Історики та журналісти, які публікувалися в УРСР, реагували на партійні вказівки по-різному. Одні з них були безпринципними кар’єристами, інші вірили або намагалися вірити в слушність офіційної доктрини на кожному витку, ще інші прагнули їй протиставляти український патріотичний погляд на історичне минуле. Розуміється, протиставлення було можливе за умови визнання – а принаймні відмови від прямого заперечення – загальних обов’язкових засад. В основі своїй концепція, яка викладалася в підручниках і проповідувалась у засобах інформації (особливо з нагоди різних ювілеїв), залишалася протягом десятиріч майже непорушною. Стабільність (хотілося б сказати – муміфікація) того, що пропаґувалося в підсовєтських виданнях, якоюсь мірою сприяла і консервативності протилежних концепцій – і тих, які звучали в творах українських еміграцій, і тих, які сформувалися в дисидентських колах і поширювалися через самвидав та "радіоголоси". Цілком природною тут була ідеалізація передбільшовицького етапу української національної думки. Запекла, часто ірраціональна боротьба тодішньої радянської влади з українською національною спадщиною не стимулювала критичного ставлення до традиційної перед більшовицької і проти більшовицької ідеології з боку тих, хто хоча б частково протистояв офіційним щодо неї репресіям.

Побожне ставлення до традиційної політичної думки і гуманітарної науки цілком зрозуміле і для перших років незалежності, коли головним завданням стало заповнювання "білих плям", головно за рахунок засвоєння того, що писалося в Україні перед встановленням більшовицької монополії на інтерпретацію української історії культури, і того, що писалося поза межами засягу радянської цензури. Неминуча при цьому ідеалізація поглядів, які не могли не застаріти – принаймні частково, мусила спровокувати в молодшому поколінні науковців і публіцистів прагнення радикально відкинути (мовляв, як щось примітивне і далеке від ідей сучасного плюралістичного мислення) все те коло поглядів, які усталилися в нас наприкінці ХІХ – і на початку ХХ століть. Нагадаймо, що одним із таких поглядів, традиційних для українських істориків та літературознавців національного напряму, було сприйняття історії народу і культури як чергування періодів занепаду з періодами відроджень. такий підхід і справді не відбиває всієї складности та різнонапрямности історичного процесу, адже те, що можна вважати суто національним, нерідко посідало в суспільстві далеко не першопланове місце, отже, начебто й не повинно бути підставою періодизації всього історичного процесу.

І все-таки радикальне відкидання традиційних історіографічних схем і концепцій, як на мене, так само небезпечне для науки, як небезпечним для суспільства бувають спроби революційного зламу тих явищ і структур, які сформувалися внаслідок тривалої еволюції. З точки зору тих. кому чужий екстремізм, корисність радикальної критики обмежується тим, що саме така критика не дає консерваторам і традиціоналістам закостеніти у своєму консерватизмі, змушує їх модифікувати свої теорії, вдосконалювати аргументацію.

Усі ці вступні міркування знадобилися тут для того, щоб ствердити: мені не імпонує ідея революційної відмови від концепції історії як чергування відроджень, але водночас ця концепція не може бути незмінною. Зокрема, необхідний перегляд імпліцитного для неї припущення, що кожне наступне відродження означало у всіх відношеннях вищу якість порівняно з попередніми.

Сам термін "відродження" пов'язаний з розумінням змін історичного та історико-культурного процесу як стрибків. Коли кажемо, що настало відродження, то припускаємо достатньо різкий перехід від старої до нової якости (просто нової або такої, яка передбачає повернення до того, що було колись – перед періодом застою чи занепаду). Не будемо тут розглядати критику такого підходу з боку тих еволюціоністів, які взагалі відкидають революційні стрибки як межові явища, а революційні зміни вважають ілюзорними. Нагадаємо, лише, що реакцією на абсолютизацію Ренесансу як унікальної і найважливішої події людства стало підкреслювання наявности інших "відроджень" – зокрема "каролінгського ренесансу", "мусульманського відродження" та пізніших національних відроджень доби романтизму.

