Ірина Стешенко у власному помешканні
Передмова
Одне з основних місць в історії української культури належало родині визначного українського письменника та громадського діяча, Михайла Старицького. Старша донька драматурга, Марія Старицька (1865 – 1930) – відома акторка, театральний педагог, друга – Людмила Старицька-Черняхівська (1868 – 1941) – прозаїк, драматург, перекладачка, громадська діячка, третя, Оксана (за чоловіком Стешенко, 1875 – 1942) – дитяча письменниця, син Юрій (1882 – 1936-8?) – громадський діяч, відомий юрист. Непересічними особистостями були й онуки Михайла Петровича: Вероніка Черняхівська (1900-1938) – поетеса і перекладачка, Ірина Стешенко (1898 – 1987) – актриса і перекладачка, Ярослав Стешенко (1904 – 1939) – відомий бібліограф, дослідник історії української книги. Як відомо, протягом кількох десятиліть три покоління сім'ї корифея виступали активними фігурантами важливих історичних подій, докладали чималих зусиль до формування культурного простору та становлення національної ідеї. Втім, майже вся велика родина була знищена в період сталінських репресій. Пережити часи терору судилося лише Ірині Стешенко. Відповідно і життєвий та творчий шлях представників сім'ї драматурга неодноразово ставав предметом наукових статей та монографій1. У жовтні 2014 р. вийшов друком 10 номер журналу «Пам'ятки України», присвячений фондовій колекції музею Михайла Старицького та огляду найцінніших матеріалів, що у ній зберігаються2. Але і до цього часу не введено до наукового обігу значну частину джерел до історії родини Старицьких. Серед них спогади Ірини Стешенко про Миколу Лисенка3, Лесю Українку4, Івана Мар’яненка5, Леся Курбаса6 та ін. А найголовніше, що і досі поза увагою дослідників залишалися надзвичайно цінні матеріали, присвячені безпосередньо родині Ірини Іванівни «Де жили Старицькі, Лисенки, Косачі, Стешенки й Черняхівські за моєї памяти…»7. Документ зберігається у фондах Музею видатних діячів української культури і представлений у двох варіантах: рукописному та машинописному. Написано його 1978 р., в період, коли Ірина Іванівна опікувалася створенням музею Михайла Старицького. З року в рік питання відкладалося на невизначений термін і на момент написання спогадів, стомлена затягуванням справи, вона майже зневірилася у позитивному її вирішенні. Певно саме цим зумовлений розпачливий тон на початку оповіді. Хронологічно описувані авторкою події охоплюють період від кінця ХІХ до першої половини ХХ ст. Темою спогадів стали місця проживання видатних українських сімей, які з власного досвіду пам’ятала Ірина Іванівна. При їх написанні І. І. Стешенко не прагнула точно відтворити хронологію зміни адрес родичів, не використовувала допоміжних матеріалів – спогадів інших осіб, листів тощо. Її метою була передача інформації, яка закарбувалась у власній пам’яті. У поле зору Ірини Стешенко потрапили лише ті факти, свідком яких вона була або знала з оповідань близьких. Напевно саме тим пояснюються окремі фактологічні помилки у спогадах. Наприклад, згадуючи останню квартиру Старицького, що знаходилася у будинку за адресою Маріїнсько-Благовіщенська, 97, вона допустила таку неточність. Зазначивши, що по смерті письменника його сім`я виїхала з будинку, І. Стешенко, помилково вказала, що своє помешкання залишила і родина його доньки Л. М. Старицької-Черняхівської, хоч останні проживали у зазначеному будинку до 1907 р. Та незважаючи на окремі огріхи, текст документу збагачений сюжетами з родинного життя, що розкривають близькі стосунки між представниками сім`ї Старицьких, їхні взаємозв’язки з Лисенками та Косачами, унікальними деталями про побутові умови, особливості відпочинку, проведення дозвілля та ін. На жаль, у тексті спогадів авторка не приділила уваги власній оселі. На момент написання тексту «Де жили...» Ірина Іванівна мешкала у квартирі за адресою Пушкінська, 1, яку колах київської інтелігенції напівжартома, напівсерьйозно називали «Салон пані Орисі».
