Під час пошуку матеріалів до проєкту «Роз/архівування пост/індустрії» крім очікуваних фотографій та плівок, ми отримали колекцію стінних газет з Костянтинівки 1967 року, а згодом знайшли фотографії стінгазет з Львівського автобусного заводу 1970-1980-х років.

Ці матеріали показують як аматори-журналісти використовували фотографії, тексти, графічне оформлення для того, щоб розповісти історію для невеликої спільноти заводу чи села. Явище було стихійним, масовим по формі, але виникало у локальних спільнотах для них же самих. На відміну від самвидаву чи зінів — теж аматорської преси — стінгазети не були підпільними. Вже сам їхній великий формат і розміщення на стінах робили їх непридатними для розповсюдження ідей, які не схвалювала влада.

Однак від 1920-их до 1980-их років ситуація змінювалася, і газети хоча і лишалися дисплеєм поточних подій, могли привласнюватися як простір різними акторами. Колишній працівник Львівського заводу автонавантажувачів Степан Місінський згадує у своєму інтерв'ю, що у 1988-1989 роках на дошку оголошень «неофіційні поети» заводу кріпили патріотичні антирадянські вірші. Люди ходили і читали, але «перший відділ», який відповідав за політичну безпеку, спеціально перевіряв дошки і зривав ці твори.

Стінгазети виготовляли з підручних матеріалів аматори-журналісти: робкори (робітничі кореспонденти) на заводах чи сількори (селянські кореспонденти) у селах. На перший погляд, могло б здатися, що ця преса, яка виходила локально в одному екземплярі, не потрапляла під контроль влади, однак навіть на неї покладали функції пропаганди, прилучення до культури, тож не залишали її без нагляду. Нагляд здійснювали через спілки і через друковану пресу, на яку рівнялися аматори. Отож робсількорів закликали об’єднуватися у спілки чи гуртки, що мало зробити їх більш помітними і захищати. Однією з таких друкованих газет був «Червоний Плугатар», у випуску №26 за 30 грудня 1925 року йдеться про те, що завданням гуртків сількорів є «утворювати стінгазету, залучати маси до сількорства і підвищувати їхній політичний рівень». Ці кореспонденти могли працювати під псевдонімами, наприклад, «Селькор Перекоти поле», «Дописувач Зрозумійте», «Селькор Павучок», «Селькор Приємний», щоб не зіткнутися з помстою тих, про кого вони пишуть, кого критикують, чию халатність висвітлюють.

У газеті «Радянське село», яка виходила двічі на тиждень, чи не в кожному номері була сторінка «Друзі газети» — на ній публікували корисну інформацію для робсількорів, а часто й вказівки, як правильно писати про різне і як робити газети. Редакція закликала надсилати стінгазети на огляд, передавала контакти одних сільських чи заводських редакцій іншим і спонукала їх співпрацювати у створенні спільних стінгазет, навіть пропонувала список літератури про виготовлення. Селянські газети стикалися з браком ресурсів — їм не вистачало паперу, фарб, чорнила, але також людей, які вміли б писати, фотографувати, малювати, розуміли б, як оформлювати газету. Такі питання теж допомагала вирішувати друкована преса через поради.

Один із методів контролю, який практикувала редакція «Радянського села» — публічно аналізувати стінгазети, критикуючи художнє оформлення, розташування матеріалів, акуратність виконання, добір кольорів.

Наприклад, у випуску за 9 січня 1925 року є колонка з критикою стінгазети «Промінь» з міста Городище — у ній редакція пропонує доповнити назву, дає поради щодо оптимального для читання розміру, вказує, яку поезію краще не публікувати, наголошує, що треба і надалі викривати побутові сварки (у стінгазеті написали про те, як чоловік побив жінку), закликає додавати більше малюнків і робити гумористичні колонки. І наголошує, що аматорська преса не повинна писати про міжнародні теми. У «Радянському селі» № 46 редакція розмежовує теми, які може брати стінгазета: це мають бути статті про місцеве, про «сільські діла, хиби, здобітки», але не про політику, для неї є друкована газета.

