації складали Орися Гачко-Біла – філософ, працівниця Українського Католицького Університету, студентка-культуролог Маґістерки; Божена Пеленська-Закалюжна, в минулому – випускниця УКУ, на той час студентка-культуролог Маґістерки; Юрій Римашевський, студент-україніст філологічного факультету, головний редактор студентської газети «Ярослов», теоретик мови, а ще – есеїст, що ховався під різними псевдонімами; Роман Тарнавський, історик і поет, поет і історик, тоді студент-етнолог 4 курсу; Ігор Петрій, історик, аспірант кафедри давньої історії України та архівознавства, знаний «що-де-колишник», тепер працівник бібліотеки ЛНУ; Наталя Горбань, на тоді – голова студентського самоврядування історичного факультету; випускниця філологічного і студентка-культуролог на Маґістерці, тепер знана дослідниця Олена Синчак; і Богдан Сольчаник – в минулому студент-історик і єдиний представник соціологічного напряму від Маґістерки. Пощастило там бути і мені – яко студентові-україністові філологічного факультету та «ярословівцю».
Розумію, що тоді очільники нашого університету хотіли презентувати якнайкраще, зробивши акцент на Центрі маґістерських програм з культурології та соціології – справді дуже вдалому проектові, що набув небезпідставного резонансу далеко за межами ЛНУ, і що його представляла половина нашої молодіжної делегації.
«Дорослу» ж її частину складали люди, що їх особливо презентувати не треба. Проректор Марія Зубрицька, директор видавництва «Літопис» Михайло Комарницький, письменники Андрій Содомора, Роман Іваничук і Ніна Бічуя, літературознавці Богдан Тихолоз, Ірина Старовойт та Олена Галета (двоє останніх – викладачі-організатори Маґістерки), історик Василь Кметь та професорка соціології Наталія Черниш. Пізніше до нас приєднався заступник декана філософсько-богословського факультету Українського Католицького Університету, тепер отець Василь Рудейко. Пам’ятаю його вже в останні дні поїздки – на спільних посиденьках у харківській кнайпі. Він долучився до розмови про університетську автономію, яка тоді стала однією зі стрижневих у зустрічі двох університетів.
Так само як театр починається з вішалки, так і поїздка – з перебування в потязі, що й саме по собі є самодостатнім. Там і почалося наше спілкування. Богдан Сольчаник, здається, не виходив з нами з вагону вночі у Вінницькій області спілкуватися з Богданом Тихолозом та їсти вареники, які можна було гарячими оце купити. Але він, як і всі ми – уважно слухав розповіді Василя Кметя. Тоді ще викладач історичного факультету, а тепер директор Наукової бібліотеки нашого університету Василь Федорович Кметь тяжів до нашої молодіжної компанії у купе і довго з нами спілкувався. Своїм характерним голосом він говорив у тім числі щось про нашу мобілізацію (звісно, інтелектуальну). Він розповідав цікаві речі, стоячи і спершись руками на верхні ліжка нашого купе. Розповідь затягнулася, але ми так і не здогадалися запропонувати Василю Федоровичу сісти. Ці люди, ця атмосфера, ці події, цей десантно-творчий настрій, весь цей пласт нашого тодішнього життя – це було Богданове середовище, його дискурс.
Богдан Сольчаник в нашому сприйнятті був передусім добрим і веселим хлопцем. На перший погляд і не сказав би, що він науковець – з точки зору стереотипів. Не тому, що так не було, а тому, що він був скромним. Його внутрішній світ виявлявся передусім у м’якості, толерантності, відкритості, добрих очах і дуже приємній усмішці, інколи злегка іронічній, інколи – у вуса, хоча, властиво, вусів тоді він ще не мав. Богдан не намагався заповнити компанійський простір своїм психологогічним домінуванням, але коли щось говорив, то відчувалася тиха, беззаперечна, спокійна правда його внутрішнього досвіду. Богдан був справжнім співрозмовником: уважний і цікавий до того, чим займаються інші, і сам гарний оповідач, що на той чи той предмет розмови мав свою думку. Перебувати у товаристві з Богданом Сольчаником було комфортно й затишно.
Читаючи спогади друзів, однокурсників, активістів, що їх зібрав професор Ярослав Грицакіі, знаю, що тут немає пафосу чи фальшивих емоцій. Те, що ці люди кажуть про Богданову усмішку – правда. Це не бажання, говорячи про героя, на чомусь форсовано сфокусувати, щось прибільшити. Я би сказав, що це була реальність. Так, він дійсно щиро усміхався, і тій простій усмішці було щось таке, що кожного дня по-трішки змінювало світ. Власне тепер можна зрозуміти, чому Богдан Сольчаник загинув на Майдані. І тепер – наче перед очима та його усмішка – ауру якої приємно було відчувати в купе потяга, під час прогулянок у Харкові, чи пізніше у Львові, на Маґістерці. А ще його очі. Адже погляд каже якнайбільше. Властиво, його погляд свідчить про новий тип героя – не революціонера-крикуна (архетип з минулого), а щирого активіста з добрими очима, науковим доробком за плечима та ідеями в голові.
