Відкривання минулого в історичній прозі української діаспори

(Ігор Набитович. Gloria et sacrum. Історична проза української еміґрації. Lublin: Wydawnictwo UMCS 2022. 230 s.)

Історична епіка є одним із важливих фактів і факторів письменства культурного існування кожної нації. Серед її завдань – творення культурної пам’яті, пере-відкривання історичного минулого. Для української еміґрації історична проза завжди була украй важливим засобом творення національної ідентичності, збереження й примноження національної самосвідомості.

Історична проза української еміґрації є особливим мистецьким творенням на пограниччі культурної пам’яті, історіографії та художньої літератури. Вона власне формувалася як цілеспрямована політика пам’яті бездержавної еміґрації. Ідея історичного й національного самопізнання через власну історію є важливою складовою буття української еміґрації: у такому випадку йдеться про національне самопізнання для спільноти, яка прагне зберегти свою національну ідентичність, закріпити її у наукових історіографічних дослідженнях та історичній епіці.

Монографія професора Ігоря Набитовича, яку опублікувало видавництво Університету Марії Кюрі-Склодовської в Любліні «Gloria et sacrum. Історична проза української еміграції» є особливою спробою задекларувати історичне письменство поза межами України в контексті представлення головних тем і мотивів, які були заборонені в окупованій росіянами Україні.

Автор монографії будує дослідницькі наративні стратеґії виходячи з того, що пам’ять, історіографія та історичний роман мають спільний простір освоєння і представлення минулого. Водночас, звичайно ж, для усіх цих полів досліджень існує своя перспектива й наративні стратеґії їх репрезентації. Дослідник показує, як для суспільств із перерваною державницькою традицією історична проза виступає важливим фактором відновлення національної пам’яті і засобом творення національних мітів, художнім проєктуванням минулого на проблеми бездержавної нації і потреб збереження національних традицій.

І. Набитович особливо наголошує на тому, що народження європейської історичної прози стало можливим завдяки існуванню розлогого й глибокого минулого у суспільній та індивідуальній пам’яті. Така історична традиція призводить до народження в добу Романтизму історичного роману – Волтером Скоттом і, частково, Франсуа Рене де Шатобріяном. Водночас, зауважує дослідник, американський Романтизм не зміг створити жанру історичної епіки, бо молода американська нація не мала такого глибокого і великого історичного горизонту, як європейські нації. Замінником художнього представлення минулого в Європі є в літературі США поява детективного жанру, батьком якого був Едґар Алан По.

У першому розділі монографії «Memoria inter res gestae et res fictae (пам’ять між історією та художнім вимислом). У трикутнику пам’яти, історії та літератури» історичну прозу пропонується вивчати як невідлучну частину ширшої проблеми – пам’яті культури. Тому тут розглянуто загальну концепцію пам’яті, означено головні лінії розмежувань і спільних просторів буття між історіографічними та літературними наративами, задекларовано особливості взаємин історії та історичної прози й означено головні стратеґії та ідейно-естетичні риси історичної прози української еміґрації ХХ віку. Автор намагається провести «делімітацію та демаркацію кордонів між історіографією та історичною прозою», звертаючись до теорії колективної пам’яті Моріса Гальбвакса, Яна та Аляйди Ассманів, Пола Коннертона, до ідей історичної пам’яті Йорна Рюзена, пов’язаннями між „подіями” та „структурами” Райнгарта Козеллека.

Йдучи за Райнгартом Козеллеком автор монографії показує, як зв’язок між „подіями” та „структурами” реалізуються в історіографії та художній прозі, намагається окреслити межу між тим, що „описується”, а що „оповідається”. Серед прикладів структур Р. Козеллек наводить продуктивні сили та виробничі відносини, форми державного правління, способи управління, які не зміняються упродовж тривалих періодів часу, проте є передумовами політичних дій і подій. Проєктуючи ці ідеї на описи структур в історичній прозі, зокрема й української еміґрації, для якої найважливішою темою є історія України, її державності, значущими бачаться народження, існування, розвиток політичних інституцій, які були вираженням і ознаками її державного існування, незалежницьких прагнень. Щодо історичної прози, то йдеться насамперед про художнє представлення боротьби за незалежність, за створення держави, деформацій, руйнацій, трансформацій суспільних структур, конфліктів ідей між різними суспільними прошарками й поколіннями, вплив цих тектонічних суспільно-політичних зрушень на зміни ментальних характеристик і патернів суспільної поведінки у різні періоди минулого. Важливим прикладом такого мистецького пошуку є романи Миколи Лазорського (Коркішка) про XVIII століття – «Патріот» та «Гетьман Кирило Розумовський». У літературознавчій перспективі одним із важливих дослідницьких завдань бачиться виявлення, як структури й події реалізуються в наративних стратегіях такій художній прозі на рівні архітектоніки, поетики, стилю.

