Основна частина цього тексту була написана 2011 року, коли розмови про люстрацію в Україні виглядали набагато менш актуальними, ніж нині. Передруковуючи із певними змінами есей, що увійшов до моїх «Історій для домашнього вжитку», я не претендую ані на вичерпне освітлення теми, ані на рекомендації щодо люстрації та національної пам’яті у сучасній Україні. Сподіваюся, що ці замітки спонукатимуть до роздумів й глибшого вивчення досвіду інших посткомуністичних країн, насамперед, сусідньої Польщі.

Під однаковими назвами нерідко ховаються кардинально різні речі. Про це часто забувають, говорячи про Інститути національної пам’яті в різних країнах Центральної та Східної Европи. Посткомуністична трансформація майже всіх країн цього реґіону відбулася як компроміс між частиною комуністичних і частиною опозиційних еліт. У багатьох новопосталих державах виникли інститути національної пам’яті, для яких головним предметом вивчення став комуністичний досвід та опозиційні щодо нього рухи. Для одних ці інститути перетворилися на своєрідну «історичну поліцію» та інструмент «полювання на відьом», для інших – у спробу відплати «за заслугами» і жертвам, і співробітникам комуністичних режимів.

Уперше в Центральній Европі відкрили архіви (одночасно відмовившись від люстрації як юридичного процесу) у Східній Німеччині (колишній НДР), де архів секретної поліції – Штазі – спочатку захопили демонстранти, а потім передали разом із будівлею новому органові, якому доручили управління і розсекречення¹. Засадничо важливою особливістю німецької моделі було те, що колишня НДР стала частиною Федеративної Республіки Німеччина, й там посткомуністичні еліти (не лише в політиці, а й, наприклад, в університетах) в переважній своїй більшості були заступлені німцями із Заходу, що не мали досвіду життя за комуністичного устрою.

Першою країною реґіону, що прийняла закон про люстрацію, стала Чехословаччина (жовтень 1991 року). В інших країнах хронологічний розрив між крахом комуністичних режимів та прийняттям законів про люстрацію вимірювався десятиріччями (в Угорщині це сталося 1994 року, у Литві – 2000, у Грузії – 2011 року). Прийнявши першою відповідний закон, Чехія першою ж пересвідчилася, наскільки проблематично притягнути до відповідальності винних у злочинах комунізму. Попри те, що було створено спеціяльний підрозділ поліції, судові вироки винесли лише кільком виконавцям наказів, а не керівництву країни чи силових структур. Майже в усіх згаданих випадках люстрація мала радше символічний характер і передбачала, що людина, яка претендує на державну посаду, має добровільно визнати факт своєї співпраці зі спецслужбами.

Зрозуміло, що правове вирішення питання залежало від стану архівів колишніх силових відомств. До їхнього розсекречування країни реґіону також прийшли у різний час. Наприклад, у Румунії Національну раду з вивчення архівів Секурітате створили аж у 2000 року, а болгарська Комісія з розсекречення документів комуністичних спецслужб почала роботу 2007-го².

У Польщі закон про люстрацію було прийнято у квітні 1997 року. Він зобов’язав претендентів на здобуття близько 26 тисяч посад у державних органах декларувати співпрацю зі спецслужбами Польської Народної Республіки (ПНР), якщо вона колись була. За законом санкції було передбачено тільки за спробу приховати факт аґентурної роботи. Чесне ж зізнання ніяких правових наслідків не мало. Цікаво і те, що закон про люстрацію поширювався лише на колишніх секретних співробітників спецслужб, але не зачіпав керівників Польської Народної Республіки та її силових відомств.