Родина Черняхівських
Коло Старицьких, Лисенків, Косачів, Черняхівських і Стешенків Ірина Іванівна обрала невипадково. Лисенків і Старицьких поєднували тісні родинні зв’язки. А від початку 60-х рр. ХІХ ст. розпочалася близька дружба родин Старицьких і Косачів. За часів навчання в університеті, Михайло Старицький познайомився з молодшою сестрою Михайла Драгоманова, Ольгою (згодом, за чоловіком, Косач), знаною українською письменницею та громадською діячкою, відомою під псевдонімом Олена Пчілка. Між ними зав’язалась близька дружба, що тривала впродовж багатьох років. Згодом дружні стосунки та творча співпраця поєднували і їхніх дітей: Ларису Косач (Лесю Українку), Михайла Косача (Михайла Обачного), Ольгу Косач (за чоловіком – Кривенюк), Марію Старицьку, Людмилу Старицьку (за чоловіком Черняхівську), Оксану Старицьку (за чоловіком – Стешенко). В творчій атмосфері трьох родин формувалися погляди і майбутніх зятів Михайла Старицького: Олександра Черняхівського та Івана Стешенка.
Хоч розповідь про адреси Косачів у спогадах Ірини Іванівни має лише фрагментарний характер, але введення його до структури оповіді та винесення у назву документа було продиктоване історією взаємовідносин трьох видатних сімей.
Значна увага у документі приділена адресам, за якими мешкали родини Черняхівських та Стешенків. Ірина Іванівна досить детально, у хронологічній послідовності подала місця проживання родичів з 1904 по 1941 р. А вказуючи на останнє помешкання по вулиці Чкалова, 31 з гіркотою констатувала: «Отак і жили ми всі разом, однією родиною (уже тільки в п’ятьох кімнатах). Там і умирали....»8.
Поданий нижче рукописний варіант спогадів написано шариковою ручкою у зошиті в клітинку на 12 аркушах. Документ містить численні правки, зроблені рукою Ірини Іванівни, які засвідчують її роботу над текстом, уточнення та доповнення, які вносилися авторкою задля найбільш точної передачі інформації та з метою літературного редагування тексту. Машинописний варіант надруковано на білих аркушах паперу формату А-4, він також містить дату написання і власноручний підпис Ірини Іванівни. В ньому враховані правки, зроблені у першому, рукописному варіанті спогадів.
Олександр Черняхівський
Далі подаємо текст спогадів, у першій рукописній редакції зі збереженням авторського правопису та правок, які зазначаються в археографічному коментарі.
- Барабан Л. Людмила Старицька-Черняхівська. Тернистий шлях творчості / Л. Барабан – Вінниця: Велес, 2003. – 90 с.; Білокінь С. Видатний український бібліограф Ярослав Стешенко (1904–1939) / С. І. Білокінь // Наукові праці Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського. – 1999. – Вип. 2. – С. 107 – 130; Болабольченко А. Кривавий верлібр (Про кримінальну справу і трагічну долю Л. М. Старицької-Черняхівської) / А. Болабольченко // Вітчизна. – 1990. – № 11. – С. 113 – 119; Зорівчак Р. Славетного дідуні гідна онука (І. Стешенко) / Роксолана Зорівчак // Режим доступу: http://odeіtransl.com/index.php?page=zorivchak-r-i-steshenko; Куриленко Й. М. П. Старицький. Життя і творчість / Й. М. Куриленко. – К.: В-во КДУ, 1960. – 64 с.; Сокирко Л. М.П.Старицький. Критико - біографічний нарис / Л. Г. Сокирко. – К. : Держлітвидав, 1960. – 169 с.; Танюк Л. Княгиня пані Орися / Лесь Танюк // День. – 1998. – 4 липня / Режим доступу: http://incognita.day.kiev.ua/knyaginya-pani-orisya.html; Танюк Л. Шаляпин и Старицкий / Л. Танюк // Дружба народов. – 1969. – № 2. – С. 284 – 285; Хорунжий Ю. Як перевели козацький рід! // Опера СВУ – музика ГПУ: Спогади свідків / Упор. Ю.Хорунжий. – Кам’янськ-Шахтинський (Ростов. обл.), 1992. – С. 16–31.