Він був дуже виразним представником середовища Маґістерки. Володіння іноземними мовами, звернений погляд у майбутнє, свобода від академічних страхів, креативість, бажання експериментувати, бути в доброму сенсі авантюрним, мобільним, реалізовувати свіжі ідеї, бути відкритим до нових досвідів, отже часто їздити, що все разом можна означити словом спілкування. Втілював один із принципів західної освіти – навчаючись, працювати, а працюючи, вчитися. Продовжувати вчитися. Не переставати вчитися. Саме тому у його біографії був університет, потім Маґістерка, а ще МІГуС, а ще стипендії і докторантура (еквівалент нашої аспірантури). «Я соціолог» – сказав Богдан на противагу моєму переконанню, що він культуролог. На Маґістерці – як знаємо – було два напрямки. А Богдан Сольчаник був органічним у культурі, тому й склалося таке враження. Важливо також те, що він не був агресивним. Дивно – якщо казати про гуманітарія, чи ж можуть вони такими бути? Але в гуманітарних середовищах часто є люди, які захоплюючись ідеями відкритості, діалогу, самі не є носіями цих ідей. Вони активно, і часом агресивно пропагують якісь свої принципи чи уподобання – той же принцип діалогу – але, на жаль, часто так буває, що з ними не виходить вести діалог про діалог. Богдан Сольчаник нікого не переконував у правильності якихось поглядів, принципів – настирливо їх намагаючися пропонувати. У нього була інша мова аргументів – і вона була всім нам симпатичною.
Цю мову ми запізнали та уподобали ходячи по Харкову, спілкуючись з молодіжними середовищами Харківського університету, п’ючи пиво чи каву у знаменитому харківському арт-кафе «Остання барикада», яким наші опікуни гордилися. Це справді були дні, що запам’ятовуються надовго. І для напрямку Львів-Харків, і для напрямку Львів-Львів. Ми потім з Богданом не так часто бачилися, але відчували, що щось нас з’єднало, ми розуміли, що ми – однодумці, що ми не забудемо одне одного і що завжди пам’ятатимемо, якщо доведеться поділитися чимось.
З моїм колегою Юрком Римашевським ми дотепер згадуємо веселий епізод зі спільного перебування з Богданом у купе. Ми спали. Було над ранок. Раптом Богдан почав видавати дивні звуки. «Х-х-х», «х-х-х-х». Ми почали сміятися. Ми були переконані, що йому сниться еротичний сон. Він прокинувся – а ми питаємо: Богдане, що ж це було? Він каже: та мені снилося, що я їм яблуко з кістками та серцевиною, і мені воно застрягло в горлі. Ми сміємося – мовляв, та що ти розказуєш! А він нас по-доброму серйозно, довірливо переконує – та ні, хлопці, чесно… І усміхається…
Ось такий добрий і веселий Богдан. Смішна, але щира історія. В тім і річ, що Богдан – це передусім веселий хлопець, що заряджає спокійною, але сильною позитивною енергетикою. Після розмови/зустрічі з Богданом ти сповнюєшся спокою, але твердості. Якщо хочемо говорити про Богдана, і хочемо, щоб це відображало його характер, і, може, було його невисловленим заповітом, то ця мова має бути веселою. Я переконаний, що він би сказав: любіться та усміхайтеся, тоді творитимете справді успішну Україну. Тому, хоч він і загинув, ми взоруватимемося на його спосіб діяльності, на внутрішнє її підґрунтя, де немалу частину серйозного ставлення до громадянського обов’язку займає гумор і сміх.
Власне кажучи, для багатьох з нас стало зрозумілим, що саме такий тип патріотизму, як Богданів – виявився найбільш продуктивним. Найкраща впевненість і найефективніша боротьба – це не конвульсії, а начебто спокійна позиція, проте стабільна: з дня на день ти живеш своїми переконаннями, вони навіть можуть кожноденно і не виражатися у своїх найвищих тонах, але в критичних ситуаціях ти не поступаєшся, стоїш на своєму, обґрунтовуєш позицію. Або не обґрунтовуєш – а просто виконуєш те, що вважаєш за потрібне, що тобі каже серце і совість. Як у Києві на Майдані. Богдан вірив у перемогу, він спокійно робив свою справу – нашу справу. Його активність – осмислена. Коли зроблене кожного дня помножується, то плід виходить більшим, ніж в одноразових конвульсіях. За свої роки Богдан встиг багато, помножив багато. І в цій критичній і страшній ситуації на Майдані проявилося гармонійне і вмотивоване ставлення Богдана до свого обов’язку як представника сильної нації – України.