Закон про Інститут національної пам’яті у Польщі прийняли 22 вересня 1998 року³, до того ж Сейм зміг подолати вето президента Кваснєвського (колись одного з керівників Польської об’єднаної робітничої партії). Влітку 2000 року польський парламент затвердив професора-правника Леона Кереса на посаді першого голови ІНП. За законом, установа мала реґіональні відділення в усіх найбільших містах Польші, і при кожному такому відділенні створювали архівну службу для прийняття та обробки документів. На відміну від Східної Німеччини, у Польщі архіви спецслужб передали ІНП без приміщень, тож документи необхідно було перевезти й перереєструвати у нових сховищах. Першим директором Бюро забезпечення доступу й архівування документів ІНП став останній директор архівів Міністерства внутрішніх справ. Упродовж 2001–2005 років до архівів ІНП передали близько 80 кілометрів документів. Спочатку доступ до них відкрили лише для «постраждалих» – осіб, стосовно яких спецслужби проводили слідчі дії.

У червні 2004 року дозвіл працювати з документами ІНП отримали журналісти. Як було сказано в тексті дозволу, «для проведення наукових досліджень». А наступного 2005-го року в Польщі вибухнув скандал навколо так званого «списку Вільдштайна». Журналіст Броніслав Вільдштайн скопіював доступний і відкритий для користувачів іменний каталог архіву ІНП й розіслав його редакціям газет, сподіваючись, як він сам пояснював згодом, схилити колеґ активно звертатися до ІНП за матеріялами для журналістських розслідувань. Невдовзі список потрапив в інтернет, і його багато хто  прочитав як «список аґентів», хоча в каталозі було вміщено прізвища людей із абсолютно різними історіями взаємин із органами. Треба також пам'ятати, що в архівах польських, як і інших спецслужб, значну частину документації свідомо знищили наприкінці 1980-х – на початку 1990-х. Зокрема, кількість зареєстрованих у документах, що перейшли до ІНП, «особистих джерел інформації» у дев’ять разів більша, ніж особистих справ, що збереглися. У кожному разі восени 2005 року Конституційний суд Польші знову закрив доступ до архівів ІНП для журналістів, і тоді ж уперше відкрив їх для колишніх співробітників і аґентів.

Окрім архівного управління в ІНП було також створено слідчі та науково-просвітницькі відділи. Кожен із них функціонував доволі автономно, а слідчий відділ узагалі був фактично самостійною структурою. Слідче управління ІНП, яке не мало аналогів у інших країнах, задумували як реґіональну мережу прокурорів, що розслідують злочини комуністичного режиму. Кінцевою метою цієї діяльності було передати справу до суду. За десять років існування слідчого відділу ІНП його понад сто прокурорів висунули понад 400 обвинувачень, за якими суди винесли 120 вироків. І якщо 2008 року до суду потрапило 42 обвинувальні висновки, то 2009 – 30, а 2010 року – лише 17.

Як і в чеському випадку, спроби притягти до відповідальності керівників партії та силових структур зазнали фіаско. Процес над генералом Чеславом Кішчаком, міністром внутрішніх справ ПНР, за обвинуваченням у наказі стріляти по шахтарях-страйківниках (тоді загинуло дев’ять осіб) завершився виправдальним вироком на тій підставі, що суду не надали твердих доказів провини генерала, наприклад, його письмового наказу. Аналогічно закінчився розпочатий у вересні 2008 року процес над Войцехом Ярузельським та іншими ініціяторами введення 1981 року воєнного стану.

Третім структурним підрозділом польського ІНП стало Бюро громадянської освіти, яке мало виконувати дослідницькі та просвітницькі функції. Предметом діяльности Бюро стали не тільки злочини комуністичної системи та історія опозиційних рухів, а й польсько-українські, польсько-єврейські та польсько-німецькі стосунки. Також під егідою ІНП було видано документи польських дипломатичних місій у Совєтській Україні про Голод 1932–1933 років. Коли Інститут досліджував обставини масакри в Єдвабному, Леон Керес зазначив: «Я вважаю, що ІНП має бути інститутом національної пам’яті також про ті сторінки нашої історії, що не роблять нам честі»⁴.

Бюро громадської освіти також готувало виставки (найскандальнішою з них стала «Обличчя спецслужб» із фотокартками «заслужених» співробітників органів), кінопокази, шкільні конкурси, конференції, відкриті лекції, курси для вчителів. Також ІНП провів низку рекламних кампаній на білбордах (зокрема, пам’яті Варшавського повстання 1944 року), запустив кілька тематичних інтернет-порталів, почав випускати дитячі ігри на історичну тематику.