- Пам’ятки України. Історія та культура. Науково-популярний ілюстрований журнал. – № 10. – 2014. – 64 с.
- Стешенко І. Микола Лисенко. Спогади. 25.01. 1982 // Музей Михайла Старицького (далі – ММС). – Рукописні документи (далі РД)-1218. –15 арк. – Автограф.
- Стешенко І. Фрагменти спогадів про Лесю Українку. Б/д // ММС. – РД-112. – 8 арк. – Автограф.
- РД-1115. Стешенко І. Сторінка минулого. Спогади про І. Маряненка. 30. 11. 1971 // ММС. – РД-1115. – 8 арк. – Автограф.
- Стешенко І. Фрагменти спогадів про Леся Курбаса. 05. 09. 1965 // ММС. – РД-1113. – 12 арк. – Автограф.
- Стешенко І. Де жили Старицькі, Лисенки, Косачі, Стешенки й Черняхівські за моєї пам'яти… // ММС. – РД-1224. – 12 арк. – Автограф.
- Стешенко І. Де жили Старицькі, Лисенки, Косачі, Стешенки й Черняхівські за моєї пам'яти… // ММС. – РД-1224. – Арк.12.
Текст
Не хочеться мені нічого писати про минуле з багатьох міркувань (і принципових, і психічних, і фізичних тощо), але вельмишановний Микола Каленикович, доктор Бородій1, категорично вимагає, щоб я обовязково писала про давнину (хоч вона мало кому цікава...). А що я скрупульозно виконую всі його лікарські приписи й розпорядження, то доводиться хоч-не-хоч братися за перо і згадувати «дела давно минувших дней, преданья старини глубокой...».
1. Доктор Бородій – напевно лікар Ірини Стешенко. Особа не встановлена.
Наразі мушу згадати, де мешкали родини Старицьких, Лисенків та Косачів за моєї пам'яти.
На жаль, пам'ятаю я, хоч і досить добре, але надто мало, бо сама я мала була на той час, та й голова моя крутилася не в «мемуарний бік», – надто легковажна була я, надто рухлива і невгамовна. «Урвителька» – одним словом.
Родина на дачі
Жили ми всі (за моєї найдавнішої пам'яти) в одному районі Маріїно-Благовіщенської вулиці в Києві (нині чомусь вул. ім. Панаса Саксаганського, хоч він зроду на ній не жив, а жив, коли гастролював у Києві, завше нижче, – на вул[иці] Жилянській).
Дідуня мій – Михайло Старицький2 – мешкав з початку 20-го століття у двоповерховому , старому-старому, дерев’яному будиночкові (№ 93), vis-à-vis Маріїно-Благовіщенської церкви3, в якій хрестилося і вінчалося переважно всіх членів останнього покоління наших родин.
2. Старицький Михайло Петрович (1840 – 1904) – драматург, поет, прозаїк, перекладач, лібретист, громадський і театральний діяч. 1883 р. очолив першу українську професійну художню трупу, режисером у якій був М. Кропивницький. Автор збірки поезій, оригінальних драматичних творів («Не судилось», «Талан», «Богдан Хмельницький») та переробок ( «За двома зайцями», «Зимовий вечір»), історичних романів (трилогія «Богдан Хмельницький», дилогія «Молодість Мазепи», «Руїна», «Розбійник Кармелюк»), перших перекладів трагедії В. Шекспіра «Гамлет», сербського фольклору. Від початку 1860-х рр. брав участь у Старій Громаді, з 1897 р. – у Загальноукраїнській безпартійній організації, член правління Київського Літературно-артистичного товариства.
3. Благовіщенська церква – храм роботи В. Ніколаєва у Києві, побудований у 1887 р., зруйнований 1935 р. Знаходився за сучасною нумерацією по вул. Саксаганського, 64.