У друкованій газеті «Радянська Волинь», яка теж виходила через день, у №121 за 31 травня 1925 року є дві колонки про стінгазети: пропозиція з виставки стінгазет та поради для тих селищ, де ще немає стінгазет. У колонці йдеться про мету і завдання стінгазети: «Стінгазета повинна стати тим центром, що навколо його організується громадська думка села й підприємства, скупчується все чесне й свідоме, що бажає допомогти партії й радвладі, вивести темне, злиднями придушене, село на шляхи нового кращого жіття». У «Радянському селі» №57 за 29 березня 1925 року визначають завдання сількора: «Селькор бере участь у сільській стінгазеті, пише до неї дописи. Як що газети немає він організує її та закладає гурток “Друзів газети”. Селькор увесь час держить зв'язок а “Радянським Селом” та з бюром селькорів, сповіщаючи їх про все, що діється на селі».

У «Червоному плугатарі» №15 за 17 листопада 1925 року закликають надсилати газети у редакцію на розгляд. Адже приступаючи до створення стінгазети сількори часто немають досвіду, «вдаряються у велику політику», «літературничають». Але редакція, де працюють журналісти з великим досвідом і розумінням цензури, може допомогти. У наступному випуску вже є аналіз першого випуску стінгазети «Добрінський совработнік», де критикується, що газету роблять тільки п'ятеро людей. Редакції пропонують залучати «профспілкові маси», створювати яскраві заголовки і давати більше картинок. У цій ж газеті підіймають питання тверезості сількорів. У колонці «Сількор і сорокаградусна» запитують, чи може сількор агітувати будучи п'яним.

«Радянське село» №59 за 5 квітня 1925 року розповідає про постанову ЦК КП щодо керівництва стінгазетою у селі. Загальне керівництво беруть на себе партійні та комсомольські осередки, газета стає частиною політосвітньої праці хати-читальні. Згідно резолюції 13-го З'їзду Компартії про пресу, основний зміст стінгазети має бути такий: питання поліпшення сільського господарства, кооперація, піднесення політосвітнього рівня села. Пропонують робити рубрику «Останні новини», де можуть бути скорочені новини з друкованої преси. Деякі ж редколегії розміщують поряд з газетою дошки, на які кріплять останні новини витнуті з друкованих газет. Також йдеться і про те, що сількорам України треба мати свій журнал «Селькор» на зразок московського.  

Очевидно, одним із завдань друкованої преси було й підвищувати естетичні якості стінгазет.

У журналі про фотографію «Советское фото» №1 за квітень 1926 року є стаття редактора журналу «Рабоче-крестьянский корреспондент» А.Н. Зуєва, у якій він розмірковує про значення візуального оформлення стінгазет. Наголошує, що аудиторією часто є люди без звички читати. Однак для створення малюнків потрібні художники, а фотографія допомагає пришвидшити створення ілюстрацій. Наголошує на перевазі фотографії — вона може познайомити людей і вони будуть знати, як виглядають керівники.

Для того, щоб оптимізувати оформлення стінгазет, у «Радянському селі» №69 за 17 травня 1925 рік редакціям радять робити заготовки — трафарети для написання назви газети чи окремих розділів. Навіть прикріплюють схему, як користуватися трафаретом. Закликають створювати плакати і також кріплять схему з аналізом поширених помилок — використання складного шрифта, надто малого малюнка.

Як використовували трафарет. «Радянське село» №69, 17.05.1925

Стінгазети, які є в цифрових колекціях у Міському медіаархіві, створені у пізніший час, але відображають загальні ознаки цього жанру.

Першу колекцію з тринадцяти стінгазет, зроблених на Костянтинівському пляшковому заводі, нам передав для сканування краєзнавець Ігор Бредіхін, який врятував їх від знищення після закриття заводу.