З моменту заснування Інститут був тісно пов’язаний із поточною політикою. Із роками цей зв’язок тільки зміцнів. Але справжнім політичним рубіконом аґентурних війн стала для ІНП справа Лєха Валенси. Розмови про те, що в молодості він мав зв’язки з органами, вели ще до 1989 року. Розповідав про них і сам колишній президент Польші, який, до речі, отримав від ІНП статус «постраждалого». Утім, 2008 року під егідою Інституту вийшла книжка, підготовка якої, як розповідає Антоні Дудек, проходила під особистим контролем нового директора ІНП Януша Куртики у співпраці з Адміністрацією президента Лєха Качинського. Ідеться про збірку документів «Служба Безпеки та Лєх Валєнса. Деякі матеріяли до біографії».

У цій публікації було представлено лише один бік біографії Валєнси – історію його вербування як аґента «Болека» та стосунків зі службами у 1960–70-і роки. Книжка викликала зливу неґативних коментарів іще до виходу друком. А коли через рік було видано маґістерську працю Павла Зизака «Лєх Валенса – ідея та історія», справа Валенси дійшла максимального кипіння. Книжка Зизака вийшла не під егідою ІНП, однак у публічних дебатах її ототожнили з позицією Інституту (де автор кілька місяців пропрацював стажером). Схематична й емоційна дискусія про те, ким був Валенса, героєм чи аґентом, дуже швидко перетворилася на дискусію про доцільність існування ІНП, який і без того вже мав славу інституції, що частіше за інших піддавалася законодавчим новаціям. А історія взаємин Валенси із спецслужбами стала одним із провідних сюжетів нового фільму Анджея Вайди, в якому іменитий режисер намагається показати неоднозначність цієї проблеми.

Чому в посткомуністичній Польщі саме ІНП та його активність стали однією з найважливіших тем внутрішньополітичної боротьби? Це відбулося через специфічність трансформації країни, про що вже було згадано на початку цієї статті. Один із лідерів антикомуністичної опозиції, а потім – один із творців «круглого столу», головний редактор «Ґазети виборчої» Адам Міхнік не раз підкреслював, що він із соратниками у 1980-ті роки намагався йти шляхом переговорів, а не конфронтації з владою ПНР⁵. За його оцінками, 1989 року ідея повного розриву з комуністичним минулим була абстракцією. «Антикомунізм із більшовицьким обличчям» (метафора Міхніка) загрожував країні, на його думку, глибокою дестабілізацією й суспільним хаосом (зокрема тому, що в Польщі стояли совєтські війська). «Шлях мирного демонтажу диктатури без реваншизму» передбачав принципову відмову від глибокого подолання минулого соціялістичної Польщі. Тому Міхнік та «Ґазета Виборча» стали запеклими критиками ІНП.

Перелік неґативних висловлювань на адресу Інституту з вуст людей, яких за межами Польщі вважали символами польської демократії, може напрочуд довгим. Броніслав Ґеремек називав ідеї публікації імен аґентів «наклепом» і спробою «державного перевороту». Перший не-комуністичний міністр внутрішніх справ Кшиштоф Козловський відгукнувся про люстрацію як про «негуманний» захід, що загрожує країні «хвилею самогубств». Яцек Куронь назвав її задумом, що може зробити Польщу «посміховищем» усього світу. Філософ Броніслав Лаґовський охрестив ІНП «звичайнісіньким ЧК». Прем’єр Тадеуш Мазовєцький говорив про «отруйників з ІНП». Екс-президент Валенса закликав «спалити архіви» Інституту. І, мабуть, найдошкульніший вислів вигадав інший екс-президент, Алєксандр Кваснєвський, назвавши ІНП «Інститутом національної брехні».