Проти Старицького жив і його постійний лікар – Каміонський4.
4. Каміонський Оскар – відомий у Києві лікар, засновник Приватної лікарні внутрішніх, нервових, хірургічних та жіночих хвороб.
Поруч із помешканням дідуні (Михайла Старицького), на тій же Маріїно-Благовіщенській вул. № 95 (від 1894 р.) мешкав із родиною Микола Лисенко. Двоповерховий будинок що його наймав наш дядя Коля5, належав лікареві Гвоздикові6, який жив на першому поверсі, а дядя Коля (со чади і домочадці!) – на другому.
5. Дядя Коля – так в родині Старицьких називали Миколу Лисенка. Лисенко М. В. (1842 – 1912) – український композитор, піаніст, педагог, диригент, громадський діяч, автор музики перших українських опер «Утоплена», «Різдвяна ніч», «Тарас Бульба» та ін. 1908 р. заснував Київський український клуб.
6. Гвоздик Микола (1844 – 1912) – викладач жіночої гімназії В. П. Науменка, член Старої Громади.
Будинок Гвоздика7 стояв у глибині широкого, чистого двору, порослого зеленою травою, а за тим будинком простягся великий чудовий фруктовий садок з розкішними фруктам. З їдальні в мешканні Миколи Віталійовича був вихід на велику веранду, з дерев’яним поруччям, всю оточену розкішними грушами, сливами, яблуками тощо. Простяг руку і маєш!
7. Будинок Гвоздика – будинок за адресою Маріїнсько-Благовіщенська, 95 (нині Саксаганського), на сьогоднішній день у ньому відкрито експозицію музею Миколи Лисенка.
А біля груби в лисенкової їдальні (коло дверей до кухні й «чорного ходу»), було простелено матрацика з килимком для дяді Колиного собаки Титана, величезного рудого пойнтера.
Кабінет
Дядя Коля так любив і так з ним панькався, що тоді, коли Титан уже дуже постарів і ледве міг ходити, – його носили...
Наприклад, улітку ми відпочивали здебільшого (знов же таки всі родини вкупі, тільки по різних дачах)* під Києвом, у Китаєві або Голосієві. Туди ж всі возили й собак на «свіже повітря»...
* Крім Косачів, що літували в своїх маєтках. (Примітка Ірини Стешенко).
Той «Голосіїв» – то був величезний ліс, що простягся від Дніпра аж до Феофанії. Віковічні кремезні дуби, старезні липи, граб, струнка береза тощо – прикрашали всю місцевість. І все те належало Києво-Печерській Лаврі. В тому непроглядному лісі стояло три, так зв[ані], «пустини». Найближча до Дніпра – Китаївська «пустинь», вище – «Преображенський монастир», ще вище Голосіївська пустинь, і нарешті, на невеличкому віддаленні (через поле) стояла Феофанівська «пустинь».
Лисенки, Стешенки
Щовечора (особливо, як світив повний місяць) ми всі разом ходили гуляти в ліс і, звичайно, за проводом Миколи Віталійовича, обов’язково співали гуртом українських пісень. А що коли Лисенків собака Титан, уже не мав сили з нами йти, то для нього було сплетено з вітів зручні ноші і його несли всі по черзі. Жив Микола Віт[алійович] у той час разом із своїми дітьми. Старша дочка його, Катерина8, мешкала тоді вже окремо з чоловіком, художником Віктором Леонідовичем Масленніковим9 (теж у цьому ж таки районі Києва – на Нікольсько-Ботанічній вул[иці]). А з Миколою Віт[алійовичем] жили його молодші дочки – Галина10 й Мар’яна11, та двоє синів: старший Остап12 та зовсім малий – Тарас13.
8. Катерина Лисенко (в заміжжі – Масляникова, 1880 – 1948) – старша дочка Миколи Лисенка. Закінчила Музично-драматичну школу М. В. Лисенка по класу фортепіано, очолювала її у 1912-1913 рр. Одна з фундаторів нотного відділу бібліотеки АН України (тепер Національна бібліотека України ім. В. Вернадського).