Їх почали випускати у 1967 році в Костянтинівці Донецької області, який у той час був названий на честь «13-ти розстріляних робітників». Тринадцять випусків газети розкривають історію заводу, обґрунтовують його назву і закликають ділитися фотографіями та спогадами, які пов'язані з протистоянням білогвардійцям.

Стінгазети виготовляли на вертикальних аркушах ватмана. Вони не мали специфічної назви, а в заголовку зазначалося: «Информационный выпуск» і номер з датою видання. Над ними розміщували гасло: «Пролетарии всех стран, соединяйтесь!». Під назвою вказували видавця: «Орган Совета музея завода им.13-ти расстрелянных рабочих».

Стінгазета з Костянтинівського пляшкового заводу, випуск № 1

Ці шрифтові композиції, як і підзаголовки та заклик приносити у музей фотографії та розповідати історії, були акцентними завдяки розміру і кольору. Їх писали водорозчинною фарбою, ймовірно, гуашшю, а густіші тексти тушшю. Кожна стінгазета містить фотографії і копії документів, зрідка — надрукованих поезій. Для створення лінійних графічних елементів використовували кольорові олівці, а для геометричних фігур, які займали більшу площу, використовували гуаш або штрихували олівцями. Постійним елементом графічного оформлення є наведена кольоровими олівцями рамка, стрілки, які вказують, до якого тексту належить те чи інше зображення. Трапляються геометричні фігури — прямокутники, трикутники, хвилясті лінії, якими заповнювали вільний простір.  

Стінгазета з Костянтинівського пляшкового заводу, випуск № 10

Кожен випуск розповідав про людей, які брали участь у боротьбі проти Білої армії. Саме в честь однієї з історій цієї боротьби Костянтинівський пляшковий завод у (котрому) році був названий Заводом 13-ти розстріляних робітників. У 1919 році в місті Костянтинівка неодноразово змінювалась влада, яку завойовували то білогвардійці, то червоноармійці. Згідно з однією з легенд, білогвардійці поставили перед вибором робітників місцевого пляшкового заводу: або вони видадуть більшовиків, які є серед них, або кожного десятого розстріляють. Робітники не підкорилися наказу видати товаришів і тринадцять з них загинуло.  

Стінгазети утверджують цей наратив через регулярні випуски у 1967 році. Наприклад, наводять факти з біографій причетних робітників, а випуск №9 розповідає про поховання 13-ти розстріляних робітників — він ілюстрований фотографіями трун перед похованням у братській могилі, фотографіями мітингу і покладання вінків. Випуск приурочений до відкриття нового пам'ятника 13-ти розстріляних робітників.

«Незважаючи на нашарування легендарних версій подій та суперечки краєзнавців щодо того, що сталося (за іншою версією, пояснює Микола Сєров, розстріл був реакцією помсти на вбивство начальника Державної варти УНР полковника Зеленського загоном робітників пляшкового заводу на чолі з П.Є.Івановим), такий процес пошуку спогадів та фото був ознакою “локального повороту” та “музейного повороту” у 1960-их роках, коли пошуковий рух, інтерес до спогадів сприяв також побудові локальних та корпоративних ідентичностей, а подекуди приводив до розкриття пам’ятей, які зовсім не вписувалися у офіційний канон, або показували його міфічний характер через багатоманіття версій», — коментує історикиня Ірина Склокіна.  

Стінгазета з Костянтинівського пляшкового заводу, випуск № 9

Невідомо, чи було більше випусків газети і чи з'явилися у них інші теми.