Цікаво, що польська дискусія про ІНП оберталася довкола проблем не так оцінок комуністичного режиму, як репертуару співпраці з ним. Неприхильники Інституту виступали з тезою, що про збережені документи спецслужб краще просто забути, особливо через те, що витягти з них адекватну інформацію про поведінку тих чи тих осіб просто неможливо. Найкращим арґументом до цієї тези (більш ніж дискусійної по суті) стало кілька резонансних публікацій Інституту чи виступів його співробітників, зроблених у дусі цілком некритичного й позаконтекстуального відтворення інформації з архівів спецслужб.

А оскільки першу позицію обстоювали не лише посткомуністичні політичні сили, а й ліберальна інтеліґенція, що поділяла ідею про «компромісний» вихід Польщі з комунізму, ІНП від початку ототожнювали з правим політичним спектром. Така прив’язка багатьох ініціятив ІНП стала особливо помітною у часи директорства Януша Куртики і президентства Лєха Качинського (обоє загинули на борту урядового літака під Смоленськом 10 квітня 2010 року). Куртика активно анґажував Інститут у принципово важливе для Качинського питання про рішучий розрив із комуністичним минулим Польщі. Частково завдяки цьому саме за президента Качинського Інститут отримав небачене раніше фінансування. Якщо 2005 року його річний бюджет складав близько 30 мільйонів доларів США, то року 2006 – вже понад 45 мільйонів.

Польський Інститут національної пам’яті – і завдяки масштабам діяльности, і через політичні скандали – став широко відомим за межами Польщі. Ба більше, типологічно схожі інституції в інших державах взорувалися на нього – якщо не за змістом діяльности, то за назвою. Наприклад, 2003 року в Словаччині (де, на відміну від Чехії, не було проведено люстрації) створили Інститут пам’яті нації. А через три роки Інститут національної пам’яті з’явився і в Україні.

Ініціятиву президента Віктора Ющенка оформили як Постанову Кабінету Міністрів від 5 липня 2006 року. Цією постановою Український інститут національної пам’яті визначили як «центральний орган виконавчої влади» у сфері «відновлення та збереження національної пам’яті Українського народу». Головою Інституту (а точніше, виконувачем його обов’язків за віком) став академік-фізик, політик «націонал-демократичного» спрямування та голова одного з об’єднань ветеранів Червоної армії, що підтримали заклик Ющенка до «примирення», Ігор Юхновський.

Від самого початку в задум українського Інституту не було закладено засадничих принципів польського взірця: передачі архівів КҐБ, створення слідчого відділу, відкриття реґіональних філій, широкого фінансування просвітницьких та наукових програм. Сама процедура призначення керівництва Інституту не передбачала, як у Польщі, запеклих парламентських дискусій і фактично відбулася поза будь-яким публічним обговоренням.

Помітна діяльність УІНП фактично зосереджувалася навколо участі у створенні меморіялу Голодомору в Києві та підготовки багатотомної «Національної книги жертв Голодомору 1932–1933 рр. в Україні». І то цю книгу було фактично видано за допомогою обласних державних адміністрацій і зусиллями місцевих істориків (часто аспірантів чи асистентів, про що автор цих рядків знає не з чуток). А чи не найцікавішою ініціативою Інституту стала розробка концепції історичної освіти в Україні. 2007 року при Інституті було створено Робочу групу істориків із різних реґіонів для моніторинґу вже виданих шкільних підручників та розробки пропозицій до концепції історичної освіти. Цю групу очолила Наталя Яковенко. Саме завдяки такому вибору голови Робоча група запропонувала нестандартну, дискусійну і, водночас, малореалістичну концепцію, що виходила за рамки звичної для підручників національно-політичної історії. Пропозиції групи Яковенко було обговорено у фахових колах, але вони не встигли (і, мабуть, не мали шансів) вплинути на державну політику.