9. Масляников Віктор (1877 – 1944) – український живописець, графік, автор сатиричних малюнків у журналі «Шершень». 1910 р. закінчив Академію мистецтв у Кракові. Чоловік Катерини Лисенко.
10. Лисенко Галина (в заміжжі – Шило, 1883 – 1964) – друга донька М. В. Лисенка. Закінчила Вищі жіночі курси та музично-драматичну школу М. В. Лисенка по класу вокалу та фортепіано.
11. Лисенко Мар’яна (1887 – 1946) – третя донька М. В. Лисенка, піаністка, педагог, методист. 1913 р. Закінчила Московську консерваторію, з 1913 по 1918 рр. очолювала Музично-драматичну школу ім. М. В. Лисенка, у 1918 – 1936 рр. викладач, професор Музично-драматичного інституту ім. М. В. Лисенка.
12. Лисенко Остап (1885 – 1968) – син М. В. Лисенка, музикознавець. Навчався у Петербурзькій консерваторії, закінчив Музично-драматичний інститут ім. М. В. Лисенка. Доцент Київської консерваторії. Досліджував творчу спадщину батька, упорядник видань творів, листів та спогадів про нього.
13. Лисенко Тарас (1900 – 1921) – молодший син М. В. Лисенка, працював у нотному відділі бібліотеки академії наук.
Ці три сім'ї: Старицькі, Лисенки, Косачі та їхні нащадки були зв’язані нерозривно – і дружбою, і роботою, і громадською діяльністю, тощо; і бачились, і радились, і зустрічались вони minimum щодня, а частіше – багато разів на день, благо, бачили одне одного зі своїх вікон і контактувалися так часто, як мали в тому потребу й бажання.
Вулиця Маріїнсько-Благовіщенська
Інших помешкань Лисенків і Косачів я не знаю, – це все, що відбувалося за моєї пам'яти.
А далі – Микола Віталійович помер, померла Леся Українка14, і родини їхні розлетілися по різних місцях, мені не точно відомих.
14. Леся Українка (Лариса Петрівна Косач-Квітка, 1871 – 1913) – видатна українська письменниця, перекладачка, громадська діячка, автор поетичних, драматичних, прозових і публіцистичних творів (збірки: «На крилах пісень» (1893), «Думи і мрії» (1899), «Відгуки» (1902), «Давня казка» (1893), «Одно слово» (1903), «Бояриня» (1913), «Кассандра» (1903–1907), «В катакомбах» (1905), «Лісова пісня» (1911) та ін.). Одна із засновників об’єднання мистецької молоді «Плеяда».
Що ж до Старицьких, то після його смерти сім'я його переїхала з Мар[іїнсько]-Благовіщенської вулиці в іншй район м[іста] Києва.
З уст моїх рідних я знаю, що раніше, ще до моєї появи на світ, Михайло Старицький жив певний час на розі Тарасівської вул[иці] і Караваєвської (нині – вул[иця] ім[ені] Льва Толстого), проти Ботанічного саду. Там, на горбочку, стояв старовинний білий будиночок із мезоніном і колонами на фасаді (як у Ларіних в «Євгенії Онєгіні»). От у тому будинкові і жив один час Михайло Старицький зі своєю сім'єю. Там був осередок тогочасного українського культурного життя; там збиралися українські письменники і взагалі – прогресивні українські громадські діячі. Той будинок ще після Великої Вітчизняної війни стояв певний час зовсім цілий. Але його чомусь не зберегли... пожежники (там поруч, на Тарасівській вулиці, міститься «Пожежна команда», колись Лебедського участку (якщо я не помиляюсь), отже вони зруйнували той будинок з колонами і тепер* збудовано великий багатоповерховий житловий дім... (?!)
* Зверху надписано: «на тому місці».
Згодом** Старицькі мешкали на розі Вел[икої]-Підвальної і Театральної (нині – ім. М. Лисенка) вулиць, на першому поверсі двоповерхового будинку. Він і зараз ще там стоїть. Таким чином*** їхнє мешкання виходило на дві вулиці (Вел[ику]-Підвальну і Театральну). А потім Старицькі перебралися (як сказано вище) на Мар[іїнсько]-Благовіщенську вулицю. То вже було за моєї пам’яти.