Скільки ж відроджень було в українців? Очевидно, не менше двох, бо ж спалах культурної і національно-політичної активности в другій половині XVI – першій половині XVII століть л легкої руки М. Грушевського називаємо "першим українським відродженням"¹. Формування української національної спільности в модерну націю нерідко визначається як "друге відродження". Як саме хронологічні рамки доцільно прийняти для цього другого відродження, залежатиме від нашої загальної концепції історії України. Нерідко пишуть про національне відродження кінця XVIII – 40-х років ХІХ ст., найчастіше стосовно Галичини, хоч інколи вважають провісниками відродження і автономістські проекти на Лівобережжі, "Історію русів", "Енеїду" і т.д.²  Натомість І. Крип’якевич у першому із серії своїх популярних підручників історії України вмістив розділ під назвою "Відродження України 1784–1918 р."³. У такому підході є своя логіка. Як тільки ліквідовано автономний устрій Гетьманщини, стало на чергу дня питання про його відновлення, активізувалися спроби історичними арґументами обґрунтувати право України на збереження "давніх вольностей". З другого боку, деякі історики вважають, що справжнє національне відродження починається з середини ХІХ ст.. Виходило б, що так зване велике ХІХ століття – з останньої чверті XVIII ст. до 1914 р. можна трактувати як період "великого відродження", що включає кілька якісно відмінних між собою менших "відроджень". Перше з них пов’язане головно з активністю окремих нащадків лівобережної козацької старшини: автономістська публіцистика кінця XVIII – початку ХІХ ст., створення і діяльність Харківського університету. Це час засвоєння засад просвітництва, хоч одночасно були відчутними пре романтичні, а згодом і романтичні віяння⁴. Далі – роки найбільшого утвердження романтичних впливів, захоплення фольклором і народною культурою взагалі. Виявом цього була, зокрема, фольклористична діяльність Зоріяна Доленги-Ходаковського, Цертелєва, Максимовича, Срезневського, П. Лукашевича, діячів "Руської Трійці"⁵. Переходом до цілеспрямованої діяльности для своєї нації стало формулювання політичних маніфестів і проектів – таких, як програмні документи Кирило-Мефодіївського братства, відозви Головної Руської Ради, "Слово перестороги" Василя Подолинського. Врешті в Галичині в 1848 р., і, після перерви, з 60-х років розгортається процес масового політичного і культурно-національного руху, розвитку з 70-х років товариств і асоціацій на національній основі. Цей асоціативний рух, на думку Івана Павла Химки, Завершився формуванням у Галичині на кінець ХІХ ст. трьох окремих громадянських суспільств – українського, польського, єврейського. Натомість у Наддніпрянській Україні політичний рух обмежувався діяльністю нелеґальних або напівлегальних гуртків і навіть після 1905 р. суто політичний рух не став масовим, хоч після 1905 р. поступово набувала розмаху освітня праця, зміцнювалася українська кооперація, формувалися політичні партії.

Спроба зіставлення етапів українського національного руху Галичини і Наддніпрянщини зроблена у статті Капеллера, український переклад якої кілька років тому опубліковано з збірнику "Україна"⁶. Капеллер застосовує для порівняння схематичну періодизацію національних рухів, запропоновану свого часу чеським вченим Мирославом Грохом. Ця схема була кроком уперед і інтерпретації закономірностей формування нації, але в наш час вимагає уточнення і конкретизації.