За президентства Ющенка Український інститут національної пам’яті залишався значною мірою декоративною установою. Свідченням цього можуть бути і його мінімальний вплив на державну політику (досить згадати, що Інститут не спромігся підготувати жодного законопроєкту, що пройшов би парламент), і його непомітність в академічному житті (нетривале видання під його егідою леґендарного журналу «Сучасність» цієї ситуації не змінило), і навіть неспроможність тодішнього керівництва заповнити всі 105 передбачених постановою Кабміну штатних одиниць (Інститут спромігся набрати тільки 43 працівники).

Парадоксально, але вижити в адміністративній реформі Віктора Януковича Українському Інституту національної пам’яті, вочевидь, допомогла саме його декоративність. Коли на чутки про можливе розформування Інституту окремі політики з опозиційних сил почали реаґувати заявами протесту, президент Янукович Інститут «відновив» і призначив його директором історика української революції 1917–1921 років та члена ЦК Компартії України Валерія Солдатенка.

Якщо придивитися до нормативно-правової процедури переоформлення Інституту, стає видно, що згідно з Указом Президента України від 9 грудня 2010 року «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» УІНП було ліквідовано як «центральний орган виконавчої влади». А того-таки 9 грудня іншим указом Інститут було знову створено, але вже як «науково-дослідну бюджетну установу при Кабінеті Міністрів України». Скромніша й передбачена кількість штатних одиниць працівників: 70 замість 105. Загалом, Інститут став фактично аналогом академічних установ Національної академії наук України. Яким чином ця установа функціонуватиме за нової влади, чи претендувати вона на політичну роль та управління архівами КГБ, чи розглядатиме «українську національну пам’ять» в етнічному чи ширших (територіальному, громадянському) сенсах, чи займатиметься «важкими питаннями» минулого, стане зрозуміло найближчим часом.

1. Із доволі розлогої літератури про порахунок зі спадщиною НДР в об’єднаній Німеччині див. аналітично багаті й небайдужі до теми праці: Hubertus Knabe, Die Täter sind unter uns. Über das Schönreden der SED-Diktarur, Berlin, 2007; Kazimierz Wóycicki, Niemiecka pamięć. Rozrachunek z przeszłością NRD i przemiany niemieckiej świadomości historycznej, Warszawa, 2011.
2. Дотепер бракує систематичного порівняльного дослідження про те, як відбувався порахунок із комунізмом у країнах Центральної та Східної Европи. Спроба аналізу правових аспектів цього питання на прикладі вибраних країн реґіону: Strafrecht in Reaktion auf Systemunrecht. Vergleichende Einblicke in Transitionsprozesse, band 14, Transitionsstrafrecht und Vergangenheitspolitik, hr. Albin Eser, Jörg Arnold, Berlin, 2012. Приклад есеїстичного порівняльного аналізу див. у статті: Łukasz Kamiński, «Historia (ciągle) trudna», Tygodnik Powszechny, 24 maja 2012, http://tygodnik.onet.pl/1,63757,druk.html
3. У цій статті історія діяльності польського ІПН та цитати (окрім зазначених у примітках) наведено за книжкою: Antoni Dudek, Instytut. Osobista historia IPN, Warszawa, 2011. Ця публікація – цікава спроба поєднати аналітичну історію Інституту з особистими рефлексіями і спогадами людини, причетної до найважливіших рішень цієї структури.
4. Докладніше про справу Єдвабного та польську дискусію навколо цієї теми див. статтю «Єдвабне і не тільки. Про польські дискусії довкола книжок Яна Т. Ґроса» у моїй книжці: Історії для домашнього вжитку, Київ, 2013.
5. Див., наприклад, виступ Адама Міхніка на міжнародній дискусії у Фонді ім. Стефана Баторія: Pytania 20-lecia, 1989–2009, red. Piotr Kosiewski, Warszawa, 2010, s. 13–17. Текст публікації доступний на сайті Фонду: http://www.batory.org.pl/upload/files/pdf/Pytania20lecia.pdf  Пор.: Ile dać wolności przeciwnikowi? Rozmowa z Adamem Michnikiem, 8-36. Kim są Polacy?, red. Jerzy Sadecki, Warszawa, 2013, s. 8–36.