З перспективи означених Р. Козелеком конструктів „структур” відповідний доробок еміґраційних авторів можна б розглядати й крізь призму Броделівських ідей – від поодинокої події до „довгого тривання” на часовій площині: від оповідання «Апостоли» В. Домонтовича (Віктора Петрова) до епопей Миколи Лазорського «Гетьман Кирило Розумовський» чи «Останнього пророка» Леоніда Мосендза. Роман про далеке минуле (чи то з історії України, чи то з євангельських часів) у такій перспективі стає особливим мистецьким засобом у пізнанні історії людини, народу, нації, міжнаціональних відносин, Себе та Іншого.

Водночас, у пошуках межі між історією та художньою літературою (насамперед, історичною прозою), Ігор Набитович демонструє перевідкривання ідей Робіна Колінґвуда, для якого діяльність історика та письменника бачилися близькими й украй подібними, та публікацій Гейдена Вайта, що стали наративістичним поворотом у історіографії, черговим наближенням історії до красного письменства.

Загалом же І. Набитович доходить до переконання, що колективна пам’ять формує ідентичність спільноти, а історична проза, залишаючись частиною суспільної пам’яті, конструює її символічні прояви, себто меморіяльний дискурс. У ХІХ – на початку ХХ століття таку ролю, наприклад, у творенні колективної пам’яті поляків відіграла «Трилогія» Генрика Сєнкевіча. Симетрично, як противага «Трилогії», в українській історичній прозі в ХІХ та ХХ століттях з’явилася ціла серія творів про війни Хмельницького, спровокована цією епопеєю. Це й українські національні наративи – від трилогії Михайла Старицького, написаної російською мовою («Перед бурею», «Буря», «Біля пристані»), до еміґраційного «Дня гніву» Юрія Косача й до криптонаціональної концепції у «Я, Богдані» Павла Загребельного. Побіч із ними – відверто ідеологічні проросійські імперські наративи Івана Ле та Натана Рибака. У такому просторі ідеологічних протистоянь усі три сторони «конфлікту наративів» про війни Хмельницького витворюють власну, особливу перспективу колективної пам’яті. На противагу Сєнкевічевій концепції величі Речі Посполитої у часи козацьких воєн, в історичній прозі поневоленої росіянами України формувався конструкт „боротьби українських селян із польською шляхтою”, а у творчому полі еміґрації – „визвольної війни українців проти Речі Посполитої”, війни за Українську державу.

В історичній епіці української еміґрації основними були дві теми – наголошує автор монографії, – на які у поневоленій росіянами Україні було накладено табу. Перша з них (яка лучиться із концептом Gloria – слава) – наративи, пов’язані із незалежністю України, її політичної, культурної, наукової самодостатньості, існування власної провідної верстви. У цій групі – ціла серія історичних романів, присвячених постаті гетьмана Богдана Хмельницького та українсько-польських війн XVII сторіччя. Важливе місце тут відведено й подіям XVIIІ, зокрема зображенню Полтавської битви 1709 року, постатям гетьманів Івана Мазепи та Пилипа Орлика і його сина, фельдмаршала Франції Григора Орлика, останнього гетьмана України-Гетьманщини Кирила Розумовського. Ця історична проза – твори Юрія Липи, Миколи Лазорського, Панаса Феденка, Юліяна і Володимира Радзикевичів, Леоніда Полтави, Юрія Косача, Юрія Тиса, Семена Ордівського (Григора Лужницького), Святомира Фостуна та інших.

Другою такою провідною еміґраційною темою (пов’язаною із категорією sacrum – сакрального) було художнє представлення образів, тем, мотивів, алюзій Святого Письма, мистецьке відображення виявів сакрального як у бутті українського, так і інших народів. Перервана російською окупацією в Україні традиція художнього освоєння біблійних тем знайшла яскраве художнє втілення в історичних романах Наталени Королевої та Леоніда Мосендза. Цей мистецький досвід збагачував українське письменство освоєнням тем і мотивів Біблії через біблійні стилізації, відродженням чи й створенням нових жанрових утворень, контамінації релігійних та історіософських проблем, пошуками нових наративних стратеґій мистецького освоєння Святого Письма.

У першій чверті ХХ сторіччя історична наука починає шукати нові методологічні концепції та методи, які б дозволили поглибити пізнання історичних процесів, їх особливостей за допомогою нестандартних поглядів на дослідження як писемних джерел, так і елементів матеріяльної культури. Найповнішим уособленням таких підходів, як відомо, стало кілька поколінь французької історичної школи „Анналів”. Становлення великої кількості нових напрямків історичних досліджень, які розширюють поле наукового пошуку. Таким чином сучасна історія повсякденності та історія ментальностей намагається дійти до найменших виявів буття, уявлень, побутових деталей як окремих спільнот чи народів, так і „маленької” пересічної екзистенції у окремий період історичного часу. ХХ – початок ХХІ століть стали для європейської історії та історіографії періодом становлення великої кількости нових напрямків історичних досліджень (як, наприклад, мікроісторія чи психоісторія), які розширюють поле наукового пошуку в історіографії. Автор монографії «Gloria et sacrum. Історична проза української еміграції» доводить, що історична епіка розпочала розглядати усі ці проблеми (й, як видається, успішно їх вирішувати!) ще за століття до того, як історія як наука взялася наново ці проблеми ставити й обговорювати. Історична проза, починаючи з Романтизму, намагається усі ці проблеми реалізовувати у художній формі – використовуючи увесь набір атрибутів й історії ментальностей, й історії повсякденности, й мікроісторичного підходу до художнього зображення подій.