Кожний з етапів національно-культурних рухів характеризувався своєю специфікою і з погляду соціальної бази, і з погляду іделогічної спрямованости. Кожен із них вносив щось нове, відмежовуючись від попереднього етапу, але при цьому "нове" проголошувалось, як правило, відновленням якихось занедбаних, занехаяних, знехтуваних цінностей. Найчастіше робився наголос на тому, чим новий етап відрізнявся від попереднього, а не на тому, що було чинником тяглости. Дослідники, позитивно оцінюючи нове, привнесене на кожному етапі, нерідко переяскравлюють рівень занепаду напередодні даного етапу і не помічають, що поява нових позитивних якостей в одній царині часто супроводжувалася істотними втратами в іншій. також і на прикладі культурного руху, започаткованого наддніпрянськими фольклористами "Руською Трійцею", видно не лише елементи тяглости кожного етапу з попередніми та наступними, але й суперечливість процесів "відродження", співіснування в ньому протилежних тенденцій. Це значною мірою пов’язано з тим, що ситуація напередодні спалаху нових форм освітньої активності не була такою однозначною, як це часом уявляють. То правда, що на Правобережжі і в Галичині у XVIII ст. та в перших десятиріччях ХІХ ст. літературна творчість і офіційна документація значною мірою велася по-польському. Але ж, наприклад, василіяни, яких іноді зображують цілком полонізованими, польською і латинською мовами ставили п’єси про велич Київської держави, підкреслюючи, що вони є русинами, передруковували київські літургічні книги⁷, Добре відомі вияви національно-релігійної свідомости духовенства і мирян Наддніпрянщини. Український патріот Василь Капніст, як і автори "Разговора Малороссии с Великороссией" та "Історії Русов" писали російською з українських патріотичних позицій. Отже, в ті часи патріотизм не був мовним, рідна розмовна мова ще не вважалася квінтесенцією народного духу.

Між освіченою верхівкою і народною масою не було прірви не тільки тому, що верхи, хоч не ідеалізували народної мови, користувалися нею в побуті, але й у тому сенсі, що не було ще такого глибокого, як пізніше, розколу культури на елітарну й масову. За винятком окремих людей з вищою освітою, значна частина панства і тогочасних інтеліґентів поділяли вірування і навіть передсуди й забобони народних мас.

Якщо освічені українці нерідко формулювали свої патріотичні погляди чужими мовами (так само як деякі росіяни – французькою), то селянська маса, хоч не усвідомлювала свого патріотизму, стихійно залишалася національно свідомою, відчувала власну окремішність від інших народів. Наводячи свідчення іноземних мандрівників про неґативне, мовляв, ставлення тодішніх українців до росіян, дослідники часто з цього роблять нечіткі висновки. Нагадаю деякі з таких свідчень. Російський мандрівник Левшін у 1816 р. пише: "Я мушу сказати про ненависть українців до велико росіян. Ти легко можеш у цьому переконатися, бо часто можеш почути, як вони говорять: "добрий чоловік, але москаль"⁸. У 1830 р. Сбитнєв писав, що селяни на Слобожанщині не хотіли розуміти по-російському, а приїжджих росіян зустрічали насмішками та лайливими піснями. Видається, що точніше тут було б говорити не про ненависть, а про розуміння власної окремішности, небажання зливатися з етносом, частиною якого українців дедалі наполегливіше проголошувала офіційна ідеологія. Виходячи з таких спостережень, німецький мандрівник Коль висловлював упевненість, що Україна ще стане незалежною державою, бо її народ – нація з власною мовою, культурою, традиціями⁹.

Такі оцінки типові для доби, коли не було свідомого українського руху, зате українство народних мас було б хоч і стихійним, але стійким, по-своєму послідовним. Є підстави гадати, що тодішні українські селяни зберегли певні успадковані від предків форми національної свідомості.

І. Крип’якевич, за яким тут цитуються відгуки іноземців, писав: "Чужоземні подорожники, що побували на Україні в перших десятиріччях ХІХ ст., відзначають як особливі прикмети українців вроджену інтеліґентність, розвинуте естетичне почування. Українське життя мало свій окремий стиль, спертий на високу народну культуру. "Це дуже шляхетна раса", – висловлюється один із обсерваторів (Кларк)"¹⁰. Варто наголосити: все це діялося в добу, коли ще не було масового свідомого національного руху, – в цьому сенсі він був тоді менше потрібний, ніж пізніше, бо реальної загрози самому існуванню українського народу ще не було.