- ** На цьому місці закреслено «По тому».
- *** «Таким чином» надписано зверху, нижче закреслено «отже».
Молодша дочка Михайла Старицького, – Оксана15 (моя мати) – була уже на той час одружена з Іваном Стешенком16 і жила окремо від батьків, але тут же таки поруч, у цьому ж районі, – 4* на Жилянській вулиці. Я ще була зовсім манесенька і пригадую те наше помешкання дуже невиразно у зв’язку з двома «трагічними» випадками на початку мого життя. Перший: я порізала школм собі вeликого пальця на нозі і ревла десь біля вікна. І те вікно стоїть ще й зараз, у райдузі від сонячного проміння і сліз, перед моїми очима. А другий випадок5*: я проковтнула п’ятака (!!) (величезного мідяного дореволюційного п’ятака...?!?!) ... і з тієї нагоди в нашій сім'ї була відповідна паніка і вживалося6* ріжних потрібних7* заходів (трагічних для мене!)...
15. Стешенко Оксана (1875 – 1942) – дитяча письменниця, перекладачка, громадська діячка, молодша донька М. Старицького. Брала участь у роботі Літературно-артистичного товариства та Київського українського клубу (з 1912 р. – клуб «Родина»). З 1917 р. працювала в Департаменті позашкільної освіти Генерального секретаріату освіти, (з 1918 р. — Міністерство освіти УНР).
16. Стешенко Іван (1873 – 1918) – громадський і політичний діяч, письменник, перекладач, педагог, з 1917 р. – генеральний секретар освіти, а з січня 1918 р. – Міністр освіти УНР. Активний учасник Загальноукраїнської безпартійної організації, секретар Літературно-артистичного товариства, учасник київської «Просвіти», «Українського клубу» та клубу «Родина», історичного товариства Нестора Літописця, Українського наукового товариства (з 1908 р. секретар, згодом заступник голови, редактор «Записок»). Один із засновників Української соціал-демократичної робітничої партії. Співвидавць українських сатирично-гумористичних журналів «Шершень», «Гедзь», редактор журналу «Сяйво» (1913 – 1914).
4* Тут одне слово закреслено.
5* Слово «випадок» написано зверху.
6* «І вживалося» надписано зверху на місці закресленого «й морока та».
7* «Потрібних» надписано зверху.
Згодом ми (Стешенки) переїхали на Мар[іїнсько]-Благовіщенську вул[ицю] (номера не пригадую), на другий поверх двоповерхового будинку, що стояв недалечко від церкви проти помешкання Старицьких.
Мисник Івана Стешенка
Після того ми перебралися на Караваєвську вул[ицю] (знов же таки – за кілька будинків від дідуні), у високий шостиповерховий дім № 28 (якщо не помиляюся), що стояв за рогом Мар[іїнсько]-Благовіщенської вул[иці] (другий чи третій дім від рогу Мар[іїнсько]-Благовіщенської по Караваєвській вул[иці]). Він і зараз ще стоїть на тому ж місці, тільки його вже третій рік8* «капітально ремонтують»... (!!)
8* «Вже третій рік» надписано зверху над рядком.
У тій господі (на Караваєвській вул[иці]) бувала в нас часто Леся Українка (коли жила в Києві), там творився (за найактивнішою участю мого батька, Івана Стешенка) сатиричний журнал «Шершень»17, там частенько відвідували нас ретельні пани9* жандарми, там же відбувся і той грандіозний трус 24 січня (за ст. ст) 1907 (?)18 р., коли в нас саме10* було багато гостей – в «день Янгола» моєї мами (Ксенії), тощо...
17. «Шершень» – гумористично-сатиричний український щотижневий журнал, що виходив у Києві протягом січня – липня 1906 р. Редактором та видавцем був В. Лозинський, на сторінках видання публікувалися твори Лесі Українки, Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Івана Нечуя-Левицького та ін.