Історичний роман, як особливе жанрове утворення народжене Романтизмом, став художнім інструментом відтворення минулого, його віднайдення та винайдення. Історична проза є тим мистецьким простором де відбувається перетин, накладання, а, інколи – зіткнення та конфронтація двох світоглядних наративних стратеґій: історії, яка (в академічному її розумінні) прагне відтворити „справжнє минуле”, та літератури, яка є особливим представленням та освоєнням світу. Європейська романтична традиція, наголошує Ігор Набитович, як відомо витворила два жанрові різновиди історичного роману, які дещо по різному художньо освоюють минуле. Засновником першої традиції вважається Волтер Скотт. Цей жанровий підвид будується на об’єктивному баченні історії, на епічному світопредставленні. Другий тип роману бере свій початок із поетики історії у творчості Віктора Гюґо. Історизм французьких романтиків побудований на суб’єктивному світовідчуванні, на ліричному світоуявленні. Саме тому у Скоттівській поетиці таке важливе місце надається історичному антуражеві: одягу, зброї, їжі, тощо – усьому тому, чим через півтора сотні років так скрупульозно почне займатися історія повсякденності; у французькому історичному романі Романтизму особистісні переживання, пам’ять, згадування уможливлюють розширення хронології фабули, дозволяють побачити закономірності перебігу історичних подій з авторської перспективи, досліджувати етноментальні характеристики героїв, демонструвати власне бачення філософії історії.

У двох наступних розділах (які автор монографії називає «оглавками» («Sub specie saeculi: bellum, gloria et memoria (Під знаком доби: війна, слава і пам’ять). Історіософія на марґіналіях історичної белетристики») та «Res gestae et gloria sub judice litterae (Діяння і слава під судом літератури). Красне письменство на марґіналіях філософії історії») автор аналізує (як художні тексти, а, водночас і крізь призму історії повсякденності, історії ментальностей, мікроісторії та психоісторії) романи Панаса Феденка «Несмертельна слава» та «Amor Patriae», «Гомоніла Україна» («Вітер зі степу»), Юліяна Радзикевича «Полум’я» та Леоніда Полтави «1709», Юрія Липи «Козаки в Московії», Василя Чапленка «Пиворіз», твори Миколи Лазорського.

Останній «оглавок» монографії («Sub specie aeternitatis: sacra temporа (Під знаком вічности: священний час). Художня проза на марґіналіях Святого Письма») присвячений новелі В. Домоновича «Апостоли», загальному оглядові історичної прози Наталени Королевої (а, особливо, її романові «Quid est Veritas?» («Що є Істина?»), головним героєм якого є Понтій Пилат), романові Леоніда Мосендза «Останній пророк» (головна постать тут – Єгоханан (Іван Хреститель)).

Завершенням вступу до монографії є пронизливі слова, які, загалом, не пишуть у наукових книжках. Однак, у контексті часу, коли закінчувалося писання цього дослідження, можна зрозуміти усю трагічну співзвучність її ідеї й змісту, та часів нової страшної еміґрації, коли дописувалися її останні сторінки:

«…Над цією книжкою я працював багато літ – у Лондоні, Мюнхені, Любліні. Однак її завершення припало на тривожні зимові тижні відчуття невблаганного наближення Апокаліпсису, а далі й тоді, коли розпочався Армаґедон. Ночі і дні того кайросу в Україні заповнені були сиренами повітряних тривог, загравами розстріляних і знищених міст, очікуваннями все нових руйнувань і смертей, залиті сльозами, наповнені розлуками й розпукою. Сотні тисяч, мільйони переселенців полишали мою рідну землю, утікаючи від бомбардувань, від обстрілів і розстрілів лютим, безпощадним завойовником. Тривожними холодними світанками за вікнами моєї бібліотеки у чистому й прозорому весняному небі над моїм містечком пролітали зграї крилатих ракет – бомбардувати поблизькі міста й летовища. Двигтіла земля…

Але Україна мужньо боронилася від одвічного й довічного ворога.

Завершення ж цієї книжки у те жахливе безврем’я люте було моїм намаганням здійснити слова Вильяма Вордсворта: „I would enshrine the spirit of the past / for future restoration…” („Я б дух минулого хотів закарбувати / Для вже майбутньої віднови…”)…».

Монографія професора Ігоря Набитовича є особливою спробою компаративістичних, трансдисциплінарних студій над історичною прозою – у поєднанні літературознавчих та історіографічних підходів до вивчення художньої спадщини української еміґрації ХХ віку.

Іван Монолатій,

доктор політичних наук, професор, дійсний член НТШ.