Поряд з таким матеріалом, у Міському медіаархіві з'явилися стінгазети іншого типу. Під час збору усних історій працівників індустрії у Львові було знайдено фотографії з Львівського автобусного заводу. Серед них є зображення оформлення кімнат-музеїв, інформаційних кутків із стендами і фотокопії стінгазет. Ці газети виконували дисциплінарні функції: викривали порушників трудової дисципліни, правил дорожнього руху. Чорно-білі фотокопії цих газет, які ймовірно розповсюджували, — не дають уявлення про розмір і колірне рішення, але показують графічне оформлення, розкривають лексику, якою користувалися, коли говорили про правила поведінки. Через використання насмішок, наприклад, у випадках, коли «викривають» курців: «То курильщики собрались/ Потравиться табачком», через вживання слів «лодырь», «нарушитель» стінгазети нормалізують наглядання один за одним і втручання в особисте життя.

Авторами стінгазет були «Рейд штаба КП» або «Рейд комитета комсомола ЛАЗ», на деяких випусках вказували прізвища «рейдерів».

Фотокопія стінгазети з Львівського автобусного заводу

Випуски не нумеровані і рідко мають дати, не мають специфічної назви, але містять головну шрифтову композицію — гасло чи заклик: «Нет лодырям і нарушителям у нас на заводе!!!», «Нарушителей правил дорожного движения — к ответственности!». Застерігали також від куріння біля цистерн, що могло б призвести до пожежі чи вибуху. Основними елементами таких стінгазет були фотографії, які показували порушення — людей, які неправильно переходять дорогу, сміття у невідведеному для нього місці; також ілюстрації-карикатури — гумористичні персонажі, з допомогою яких висміюють порушників, чи навпаки героїчні образи правильних працівників, які гнівно вказують на прізвища порушників. Тексту на таких стінгазетах було мало: кірім заголовку іноді розміщували короткі віршовані мотиваційні заклики і завжди — списки прізвищ. 

Фотокопія стінгазети з Львівського автобусного заводу

У знайдених матеріалах з Львівського автобусного заводу є фотокопія стінгазети за 25 липня 1980 року із назвою «Автобусобудівник». Її створила виїзна редакція в радгоспі «Звенигородський». Над назвою міститься заклик вже українською: «Пролетарі всіх країн, єднайтесь!», вказані члени редколегії. Простір аркуша поділений для різних рубрик, значне місце займає мотивуюча цитата. Для розмежування текстів використали лінії, а для оформлення та ілюстрації — графічні композиції із знаряддями праці, елементами техніки, фотографії. На відміну від колонок з густим текстом, писаним вручну, у більш ранніх стінгазет, ці містять вклеєні надруковані матеріали. 

Фотокопія стінгазети з Львівського автобусного заводу

Інженер Степан Місінський розповів, що у 1980-их на Львівському заводі автонавантажувачів випускали стінгазети до свят і на дні народження, ювілеї. У таких стінгазетах використовували витнуті з газет фотографії, на які вклеювали обличчя працівників задля гумору.

Всі ці стінгазети показують методи формування корпоративної культури, прилучення до бажаних спільних цінностей і засудження тих, хто не вписується у колектив.

Коли комуністична влада укріплювала свої позиції у 1920-ті роках, то привласнила стінгазети через наділення їх пропагандистськими просвітницькими функціями та уніфікацію форми. Але водночас стінна творчість походила з низових ініціатив, які виражали локальні інтереси чи проблеми у інтуїтивних, можливо, навіть наївних формах. У період Перебудови стінні газети починають орієнтуватися на потреби і можливості спільнот, втрачають пафос і тією чи іншою мірою стають інструментом противників влади.

Дякуємо краєзнавцям Ігорю Бредіхіну та Миколі Сєрову, а також колишньому працівнику «Автонавантажувача» Степану Місінському, за інтерв’ю та консультації у роботі над цим текстом.

Публікація створена в рамках проєкту «Роз/архівування пост/індустрії» за підтримки House of Europe та Університету Сент-Ендрюс

Використані цифрові зображення з Міського медіаархіву Центру міської історії

Анастасія Холявка - архівістка Міського медіаархіву Центру міської історії (м. Львів)