Прибувши з Харкова до Львова, ми застали ранній ранок, коли маршрутки ще не почали свого денного марафону. Щоб не чекати на вулиці чи замовляти таксі, Богдан запросив нас додому – очевидно, до квартири, яку орендував. Ми зайшли, він зробив нам кави. Дуже добре пам’ятаю смак тої кави. А ще показав свого ведосипеда. Тут ми відчули спорідненість. Тоді у Львові велострукутура була далеко ще не така, як тепер. І їздило набагато менше людей. На той час це був справжній неформалізм. Богдан був одним із тих, хто зі самого початку їздив ровером по Львову – навіть таким шляхом намагаючися долучитися до нашого поступу.
Ми розійшлися, і після тої поїздки вже так близько не були – але він завжди пам’ятав всіх, з ким довелося бути разом при тій чи тій нагоді. Спорідненість, відчуття його справжньої, спокійної відкритості, зовні начебто не показної, а насправді дуже органічної та внутрішньо обумовленої – залишалося дотепер, і навіть продовжується.
Коли він загинув, у книзі облич (фейсбуці) з’явилася низка про це повідомлень. А перше, яке я побачив, було від Олени Галети, і це було посилання на його сторінку як викладача УКУ, із резюме, списком статей etc. Я подумав, що, може, це оголошення якоїсь його відкритої лекції, якогось семінару. Але наступні посилання дали мені знати, що він загинув у Києві…
В ту секунду відчулося і передумалося багато що. В ту секунду все набуло іншого виміру.
Якщо Майдан для нас у той час – більших чи менших його учасників – відігравав стопроцентне значення, то коли загинув Богдан – набув значення двістіпроцентного. Адже він – це ми, а ми – це він. Він – виразник нашого сердовища, і він загинув... На його місці могли би бути ми, але з іншого боку – напевно не всі ми мали право загинути за Україну.
Щоби пізнати Богдана тим, хто його не знав, варто оглянути з любов’ю скомпоновану виставку світлин, що спершу експонувалась у головному корпусі УКУ, а потім – у Колегіумі на Стрийській. У цих фотографіях стільки позитиву, стільки світла, стільки різної діяльності! Цей невеликий стенд є дуже показовим для розуміння не лише Богдана Сольчаника, але й цілого комплексу ідей, які він сповідував. Українець, інтелектуал, творча особистість, громадський активіст, велосипедист, спортовець-бігун, красивий і сповнений радості життя хлопець, той, що збудує прекрасну сім’ю… Порівнюючи образ Богдана зі світлин нашої харківської поїздки і тих, що показують недавній період його життя, бачиш, що він подорослішав, посерйознішав, але не втратив свого юнацького запалу, свого дитинного погляду на світ. Він не обрав шлях заклопотаного буденно-дрібничковими справами мужчини, а втілював роматичні ідеали своєї студентської молодості у реальність. Його усмішка тут – вже менше грайлива і більше вмотивована внутрішнім світом, хоча так само, як і колись, енергетично наповнена. Богдан – це справжній воїн світла. А ця виставка надихає і заряджає, як весь Майдан вкупі. І водночас – викликає великий сум і шалене небажання вірити, що Богдана Сольчаника немає, що це яскраве обличчя – дуже виразне втілення України майбутнього – фізично вже в минулому. Таке не може загинути, воно не помирає.
27-29 років – це вік розквіту і водночас – це перехід, який для кожного відбувається по-різному. Часто великих людей у цьому віці Господь Бог забирає до себе. Може, це випадковість, а, може, Богдан Сольчаник, виявивши вершину людської спроможності до світла й чистоти, тепер покликаний там, на небі – до більших завдань? Як земній людині мені надзвичайно сумно. Богдан міг би ще зробити дуже цікаві і дуже важливі речі у науці та нашому суспільному житті – як активіст, як учасник різних спільнот, як учений.
Але тепер його образ долатиме час і простір, залишиться символом і буде нашою совістю до кінця наших днів.
і Соціологія: теорія, методи, маркетинг, 2014, 1 [http://dif.org.ua/modules/pages/files/1396122074_2961.pdf]
іі Грицак Ярослав. Аґент Заходу // Zaxid.Net. – 21.02.2014 [http://zaxid.net/news/showNews.do?aent_zahodu&;objectId=13030]
Богдан Сольчаник
Зліва направо: Наталія Горбань, Божена Пеленська-Закалюжна, Данило Ільницький, Роман Тарнавський, Юрій Римашевський, Олена Синчак, Богдан Сольчаник, Ігор Петрій
Зліва направо: Олена Синчак, харків'яни Дарія Цупко і Володимир Щербина, Богдан Сольчаник
Зліва направо: Богдан Сольчаник, Данило Ільницький, Юрій Римашевський, Божена Пеленська-Закалюжна, представники ХНУ
Погляди Богдана Сольчаника і Юрія Римашевського у купе потяга
Богдан Сольчаник