18. «…Там же відбувся і той грандіозний трус 24 січня (за ст. ст) 1907 (?) р…» – тут І. Стешенко допускає фактологічну помилку, адже мова йде про жандармський обшук в оселі Стешенків, який відбувся 24 січня 1906 р. під час святкування дня народження О. Стешенко, на яке зібралися всі члени родини Старицьких, Черняхівських, Косачів та ін..
9* «Пани» надписано зверху над рядком.
10* «Саме» надписано зверху над рядком.
Коли помер Михайло Старицький весною11* 1904-го року, Людмила Михайлівна19 (його дочка, порадниця й помічниця) переїхала зі своєю12* сім’єю з Мар[іїнсько]-Благовіщенської вул[иці] на Стрітенську вул[ицю] № 12, кв. 4, забравши з собою і свою повдовілу матір – Софію Віталіївну20. А ми, Стешенки, переїхали спершу на Львівську вул[ицю] (нині вулиця ім[ені] Артема) № 43, а згодом на Вел[ику]-Підвальну № 32, кв. 4. Після смерти дідуні – бабуня наша завше жила з Людмилою Михайлівною (з Черняхівськими), а Марія Михайлівна Старицька21 – не одружена найстарша дочка Михайла Петровича – жила з нами (Стешенками), або в школі ім[ені] М. Лисенка (Вел[икій] Підвальна вул. № 15)22, якою вона керувала після смерти дяді Колі.
19. Старицька-Черняхівська Людмила (1868 – 1941) – письменниця і громадська діячка, друга донька М. Старицького; Одна з організаторів і активна учасниця "Плеяди», з 1908 р. член президії Товариства українських поступовців, з 1912 р. голова київського українського клубу «Родина», 1917 р. була обрана до Української Центральної Ради, того ж року призначена головою педагогічної секції Театрального відділу при генеральному секретаріаті освіти. До історії української літератури Л. М. Старицька-Черняхівська увійшла як драматург («Сафо», «Милость Божа», «Апій Клавдій», «Крила», «Іван Мазепа»), прозаїк («Діамантовий перстень», «Мрія»), поетка, перекладачка, мемуаристка (спогади про Лесю Українку, В. Самійленка, М. Старицького), лібретист (лібрето до опер «Ноктюрн» і «Енеїда» М. Лисенка).
20. Старицька Софія (1849 – 1928) – дружина Михайла Старицького, молодша сестра Миколи Лисенка.
21. Старицька Марія (1865 – 1930) – акторка, режисер, театральний педагог, заслужина артистка УРСР, старша донька М. Старицького. У1885 р розпочала акторську кар’єру у трупі батька. 1894 р. закінчила студію акторської майстерності О.Ф. Федотова. Працювала в театрах Санкт-Петербургу і Москви, українських трупах І. Найди, М. Садовського. З 1899 р. викладала в музично-драматичній школі Лісневич-Носової, з 1904 по 1918 р – у музично-драматичній школі М. В. Лисенка (1904 – 1918), потім в Музично-драматичному інституті ім. М.В. Лисенка. З 1917 по 1919 рр. голова Театрального відділу при Генеральному секретаріаті освіти (з 1918 р. Міністерстві освіти). Найвідоміші ролі: Анна Петрівна («Не судилось»), Ганна («Богдан Хмельницький» М.П. Старицького), Кабаниха («Гроза» Островського).
22. Музична школа ім. М. В. Лисенка перший український музичний навчальний заклад, відкрита 1904 р М. Лисенком. 1918 р. переведена у статус музично-драматичного інституту.
11* «Весною» надписано зверху над рядком.
12* «Своєю» надписано зверху над рядком.
До речі буде тут згадати, що на тому будинкові, на Вел[икій]-Підвальній вул[иці] (№ 32), де ми колись жили, висить зараз меморіальна дошка, на якій зазначено, що там колись жила Леся Українка (?!). Це абсолютна вигадка* якогось «мудрого» фантаста!!... Ніколи Леся там не жила!** А жила вона за молоду*** тут же таки близенько, але на Стрілецькій вул[иці], у дворі4*. (Я багатьом особам це пояснювала, але, на превеликий жаль, така «деталь»нікого не цікавить...).