А в подальшому події відбувалися дуже неоднозначно. Частина інтеліґенції прокидається до свідомої національної роботи, в той же час інтенсифікується денаціоналізація іншої частини. Рятування мови, народної культури відбувається в умовах, коли в масі народу посилюється розмивання традиційних цінностей.

Доречно ще раз зацитувати Крип’якевича. Розповівши про сформований у ході тривалої історії власний стиль українського життя, про яскраві риси національної індивідуальности українців, історик продовжував: "У дальшому ці дорогоцінні прикмети почали занепадати, коли ослабли українські культурні центри, а до народної маси дійшли руїнницькі впливи русифікації – через місто, школу, військо, фабрики. Але своєчасно прийшла до свідомости нова інтеліґенція, кинулася до студій над народним побутом і старовиною, оживила завмираючі джерела і поклала основи під нову національну культуру"¹¹.

Крип’якевич дуже тонко визначив ситуацію, але не договорив до кінця, можливо тому, що у підручниках зазвичай кінчають розділи позитивним акцентом. Можна було б додати, що кількісна перевага українців над меншинами була особливо відчутною, поки не почалися модерні національні рухи. Але ж у другій третині ХІХ ст. активізувалося націотворення і в сусідів, причому в поляків воно почалося раніше. І польські, і російські політичні та культурні еліти мали кращі важелі для впливу на маси. Тому паралельно із самоусвідомленням частини українців відбувається денаціоналізація іншої частини, перетворення цілих груп етнічних українців у поляків чи росіян, а окремих з них – у польських або російських шовіністів-великодержавників. Діячі польського національного руху, серед яких були й люди українського походження, повели боротьбу за незалежність "Польщі", а не "Речі Посполитої двох народів". Переходові на панславістські позиції таких діячів, як Я. Головацький, сприяло, насамперед, побоювання перед небезпекою полонізації. Небезпекою денаціоналізаційного натиску безпосередніх сусідів пояснюється і тимчасова популярність москвофільства в Галичині та Північній Буковині, і триваліша (з рецидивами дотепер) на Закарпатті.

Відомо, наскільки прискорився процес русифікації лівобережних дворян (згадаймо, як багато їх боролося за "единую и неделимую" в білих арміях) і православного духовенства буквально в останні роки напередодні Першої світової війни. Про соціальну мотивацію денаціоналізацій них процесів не можемо тут говорити докладніше, відзначимо лише, що істотну роль відіграла наднаціональна інтеґрація еліт під прапором культури панівних націй, точніше панівних соціальних груп державних націй. (У Східній Галичині, де адміністративний апарат був у руках поляків, вони були quasi-державною нацією).

Процес денаціоналізації еліт призводив до дальшої мобілізації тієї частини інтелігенції, яка стала на шлях національного самоусвідомлення, спираючись, особливо на ранніх етапах руху, на ідеалізацію традиційних цінностей, головним охоронцем яких тоді залишалася селянська маса. Захоплення фольклором і народною мовою розквітало під акомпанемент панічних побоювань, що вони доживають останні дні, що їх витісняє нова примітивна субкультура. Як знаємо, ці побоювання були передчасними, – реальну загрозу народній культурі й моралі приніс щойно процес "розселянювання" за умов індустріалізації та урбанізації, форсованої тоталітарним режимом.

Повертаючись до "другого відродження", варто наголосити ще на одному аспекті, який часто недооцінюється. Ідеалізація народної культури й фольклору частиною інтелектуалів настає тоді, коли фольклор перестає бути загальнонаціональним, коли поглиблюється прірва між фольклорною культурою низів і космополітизованою культурою освічених верств. Прагнення національної інтеліґенції загатити прірву між культурою верхів і народу власне і є свідченням появи такої істотної прірви, якої не було на попередніх етапах еволюції суспільства.

З другого боку, за умов, коли фольклорна культура зосередилась у низах, мову народу стали сприймати як "мужицьку", і це призвело до прискорення відходу від рідної мови освічених верств, а тим більше тих, хто хотів симулювати освіченість. У той же час небезпека втрати рідної мови й культури була передумовою ідеалізації національно настроєними елітами мови як виразу сутности "народного духа", ґарантії існування народу. В цьому ж напрямі діяли загальноєвропейські віяння – ідеї і Гердера, і чеських будителів, і польських романтиків. І.М. Дзюба цитував у одній із своїх недавніх статей висловлювання з цих питань Вордсворта, фон Арніма, Шелеґеля, Леопарді.

Якщо для естетики класицизму характерна ієрархія стилів, для кожного з яких відповідний варіант мови був знаряддям, то романтизм надав розмовній мові й мові фольклору символічного значення: мова ставала прапором, платформою, мірою всіх речей¹². Ставлення до мови як до втілення національної історії і виразника духу нації бачимо у вірші "Рідна мова" Амвросія Метлинського, опублікованому 1839 року:

Було щастя, були чвари
Все те геть собі пішло,
І як сонце із-за хмари,
Рідне слово ізійшло…

Це було майже одночасно з Шашкевичем "Чому ж мова єй не мила, чом ся нев стидати маєм?". Трохи пізніше приходять "Мова рідна, слово рідне" Воробкевича, Кулішів заклик:

Отечество собі ґрунтуймо в ріднім слові,
Воно одно від пагуби втече.
Піддержить націю на батьківській основі…

Можна процитувати ще Кулішеві "Слово нам верне і силу давнезну і волю…". Шевченко вважає, що слово врятує Україну, буде її охоронцем (ворог "не скує душі живої і слова живого", поет возвеличить людей, поставивши "на сторожі біля них" слово). Звичайно, у Шевченка поняття "слово" не зводиться до боротьби за рідну мову, але загал його читачів часто найкраще сприймав те, що лежало на поверхні, що вписувалося в концепцію "боротьби за мову" як першочергового завдання.

Зосередженість на мові  пояснювалася часто неможливістю відверто політичної активности; з другого боку, більшість українських діячів слушно відкидала міркування про можливість вирішувати культурні проблеми лише після вирішення політичних питань. Традиційне для українців завдання "рятувати мову" ще й тепер є важливим аспектом національного питання, оскільки і на нинішньому етапі незалежности України українська мова має статус меншовартоста, а подолання спадщини колоніалізму в свідомості українців по-справжньому щойно почалося.

Втім, ще на етапі "Руської Трійці" українські діячі ставили не лише мовно-культурницькі, але й політичні та соціальні завдання. Саме цим пояснюється їх кревне зацікавлення політичною історією України. Маркіян Шашкевич і його колеґи, як видно з "Русалки Дністрової", цінували державницькі традиції княжої доби, але в той же час відчували глибоку симпатію до селянства. Нагадаємо, що ХІХ ст. було часом, коли частка українського населення в містах і далі меншала (в Києві 1874 р. українську мову визнали рідною 32% населення, к 1897 українців було тут лише 22%)¹³, поміщицтво і чиновництво, насамперед вище, були не українськими. Значення збереження українського етносу і нації, в першу чергу, культури народної, низової, в основі селянської, стало підставою формування "народницьких" напрямків. "Народництво" в літературі, історичній науці й політичній думці – явища хоч і не однозначні, але пов’язані між собою. Ідеалізація селянства призводила до недооцінки історичної ролі національних політичних і культурних еліт. До речі, "народництво" добре узгоджувалося уявленнями доби романтизму про запорозьке козацтво як втілення ідеалів волі й рівності.