* Підкреслення Ірини Стешенко.
** Підкреслення Ірини Стешенко.
*** «За молоду» надписано зверху над рядком.
4* Це стверджує і рідна сестра Лесина, Ізідора. (Примітка Ірини Стешенко, зроблена на полях паралельно тексту спогадів).
В 1915-ому році ми (Стешенки) переїхали на Столипінську вул[ицю] (нині Чкалова) № 31, кв[артира] 18, а в 1914-ому році Черняхівські з бабуньою Софією Віталіївною Старицькою, – переїхали зі Стрітенської вул[иці] на Полтавську вул[ицю] (здається дім5* № 4).
5* «Дім» надписано зверху над рядком.
В 1919 – 1920 рр. Старицькі-Черняхівські перебралися до нас (Стешенок), на Столипінську вул[ицю]6*, а згодом до нас приєдналася ще й Марія Старицька (що жила на той час у «Школі», тобто вже в «Інституті ім. Миколи Лисенка»).
6* «Столипінську вул[ицю]» надписано зверху над рядком.
Отак і жили ми всі разом, однією родиною7* (уже тільки в п’ятьох кімнатах). Там і умирали... Спочатку (ще 1918-го року) загинув мій батько – Іван Стешенко. Потому померла бабуня – Софія Старицька (в 1928 р.), після неї – Марія Старицька (в 1930 р.), останній помер там професор Ол. Черняхівський23 (в 1939 р.).
23. Черняхівський Олександр (1969 – 1939) – вчений-гістолог, доктор медичних наук, професор Київського і Сталінського медичних інститутів, перекладач художньої та фахової медичної літератури. Організатор медичної секції Українського Наукового Товариства у Києві, голова Всеукраїнської спілки лікарів-українців.
7* «Однією родиною» надписано зверху над рядком.
Мій дядько (син Михайла Старицького) – Юрій Михайлович24 («Юра Чорний») 8* – переїхав разом з дружиною своєю – Варварою Сергіївною (з дому Савич)25, – десь у 20-х роках9* на Кавказ26 і жив якийсь час10* жив у Сочі, а згодом11* спровадився до Сухумі, де й по мер нагло12*.
24. Старицький Юрій (1882 – 1936-8?) – син М.П. Старицького. Громадський діяч, за фахом юрист. По закінченні юридичного факультету Імператорського університету Св. Володимира працював у Київській судовій палаті, деякий час очолював філію Київської Просвіти. У грудні 1917 р. за розпорядженням В. Винниченка був призначений директором Біженецького департаменту при Міністерстві внутрішніх справ УНР, навесні 1919 р. залишив посаду і переїхав до м. Сочі, де в його дружини, Варвари Савич, був невеличкий маєток. Наприкінці 20-х років зазнав переслідувань через аристократичне походження. Прагнучи врятуватися від арешту, 1930 р. виїхав до м. Сухумі. З того часу про долю Ю.М. Старицького невідомо, помер в період між 1936 і 1938 роками.
25. Савич-Старицька Варвара (? – ?) – дружина Ю. Старицького, художниця-декоратор.
26. Тут авторка спогадів допускає неточність, Юрій Старицький переїхав до Сочі 1919 р.
8* Далі закреслено: «десь у 20-х роках».
9* «Десь у 20-х роках» надписано над рядком.
10* «Якийсь час» надписано зверху над рядком.
11* «Згодом» надписано зверху над рядком,замість закресленого: «останні роки».
12* «Нагло» надписано зверху над рядком, нижче закреслено «раптово, працюючи у своїй установі (в 1936-ому році)».
Всі інші члени родини Михайла Старицького (крім мене) загинули в період від 1937-го до 1942-го років.
Київ. 27. ХІІ. 1978 р. Ірина Стешенко.
Публікацію підготувала Ольга Гураль, кандидат історичних наук, заступник директора з наукової роботи Музею видатних діячів української культури