Зародки поєднання ідеї окремішности українства з прагнення до справедливого суспільного устрою були у світогляді й діяльности діячів доби Шашкевича – членів "Руської Трійці" та їх ближчих і дальших однодумців які змогли спертись на надбання попередніх етапів розвитку української культури. Їхні романтичні ідеали, поміркований, але щирий демократизм мали опору як в українській дійсності, так і в процесах загальноєвропейського характеру. Власне, український національний рух 30–40 років ХІХ ст. засвідчує, що Україна на той час була складовою частиною ареалу європейських ідейних течій в їхньому специфічному для Центральної Європи варіанті. Традиції "Руської Трійці" та кирило-мефодіївців розвивала найбезпосередніше і найпослідовніше та течія українського національного руху кінця ХІХ – початку ХХ ст., яка наголошувала на ролі селянства як більшости суспільства і єдиної неденаціоналізоівної соціальної верстви, для якої шлях до національного і соціального визволення збігався. Отже, погляди Антоновича і Грушевського ґрунтувалися не тільки на романтичних концепціях Костомарова, але й виростали зі спадщини Котляревського, Шашкевича, особливо ж Шевченка¹⁴, а водночас були зумовлені тверезою оцінкою співвідношення соціальних сил. Як вказував відомий польський вчений і політик Францішек Буяк, саме ця обставина зумовлювала неминучість невдачі спроб зберегти польське панування в Галичині. Поєднання соціальних, ліберально-демократичних і національних ґасел могло надати масовости політичному відродженню і в Наддніпрянській Україні. Однак нездатність російського царизму, як і значної частини ліберальних угрупувань, піти шляхом послідовних реформ спровокувала соціальний екстремізм, який в остаточному підсумку відвернув соціально активну частину – боюся написати "більшість" – народу й інтеліґенції з шляху демократичного розвитку. Як виявилось, у цей шлях багато хто не повірив і в наші дні, коли нарешті виникли сприятливі умови для побудови громадянського суспільства в самостійній Україні.

Великий відсоток громадян України нещодавно своїм голосуванням засвідчив нерозуміння демократичних і національних гасел, що значно. мірою пояснюється тим, що наші попередні відродження не були настільки повними, як відродження поляків, чехів чи литовців, що значна частина народу цим процесом не була охоплена. У цьому контексті варто повернутися до поставленого на початку цього шкіцу питання – скільки в нас було отих відроджень, чим відрізняється від попередніх останнє з них.

Повторюю: не було достатніх мотивів, щоб відмовлятися від усталеного в нашій науці й публіцистиці погляду про "Перше" і "Друге" відродження, які заклали підвалили для Третього – за всіма ознаками остаточного нашого політичного відродження, яке завершилося відновленням державности. Кожне з попередніх відроджень починалося з культурного руху, який завершувався політичним зривом. Цей зрив був виявом спалаху активності, викликав все людний ентузіазм, розгортався за умов упевнености, що настає остаточне визволення. По тому наступали періоди занепаду, "застою", але і за таких умов не припинялася діяльність на захист культури, на збереження здобутків попередніх періодів. Проте, водночас із зростанням національного самоусвідомлення частини еліт, не зникали чинники, що діяли у протилежному напрямі, вели до дальшої денаціоналізації, або, в кращому випадку, збайдужіння – спершу у верхівці, згодом, в добу поширення примітивної масової культури, також і серед селян, які донедавна були резервуаром, заповідником українськости – здавалося, невичерпним.

Передумовами нинішнього відродження були і здобутки Української Народної Республіки, і спадщина тих діячів УРСР, які намагалися розширювати її автономію і базу для розвитку культури, і ті форми культурницької діяльности, що були можливі за умов тоталітаризму, і неоціненний внесок учасників визвольного Руху часів Другої світової війни, і, врешті, не менш геройська боротьба тих національних діячів, для яких треба було б знайти кращу назву, ніж не зовсім зрозуміле і не таке вже гарне слово "дисиденти". Але сталося так, що політичний перелом 1991 року, який по-суті, мав усі ознаки революції – в доброму розумінні слова – не призвів до спалаху всенародної активности і не став поки що поштовхом до піднесення мистецької та літературної творчости, яка була б гідна нашого народу і нашої доби. Соромно сказати, але незалежна Українська держава для україномовної книжки створила гірші умови, ніж режим, кінцевою метою якого було знищення українства. Головне, що вражає, – це надмірний песимізм, який веде до апатії і пасивности. Парадоксально: коли насправді не було ніяких позитивних умов для відновлення держави, типовою для українських патріотів була надія і віра в успіх. Тепер усе навпаки. Коли розмовляєш з прихильними до нашої справи іноземними політичними діячами і політологами, скажімо, з Польщі чи з Америки, то вони часто висловлюють більше віри у можливість швидкого піднесення України, ніж ми самі. Серед росіян, навіть тих, які симпатизують українському народові, поширений погляд про нашу нездатність вирішувати свої проблеми, – а ми, здається, докладаємо зусиль, щоб рація виявилась на їхньому боці. Доля подарувала нам умови для реалізації найсміливіших мрій, проте сучасне покоління патріотів надто часто сумнівається, затруює свою свідомість невірою в успіх, – і це може привести тільки до цинізму.

І все ж, і все ж: довід наших минулих відроджень, усі наші традиції, зважений, без паніки, аналіз нинішньої ситуації дозволяє стверджувати, що рацію мають радше не песимісти, а ті, чию волю до дії визначає обережний оптимізм. Сумлінна праця, почуття національного обов’язку, прагнення культивувати взаємну повагу людей, навіть з різними поглядами, – все це шлях до реалізації того великого майбутнього України, в яке вірили попередні покоління, для якого працювали діячі наших попередніх відроджень. Намагаймося вслід за ними усвідомити: праця для ідеалу допомагає легше зносити і терпіти труднощі.

…Попередні відродження – не лише втрати, але й здобутки!

Передруковано з: Сучасність'1998 № 12, с.136 – 143.

1. 1. У 5 томі "Історія української літератури" М. Грушевського є розділ "Перше відродження (1580–1610)".
   2. Як знаємо, саме на ці роки припадає культурницьке за своїм характером Чеське відродження, кінцем XVIII – 60-ми рр. ХІХ ст. датується Рісорджіменто (боротьба за об'єднання і державність Італії). Вслід за чехами й італійцями, історики інших народів стали вживати аналогічні терміни для визначення національних рухів тієї доби.
   3. І. Крип’якевич. Коротка історія України для початкових шкіл та 1-ої кляси гімназії. Київ–Львів–Відень, 1918.
   4. Пре романтичний характер української ідеології доби "Історії русів" підкреслив С. Козак.
   5. Публікації досліджень з цієї проблеми присвячено серійне видання "Шашкевичіана" (див. вип.. 1-2 нової серії, Львів-Броди-Вінніпеґ, 1996).
   6. Капеллер А. Національний рух українців у Росії і Галичині: спроба порівняння // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. 1992.
   7. Isajewicz J. Kościol greckokatolicki a niektore aspecty rozwoju kultury ukrainskiej i bialoruskiej w XVII–XVIII wiecu. Warszawskie zeszyty ukrainoznawcze. Warszawa, 1977. C. 187-201.
   8. Цит. за: І. Крип'якевич. Історія України. Львів, 1990. С. 261.
   9. Там само. С. 262.
   10. Там само. С. 295. Уривки з нотаток іноземних відвідувачів України опубліковано у книзі В. Січинського "Чужинці про Україну" (англ. переклад: Ukraine in foreign comments and descriptions). Див. також бібліографічний покажчик Є. Ю. Пеленського "Ukrainica в західноєвропейських мовах". (1948).
   11. Крип’якевич І. Історія України. С. 295.
   12. George Y. Shevelov. Evolution of the Ukrainian Literary Language. In Rethinking Ukrainian History. Ed. I. Rudnytsky. 1981. P. 224–225.
   13. P. Herlihy. Ukrainian Cities in the Nineteenth Century. In Rethinking… P. 138, 151.
   14. Див.: Ісаєвич Я. Україна давня і нова. Львів, 1996. С. 8–11.